Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Тема 3. Соціокультурна динаміка. Діалог культур




 

План

1. Типи соціокультурних світів і їх динаміка.

2. Взаємодія культур і національна самобутність народів.

 

1. Соціокультурним світом називається суспільство, характерною ознакою якого є особливий, специфічний для нього тип культури. Будь-який соціокультурний світ відрізняється не тільки своєрідністю культури, але й звичаями життя у ньому. Культура забезпечує цілісність соціокультурного світу, бо вона утворює загальне інформаційно-семіотичне середовище, у якому відбувається життєдіяльність її членів. Це середовище об`єднує їх і дає можливість взаємодіяти між собою.

Соціокультурні світи можуть бути замкнуті у сферу якої-небудь окремої етнічної культури (наприклад, світ Стародавнього Єгипту чи світ інків). Але на відміну від національних культур, вони не обов`язково виникають на основі етнічної спільності і можуть охоплювати різні народи і країни (наприклад, світ європейського середньовіччя, світ арабської культури).

Для соціокультурних світів характерна відносна відокремленість від зовнішнього оточення. Вплив інших культур на них незначний і не відбивається якось істотно ні на змісті їх життя, ні на історичній еволюції (якщо вона не припиняється насильно завойовниками). Кожен соціокультурний світ - це своєрідний окремий острів чи материк архіпелагу людської культури, що існує відносно незалежно від інших її островів. Всі острови цього архіпелагу "живуть під загальним сонцем" - їх об`єднує загальна природа людства. Можливо, що коли-небудь в майбутньому вони зіллються в одне ціле, але до сих пір людська культура розвивалась і продовжує розвиватись в умовах існування соціокультурних світів.

Соціокультурні світи поділяються на типи, які не взаємовиключають один одного.

- Історичні типи культури - це епохи у розвитку суспільства, які змінюють одна одну (наприклад античний світ);

- Регіональні культури - це надетнічні культурні спільноти, які утворюються у відповідному географічному ареалі і на протязі довгого історичного часу зберігають свою специфіку (наприклад, культура Латинської Америки);

- Цивілізації - соціокультурні світи різноманітного вигляду, які виникають на відповідному етапі історії і виступають як особливі форми суспільства. Вони істотно розрізняються за ознаками і за змістом духовного життя, рівню розвитку техніки і економіки, особливостями соціально-політичної системи, панівної релігії та інше (наприклад, шумерська цивілізація).

Розглянемо особливості поділу соціокультурних світів на перераховані типи.

Історичні типи культури. В історії світової культури можна виділити певні системи культурних епох, які послідовно змінюють одна одну, існують в різний проміжок часу, але мають характерні риси. Культурна динаміка описується спираючись на традиційну теорію лінійного прогресу, тобто цілеспрямованого поступального руху культурних форм, шляхом еволюціонізму з метою удосконалення людського роду, суспільства, окремої людини, а також результатів її матеріальної і духовної діяльності. Цей тип культурної динаміки ще називається фазовим, або етапним.

Концепція формаційного розвитку культури утверджує основним чинником розвитку культури зміни у способі виробництва. Зміна характеру виробництва тягне за собою і зміну суспільного устрою, а разом з ним і культури. Відповідно до цих змін виділяються і основні періоди лінійного розвитку світової культури, які породжували відповідні типи культури: первісну, феодальну, буржуазну і соціалістичну.

Якщо взяти за основу стадіальний критерій універсального рівня, то культурну динаміку людського суспільства можна розглядати як загальносвітовий процес зміни всесвітньо-історичних епох: Первісність, Старовина, Середньовіччя, Новий і Новітній час. Динаміка оцінюється в цьому випадку як комплексний поступальний розвиток людського співтовариства шляхом історичного прогресу. Фундаментом історичного типу культурної динаміки є соціокультурне перетворення. Воно має місце, коли новий стан виникає внаслідок зміни колишнього стану під впливом інтенсивних процесів суспільного оновлення.

Спроби періодизувати розвиток людської культури мали місце ще в античну епоху. Давньогрецький письменник Гесіод, котрий жив у УІІІ столітті до нашої ери, поділяє всю історію людства на п`ять віків: золотий, срібний, мідний, героїчний та залізний. Ж.Кондорсе виділив у історії людства послідовно змінювані "ступені" господарської діяльності - полювання й рибальство, скотарство й землеробство; шотландський філософ А.Фергюсон розбив її на три епохи: дикість, варварство, цивілізація. Ці періодизації соціокультурних світів на історичні епохи широко використовувались в дослідженнях ХУІІІ- ХІХ століть. Початок ХІХ століття ознаменувався розквітом археологічних досліджень. Необхідність чіткої класифікації пам`яток матеріальної культури зумовила розробку науково обґрунтованої археологічної періодизації, що підтвердила правильність гіпотези Лукреція. Датський вчений К.Томпсон спираючись на археологічні дані, вводить поняття трьох віків: кам`яного, бронзового і залізного. Великий науковий резонанс мала розроблена Морганом періодизація історико-культурного процесу від дикості через варварство до цивілізації. К.Маркс обґрунтував принципи періодизації соціокультурних світів в залежності від рівня розвитку виробничих сил суспільства, виділяючи такі суспільно-економічні формації: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична й комуністична. Також проводять періодизації з урахуванням особливостей економіки та розподілу. Так, виділяють ще суспільства - егалітарні (тобто рівноправні, зрівняльні) з привласнювальним типом господарювання й розподілом продукту між людьми одного статусу та ранжировані (стратифіковані або ієрархічні) з продуктивним типом господарювання й розподілом продукту за соціальним та економічним станом. У деяких випадках, особливо коли йдеться про вивчення антропосоціогенезу й необхідність кваліфікувати час деяких археологічних знахідок, у культурології використовується геологічна періодизація. геологи поділяють минуле земної кори на чотири ери - архейську, палеозойську, мезозойську та кайнозойську.

У сучасній науці поділ соціокультурних світів на історичні типи є найбільш вживаним тому що, по-перше, широко використовує їх для всебічного вивчення конкретного періоду, а по-друге, і найголовніше, фіксує неповторність і специфіку конкретно-історичної доби історії людства.

Регіональні культури включають системи культур, що діють на широкому географічному просторі одна біля одної. Це так званий локальний підхід який пояснює одночасно хід розвитку всіх людських культур враховуючи особливості розвитку народів і культур різних регіонів і країн.

Найпоширенішою в сучасній культурології є така класифікація культурних регіонів: далекосхідний, індійський, арабо-американський, європейський, тропічно-африканський, латиноамериканський. В свою чергу кожний з цих регіонів має свою внутрішню структуру. Наприклад, в межах європейського культурного регіону існують певні відмінності між культурами романських, германських, слов`янських, угро-фінських народів тощо.

В осмислені соціокультурних світів поділ на історичні епохи та регіональні культури мають як сильні, так і слабкі сторони. Перевагою виділення історичних епох є висновок про те, що кожний соціокультурний світ має свої культурно-історичні епохи. Однак при цьому не враховувалося, що протягом однієї історичної епохи може змінюватися духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька формацій. Наприклад, у рамках первісного суспільства існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства; 2) культура раннього землеробства і скотарства. У рамках феодальної цивілізації виділяють періоди раннього християнства, готики, ренесансу, бароко і рококо. Поділ соціокультурних світів на регіональні культури, навпаки, не враховує цілісний характер розвитку окремих культур у конкретно-історичний період.

Цивілізації. Поняття "цивілізація" було визначено у ХІІ ст. (походило від лат. civilize - громадянський, державний, суспільний). Це досить поширений термін, що часто використовується в побуті й науці. Зокрема в побуті він виступає синонімом культури, переважно матеріальної. У сучасній науковій літературі цей термін об`єднує соціокультурну специфіку суспільства, яка враховує саморозвиток, ліквідацію й самоліквідацію автономних локальних цивілізацій, історичну еволюцію людства. Дотепер ще не розроблено єдиних методичних принципів та критеріїв класифікації певної історичної спільноти, визначення якості автономної цивілізації, яка формується на основі єдності історичної долі народів, які проживають в одному регіоні тривалий час і мають культурні взаємозв`язки, що визначає рівень схожості форм і механізмів соціальної організації та регуляції в соціально-правовому і культурному аспектах.

Поняття "цивілізація" було відоме за античних часів як протиставлення античного суспільства варварському оточенню. У добу Просвітництва(ХУІІІ ст.) поняття "цивілізація", як правило, використовували для характеристики суспільства, заснованого на розумі, справедливості, освіті. За твердженням французького історика Л.Февра, в науковий обіг термін "цивілізація" вперше ввів барон П.-А. Гольбах (1766). Відтоді він набув поширення і визнання.

Майже до ХХ ст. поняття "культура" і "цивілізація" вживалися як синоніми. Дійсно, між культурою і цивілізацією є багато спільного. Вони нерозривно пов`язані між собою, взаємно переплітаються і взаємно пов`язуються. Одним з перших на це звернули увагу німецькі романтики, які відзначили, що культура "переростає" в цивілізацію, а цивілізація переходить в культуру. Тому цілком зрозуміло, що в повсякденному житті важко розрізнити ці поняття. Цивілізованість з необхідністю припускає наявність деякого рівня культури, що, в свою чергу, містить у собі цивілізованість. Першим різницю між цими поняттями побачив І.Кант. Він визначив культуру як те, що слугує духовному розвитку людства і за своєю суттю є гуманістичним. І. Кант розрізняв поняття "культура виховання" та "культура вміння". Їм він протиставляв суто зовнішній "технічний" тип культури, який назвав цивілізацією. Тобто, якщо слідувати за І.Кантом, то культура сприяє самореалізації особистості, а цивілізація створює умови для вільного духовного розвитку людини.

Німецький соціолог О. Шпенглер в книзі "Занепад Європи" показав розбіжності і несумісності між культурою і цивілізацією. Він вважав цивілізацію ознакою смерті культури, оскільки вона спирається на стереотипи, шаблони, масове копіювання, а не на творчість нового. незнаного. Цивілізація є вершиною культури і одночасно фазою занепаду та розпаду культурно-історичного типу.

Англійським вченим А. Тойнбі була запропонована концепція циклічного культурно-цивілізаційного розвитку. Історичний процес, виходячи з цієї концепції, це коловорот "локальних цивілізацій", заміна однієї цивілізації іншою. "Локальна цивілізація" - це стійка єдність людей, яка виникає в певному регіоні й базується на певних архетипах і спільних духовних цінностях та традиціях. Як наслідок всесвітня історія набуває вигляду мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком суверенних культур, які розташовані паралельно в часі і співіснують поруч. Рушійною силою цивілізацій вчений вважав не лише Провидіння, Доля, "генетичний код", а й людський фактор. А.Тойнбі довів, що при всій відмінності і несхожості культур різних народів усі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвитку рано чи пізно проходять ідентичні етапи, для яких характерні однакові риси, а якщо й мають свої особливості, суть їх єдина. Роблячи акцент на духовному аспекті "локальних цивілізацій", вчений вважав релігію головним і визначальним її елементом. Усі цивілізації являють собою гілки одного "дерева" - світової релігії.

Концепції цивілізаційного розвитку дають підстави виділити такі основні підходи до визначення соціокультурних світів як "цивілізацій": 1) цивілізація використовується в значенні певного рівня розвитку людського суспільства; 2) під цивілізацією розуміється певний культурно-історичний цикл у розвитку народів (у даному випадку цивілізація є синонімом культури); 3) цивілізація позначає вищий ступінь розвитку культури, що пройшла свій апогей і стала на шлях занепаду (такий підхід різко протиставляє цивілізацію і культуру).

Якщо цивілізація заснована на розумі і поклонінні техніці та машині, то культура оперує до духовності й людського духу. Вона виступає потужним інтеграційним чинником. Людське життя внаслідок несумісності характеру культури і суті цивілізації постає суперечливим. Суспільний занепад народів завжди починається з того, що люди все більше й частіше повторюють відомі здобутки культури і все менше створюють нові культурні цінності. Більш того, людина може споживати різні копії культурних цінностей і таким чином бути цивілізованою, але залишатись при цьому некультурною, рабом чужих ідей, знань, цінностей.

Відповідно до змістовного наповнення сутності цивілізації та критеріїв її оцінки, визначається тип цивілізації соціокультурного світу. При всьому розмаїтті існуючих точок зору на цивілізацію виділяють такі її найважливіші характеристики: 1) утворення держави; 2) виникнення писемності; 3) відділення землеробства від ремесел; 4) розшарування суспільства на класи; 5) поява міст. При цьому наявність перших двох ознак практично всі визнають обов`язковою, а необхідність інших нерідко ставить сумнів. Якщо навіть узяти до уваги перші три ознаки, то вони вже характеризують цивілізацію як соціокультурний та економічний комплекс.

Поява писемності вказує на можливість фіксувати інформацію, а не зберігати її в пам`яті, та характеризує відокремлення розумової праці від фізичної, що дало змогу зосередити зусилля окремих груп людей на розвитку мистецтв і різних форм позитивного знання. Міста являли собою осередки, навколо яких панували первісні форми суспільного життя кочових племен. Вони виконували специфічні суспільні функції: були центрами сільськогосподарського виробництва, ремесел, торгівлі, ідеології, ідеологічним форпостом. Саме в епоху перших цивілізацій систематизована й централізована ідеологічна сфера стала справді величезною силою духовного впливу на маси, сформувавши геоцентричний тип суспільної свідомості. Це підтверджують і пам`ятки монументальної архітектури (величезні палаци, піраміди), що свідчать про потужний виробничий потенціал суспільства, яке їх створило.

Культура виступає насамперед духовним виміром цивілізації, її духом, основою та фундаментом людської історії. Під цивілізацією ж розуміється певний етап культурної еволюції людства, що являє собою якісну межу на еволюційному шляху.

Якщо культура має природне походження і визначається як внутрішній стрижень історичного розвитку людства, який духовно наповнює і збагачує кожну наступну епоху цієї історії, то цивілізація - це тіло культури, її матеріальна оболонка, яка має не природне, а соціальне походження. Отже, цивілізацію можна назвати певним етапом розвитку суспільства у єдності соціально-економічних, науково-технічних і культурних виразів.

Цивілізація перебуває в постійному розвитку. Її рівень залежить від розвитку техніки, наукового потенціалу, релігії, моралі, рівня добробуту населення, його самосвідомості, сталості духовних цінностей. Тому цивілізація може бути показником зрілості суспільства, або ж суспільство, яке здатне забезпечити людям нормальний розвиток та існування, і є цивілізацією.

Таким чином, культура виступає як сукупність духовних можливостей суспільства, а цивілізація - як сукупність умов, необхідних для реалізації цих можливостей. Якщо культура визначає зміст і мету суспільного та особистісного буття, то цивілізація забезпечує форми та технічні засоби їх втілення. Цивілізація явище об`єктивне, це сфера переосмислення та повторення вже створеного раніше.

Цивілізація урбаністична: саме в містах уперше виникає потреба масового повторення здобутків культури, в містах створюються й кращі умови для добробуту і збереження зразків минулих культур. З міст ці твори потім поширюються в сільській місцевості. Тому цивілізація - це своєрідний, актуально діючий музей культури.

2. Кожному етносу, нації притаманна самобутність, зокрема, у культурі. Повсюдне утвердження культурних досягнень потрібне задля повноцінного функціонування народу на кожному історичному етапі; це зберігає його, визначає ідентичність поміж іншими народами, що є своєрідною регуляцією соціокультурних процесів.

Поняття культурної ідентифікації пов’язане з етапами розвитку етносу, системою його символічно-знакових уявлень та оцінок про навколишній світ та формами культурно-історичного буття. Етнос (від грец. ethnos – плем’я, народ) – це культурно-духовна спільність людей, споріднених походженням, мовою, кульними надбаннями, територією проживання, а за певних умов і державними утвореннями. Культурна ідентифікація – це самовідчуття людини всередині конкретної культури. Ідеї «приналежності» або «спільності» і акт ідентифікації з іншими культурами є універсальним ланцюгом, що з’єднує людські утворення. Національна, або як тепер прийнято говорити, етнічна свідомість передбачає ідентифікацію індивіда з історичним минулим даної групи і акцентує ідею «коренів».

Світогляд етнічної групи формується за допомогою символів спільного минулого етносу – міфів, легенд, святинь тощо. Ця культурно-історична спадкоємність у житті етносу досить динамічна і рухлива. Виробляючи своє, запозичуючи щось у сусідів та акумулюючи його, народ поступово формує національну культурну традицію – власне те, що передається в спадок майбутнім поколінням: побутові звичаї, обряди, національний одяг, місцеву розмовну мову (діалект) і в решті-решт – фольклор, тобто народні пісні і танці, епічні твори тощо.

Базова індивідуальна і групова приналежність до етносу встановлювалась у момент народження людини, а культурні надбання, засвоюючись у потоці життя, не передбачали ні спеціальних зусиль, ні розвиненої індивідуальності. Глибинна людська потреба в культурній ідентифікації зберігалася протягом усього життя.

Національна культура тісно пов’язана з релігійною. І національна, і релігійна культура охоплюють знання, навички вміння, що є провідними в конкретному географічному регіоні, а також ідеї та уявлення, які мають суспільну цінність. Національно-релігійне життя охоплює провідні конфесії. Так, українці віддають перевагу напрямам християнства: православ’ю, католицизму, уніатству, протестантизму.

Національно-релігійне життя формує національно-релігійну свідомість, яка охоплює основні компоненти: культуру, мову, звичаї. Усі вони взаємопов’язані, проте кожний з них зберігає відносну самостійність і за певних умов може виконувати самодостатню функцію. Згідно з релігійними уявленнями утворюються національно-релігійні традиції як форми спадкоємності у життєдіяльності нації. Так, наступним поколінням передаються усталені і унормовані традиції й культурно-побутові цінності: норми поведінки, звичаї, обряди, ідеї, моральні установки тощо.

Історичний взаємозв’язок національного і релігійного як домінуючих у суспільстві елементів сприяв формуванню народно-релігійних традицій, на базі яких складалося бачення світу, вироблялася специфіка укладу життя нації на всіх етапах її розвитку. Отже, національно-релігійні традиції будь-якого народу є важливим елементом національної культури, оскільки охоплюють символічні й чуттєво-наочні форми, а їх регуляторна функція впливає на формування ціннісної орієнтації, вироблення художнього смаку, норм і правил поведінки.

Державна влада та писемність стали передумовами майбутнього національного об’єднання людей. Вже цивілізації Стародавнього Сходу стали долати замкнутість і обмеженість общинного життя. В епоху Відродження творцем культури, що являла собою своєрідного змісту надбудову, стала інтелігенція. Таким чином, до ХУІІ ст.. в Європі вже були передумови для утворення націй і національних культур. У ХІХ ст.. в історії людства з’явились нації – нові утворення, зміцнені не тільки економічно і політично, а й силою людського духу. Націю, на відміну від етносу, об’єднує не стільки кровноспоріднений зв'язок, скільки, крім економічних і політичних факторів, національний характер і національна психологія, національні ідеали і національна самосвідомість і воля.

За сучасних умов, втрачаючи зв'язок з контекстом свого народження, індивід отримує можливість більшого вибору і самовизначення своєї приналежності. У міру наростання сучасних цивілізаційних перетворень багато людей набувають більшу можливість у виборі культурної орієнтації згідно із здатністю індивіда знайти своє місце в новій соціальній структурі.

Національна свідомість і національна культура – неодмінні ознаки духовності народу. Статус проблеми вони дістають в умовах «суспільного нездоров’я». І цілком зрозуміло, що переломні, кризові періоди в суспільному житті супроводяться вибухом подібних проблем у їх драматичному варіанті. Цей драматизм посилюється, якщо суспільна криза торкається усіх сфер життя: економіки, політики, моралі тощо. Адже духовність є індикатором соціальної гармонії. Разом з тим слід думати, що національна культура в її основних вимірах є основою життя соціальної спільноти, яка називається нацією. Тому національна культура виступає предметом особливої уваги в кризові періоди. Саме вона є джерелом національної свідомості і об’єктом звернення, системою координат національної самосвідомості в пошуках тотожності.

Наша сучасність визначається драматизмом означених проблем. І це стосується не лише України та країн пострадянського простору, а й порівняно стабільних країн Західної Європи, охоплених багатоаспектними процесами економічної інтеграції. Адже збереження національної ідентичності є зворотнім боком цих процесів. Отже, практичною і теоретичною потребою постає дослідження проблем національного у їх зв’язку із загальнолюдським.

Неоднозначність трактувань сутності національних феноменів породжена їх складністю, багатомаїттям і віртуальним характером. Саме це є причиною спрощеного підходу до проблем національного: дослідники здебільшого вдаються або до соціологічного підходу при тлумаченні національного, або надто психологізують ці явища. Культурологічний підхід, в основі якого лежить зв'язок національної культури і національної свідомості, дає можливість плідніше аналізувати різні події, процеси і явища, пов’язані з національним характером буття певного народу. Коли говорять про національну свідомість, то йдеться про достатньо однорідний духовний феномен, змістом якого є насамперед певний спосіб світосприйняття, корені якого слід шукати в етнічній традиції. Певний стиль мислення і дії виявляються через мовно-понятійні засоби, а певна система естетичних принципів, які своєрідно відображуються нормами поведінки і спілкування, - існуючими обрядами. Національна свідомість відбиває спосіб буття національної спільності і значною мірою визначає його.

Діалектика національного і загальнолюдського в культурі в усі часи була складною і суперечливою. З одного боку, нація самоутверджується виокремленням себе із загальнолюдського загалу, і чим послідовніше вона це робить, тим більші в неї шанси на консолідацію і визнання національної ідеї рушієм суспільних змін. З другого боку, на цьому шляху її підстерігає не тільки гіпотетична можливість звуження своїх орієнтирів, культурної ізоляції, а й цілком реальна небезпека міжнаціональних конфліктів.

Сучасні гуманітарні науки, в тому числі й культурологія, все більше спрямовують свої дослідження в русло виявлення тенденцій суспільного розвитку. Останніми десятиліттями світова спільнота висуває культурні орієнтири, суттю яких виступають, насамперед, загальнолюдські цінності. Однак культурні злети в історії людства (класична Греція, давній Рим, Ренесанс, Просвітництво) відбувалися здебільшого внаслідок проголошення пріоритету особистісних цінностей. Ймовірно, співвідношення особистісного й загальнолюдського як вагомих факторів культурного розвитку ще чекає остаточного з’ясування у культурологічних дослідженнях.

Культура в житті людини відіграє неоднозначну роль. З одного боку, вона сприяє закріпленню найцінніших зразків поведінки й передаванню їх наступним поколінням. З іншого боку, культура не тільки зміцнює солідарність між людьми, але є причиною конфліктів як у середині груп, так і на особистісному рівні. Вона здатна за підтримки моральних та правових норм закріпити несправедливість, марновірство, нелюдяну поведінку. Крім того, все створене в рамках культури для підкорення природи, може бути використане для знищення людства.

У дослідженнях окремих проявів культури з метою отримати можливість знизити напруження у взаємовідносинах людини з витвореною нею культурою, у визначенні місця й ролі специфічного прояву кожної культури та їх взаємних зв’язків і впливів учені оперують такими категоріями як «етноцентризм» та «культурний релятивізм». Етноцентризм – схильність людини оцінювати всі життєві явища крізь призму цінностей власної етнічної групи, яка розглядається в якості еталона (зразка); розуміється як перевага власних культурних цінностей над усіма іншими. Ця тенденція проявляється в таких позитивних виразах, як «обраний народ», «істинне вчення», «надраса», та в негативних – «відсталі народи», «примітивна культура», «грубе мистецтво» тощо.

Значною мірою етноцентризм властивий для усіх суспільств, і навіть патріархальні народи відчувають перевагу власної культури над культурою усіх інших народів, яка здається їм брутальною та абсурдною. Тому він визначається як загальнолюдська реакція, що зачіпає всі групи в суспільстві і майже кожного його індивіда.

Етноцентризм – необхідна умова прояву національної самосвідомості і навіть звичайної групової лояльності. Можливі й крайні прояви етноцентризму, наприклад, націоналізм чи шовінізм, при яких висловлюється зневага до культур інших народів. Однак у більшості випадків етноцентризм проявляється у толерантних формах, і основний принцип його дії ґрунтується на ідеї переваги власних цінностей, хоч і допускається думка про наявність існування кращих культурних зразків.

Говорячи про значну роль, яку етноцентризм відіграє в процесах групової інтеграції, у згуртуванні членів груп навколо культурних зразків, треба відзначити і його консервативну роль, негативний вплив на розвиток культури. Історичний досвід показує, що консервативний прояв етноцентризму, при якому стан власної культури визначається як найкращий, найдосконаліший, а сама така культура не потребує ніяких змін, а тим більше запозичень з інших культур, може значно уповільнити й навіть загальмувати процеси суспільного розвитку.

Якщо члени однієї соціальної групи будуть розглядати культурні зразки та цінності інших груп тільки з погляду етноцентризму, дійти до порозуміння і взаємодії буде дуже важко. Тому існують підходи до інших культур, які пом’якшують дію етноцентризму і дозволяють знаходити шляхи до співробітництва та взаємозбагачення культур різноманітних груп. Одним з основних таких підходів вважається культурний релятивізм – розуміння іншої культури на підставі аналізу її власних зразків і цінностей. Тобто для того, щоб зрозуміти цінності та зразки іншої культури, необхідно аналізувати їх з точки зору не «своєї» власної культури, а через призму їх функціонування в межах даної «чужої» культури, через здатність пов’язати їхню специфіку, конкретні риси з особливостями розвитку цієї «чужої» культури. Така, не етноцентрична, точка зору сприяє зближенню, розвитку та взаємозбагаченню різних культур.

Слід зрозуміти основне положення культурного релятивізму, згідно з яким деякі елементи окремої культурної системи правильні та загальноприйняті тому, що вони себе добре зарекомендували саме в цій системі. Інші елементи вважаються неправильними та непотрібними тому, що їх застосування породжувало б хворобливі та конфліктні наслідки тільки в певній соціальній групі або тільки в певному суспільстві.

Культура не тільки зміцнює солідарність між людьми, вона є причиною конфронтації. Це можна простежити на прикладі мови - головного елемента будь-якої національної культури. Національна мова об’єднує людей, можливість спілкуватися нею сприяє зміцненню членів соціальної спільноти. З іншого боку, загальнонаціональна мова виключає тих, хто не володіє нею або говорить цією мовою дещо інакше.

Найраціональнішим шляхом розвитку й сприйняття культури в суспільстві є поєднання рис і етноцентризму, і культурного релятивізму, коли індивід, відчуваючи гордість за культуру своєї групи чи народу й висловлюючи схильність до основних зразків цієї культури, в той же час зрозуміє й інші культури, поведінку членів інших груп, визнає їх право на існування та розвиток.

Отже, у світі немає культур першорядних чи другорядних, розвинутих чи відсталих, прогресивних чи регресивних. Усі культури світу рівноправні, кожна з них є складовою світового культурного цілого, створеного людством протягом тривалого історичного часу.

Життєве ядро культури – це той динамічний принцип, через який суспільство, базуючись на минулому та спираючись на внутрішні можливості, засвоює зовнішні досягнення, що відповідають його потребам, постійно розвивається. це дасть змогу зберегти особливості народів, підняти культурні характеристики та свідомість.

Поняття «самобутність» тісно пов’язане з політичними поняттями «незалежність» і «суверенітет», оскільки без усвідомлення власної самобутності не можна бути незалежним.

Наука, що вивчає історичне походження народів та етносів, дебатує питання про чистоту чи відрубність націй, але, як показує історичний аналіз, «чистих» націй на землі немає і не може бути, оскільки відбувалися великі переселення народів, воєнні походи, міграційні процеси, коли люди невеликими групами або цілими народами переходили з одного місця на інше, освоюючи нові території, змішувались з аборигенним населенням або витісняли його. Мігранти приносили свої культурні цінності, асимілювали корінне населення або асимілювалися самі. Культурна асиміляція може відбуватися також під впливом релігійної експансії, особливо під час зміни світоглядної експансії, особливо під час зміни світоглядної домінанти, коли аборигенна релігія змінюється на «загальноприйняту».

Зазначені процеси мають як негативне, так і позитивне значення, оскільки зумовлюють синтез культурно-мистецького процесу, збагачують національні культури. Так, в європейській культурі завдяки арабському посередництву в західних цивілізацій активізувався інтерес до античної культури. Схід збагатив рицарське середньовіччя Європи. Дантові запозичення образів у відомого мусульманського філософа Мухітдіна ібн-Арабі, візантійські канони в архітектурі визначили особливість стилів Західної Європи. Особливо помітними ці тенденції стали на початку ХХ століття. Проте активне введення чужих культурних цінностей зумовило конфліктну ситуацію. У світоглядну систему прийшли люди, налаштовані проти традиційних релігій, культур. Поряд із цим виникло багато релігійних об’єднань і новітніх культів: спіритизм, містицизм, окультизм, теософія та ін. Усе це разом з нестабільною економічної та політичною обстановкою кинуло Європу у вир Першої світової війни, революцій. Через це Європу лихоманило близько півстоліття аж до завершення Другої світової війни.

Поступальний розвиток і розвиток на рівні конфлікту прискорюють культурну динаміку, що активізує зміни як усередині самої культури, так і у зв’язках з іншими, формує цілеспрямований характер, визначає зміни, умови та механізм реалізації вироблення нової моделі. Світова наукова думка нагромадила величезний обсяг ідей, уявлень і концепцій, що обґрунтовують динаміку культури, виводять закономірності еволюційних змін історичного розвитку, показують їх спільність на рівні інформаційно-кібернетичного аналізу в мистецько-творчій та управлінській діяльності.

Динаміці культури притаманна стійка взаємодія її компонентів – періодичність, спрямованість, поступальність. Все розвивається у своєму часі та просторі. Це зумовлюється системою життєзабезпечення, економічною діяльністю, соціальними інститутами, організацією, нормами діяльності, образним сприйняттям, інформаційною та управлінською активністю, рівнем суспільства чи держави. Але кожен народ долає ці перешкоди і робить свій внесок у загальнокультурний розвиток народів Землі.

 

Теми повідомлень:

1. Соціокультурні світи.

2. Самобутня ідентичність цивілізації.

3. Порівняльний аналіз у визначенні національної свідомості.

 

Література:

1. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб./ за ред. М. Заковича,- К.: Знання, 2004.-567 с.

2. Грищенко Т.Б. Культурологія. Навч. посіб. – К.: Центр навч. літератури, 2007 р.-392 с.

3. Культурологія: теорія та історія культури/за ред. І. Тюрменко.- Київ: Центр навч. літ., 2004.-512 с.

4. Матвєєва Л.Л. Культурологія.- К: Либідь, 2005 р.-512 с.

5. О.Л. Шевнюк Культурологія.- К.: Знання – прес, 2007.- 353.

6. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб./ За ред.. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 368 с.

7. Кормич Л.І., Багацький В.В. Культурологія (історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник. – Х.: Одіссей, 2002. – 304 с.

8. Кармин А.С., Новикова Е.С. Культурология. – СПб.: Питер, 2004. – 464 с.: ил.

9. Культурология в вопросах и ответах: Учебное пособие. – 2-изд., пере раб. И дополн. – Ростов н/Д: Фенікс, 2001. – 416 с.

10. Є.А. Подольска. Культурологія. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003.

11. Н.С. Гуревич. Культурология. – М., 2001.

12. Быстрова А.А. Основы культурологии. – М.: ЮКЭА, 2002 – 712 с.

13. Торелов А.А. Культурология. – М.: Юрастт.-М, 2001 – 400с.

14. Кормич Л.І., Багацький В.В. Культурология. – х.: Одисей, 2002 – 304 с.

15. Кравченко А.И. Культурология. – М.: Академпроект, 2001.-496 с.

16. Сапронов П.А. Культурология. – спб.: Лениздат, 2001.-560 с.

17. Культурология.-М.: Высш. шк., 2001 – 511 с.

18. Бокань В.А. Культурологія.-К., 2005

 

Проблемно-пізнавальні питання:

1. Чи можлива чистота нації?

2. В чому значення культурної асиміляції?

3. Які ви знаєте порівняльно типологічні методики, за якими вивчається типи культур?

4. Визначте та обгрунтуйте, що таке національний характер?

5. Як співвідносяться національний характер та національна свідомість?

 

Реферати:

1. Категорії філософського бачення людини.

2. Особливості динаміки культури.

3. Національна ідея та ідеал.

Тестові завдання:

1. Соціокультурний світ це:

а) суспільство, характерною ознакою якого є особливий, спеціфічний для нього тип культури;

б) суспільство, яке відрізняється від інших ступенем розвитку соціально-економічних відносин;

в) суспільство, характерною ознакою якого є особливий тип локальної цивілізації.

2. Соціокультурні світи відрізняються:

а) своєрідністю культури;

б) звичаями життя;

в) інформаційно-семіотичним середовищем;

г) ступенем розвитку мови.

3. Самобутня ідентичність завжди пов’язана з:

а) культурною терпимістю;

б) культурним релятивізмом;

в) культурним етноцентризмом.

4. Модель людини і часу втілена у творах культури, для яких є характерним:

а) культ краси;

б) культ боротьби зі смертю;

в) культ корисності.

5.Знання це:

а) сукупність матеріальних благ;

б) сукупність духовних цінностей;

в) інформація про властивості об’єкту.

6. Одна з найважливіших цінностей людського суспільства це:

а) політична кар’єра;

б) матеріальне збагачення;

в) інформація про властивості об’єкту.

7.Найголовніша сфера використання культурних цінностей:

а) побут;

б) ідеологія;

в) релігія;

г) художня культура.

8. Заборона або дозвіл що-небудь робити це:

а) цінності;

б) накази;

в) норми.

9. Яка наука займається вивченням знаків і систем знаків:

а) історія;

е) етнографія;

в) семіотика.

10. Локальна цивілізація це:

а) творча еліта;

б) суспільство, засноване на розумі, справедливості;

в) стійка єдність людей, яка виникає в певному регіоні.

11.Встановіть відповідність:

а) І.Кант 1.”Ми занадто цивілізовані, але ще не достатньо культурні”;

б) О.Шпенглер 2.”Ми занадто цивілізовані, щоб бути культурними”


тема 4. Особистість у світі культури

 

План

1. Людина і особистість: проблема дефініції.

2. Культурно-історичні якості особистості.

3. Культурна політика як засіб регулювання культурних процесів у суспільстві.

 

1. Тріада “культура - суспільство – особистість” являє собою соціально-філософську і культурологічну проблему, яка включає в себе безліч аспектів. Наприклад, питання про те, яку роль відіграє особистість в культурі того або іншого історично конкретного суспільства, як узгоджуються інтереси особистості і суспільства, яке існувало ставлення до людини протягом певної епохи, яка роль особистості в культурному прогресі тощо.

Маленька дитина не відразу приходить до усвідомлення своєї особистості. Так і людство пройшло довгий шлях, відокремивши себе спочатку від природи, а потім проголосивши повагу до чужої індивідуальності, утверджуючи творчий діалог несхожих, окремих людей. Античність, Середньовіччя, Відродження, Просвітництво, ХIХ-ХХ ст. - такі етапи дозрілості людства.

Кожна культурно-історична епоха по-своєму розглядає людину та її місце у світі. Світогляд античності був космогонічним, тобто людина уявлялася частиною світу (космосу), ланкою загальної гармонії. Світогляд Середньовіччя був теоцентричним, вважалося, що в центрі світу і над світом знаходиться Бог (теос). Людина тут - раб Божий. Культура Середньовіччя передусім є культом, а людина – служителем цього культу. Гуманісти Відродження вперше в історії західної культури проголошують антропоцентризм (антропос – людина), ставлять у центр світу особистість, яка об'єднує у собі почуттєве, інтелектуальне і творче начала. Новим етапом у самопізнанні людства є епоха Просвітництва. Для Гердера, Канта, Гегеля людина цікава передусім як суб'єкт культури. Особистість - втілення творчої спрямованості людини, а культура - це звільнення людини через творчість. Представники романтичного напряму в філософії ХІХ ст. (Йоган Фіхте, Фрідріх Шеллінг, Фрідріх Шлегель та ін.) проголошують культ особистості, яка розуміється як рідкісна та виняткова істота, яка має творчу інтуїцію. Трагічним гуманізмом, відчуттям болю людської особистості, самотності людини в світі просякнуті ідеї філософів екзистенціалістів Ф.Кафки, Л.Шестова, М.О.Бердяєва, Ж-П.Сартра, А.Камю.

Сьогодні поняття “людина” і “особистість”, “індивід” і “індивідуальність” розмежовуються. Необхідно їх конкретизувати і встановити співвідношення між ними.

Людина - вищий рівень розвитку живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури, тобто, з одного боку, це - біологічна істота, з іншого - творець специфічного світу, який є результатом творчої діяльності всього людства.

Дитина, яка тільки-но народилася, належачи до людей, ще не являє собою особистості; їй необхідно стати особистістю, сформувати в собі особистісні якості. Для цього потрібні певні біологічні, природні якості людини, без яких процес формування особистісних якостей не може обійтися. Так, наприклад, розумово відсталі хворі, належачи до роду людського, особистостями стати не можуть.

Особистість - це стійка система соціально-значущих рис, які характеризують індивіда, вона є продуктом суспільного розвитку і включення індивідів в систему соціальних відносин шляхом предметної діяльності.

Пояснюючи поняття “особистість” через поняття “людина”, можна сказати, що особистість - це людина зі сформованим світоглядом (системою поглядів на світ), самосвідомістю і здатністю до творчої самореалізації через діяльність. Самосвідомість являє собою свідомість і оцінку людиною самої себе як суб'єкта практичної, пізнавальної, культурної діяльності, як особистості. На шляху самоусвідомлення як особистості людина обов'язково стикається з визначенням своєї самості, окремості, індивідуальності (що розуміється як одиничність, неповторність, винятковість) і спільності, подібності до інших.

Індивід - поняття, яке вказує на приналежність даної конкретної людської істоти до людського роду. Поняття “індивід” несе в собі як ознаку цілості суб'єкта, так і наявність у нього особливих (індивідуальних) властивостей. Але, вживаючи слово “індивід”, ми робимо акцент на родових ознаках, а не на особистісних властивостях.

Отже, існують певні якості, які характеризують особистість людини, культуру особистості, міру її особистості. Людина формується у конкретному історичному часі. Він, в свою чергу, включає в себе все “тіло культури”, тобто весь попередній досвід, культурну традицію, загальнокультурну атмосферу.

2. До культурно-історичних якостей особистості належить здатність судження як основа інтелектуальної культури, моральна рефлексія і совість як обов'язкові складові етичної культури особистості, смак як специфічна здатність, що лежить в основі естетичної культури особистості і суспільства, пам'ять і традиції як умова і потреба міжособистісного спілкування, моральність і право як регулятиви поведінки людей і гаранти забезпечення їх безпеки.

Будучи приналежністю, частиною особистостей, що спілкуються одна з одною, ці якості впливають на створення певних соціальних інститутів і стають рушієм та барометром їх розвитку. Так, моральність, совість, моральна рефлексія лежать у основі правового устрою суспільства, здатність судження забезпечує розвиток наук, смак впливає на розвиток мистецтва.

Здатність судження можна визначити як здатність людини до розумового акту, який виражає його ставлення до певного об'єкта, коли людина при оцінці об'єкта підключає свої знання, сумніви, досвід, впевненість або віру. Здатність судження лежить в основі моральної рефлексії і формування смаку.

Моральна рефлексія - якісна характеристика особистості, здатної осмислити і оцінити власні вчинки. Моральна рефлексія є характерною рисою високорозвиненої особистості, оскільки вона є вираженням потреби людини у самооцінці (в тому числі, і у вигляді самопокарання). Другою складовою моральної рефлексії (крім здатності судження) є совість: здатність особистості здійснювати етичний самоконтроль. Совість стає вирішальною особистісною якістю, коли людина потрапляє в ситуацію вибору.

Характеризуючи людину, оточуючі майже завжди дають оцінку її смакам: “поганий смак”, “добрий смак”, “несмак”. Смак являє собою здатність людини до сприйняття і оцінки естетичних якостей явищ та предметів і розмежування прекрасного від потворного.

Формуючись як особистість, людина відчуває на собі безліч культурних впливів. Це і досвід загальнолюдської культури, і конкретно-історичний час, в якому вона живе, і національна культурна атмосфера, як її безпосереднє культурне оточення і середовище, в якому відбувається пробудження людини до культурного життя.

Проблема визначення національного характеру, розшифрування культурного генофонду народів порушується Просвітництвом і продовжує бути актуальною, багатоаспектною і невирішеною досьогодні.

Кожний народ має систему цінностей, яка визначає і характеризує саме його спосіб життя, формує типові для представників даної нації особливості поведінки і мислення, які лежать в основі творчості цього народу. Людина, “входячи у суспільство”, тобто соціалізуючись, засвоює культурні норми як певні взірці, правила поведінки та дії. Ці норми формуються, утверджуються вже в буденній свідомості суспільства, тому велику роль відіграють у їх виникненні традиційні і навіть несвідомі моменти. Звичаї і способи сприйняття формуються тисячоліттями і передаються від покоління до покоління як соціальна естафета. У переробленому вигляді культурні норми втілюються в ідеології, етичних та релігійних вченнях, входячи у структуру світогляду людини.

Поняття “національний характер” включає в себе і психічні особливості, які відрізняють представників даної нації від іншого людства, і особливий склад мислення, який “прочитується” в культурі даного народу. Так, “Фауст” Гете був відображенням, з одного боку, духу епохи, з іншого боку - німецького духу.

Існує поняття етнокультурного стереотипу як узагальненого уявлення про типові риси, що характеризують який-небудь народ. Це або автостереотипи (те, що думають люди про свій народ), або гетеростереотипи (те, що люди думають про інші народи). Іноді вони співпадають, іноді сперечаються один з одним. “Англійська манірність”, “французька галантність”, “німецька мрійність”, “німецький педантизм”, “російське “авось”, “африканський темперамент”, “китайські церемонії”, “українська господарність” - всі ці і безліч інших уявлень складають поле етнокультурних стереотипів європейців, американців, китайців, українців, японців, росіян.

Культура особистості є мірою соціальності людини. Яка людина, така і її культура. Вона характеризується в поняттях рівня культури, її наявності чи відсутності. Ця культура може бути більш-менш систематизованою чи “мозаїчною”, складаючись під впливом багатьох розрізнених чинників. Людина – не тільки творіння культури, але й творець культури. Особистість є культурною настільки, наскільки вона засвоює і реалізує у своїй життєдіяльності вищі цінності суспільства, перетворює їх у своє внутрішнє духовне надбання. Отже, людину можна сприймати, розуміти не по тому, які у неї судження про культуру, а по тому, як вона особисто реалізує ці уявлення на практиці. Таким чином, культура є явищем, яке розкриває сутність, природу, життєдіяльність людини. Поза людиною у відриві від неї культура просто не існує. Особистість повинна мати в сучасному суспільстві високу культуру мислення, у формуванні якої визначальна роль належить філософії. Інтелігентна людина (а це не обов’язково інтелігент за соціальним станом) є носієм культури почуттів – найменш керованої сфери свого внутрішнього світу. Адже володіння наукою і мистецтвом управління емоціями і почуттями має для людини виключне значення. У нашому українському суспільстві на сьогодні особливо актуальними є проблеми формування політичної культури – культури громадянина, культури демократії взагалі; економічної культури, перш за все культури ринкових відносин; подолання правового нігілізму і становлення правової культури. У всіх сферах життєдіяльності сучасної людини важливе місце займає комунікабельність, майстерність людського спілкування як на особистісному рівні, так і на рівні спілкування між націями і народами. На жаль, на сьогодні у нас тут більше втрат, ніж здобутків. Практичним же проявом всіх видів культури, притаманних особистості, її світоглядних орієнтирів є культура поведінки, у формуванні якої перш за все спроможна сама людина.

3. У сучасному суспільстві функціонує складна, високорозвинена система духовного виробництва, яка забезпечує продукування, поширення і споживання культурних цінностей, їх зберігання і передачу. Вона впливає на виробничу, економічну, соціальну і політичну сферу людського життя, в свою чергу, перебуваючи під їх впливом. Практична значущість системи духовного виробництва для сучасного суспільства проявляється в тому, що у всіх країнах сучасного світу держава керує культурними процесами як за допомогою відповідного законодавства, так і з використанням фінансових, економічних, адміністративних і політичних засобів. У сучасних країнах існують закони, які регламентують діяльність системи освіти та науки, роботу засобів масової інформації, охорону культурної спадщини, охорону авторських прав як у сфері науково-технічної, так і художньої творчості. Законодавчо регламентується право окремої людини і груп людей на задоволення їх культурних потреб. Розвинені держави щорічно направляють значну частину коштів державного бюджету на фінансування освіти, науки, проектно-конструкторських досліджень, на підтримку державних установ культури (музеїв, театрів, архівів, бібліотек, сховищ кінофотоматеріалів, консерваторій, концертних залів), охорону і реставрацію пам'яток культури.

У ХХ ст. як ніколи раніше виявив себе величезний інноваційний потенціал культури, здатної докорінно змінювати життя людей. У першу чергу це пов'язано з науково-технічною культурою. За оцінкою фахівців, сучасний науково-технічний прогрес призводить до того, що кожні 5-6 років відбувається зміна поколінь техніки. Це означає, що відповідним чином повинні змінитися професійні знання і навички людей, їх спосіб життя, потреби. Разом з тим, з'ясувалася і величезна небезпека стихійного розвитку культури, використання досягнень людської творчості у вузькокорисливих інтересах, для створення нових інструментів і форм пригноблення людини. Тому одним з найважливіших завдань фахівців у галузі культури, широкої громадськості, керівників держави є вироблення і проведення продуманої культурної політики, тобто політики в сфері культури, яка визначає цілі культурного розвитку, основні принципи, методи і засоби регулювання культурних процесів у сучасному суспільстві.

Визначальну роль у виробленні сучасної культурної політики відіграє ЮНЕСКО - Організація Об'єднаних Націй з питань освіти та культури. На Всесвітній конференції з політики в галузі культури, яку ЮНЕСКО провела у Мексиці 26 липня - 6 серпня 1982 р., була прийнята Декларація Мехіко з політики в галузі культури, яка сформулювала основні принципи сучасної культурної політики.

ЮНЕСКО при визначенні принципів культурної політики виходить з широкого розуміння культури як сукупності “яскраво виражених рис, духовних і матеріальних, інтелектуальних і емоційних, які характеризують суспільство або соціальну групу”. Культура в такому розумінні включає в себе, “крім мистецтва і літератури, способи життя людини, основні права людини, системи цінностей, традиції і віри”.

Одним з основоположних принципів культурної політики є принцип єдності і різноманіття культури. Цей принцип означає, що світова культура являє собою результат культурної творчості всіх народів, які складають людство. Культура кожного народу є частиною світової культури. З цього випливає декілька висновків. По-перше, відмова від розподілу культур на “вищі” та “нижчі”. Декларація Мехіко стверджує: “Необхідно визнати рівність у цінності всіх культур і право кожного народу і кожного культурного співтовариства утверджувати, зберігати свою культурну самобутність і забезпечувати її повагу”. По-друге, збереження культури - це обов'язок не тільки народу, що її створив, але й усього міжнародного співтовариства, оскільки творіння культури цього народу є частиною світової культури. Декларація Мехіко проголошує: “Міжнародне співтовариство вважає своїм обов'язком зберігати і захищати культурну спадщину кожного народу”. Виходячи з цього положення, ЮНЕСКО розробила і здійснює програму охорони пам'ятників світової культури. Зокрема до числа таких пам'ятників включено Софійський собор у Києві. На його реставрацію ЮНЕСКО виділяла спеціальні кошти. По-третє, збереження й утвердження культури кожного народу не означає культурної самоізоляції. “Культурна самобутність народів оновлюється і збагачується внаслідок контактів з традиціями і цінностями інших народів. Культура - це діалог, обмін думками і досвідом, осягнення цінностей і традицій інших; в ізоляції вона в'яне і гине”, - говориться в Декларації Мехіко.

Наступний принцип культурної політики - це принцип культурного виміру розвитку людства. Суть цього принципу полягає в тому, що будь-які програми розвитку людського суспільства - економічні, соціальні, політичні, науково-технічні - повинні включати в себе як складову частину і як критерій необхідності подібних програм культурний аспект. Не можна забувати, що людина - це початок і кінцева мета розвитку. Мета розвитку - не зростання виробництва, прибутків і споживання самих по собі, а їх вплив на можливості розвитку та вдосконалення людини, на більш повне задоволення її духовних запитів. Необхідно гуманізувати розвиток людства, надати планам і стратегіям розвитку збалансованого характеру.

До найважливіших принципів культурної політики, проголошених у Декларації Мехіко, належить принцип культурної демократії. В його основі лежить розуміння того, що культура створюється суспільством і тому належить всьому суспільству; створення культури і користування її благами не повинні бути привілеєм еліти. Декларація Мехіко підкреслює: “Культурна демократія базується на максимально широкій участі людини і суспільства у виробленні продуктів культури, у процесі прийняття рішень, які заторкують культурне життя, у поширенні і використанні культури” Культурна демократія несумісна з дискримінацією, зі спробами обмежити участь людей у створенні, поширенні і користуванні культурою на основі їх соціального становища і походження, статі, мови, національності, релігійних переконань, приналежності до етнічних груп. Культурна демократія передбачає географічну і адміністративну децентралізацію культурного життя, більш рівномірний розподіл культурних центрів по території країни, наближення їх до потреб населення конкретних регіонів, визначення культурних планів і програм у ході діалогу влади і громадян.

Розвиток культури будь-якого народу і будь-якої країни в сучасному світі не може відбуватися поза рамками міжнародної співпраці. Міжнародна культурна співпраця як принцип культурної політики повинна сприяти взаєморозумінню народів, створенню у їх відносинах атмосфери поваги, довір'я, діалогу і миру. Міжнародна культурна співпраця повинна базуватися на повазі гідності і цінності кожної культури, на відмові від спроб встановлення будь-яких форм нерівності, підкорення або заміни однієї культури іншою, на рівновазі в культурних обмінах.

У Декларації Мехіко також була приділена особлива увага проблемам взаємовідносин культури з сучасними засобами масової інформації і комунікації, а також з індустрією культури, продукцією якої є масова культура (популярна музика, кіно, мода тощо). Сучасні засоби масової комунікації формують образ світу, в якому ми живемо. І цей образ може бути як правдивим, так і помилковим, як багатостороннім, так і дуже однобоким. Значною мірою це визначається тим, хто створює інформаційний образ і звідки виходять інформаційні потоки.

На початок 80-х років ХХ ст. чотири найбільших інформаційних агентства (Франс Прес, Рейтер, Асошієйтед Прес і Юнайтед Прес Інтернешнл) збирали, обробляли і розповсюджували 80% інформації, призначеної для читачів газет у всьому світі. Сьогодні, за оцінками фахівців, майже 90% центрів виробництва і поширення інформації в мережі Інтернет знаходяться у США. Така концентрація центрів виробництва і поширення інформації сама по собі, навіть незалежно від чиєї-небудь волі, вже створює передумови для виникнення незбалансованості інформаційних потоків, ускладнює культурам багатьох народів доступ до світового інформаційного простору.

Складною проблемою сучасної світової культури є індустрія культури та її продукція - масова культура. Навіть незалежно від наших оцінок естетичних та моральних цінностей, які пропагуються масовою культурою, абсолютно очевидним є її уніфікуючий вплив на свідомість та смаки людей, розмивання національних культурних традицій, дуже агресивна поведінка в інформаційному просторі, в якому нею завойована величезна частина, абсолютно несумірна з тим змістом, який вона несе.

Заслугою Всесвітньої конференції з політики в галузі культури, яка була проведена ЮНЕСКО в Мексіці, було те, що вона сформулювала основні принципи культурної політики, привернула увагу міжнародної громадськості до складних проблем світового культурного розвитку і закликала до пошуку рішень.

Минулі десятиріччя показали, що основні орієнтири культурної політики в Декларації Мехіко були визначені правильно. Разом з тим, час висунув і нові проблеми культурної політики, які обговорювалися на цілому ряді міжнародних форумів і дістали відображення в таких документах, як “Декларація конференції міністрів культури Руху неприєднання” (Колумбія, 1997), “Висновок Панафриканської консультації з культурної політики для розвитку” (Того, 1998), Хартія “Про культуру”, прийнята конференцією, яка проводилася Радою Європи в 1997 році. ЮНЕСКО в 1998 році в Стокгольмі провела міждержавну конференцію, на якій було прийнято “План дій з культурної політики для розвитку".

“План дій" підтверджує основні принципи культурної політики, сформульовані в Декларації Мехіко, але, разом з тим, він висуває і деякі нові проблеми культурної політики. Кінець ХХ ст. виявився затьмареним низкою громадянських конфліктів в цілому ряді африканських та азіатських держав, на Балканах і Кавказі, де одним з джерел стала культурна нетерпимість, зіткнення людей на ґрунті відмінностей їх релігійних переконань, мови, етнічної та національної приналежності. Ці події показали, що гострою потребою культурної політики стало завдання розвитку та заохочення культури миру. Істотними компонентами цієї культури миру є розвиток толерантного ставлення до носіїв іншої культури та міжкультурного діалогу.

На національному рівні “План дій" рекомендує проводити таку культурну політику, яка “прагне створювати відчуття нації як багатоликого співтовариства у межах структури національної єдності - співтовариства, втіленого в цінностях, які можуть розділятися всіма чоловіками і жінками і давати доступ, простір і голос всім його членам". Багато сучасних держав стикаються з внутрішніми протиріччями між окремими групами свого населення і для їх подолання прагнуть провести політику соціальної інтеграції (об'єднання). У зв'язку з цим “План дій" при проведенні культурної політики, спрямованої на поліпшення соціальної інтеграції, рекомендує приділяти особливу увагу забезпеченню ширшого доступу до культури всіх верств населення країни.

Основні проблеми і принципи культурної політики, які коротко були розглянуті у даному розділі, та увага, яка їм приділяється міжнародним співтовариством, - все це демонструє ступінь важливості культури в житті сучасного суспільства і людини. Знання культури власного народу і світової культури сприяє духовному розвитку людини, збагаченню її духовного світу. Знання і розуміння культур інших народів, повага до їх цінностей і уміння гідно представити культуру власного народу – характерні риси сучасної, по-справжньому культурної людини.

 

Теми повідомлень:

1. Національне та загальнолюдське в культурі.

2. Єдність та багатоманітність культур.

3. Людинотворча сутність культури.

4. Масова культура: сутність, характер, роль у житті суспільства.

 

Література:

1. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб./ за ред. М. Заковича,- К.: Знання, 2004.-567 с.

2. Грищенко Т.Б. Культурологія. Навч. посіб. – К.: Центр навч. літератури, 2007 р.-392 с.

3. Культурологія: теорія та історія культури/за ред. І. Тюрменко.- Київ: Центр навч. літ., 2004.-512 с.

4. Матвєєва Л.Л. Культурологія.- К: Либідь, 2005 р.-512 с.

5. О.Л. Шевнюк Культурологія.- К.: Знання – прес, 2007.- 353.

6. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб./ За ред.. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 368 с.

7. Кормич Л.І., Багацький В.В. Культурологія (історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник. – Х.: Одіссей, 2002. – 304 с.

8. Кармин А.С., Новикова Е.С. Культурология. – СПб.: Питер, 2004. – 464 с.: ил.

9. Культурология в вопросах и ответах: Учебное пособие. – 2-изд., пере раб. И дополн. – Ростов н/Д: Фенікс, 2001. – 416 с.

10. Є.А. Подольска. Культурологія. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003.

11. Быстрова А.А. Основы культурологии. – М.: ЮКЭА, 2002 – 712 с.

12. Торелов А.А. Культурология. – М.: Юрастт.-М, 2001 – 400с.

13. Кормич Л.І., Багацький В.В. Культурология. – х.: Одисей, 2002 – 304 с.

14. Кравченко А.И. Культурология. – М.: Академпроект, 2001.-496 с.

15. Сапронов П.А. Культурология. – спб.: Лениздат, 2001.-560 с.

16. Бокань В.А. Культурологія.-К., 2005

Проблемно-пізнавальні питання:

1. Яка роль культури в житті людини і суспільства?

2. Що являє собою масова культура?

3. Який взаємозв’язок традицій і новаторства у розвитку культури?

4. Що таке культура особистості і як вона формується?

5. Які існуючі підходи до співвідношення культури і цивілізації?

6. Назвіть складові культурної політики.

7. Яке місце української культури в контексті світової?

8. Чому Андрусівське перемир’я стало великою трагедією українського народу?

9. За яких обставин Дорошенко був змушений зректися гетьманської булави?

Реферати:

1. Українська духовна культура: діалектика національного й загальнолюдського

2.. Єдність і розмаїття слов’янських культур.

3. Проблема українського національного відродження і культура.

Тестові завдання:

1. Етапи розвитку людства:

а) Відокремлення від природи. Проголошення поваги до чужої індивідуальності; утвердження творчого діалогу між людьми.

б) Визнання своєї самості, утвердження власної гегемонії у світі; культурна замкненість.

2. Світогляд Античності:

а) Теоцентричний.

б) Космогонічний.

3. Культура Середньовіччя відображає:

а) Культ людини.

б) Людину як служителя культу.

4. Епоха Просвітництва визнає:

а) Людину як суб'єкт культури.

б) Творчість як ознаку несвободи людини.

5. Представники романтичного напряму в філософії ХІХ ст.

а) Й.Фіхте, Ф.Шеллінг, Ф.Шлегель.

б) Ф.Кафка, Л.Шестов, М.Бердяєв, А.Камю.

6. Особистість –це:

а) Людина зі сформованим світоглядом, самосвідомістю і здатністю до творчості.

б) Суб’єкт суспільно-історичної діяльності і культури.

7. Культурно-історичні якості особистості це:

а) Здатність розуміння, мораль, обов’язки, менталітет.

б) Здатність судження, мораль, совість, пам’ять, традиції.

8. Проблема визначення національного характеру порушується:

а) Мислителями Відродження.

б) Просвітителями.

9. Етнокультурний стереотип обіймає:

а) Автостереотипи та гетеростереотипи.

б) Автостереотипи та моностереотипи.

10. Інтелігентність передбачає:

а) Спадковість за соціальним станом, володіння культурою почуттів.

б) Володіння наукою і мистецтвом управління емоціями і почуттями.

11.Культурна політика визначає:

а) Політичну культуру у сучасному суспільстві.

б) Принципи регулювання культурних процесів у сучасному суспільстві.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2013-12-11; Просмотров: 1150; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.323 сек.