Внутрішні води

Як уже відзначалося, внутрішні морські води відносяться до категорії морських просторів, що входять до складу державної території і мають національно-правовий режим. Вони є складовою частиною суверенної території прибережної держави, що випливає із самої сутності цієї категорії морського простору і підтверджується поруч положень Конвенції ООН по морському праву 1982 р.

Під внутрішніми водами варто розуміти водяні простори, що входять до складу суверенної території прибережної держави і розташовані: у континентальних і острівних держав (не держав-архіпелагів) — убік берега від вихідних ліній територіального моря; у держав-архіпелагів — убік берега від замикаючих ліній внутрішніх вод.

У міжнародному морському праві прийнято виділяти два види вихідних ліній: нормальна вихідна лінія і пряма вихідна лінія. Саме такі назви закріплені за ними відповідно в ст. 5 і ст. 7 Конвенції ООН по морському праву 1982 р. Ціль проведення таких ліній — одна: установлення базису (вихідної лінії) для відліку ширини територіального моря, прилеглої зони, виняткової економічної зони і континентального шельфу. Однак поставлені перед ними задачі різні.

Нормальною вихідною лінією є лінія найбільшого відливу уздовж берега, зазначена на офіційно визнаних прибережною державою морських картах великого масштабу. Однієї з основних задач такої лінії є розмежування сухопутної і водяної території прибережної держави.

Однієї з основних задач прямої вихідної лінії є додаткове «згладжування» берегової лінії за рахунок проведення прямих ліній від «мису до мису», тому такі лінії застосовуються звичайно там, де берегова лінія значно порізана, тобто маються чи затоки інші поглиблення берега, що вдадуться в сушу.

Точне застосування правил проведення вихідних ліній, як нормальних, так і прямих, має велике практичне значення, тому що ці лінії є базовими для проведення зовнішніх границь територіального моря, прилеглої зони, виняткової економічної зони і континентального шельфу.

Приймаючи в увагу, що до складу внутрішніх вод входять усі води, розташовані убік берега від прямих вихідних ліній територіального моря, а самі ці лінії проводяться «від мису до мису», до таких вод варто віднести води заток, бухт, губ, лиманів і інших поглиблень берега, що вдадуться в сушу. Усі ці водяні простори в Конвенції ООН по морському праву 1982 р. об'єднані єдиним терміном «затока». Для того щоб заливши міг бути віднесений до категорії внутрішніх вод, ширина входу в нього, за загальним правилом, не повинна перевищувати 24 морські милі.

Якщо ширина входу в затоку більше 24 морських миль, то для відліку внутрішніх вод у цій затоці може проводитися пряма вихідна лінія в двадцять чотири морські милі усередині затоки від берега до берега таким чином, щоб нею було відмежовано можливо більший водяний простір, що також входить до складу внутрішніх вод прибережної держави.

Однак в окремих випадках, коли в розрахунок можуть бути узяті особливі економічні інтереси, реальність і значення яких ясно доведені їх тривалим здійсненням, прибережна держава може віднести до своїх внутрішніх вод такі затоки і навіть моря, ширина входу в який перевищує 24 морські милі.

Виходячи з того, що у відповідності зі ст. 11 Конвенції 1982 р., «для цілей визначення границь територіального моря найбільш видатні в море постійні портові спорудження, що є складовою частиною системи даного порту, розглядаються як частина берега», можна зробити висновок про те, що до складу внутрішніх вод держави входять води морських портів.

Якщо ріка впадає безпосередньо в море, а не в затоку, то відповідно до правила ст. 9 Конвенції, устя такої ріки також відноситься до категорії внутрішніх вод.

Прибережні держави на основі конвенційних і звичайних норм міжнародного морського права у своєму національному законодавстві самі встановлюють, які водяні простори входять до складу їхніх внутрішніх морських вод.

В Україні у відповідності зі ст. 6 Закону України про державний кордон України від 4 листопада 1991 р. до внутрішніх вод України відносяться:

морські води, розташовані убік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря України;

води портів України, обмежені лінією, що проходить через постійні портові спорудження, найбільш виступаючі убік моря;

води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, берега яких цілком належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з боку моря вперше утвориться один чи кілька проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує двадцяти чотирьох морських миль;

води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток, що історично належать Україні;

обмежена лінією державного кордону частина вод рік, озер і інших водойм, берега яких належать Україні.

Виходячи з того, що внутрішні морські води є невід'ємною частиною суверенної території прибережної держави, їхній правовий режим установлюється винятково національним законодавством. Цей незаперечний факт підтверджується навіть тим, що Конвенція ООН по морському праву 1982 р. не містить норм, що регламентують правовий режим цієї категорії морського простору, хоча держави — учасники Конвенції, як сказано в преамбулі, усвідомлять «тісний взаємозв'язок проблем морського простору і необхідність розглядати їхній як єдине ціле».

Оскільки внутрішні води по своєму складі не однорідні (до них, як уже відзначалося, відносяться: води, розташовані між лінією найбільшого припливу і лінією найбільшого відливу; затоки, лимани, губи, бухти, ширина входів яких не перевищує двадцяти чотирьох морських миль; акваторії морських портів і гаваней; історичного моря, затоки, лимани, бухти, губи поза залежністю від ширини їхніх входів і т.п.), те в доктрині міжнародного морського права немає єдиної думки по питанню правового режиму окремих складових елементів цієї категорії морського простору.

Зокрема найбільша кількість споровши стосуються правового режиму морських портів. Причому коло питань, по яких виникають суперечки, теж дуже значна, він охоплює такі етапи, як захід іноземних торгових судів у порти, перебування в портах, а також вихід з порту.

Прибережна держава в силу свого суверенітету над внутрішніми водами саме вправі приймати рішення про тім, чи дозволяти забороняти захід іноземних судів у свої торгові порти. Така точка зору була характерна більшості радянських авторів, а також значній кількості закордонних авторів.

Мабуть, єдиним випадком, визнаним усіма, коли прибережне держава не вправі відмовити іноземному судну в заході в його порт, є змушений захід судна при форс-мажорних обставинах. Наприклад, у результаті стихійного чи лиха необхідності надання медичної допомоги людині, що знаходиться на судні і т.п.

Таким чином, варто визнати, що прибережна держава вправі цілком заборонити вхід у свої внутрішні морські води будь-яким іноземним судам. Однак, як правило, в інтересах міжнародного співробітництва держави відкривають свої окремі порти для заходу іноземних невоєнних судів. При цьому у відкриті порти повинний забезпечуватися вільний доступ торгових судів усіх держав незалежно від прапора і без якої-небудь дискримінації. Перелік відкритих портів визначається державою за своїм розсудом і з'являється для загального зведення.

Ці загальні принципи знайшли відображення й у національному законодавстві України. Так, відповідно до положень ст. 14 Закону України «Про державний кордон України», іноземні невоєнні судна можуть заходити на рейди й у порти України, відкриті для заходу. Перелік відкритих для заходу іноземних невоєнних судів рейдів і портів, порядок заходу і перебування в них, виробництва вантажних і пасажирських операцій, повідомлення судів з берегом, сходу на берег членів екіпажа судна й інші правила, зв'язані з заходом іноземних невоєнних судів у внутрішні води і порти України, зокрема вод прикордонних рік, озер і інших водойм, що належать Україні, і перебування в цих водах установлюється законодавством України і правилами, які оприлюднюються у встановленому порядку.

У розвиток цього закону і відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 р. № 143-р Про відкриття пунктів пропуску через державний кордон України, з метою пропуску через державний кордон виділяються три категорії портів для: міжнародного морського повідомлення, міжнародного морського пасажирського повідомлення, міжнародного морського вантажного повідомлення.

В останні роки в зв'язку з підвищеною увагою міжнародного співтовариства до питань запобігання забруднення морського середовища прибережні держави стали приймати правила, що обмежують захід у відкриті порти іноземних судів, що не відповідають вимогам безпеки. Це право прибережної держави базується на його суверенітеті над внутрішніми морськими водами і належним образом відбите в п. 2 ст. 25 Конвенції ООН по морському праву 1982 р., відповідно до якого «у відношенні судів, що спрямовуються у внутрішні чи води використовують портові спорудження за межами внутрішніх вод, прибережна держава має також право вживати необхідних заходів для попередження будь-якого порушення умов, на яких ці судна допускаються у внутрішні води і використовують портові спорудження».

Право прибережної держави пред'являти до іноземних судів визначені вимоги як допуск у порти більш конкретизоване в п. 3 ст. 211 Конвенції ООН по морському праву 1982 р., відповідно до якого «Держави, що встановлюють особливі вимоги для запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення морського середовища як умову для заходу іноземних судів у їхні чи порти внутрішні води і для зупинки в їхніх прибережних терміналів, належним образом публікують такі вимоги і повідомляють їхньої компетентної міжнародної організації».

Заходу ж іноземних військових кораблів у внутрішні води інших держав, як правило, повинне передувати одержання дозволу по дипломатичних каналах у терміни встановлені національними нормативними актами прибережної держави. Так, в Україні відповідно до Правил плавання і перебування в територіальному морі, внутрішніх водах, на рейдах і в портах України іноземних військових кораблів, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1996 р. № 529, підставою для допуску є попередній дозвіл Кабінету Міністрів України, що запитується по дипломатичних каналах не пізніше чим за 30 доби до передбачуваного заходу.

У відношенні науково-дослідних судів законодавства практично всіх держав або дорівнюють їх до військових кораблів, або встановлюють особливу дозвільну процедуру для їхнього заходу у свої порти.

Таким чином, правовий режим внутрішніх морських вод регламентується винятково нормами національного морського права, однак потреба створення максимально сприятливих умов для міжнародного мореплавання і розвитку економічного співробітництва з іншими державами обумовлює необхідність обліку норм міжнародного права і світової практики, спрямованих на полегшення вимог у відношенні документів і процедур при заході, стоянці і відході іноземних судів у портах прибережних держав.

Двосторонні угоди про торгівлю і мореплавання звичайно містять указівки на один із двох видів правового режиму: національний чи режим найбільш сприятливої нації.

Саме ці два режими знайшли своє відображення в Статуті про міжнародний режим морських портів, прийнятому 15 листопада 1923 р. II Генеральною конференцією з питань комунікацій і транзиту, що проходила в Женеві, і додатком, що згодом став, до укладеного 9 грудня 1923 р. у Женеві Конвенції про режим морських портів. Так, у відповідності зі ст. 2 Статуту, що домовляються держави зобов'язуються забезпечити судам будь-якої іншої держави — учасника Конвенції «звертання, рівне тому, яким користаються його власні чи судна будь-якої іншої держави в морських портах, що знаходяться під його чи суверенітетом владою, у відношенні волі доступу в порт і його використання, а також повного користування пільгами, що він надає для судноплавства і комерційних операцій їх судам, їх товарам і їх пасажирам».

Національний режим укладається в тім, що іноземні судна користаються в портах прибережної держави тими ж пільгами і привілеями, які надаються в цих портах судам цієї прибережної держави.

Режим найбільш сприятливої нації являє собою положення, що включається в міжнародний договір, про те, що іноземним судам надаються права, переваги, привілеї і пільги настільки ж сприятливі, які прибережна держава чи надає надасть у майбутньому будь-якому судну третьої держави.

Відкриваючи свої морські порти для заходу іноземних судів, прибережна держава здійснює в них різні види контролю спрямованого як на захист своїх національних інтересів, так і на забезпечення виконання вимог цілого ряду міжнародних нормативних документів. До таким відносяться: санітарний, прикордонний і митний контроль за іноземними судами, особами, що знаходяться на цих судах, і перевезеними вантажами, а також контроль за безпекою мореплавання і запобіганням забруднення морського середовища. Порядок проведення цих видів контролю регламентується національним законодавством прибережної держави, однак з урахуванням норм міжнародного права

Санітарний контроль — один з найбільш старих і важливих видів контролю, здійснюваного в сфері торгового мореплавання. Тривалий час держави у відношенні цього контролю керувалися сугубо національними правилами, що найчастіше приводило до економічних утруднень, а іноді і паралізувало всю торгівлю в державі, тому що суть цього контролю фактично зводилася лише до встановлення карантину. У зв'язку з цим у XIX столітті став поступово назрівати питання про необхідність створення єдиних міжнародних санітарних правил. Цьому процесу сприяла сильна епідемія холери, що спалахнула в Індії в 1817 р. і згодом вразила практично всю Європу.

У 1926 р. приймається універсальна Міжнародна санітарна конвенція по широкому колу питань, що регламентувала основні питання санітарного режиму судів у морських портах.

Після створення в 1948 р. Всесвітньої організації охорони здоров'я питання розробки і прийняття міжнародних нормативних документів у сфері санітарного благополуччя були віднесені до її компетенції. Уже на IV сесії Асамблеї в 1951 р. були прийняті перші Міжнародні санітарні правила. Ці правила лягли в основу національних санітарних правил практично всіх держав.

Санітарний контроль у морських портах України є елементом санітарного режиму цих портів і регламентується цілим поруч міжнародних і національних нормативних актів, таких, як Конвенція по полегшенню міжнародного морського судноплавства 1965 р., Міжнародні медико-санітарні правила 1969 р., Закон України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітарного й епідемічного благополуччя населення», Закон України від 6 квітня 2000 р. «Про захист населення від інфекційних захворювань» і ін.

Основним нормативним документом у встановленні санітарного режиму морських портів України є Закон України «Про забезпечення санітарного й епідемічного благополуччя населення». Цей Закон регулює суспільні відносини, що виникають у сфері забезпечення санітарного й епідемічного благополуччя, визначає відповідні права й обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян, установлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

Санітарна охорона території України відповідно до положень ч. 2 ст. 29 цього Закону, представляє систему заходів, спрямованих на «запобігання замету на територію України особливо небезпечних (у тому числі карантинних) і небезпечних для людей інфекційних захворювань».

Прикордонний контроль здійснюється по закінченні санітарного огляду судна, а у випадках, передбачених нормативними документами після проведення на судні необхідних протиепідемічних заходів. Він є складеним елементом прикордонного режиму портів і регламентується винятково національними нормативними актами держави порту. В Україні до числа таких нормативних актів відносяться Закон України від 4 листопада 1991 р. «Про державний кордон України», Правила плавання і перебування в територіальному морі, внутрішніх водах, на рейдах і в портах України іноземних військових кораблів.

Митний контроль є одним з коштів проведення митної політики. Цей контроль займає особливе місце в системі державного контролю, що «обумовлюється особливостями мети, формами і методами його здійснення».

Питання митного контролю регламентуються винятково національними нормативними актами держави порту. В Україні до числа таких нормативних актів відносяться Митний кодекс України, Правила митного контролю за переміщенням через митний кордон України судів закордонного плавання, затверджені наказом Державного митного комітету України від 29 червня 1995 р. № 283 і ін.

Дата добавления: 2013-12-13