Теоретико-правові основи забезпечення національної безпеки України

Лекція 3

ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ

ЗАХИСТУ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ

І НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

В сучасних умовах сформувалося декілька наукових течій щодо інтерпретації безпеки, зокрема:

1) теорія гегемоністської конкуренції чи «протистояння цивілізацій»;

2) теорія демократичного світу;

3) теорія комплексного взаємозв’язку.

Так, за твердженням американського соціолога С. Хантінгтона, цивілізаційні розбіжності, що складалися століттями, не зникнуть у доступному для огляду майбутньому, позаяк вони є більш фундаментальними, аніж розбіжності між політичними ідеологіями й політичними режимами [1]. Згідно з теорією гегемоністської конкуренції блокове протистояння XX століття зміниться іншими формами полярності, у тому числі можливими конфліктами на культурному та етнорелігійному ґрунті.

Концепція демократичного світу полягає у тому, що демократичні країни будуть більш миролюбними, оскільки вони є прибічниками схожих цінностей.

Теорія комплексної взаємозалежності, хоч і визнає можливість деякої втрати державою своєї ролі, але залишається традиційною, оскільки лише здійснює пошук альтернативних шляхів для досягнення стабільності й виживання держави. Такі тенденції спостерігались і раніше, однак сьогодні вони набувають глобального масштабу.

Для подолання загроз безпеці відповідно до чинних політичних і правових актів у світі діють такі основні системи безпеки:

1) система міжнародної безпеки, визначена Статутом ООН;

2) системи регіональної (субрегіональної) безпеки (НАТО, ОБСЄ, ОДКБ та ін.), існування яких передбачено Статутом ООН та міждержавними двосторонніми й багатосторонніми актами;

3) системи національної безпеки, що діють на основі норм законодавства кожної держави та норм міжнародного права.

Водночас можна виокремити низку тенденцій, що ставлять під сумнів ефективність традиційних підходів до безпеки, а саме:

– більшість сучасних конфліктів є внутрішніми, а не міждержавними;

– окремі держави не можуть виконувати основні свої функції щодо соціального захисту, забезпечення стабільності й економічного зростання;

– уряди країн, де відсутні бідність та політична нестабільність, можуть зіткнутися із втратою контролю у багатьох сферах життєдіяльності внаслідок процесів глобалізації та інформаційної революції, що тривають.

За цих умов все більше фахівців пропонують розвивати загальносвітові підходи до проблем безпеки, оскільки дослідження у цій сфері уже відійшли від своєї традиційної орієнтації на вивчення зовнішньополітичних проблем та проблем контролю над збройними силами. Нині предмет дослідження істотно розширився й поглибився.

У міру розвитку категоріально-понятійного апарату теорії безпеки удосконалюється і зміст наук, які займаються проблемами забезпечення безпеки людини, суспільства і держави. При цьому відбувається процес не лише розвитку традиційних, а й виокремлення нових галузей наук і напрямів досліджень.

Так, в останні роки все більше уваги приділяється проблемам екологічної безпеки. З огляду на необхідність більш точного прогнозування природних і техногенних катаклізмів та їх можливих наслідків, активно розвиваються сейсмологія, вулканологія, метеорологія, океанологія, радіологія й радіаційна безпека та інші науки.

Загалом теорія міжнародних відносин, воєнна наука, конфліктологія, культурологія, інформатика, науки у сфері державної безпеки та ін. з різних сторін спрямовані на розв'’язання проблем безпеки і фактично виступають як спеціальні напрями теорії безпеки.

Враховуючи, що проблеми загроз та безпеки найбільш гостро постають стосовно людини, суспільства і держави, є всі підстави стверджувати, що найбільш тісно загальна теорія безпеки «співпрацює» саме із соціальними і правовими науками, які потребують подальшого розвитку.

Доцільно також звернути увагу на те, що національна безпека як правове поняття має певну універсальність, яка говорить на користь ідеї єдності станів безпеки. Ця єдність і слугує основою для напрацювання як національних, так і міжнародних правових систем.

Тобто, з одного боку, національна безпека характеризується таким важливим чинником, як єдність. З іншого – вона є завжди поліпредметною. Ця суперечність усувається завдяки правовому забезпеченню національної безпеки шляхом нормативної фіксації загрози безпеці, її розмірів, а також законодавчого закріплення способів реагування на загрозу з визначенням компетенції органів влади у цьому процесі.

Зі здобуттям Україною незалежності основну увагу науковці приділяли розробці теоретичних основ національної безпеки. Цій проблематиці присвятили праці О. Бєлов, О. Білорус, О. Бодрук, О. Валевський, М. Гончар, О. Гончаренко, В. Горбулін, В. Гошовська, О. Данільян, О. Дзьобань, С. Єрохін, В. Картавцев, В. Конох, Е. Лисицин, В. Ліпкан, О. Маначинський, Є. Марчук, В. Мунтіян, Н. Нижник, О. Новиков, М. Ожеван, М. Панова, С. Пирожков, В. Погорілко, Г. Ситник, Т. Стародуб, С. Сьомін, В. Тихий, С. Федуняк та багато інших учених.

При цьому досліджувались переважно теоретичні засади національної безпеки та її понятійно-категоріальний апарат.

Першим нормативним документом, який на системному рівні врегульовував питання забезпечення національної безпеки стала Концепція національної безпеки України, прийнята Верховною Радою України у 1997 році.

Водночас протягом 1992–2006 років прийнято низку законів України, зокрема, «Про Службу безпеки України» (1992), «Про оперативно-розшукову діяльність» (1992), «Про організаційно-правові засади боротьби з організованою злочинністю» (1993), «Про боротьбу з корупцією» (1995), «Про розвідувальні органи України» (2001), «Про контррозвідувальну діяльність» (2002), «Про боротьбу з тероризмом» (2003), «Про Державну прикордонну службу України» (2003), «Про Службу зовнішньої розвідки України» (2005), «Про Державну службу спеціального зв’язку і захисту інформації України» (2006) та ін., які створили правові засади діяльності суб’єктів сектору безпеки.

Остаточно правові засади у цій сфері були визначені прийнятим у 2003 році Законом «Про основи національної безпеки України», а також «Стратегією національної безпеки України», схваленою Радою національної безпеки і оборони України й затвердженою в лютому 2007 року Указом Президента України.

Законом «Про основи національної безпеки України» визначено такий понятійний апарат у цій сфері:

національна безпека – захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам;

національні інтереси – життєво важливі матеріальні, інтелектуальні й духовні цінності українського народу як носія суверенітету та єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток;

загрози національній безпеці – наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України.

Крім цього, визначено, що об’єктами національної безпеки є:

– людина і громадянин – їхні конституційні права і свободи;

– суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне й навколишнє природне середовище і природні ресурси;

– держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

До суб’єктів забезпечення національної безпеки згідно з цим законом належать:

– Президент України;

– Верховна Рада України;

– Кабінет Міністрів України;

– Рада національної безпеки і оборони України;

– міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;

– Національний банк України;

– суди загальної юрисдикції;

– прокуратура України;

– місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування;

– Збройні Сили України, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України;

– громадяни України та об’єднання громадян.

Визначено також основні сфери забезпечення національної безпеки: зовнішньополітичну; сферу державної безпеки; воєнну та сферу безпеки державного кордону України; внутрішньополітичну; економічну; науково-технологічну; екологічну; соціальну та гуманітарну сфери; інформаційну.

Цим же законом сформульовано пріоритети національних інтересів, основні загрози національним інтересам у різних сферах, визначено основні напрями державної політики у галузі національної безпеки тощо.

Незважаючи на прийняття цього закону, знадобилося ще три роки, аби приступити до розробки «Стратегії національної безпеки України», яку згідно зі ст. 2 вказаного закону затверджує Президент України.

Робота над проектом Стратегії розпочалася на початку 2006 року за ініціативою Ради національної безпеки і оборони України. Попри складні умови пошуку консенсусу на загальнодержавному рівні проект Стратегії був підготовлений спеціально створеною комісією вже наприкінці травня 2006 року. Після цього проведено громадське обговорення Стратегії, розгляд і доопрацювання на рівні експертів та вчених, у тому числі європейських та сектору безпеки.

У січні 2007 року відбулося остаточне погодження проекту Стратегії з усіма міністерствами і відомствами України, а також його обговорення на засіданні РНБО України. «Стратегію національної безпеки України» затверджено 12 лютого 2007 року Указом Президента України.

У вказаному документі проголошено, що Україна – це суверенна, унітарна, правова європейська держава, яка має власну історію державотворення та розвитку демократичних інститутів, прадавні національні культурні та духовні традиції, на початку XXI століття розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення Українським народом свого невід’ємного права на самовизначення.

Крім цього, Україна впевнено заявила про своє прагнення посісти належне місце в європейській та євроатлантичній спільноті.

Таким чином, з прийняттям Закону «Про основи національної безпеки України» і «Стратегії національної безпеки України» сформовано основні правові засади забезпечення національної безпеки.

За цих умов потребують перегляду і подальшого опрацювання теоретико-правові основи розвитку законодавства і права в галузі безпеки.

З цього приводу слід зауважити, що коли у XIX – XX століттях конфлікти міжнародного рівня переважно вирішувались дипломатичним або воєнним шляхом, то у XXI столітті, на наш погляд, у подоланні глобальних викликів і загрозмає бути кардинально переглянута і посилена роль права. Мова йде про формування права національної та міжнародної безпеки, які мають стати правовою основою забезпечення безпеки людини, суспільства і держави та міжнародної спільноти.

Право національної та міжнародної безпеки, за нашими оцінками, має вирішити завдання надзвичайної ваги, зокрема:

1) сформувати правові гарантії та правові механізми виявлення, запобігання і подолання глобальних викликів і загроз;

2) сприяти запровадженню нового консенсусу між народами, державами та союзами, посиленню їх співпраці та взаємної відповідальності.

Зазначені пропозиції поділяють і провідні іноземні вчені, зокрема В.Л. Райгородський у роботі «Политические и правовые средства обеспечения национальной безопасности Российской Федерации» зауважив, що необхідність вирішення завдань формування нових правових норм у сфері національної безпеки передбачає відповідь на питання про можливість виокремлення питань національної безпеки в окрему галузь права.

На необхідності організації досліджень у галузі права національної та міжнародної безпеки наголосили й учасники Міжнародної конференції «Захист демократичних цінностей і дотримання прав людини у діяльності спецслужб», яка відбулася в квітні 2008 року в м. Києві. За результатами виступів народних депутатів України, представників Секретаріату Президента України, РНБО України, вітчизняних і міжнародних правозахисних організацій, учених та експертів сектору безпеки європейських країн та України було прийнято відповідні рекомендації, які підтримали глава держави, уряд і Академія правових наук України [2].

У квітні 2009 року цей висновок підтримали й учасники круглого столу щодо реалізації Стратегії національної безпеки України, проведеного в НАН України за участю фахівців Апарату РНБО України та інших суб’єктів сектору безпеки України.

Іншим чинником, який підтверджує актуальність вказаного висновку є те, що в Україні на початку ХХІ століття з прийняттям низки законів, насамперед, Закону «Про основи національної безпеки України», а також із затвердженням «Стратегії національної безпеки України» починає розбудовуватись система правового забезпечення національної безпеки.

Реалізація Стратегії потребує проведення комплексу наукових досліджень і виконання значної за обсягами нормотворчої роботи для подальшого розвитку системи забезпечення національної безпеки України. При цьому, за нашими оцінками, правова наука в галузі безпеки має сприяти розв’язанню таких основних завдань:

1) розвитку теоретико-правових основ забезпечення національної та міжнародної безпеки;

2) формуванню необхідного законодавства і нормативно-правової бази у сфері національної безпеки;

3) розробці теоретичних та організаційно-правових засад розвитку системи забезпечення національної безпеки та діяльності суб’єктів сектора безпеки;

4) визначенню балансу між правом суспільства на безпеку та правами людини.

Дата добавления: 2013-12-13