Поняття співтовариства, європейські співтовариства та співтовариства, створені для вирішення глобальних цілей

Від співдружності слід відрізняти співтовариство та конфедерацію.

Співтовариство – союз суверенних держав, що об’єдналися на підставі міждержавного договору для посилення інтеграційних зв’язків держав, що входять до нього, та еволюції у бік конфедеративного об ’ єднання.

Конфедерація – тимчасовий союз незалежних держав, що об’єдналися на підставі угоди одна з одною для досягнення певних цілей і спільного здійснення ряду напрямків державної діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа і т.п.) при збереженні в інших питаннях державної незалежності (суверенітету).

Регіональними міждержавними співтовариствами на європейському континенті є Рада Європи і Європейський Союз.

Рада Європи була першою міжнародною організацією, утвореною в Європі після другої світової війни 1939 – 1945 років. Відповідно до Статуту організації, підписаного 5 травня 1945 року десятьма країнами – засновницями, діяльність Ради Європи спрямована на забезпечення тісної європейської єдності, підтримку принципів парламентської демократії, збереження загальнолюдських цінностей, поліпшення рівня життя.

На цей час пріоритетними напрямами в діяльності організації є дотримання прав людини, освіта, культура і спорт, соціальні питання, безробіття серед молоді, охорона здоров'я, навколишнє середовище, архітектурна спадщина, місцеве і регіональне управління, право.

Коротко основне завдання Ради Європи можна визначити так: «сприяти збереженню європейської культурної самобутності на всьому континенті».

До основних досягнень Ради слід віднести: прийняття Конвенції про захист прав людини та основних свобод, створення Єврокомісії і Європейського Суду з прав людини, обов'язкова юрисдикція якого була визнана 34 державами – членами, прийняття Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом, котра передбачає які злочини не є політичними, які пов'язані з політичними і які злочини викликані політичними мотивами тощо.

До робочих органів Ради Європи належать: Комітет міністрів країн – членів організації, який скликається два рази на рік, низка спеціалізованих установ, Парламентська Асамблея, яка включає 286 членів і є консультативним органом, що скликається тричі на рік. Генеральний секретаріат організації знаходиться в Страсбурзі.

Членами Ради Європи є 45 європейських країн, зокрема: Австрія, Азербайджан, Албанія, Андорра, Бельгія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Вірменія, Греція, Грузія, Данія, Естонія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Республіка Македонія, Латвія, Литва, Ліхтенштейн, Люксембург, Мальта, Молдова, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Росія, Румунія, Сан-Марино, Словацька Республіка, Словенія, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, Туреччина, Угорщина, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чеська Республіка, Швейцарія, Швеція.

Європейський Союз (ЄС, англ. відповідник — ЕU — від European Union. – Авт.) заснований 1993 року державами-членами Європейського Співтовариства (ЄС, англ. відповідник — ЕC — від European Community. – Авт.), яке в свою чергу було створено на підставі Римського договору, підписаного 25 березня 1957 року Бельгією, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Федеративною Республікою Німеччини (ФРН) і Францією. У 1973 році до них приєдналися Велика Британія, Данія та Ірландія; у 1981 – Греція, в 1986 році – Іспанія і Португалія.

В грудні 1991 року у м. Маастрихт керівники держав та урядів країн Європейського Співтовариства ухвалили Договір про політичний союз і Договір про економічний і валютний союз, які разом складають Договір про Європейський Союз, загальновідомий як Маастрихтський договір. Договір набрав чинності 1 листопада 1993 року після його ратифікації всіма країнами-членами.

Як свідчить історичний аналіз, початком процесу інтеграції країн Західної Європи вважається 9 травня 1950 р., коли міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн. Ця пропозиція була реалізована в 1951 р. Паризьким договором про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС), до якого увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, ФРН та Франція (так звана “європейська шістка). На основі досягнутого позитивного досвіду ЄСВС об’єднавчий процес був поширений на економіку в цілому, і в 1957 році був підписаний Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом). У 1967 році відбулося злиття виконавчих органів названих трьох Співтовариств.

Метою перших шести членів Римського договору було подолання бар'єрів у торгівлі, організації процесу, що веде до «більш тісного союзу» (преамбула договору), «становлення спільного ринку і прогресуючого зближення економічних політик держав – членів» (стаття 2).

Як зазначив Жан Моне, один із ідеологів Європейського Співтовариства, «ми створюємо не асоціацію держав, ми створюємо союз народів», а тому адміністративні процедури прийняття рішень в Європейському економічному співтоваристві структурно були створені так, щоб сприяти процесові об'єднання.

Цей політичний задум був озвучений у 1969 році в Гаазі, де мета «прокладання шляху до об'єднаної Європи» була визнана і потім підтверджена в 1983 році в Штутгартській урочистої декларації, а в 1986 році в Єдиному Європейському Акті держави-члени взяли на себе зобов'язання щодо «трансформації відносин у цілому серед держав усередині Європейського союзу» (преамбула) і поставили умову, що «європейське співтовариство і європейська політична кооперація (тобто гармонізація зовнішньої політики) будуть мати своєю метою спільний внесок у створення прогресу в напряму до європейської єдності»(стаття 1). Основне положення розробленого акта, що продовжує процес об'єднання, полягало в зменшенні сили права вето окремих членів урядів на основі розширення системи кваліфікованої більшості під час голосування в Раді міністрів.

У подальшому процес економічного об'єднання перейшов у наступну стадію, яка розпочалася в 1992 році з підписанням Маастрихтського договору, котрий визначив за мету «створення більш тісного союзу між народами Європи». Це зумовило встановлення економічного і фінансового союзу, який включав створення єдиної валюти і введення громадянства ЄС. Крім того, Союз почав прагнути «затвердити ідентичність на міжнародній арені, зокрема, шляхом проведення спільної зовнішньої політики і забезпечення безпеки».

Маастрихтський договір, на відміну від американської конституції, не визначаючи спеціальні функції, які можна було б передати центральній владі, наділив Європейський суд повноваженнями визначати ту відповідальність, що влада повинна прийняти, щоб цілком відповідати цілям створення Союзу. Договір становить динамічну концепцію процесу інтеграції, що зобов’язує уряди робити дальші кроки для досягнення мети союзу.

Разом з Римським договором і Єдиним Європейським Актом, Маастрихтський і Амстердамський договори можуть бути інтерпретовані як перехід від конфедерації до федерації de facto одинадцяти країн, які в 2002 році погодилися об'єднати свої національні валюти й економічну політику до кінця 40-річного процесу об'єднання і початку процесу переговорів про структуру і систему управління для дійсних і майбутніх членів Союзу.

Починаючи з підписання Римського договору, відбувається підвищення рівня співробітництва, що мало місце між країнами Західної Європи загалом та усередині Союзу зокрема, де був досягнутий високий рівень стандартизації і відповідності. Визначена мета «свободи чотирьох пересувань» (промислових товарів, послуг, капіталу і робочої сили) була в основному досягнута до січня 1993 року.

Запровадження в 2002 році єдиної валюти євро (у безготівковому обігу євро функціонувало з 1 січня 1999 року) та припинення існування національних валют ряду держав-членів повинне, як передбачалося, допомогти забезпечити стійкість Союзу. При цьому, три країни-члени не прийняли єдину валюту або тому, що вони самі вирішили цього не робити (відповідно до додаткових протоколів Договору про ЄС, що дають таке право (Велика Британія і Данія), або тому, що не змогли досягти критеріїв конвергенції, встановлених Маастрихтським договором (Швеція).

Питання юстиції і внутрішніх справ, імміграції, притулку, візової політики (як наслідок, – усунення кордонів у рамках Шенгенської системи ***) вирішуються одноголосним голосуванням у Раді. Велика Британія, Данія й Ірландія вирішили тимчасово не брати участь у цьому.

Оборона в принципі довіряється Західноєвропейському Союзові, який представлений у Маастрихтському договорі «як інтегральна частина Європейського Союзу», але практично залишається окремою організацією багатосторонньої угоди.

29 жовтня 2004 року в Римі 25 глав держав-членів Європейського Союзу підписали Конституцію Європейського Союзу, яка мала набрати сили в лютому 2006 року після її ратифікації в державах-членах ЄС і стати основним законом цього Союзу, замінивши собою всі раніше підписані договори, укладені в рамках ЄС. Але в ході референдуму ця Конституція не була підтримана низкою країн-членів.

Європейський Союз базується на трьох т.зв. «опорах».

Перша із них, відома як «опора Співтовариства», що ґрунтується на Паризькому і Римському договорах, зі змінами, внесеними до них Єдиним Європейським Актом, прийнятим у 1986 році (в основному вони стосуються співробітництва в економічній сфері).

Другою «опорою» є Загальна політика в галузі зовнішніх зносин та забезпечення безпеки.

Третя «опора» пов’язана зі співробітництвом в рамках Союзу в галузі цивільного і кримінального права та внутрішніх справ.

Країни-учасниці ЄС разом з Ісландією, Ліхтенштейном і Норвегією створили європейський економічний простір з вільним обігом промислових товарів, капіталу, послуг і пересуванням людей із усіх вісімнадцяти держав. ЄС також утворив зону вільної торгівлі з Туреччиною та провів діалог із дванадцятьма державами Євро-Середземноморського регіону, включаючи Йорданію, базуючись на рішеннях Барселонської конференції 1996 року.

Римський договір, що не тільки «призвав інші народи Європи, які мають спільні ідеали, об'єднати їхні зусилля», але й установив мету – «зниження розходжень, що існують між різними регіонами і закинутими, відсталими регіонами», аж до недавнього часу обмежував перспективи членства країн, які могли б внести фінансовий вклад у цей процес, і поки виключає тих, котрі могли б конкурувати в ресурсах з існуючими країнами-реципієнтами.

Дотримання принципу «залежності» (від багатьох умов) виключав будь-яке реальне розширення ЄС. Але ця політика була радикально змінена в липні 1997 року, коли президент Комісії ЄС представив «Повістку 2000», у якій відзначалося, що обстановка швидко змінюється усередині і поза Союзом і що Союз повинен вжити заходів щодо власного розвитку й реформування. Розширення визначає переломний момент в історії Європи, який може зіграти важливу роль в інтересах зміцнення європейської безпеки, економіки, культури й становища у світі.

Із десяти асоційованих країн Центральної і Східної Європи, які подали заявки на членство, Комісія рекомендувала почати переговори про вступ до ЄС Угорщини, Польщі, Естонії, Чеської Республіки, Словенії та Кіпру. Надалі переговори про вступ розпочалися з Болгарією, Латвією, Литвою, Румунією і Словаччиною. У травні 2004 року до Союзу були прийняті Естонія, Кіпр (грецька частина), Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія. У січні 2007 року до ЄС приєдналися Болгарія і Румунія.

Тривалий час розглядається питання щодо членства в Союзі Туреччини, певні кредити з цього питання надавалися й Україні (за соцопитуваннями близько 15 % громадян країн-членів ЄС підтримують ідею щодо приєднання України до ЄС). Водночас, нині стосовно України більш реальним є розгляд питання щодо асоційованого членства в ЄС.

Робочими органами ЄС є:

Європейська Комісія – включає 27 членів, призначених урядами держав- учасників, які діють незалежно від них. Додатково Франція, Німеччина, Італія, Іспанія і Велика Британія призначають по двох членів Єврокомісії, інші країни – по одному. Комісія має виключне право здійснювати заходи, схвалені Союзом, у всіх справах, що стосуються Європейського економічного співтовариства, і в рамках Договору про Європейський Союз має додаткове право ініціювати пропозиції у сферах зовнішньої політики, безпеки, юстиції і внутрішніх справ. Кожний член Комісії призначається державою на п'ять років, і його конкретна функція в адміністрації визначається президентом Комісії.

Рада міністрів (Рада Європейського Союзу) складається з міністрів, котрі призначені і представляють кожну державу – члена ЄС, обговорює і вносить пропозиції в Комісію, а також може накласти вето. Рішення найчастіше приймаються голосуванням кваліфікованої більшості, але іноді потрібне одноголосне голосування. Голосування організується відповідно до чисельності населення країн: Велика Британія, Франція, Німеччина, Італія мають по 10 голосів, Іспанія – 8; Бельгія, Нідерланди, Греція і Португалія – 5; Австрія і Швеція – 4; Фінляндія, Ірландія і Данія – 3 і Люксембург – 2. Двадцять шість голосів є меншістю, що блокує.

Європейський Парламент складається з членів, обраних прямим голосуванням громадянами, зокрема: 99 членів з Німеччини; 87 – з Франції, Італії і Великої Британії; 64 – з Іспанії; 31 – з Нідерландів; 25 – з Бельгії, Греції і Португалії; 22 – зі Швеції; 21– з Австрії; 16 – з Данії і Фінляндії; 15 – з Ірландії і 6 – з Люксембургу. Парламент має право консультацій і дискусій; може пропонувати зміни в бюджет Союзу, а також має повноваження відхиляти склад Комісії. Парламент також має компетенцією стосовно прийняття нових членів Союзу і правом вето в питаннях, що стосуються в основному внутрішнього ринку і до деякої міри – зовнішньої політики, договорів і внутрішньої безпеки.

Так званий «інституційний трикутник», що утворюється Комісією, Радою та Парламентом, доповнюється ще двома інституціями – Судом Європейського Союзу (Європейський Суд) та Судом Аудиторів, а також п’ятьма іншими європейськими органами (Європейський Центральний Банк, Комітет з економічних та соціальних питань, Комітет регіонів, Європейський Інвестиційний Банк, Європейський Омбудсмен). На додаток було засновано ще 13 спеціальних агенцій (Агенції Європейського Союзу), які займаються, зокрема, технічними, науковими та питаннями управління.

Європейський Суд складається із незалежних суддів і є вищим судом у справах, що стосуються Союзу, та в цілому стосовно інтерпретації союзних договорів. Суд охороняє «новий правовий порядок» і інтерпретує право як шлях «для конкретного просування до європейського єднання». Суд також має право збору штрафів за рекомендацією Комісії з держав, які не виконали зобов'язань за Римським договором (стаття 171).

Вступ до Європейського Союзу передбачає певні процедури (умови вступу до ЄС висуваються, а перспективи членства в майбутньому для різних країн регіону визначаються Амстердамським договором 1997 року і різними конкретними договорами про вступ та угодами щодо асоціації). Серед них обов’язковою є процедура оцінки готовності приєднання країн – кандидатів до ЄС. Критерії оцінювання були уточнені у червні 1993 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені.

Умовно можна визначити три основні групи критеріїв вступу до ЄС: перша – політичні, друга – економічні, третя – т. зв. «членські».

У процесі переговорів щодо прийому в члени ЄС Європейською Комісією здійснюється аналіз підготовчої роботи країн – кандидатів у сфері прийняття європейських стандартів, а також їх досягнення.

Однією з провідних міжнародних організацій, що вирішує глобальні цілі, є Організація Об'єднаних Націй (ООН, англ. відповідник – UN – від United Nations). Датою її створення вважається 24 жовтня 1945 року, коли набрав сили її Статут, ратифікований п’ятьма державами – постійними членами Ради Безпеки ООН (на той час постійними членами Ради Безпеки ООН були: Китай, Союз Радянських Соціалістичних Республік, Велика Британія, Сполучені Штати Америки, Франція) і більшістю з 50 інших країн, які взяли участь у його прийнятті й підписанні 25-26 червня 1945 року у м.Сан-Франциско, Сполучені Штати Америки.

ООН не приймає законів і не є всесвітнім урядом. Однак, вона надає засоби, що сприяють врегулюванню міжнародних конфліктів та розробці політики з питань, які торкаються інтересів та безпеки усього світу.

Усі держави-члени організації незалежно від розміру території, населення, економічного та військового потенціалу, політичних уподобань, соціальної системи тощо, вправі виразити свою думку, брати участь у голосуванні та прийнятті рішень.

ООН можна назвати постійною дипломатичною конференцією – це всесвітня асоціація держав, які, підписуючи Статут Організації Об'єднаних Націй [3], схвалюють її цілі і виражають згоду діяти відповідно до визначених принципів. На сьогодні членами Організації Об'єднаних Націй є 191 країна, тобто, майже всі країни світу.

Цілями Організації Об'єднаних Націй є:

1) підтримання міжнародного миру і безпеки. Для цього організація повинна: вживати ефективні колективні заходи з метою запобігання й усунення загроз миру, припинення актів агресії або інших порушень миру; діяти мирним шляхом згідно принципів справедливості, у рамках правосуддя й міжнародного права; улагоджувати міжнародні розбіжності, що можуть привести до порушення миру;

2) розвиток дружніх відносин між націями на основі поваги, принципу рівноправності й самовизначення народів, а також вжиття інших заходів для зміцнення миру;

3) здійснення багатостороннього співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру, у забезпеченні поваги до прав людини і основних свобод, незалежно від раси, статі, мови й релігійних переконань.

Відповідно до Статуту організаційну структуру ООН становлять шість головних органів: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна Рада, Рада з Опіки, Міжнародний Суд ООН і Секретаріат.

Генеральна Асамблея і Рада Безпеки виконують функції політичного і законодавчого органів. Економічна і Соціальна Рада, Рада з Опіки підпорядковані Генеральній Асамблеї. Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна Рада, Рада з Опіки і Секретаріат – розташовані в Центральних установах ООН у Нью-Йорку. Міжнародний суд ООН є незалежним і знаходиться в Гаазі, Нідерланди.

Кожна держава має один голос у Генеральній Асамблеї, підпорядкованих комітетах і радах.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО, англ. відповідник — NATO — від North Atlantic Treaty Organisation), заснована в 1949 році.

Суть Північноатлантичного договору полягає в тому, що військовий напад на одну і більше держав, які підписали договір, означає військовий напад на усіх членів організації.

Членами Альянсу до кінця 1990-х часу були: Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Італія, Ісландія, Іспанія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Португалія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Франція.

У 1997 році були розпочаті переговори з Чеською Республікою, Угорщиною і Польщею про їхній вступ у Північноатлантичний договір, а в березні 1999 року ці країни стали повноправними членами Альянсу. У 1999 році, схваливши процес свого розширення, в НАТО були обговорені заявки про приєднання до договору і деяких інших європейських країн. 29 березня 2004 року до НАТО приєдналися Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина і Словенія. У квітні 2009 року членами організації стали Албанія і Хорватія. Як наступний першочерговий кандидат до вступу в НАТО розглядається Македонія. В ході Бухарестського самміту НАТО 2008 року було прийнято рішення, що Україна і Грузія також набудуть членства в НАТО.

Дія Північноатлантичного договору поширюється на будь-яку частину Європи та Північної Америки. Також здійснюються позазонові операції, що мають на меті запобігання конфліктів, зміцнення й підтримання миру, наприклад, операція НАТО в Афганістані.

Основне завдання НАТО – підтримувати оборонні здібності, забезпечувати безпеку, суверенітет і територіальну цілісність країн-членів, підтримувати безпеку й обороноздатність на мінімально необхідному рівні.

Більш конструктивна роль НАТО полягає в тому, щоб домагатися через діалог, партнерство і співробітництво нового і більш миростійкого порядку, який базується на визнанні того, що стабільність і безпека в Євроатлантичній зоні будуть забезпечуватися на основі об'єднання й зміцнення взаємних інститутів.

У 1991 році, реагуючи на політичну і військову ситуацію в Європі, держави – члени НАТО разом з колишніми членами Варшавського договору створили Раду Північноатлантичного співробітництва (РПАС, англ. відповідник – NAСС – від North Atlantic Cooperation Council).

Ініціатива була продовжена в 1994 році системою Партнерства заради миру (Partnership for Peaces), за якою країни – члени РПАС і ОБСЄ були запрошені взяти участь у діалозі про спільні заходи посилення довіри, маючи на увазі введення «прозорості» у національне оборонне планування і витрати; демократичного контролю над збройними силами; підтримання здібностей і готовності (є предметом конституційних обмежень) вносити вклад в операції, що проводяться під егідою Об'єднаних Націй або ОБСЄ; розвиток військового співробітництва з НАТО; удосконалення збройних сил, щоб вони могли краще взаємодіяти з арміями інших членів НАТО.

Країнами-учасниками «Партнерства заради миру» є: Австрія, Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Македонія, Молдова, Росія, Таджикистан, Узбекистан, Україна, Фінляндія, Швейцарія, Швеція та ін.

У 1997 році спадкоємцем РПАС стала Рада Євроатлантичного співробітництва (РЄАС, англ. відповідник – ЕАСС – від Euro-Atlantic Cooperation Council), що має розгалужену структуру для реалізації спрямувань «Партнерства заради миру» до розширення політичного партнерства і практичного співробітництва.

Посилення політичного значення консультацій і співробітництва, що надає РЄАС, дозволяє партнерам, якщо вони цього побажають, розвивати прямі політичні відносини індивідуально або невеликими групами з НАТО.

Винятковість Ради полягає в тому, що вона, пропонуючи можливість політичних консультацій і практичного співробітництва, однаково відкрита для усіх партнерів і союзників. Партнери можуть самостійно установити рівень і визначити напрям співробітництва з НАТО, наприклад, у питаннях політики і безпеки; управління кризами; вирішення регіональних проблем; нерозповсюдження ядерної, біологічної, хімічної зброї і проблем оборони; боротьби з міжнародним тероризмом; оборонного планування, бюджету й оборонної політики та стратегії, а також впливу безпеки на економічний розвиток.

Паралельно зі збільшенням кількості країн-учасниць НАТО і зростанням ролі НАТО у процесі формування європейської спільноти у 1997 році була створена Постійна спільна рада „НАТО – Росія”. Її мета – налагодження співробітництва і проведення консультацій між двома партнерами в сферах попередження конфліктів, миротворчої діяльності, політики безпеки, а також інших взаємних інтересів.

Акт про взаємовідносини, співробітництво і безпеку між НАТО і Російською Федерацією також має на меті посилити роль ОБСЄ, як провідної європейської безпекової організації, і ґрунтується на угодах, що містяться в Заключному Гельсінкському акті, про повагу суверенітету, незалежність і територіальну цілісність держав і мирне вирішення конфліктів.

Дата добавления: 2013-12-13