Правові основи та проблеми реалізації євроінтеграційних прагнень України

Ідея щодо вступу України до Європейського Союзу проголошена як пріоритетна на законодавчому рівні і в цілому позитивно сприймається народом України. Нині вона активно опрацьовується на рівні державних органів України та країн – членів ЄС.

З часу створення ЄС будь-яке його реальне розширення виключалося. І лише з 1997 року ця політика була радикально змінена. Розширення визначає переломний момент в історії Європи, який може зіграти важливу роль в інтересах зміцнення європейської безпеки, економіки, культури й становища у світі.

З правового погляду, як зазначалося, вступ до ЄС передбачає три основні групи критеріїв [4]:

– політичні;

– економічні;

– т.зв. «членські» критерії.

Політичні критерії передбачають: гарантію демократичних свобод, включаючи політичний плюралізм, свободу слова і свободу совісті, заснування демократичних інститутів та незалежних органів правосуддя, органів конституційної юрисдикції, проведення вільних і справедливих виборів, періодичної зміни правлячої парламентської більшості, а також визначення важливої ролі опозиції у політичному житті.

Економічні критерії вимагають існування функціональної ринкової економіки, здатної витримати конкурентний тиск та вплив ринкових стимулів у рамках ЄС.

«Членські» критерії передбачають: беззаперечне визнання, прийняття, виконання та правове застосування asquis communautaire – „спільного здобутку” ЄС, тобто сукупності правових документів, напрацьованих Співтовариством (договори, постанови, директиви та інші акти).

Ці критерії – ключовий аспект підготовки до членства в ЄС, які вимагають не лише включення «спільного здобутку» до національного законодавства, але й забезпечення його дієвого застосування через відповідним чином пристосовані адміністративні та судові структури.

При проведенні переговорів про набуття членства в ЄС такі критерії відповідно до «спільного здобутку» включають 31 розділ, серед яких: вільне переміщення товарів, робочої сили, капіталів, свобода у наданні послуг, законодавство про підприємство, конкурентну політику, сільське, рибне господарство, транспортна політика, податкова система, економічний та монетарний союз, статистика, соціальна політика та зайнятість, енергетика, промислова політика, наука і дослідницька діяльність, освіта і навчання, регіональна політика, екологія, захист прав споживачів та охорона здоров’я, юстиція та внутрішні справи, митний союз, зовнішні відносини, спільна зовнішня політика та політика безпеки, зовнішня торгівля, бюджет і фінансовий контроль, охорона прав інтелектуальної власності, відповідність стандартів промислової продукції.

Крім цього, країни-кандидати мають бути здатними взяти на себе зобов’язання членства в ЄС у контексті відповідності цілям Договору про Європейський Союз, включаючи політичний, економічний і валютний союз.

Верховною Радою України прийнято відповідні правові акти щодо приведення законодавства України до європейських стандартів. Міністерство

Україна вже пройшла певну частину шляху до вступу в Європейський Союз. У 1998 році набула чинності ратифікована Угода про партнерство та співробітництво між Україною і ЄС. У 1998 та 2000 роках Указами Президента України затверджено Стратегію і Програму інтеграції України в ЄС. Важливе значення для становлення відносин між нашою державою та Євросоюзом мало схвалення Європейською Радою в грудні 1999 року Спільної стратегії ЄС щодо України. Принциповими кроками у зміцненні та розвитку стратегічного партнерства стали п’ятий самміт Україна – ЄС (Ялта, вересень 2001 р.), прийняття Плану дій ЄС у галузі юстиції та внутрішніх справ в Україні (12 грудня 2001 р.), а також підписання 21 лютого 2005 року в Брюсселі трьохрічного Плану дій Україна – ЄС.

Така послідовна робота виводить весь комплекс відносин Україна – ЄС у площину практичної реалізації завдань, пов’язаних із вступом нашої країни до Євросоюзу. На це спрямовані всі інституційні перетворення, політика економічних, соціальних та гуманітарних реформ. Йдеться про такий комплекс системних перетворень, який би надав можливість нашій державі у найближчій перспективі претендувати на набуття статусу асоційованого членства, а згодом – створити реальні (внутрішні) передумови для вступу України в ЄС.

Разом з тим, внаслідок кардинального реформування і розширення ЄС протягом останніх років всередині самого Союзу виник комплекс політико-правових, соціально-економічних та інших проблем, які викликають певне невдоволення серед населення ряду країн-членів ЄС і потребують термінового вирішення.

Досить наочно це було продемонстровано в ході ратифікації проекту Конституції Євросоюзу, яка мала врегулювати його правовий статус, але не отримала підтримки у ряді країн-членів, зокрема, у Франції. Іншим прикладом є Норвегія, яка успішно здійснила переговори про приєднання до ЄС, але за результатами загальнонаціонального референдуму, проведеного в листопаді 1994 року, 52,5% норвезьких громадян виступили проти членства в Європейському Союзі.

За різними оцінками, процес збалансування ситуації всередині ЄС, адаптації до загальних вимог нових членів та вирішення наявних проблем потребує значних ресурсів і може бути досить тривалим за часом.

Враховуючи зазначене Україна зосереджувала свої зусилля на подальшому розширенні відносин з ЄС, здійсненні трансформаційних перетворень згідно з визначеними ним стандартами, розширенні економічного співробітництва та опрацюванні питання асоційованого членства України в Європейському Союзі.

За цих умов прийняття 25 лютого 2010 року резолюції Європарламенту щодо можливості подання Україною заявки стосовно членства у Європейському Союзі стало першим реальним сигналом Україні щодо членства в ЄС. Водночас, за нашими оцінками, до набуття повноправного членства в ЄС Україні ще необхідно пройти досить складний шлях економічних трансформацій та модернізації політичної системи. Без цього, як свідчить досвід розбудови ЄС, розраховувати на рівні права з державами-фундаторами Євросоюзу Україні, незважаючи на розміри її території, чисельність населення, наявні ресурси, рівень освіти і науки буде досить складно.

Поряд з цим, наприкінці XX – на початку XXI століття Україною проведено комплекс заходів щодо вступу до Організації Північноатлантичного договору (НАТО).

Зокрема, у 1997 році були підписані Меморандумом про взаєморозуміння між урядом України та НАТО, а також Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору.

8 липня 2002 р. Президент України відповідно до статті 107 Конституції України своїм Указом увів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 23 травня 2002 р. «Про Стратегію України щодо Організації Північноатлантичного договору (НАТО)». У документі зокрема зазначалося, що спрямування політики України на повномасштабну інтеграцію в європейські і євроатлантичні структури викликане необхідністю рахуватися з існуючими об’єктивними реаліями європейської та світової політики, продиктоване національними інтересами України. Стратегія окреслює політико-правові засади та кінцеву мету курсу України на євроатлантичну інтеграцію, бачення нею моделі загальноєвропейської системи безпеки, національні інтереси стосовно НАТО, цілі та рамки взаємин з цією організацією на сучасному етапі та на перспективу.

Указом Президента України від 7 серпня 2009 року № 600 також було запроваджено практику затвердження щорічної національної програми з підготовки України до вступу до НАТО.

Стосовно членства у НАТО необхідно зауважити, що ця організація має реальні ресурси та можливості для гарантування безпеки країн – членів. Водночас, питання щодо участі у військових операціях, розміщення на своїй території іноземних баз, тощо країна може вирішувати на етапі вступу до НАТО з огляду на внутрішньо- та зовнішньополітичну ситуацію. У контексті зазначеного також доцільно звернути увагу на історичний досвід Франції щодо участі у політичній організації НАТО та вступу до її військової структури у якості спостерігача.

Водночас, 2010 року було внесено зміни до законодавства України згідно з якими стратегічний напрям в галузі безпеки щодо євроатлантичної інтеграції був скорегований розвитком співробітництва з НАТО та іншими системами колективної безпеки.

Незважаючи на те, що законодавчо ідея євроатлантичної інтеграції була закріплена з 2003 по 2010 роки Законом «Про основи національної безпеки України», вступ України до НАТО, як свідчать результати соціологічних досліджень, не знайшов широкої підтримки серед населення України. Загалом, реалізація вказаної ідеї вважається можливою лише за умови об’єднання провідних політичних сил та отримання підтримки в суспільстві.

За цих умов Україна, як невід’ємна частина Центральної та Східної Європи, прагне до співпраці з іншими європейськими державами й розбудови загальноєвропейської системи безпеки, що має бути кооперативною і формуватися на основі вже існуючих організацій і структур НАТО, ОБСЄ, ЄС та інших політико-військових механізмів.

[1] Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / Пер. с англ. Т.Велимеева, Ю.Новикова. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. – С. 35.

[2] Рекомендації Міжнародної конференції «Захист демократичних цінностей і дотримання прав людини у діяльності спецслужб» // Матеріали Міжнародної конференції (23 квітня 2008 року, м. Київ). – К.: Євроатлантикінформ, 2008. – № 3(20). – С. 78–79.

* Складається з преамбули і 14 статей У ст. 7 визначена сфера спільної діяльності, що реалізується на рівноправній підставі через загальні координуючі інститути Співдружності, координація зовнішньополітичної діяльності, співробітництво у формуванні і розвитку загального економічного простору, загальноєвропейського і євразійського ринків, в галузі митної політики; співробітництво у розвитку систем транспорту і зв'язку, співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища, участь у створенні всеосяжної міжнародної системи екологічної безпеки; питання міграційної політики; боротьба з організованою злочинністю.

* Заява Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 13. – Ст. 180.

*** 14 червня 1985 року представники Бельгії, Люксембургу, Нідерландів, Федеративної Республіки Німеччини та Франції підписали Шенгенську угоду про поступову ліквідацію всіх форм контролю на внутрішніх кордонах. У 1990 році була підписана Конвенція про виконання Шенгенської угоди, до якої приєдналась Італія. У 1991 році приєдналися Іспанія і Португалія. У 1992 році підписала Шенгенську угоду Греція. У 1995 році положення Конвенції починають діяти в Іспанії, Німеччині, Португалії, Франції та країнах Бенілюксу. У цьому ж році Конвенцію підписує Австрія. У 1996 році приєдналися Данія, Фінляндія і Швеція. У 1999 році до Шенгенської зони увійшли Ісландія і Норвегія. Сьогодні до цієї зони входять 22 держави. Останньою приєдналася Швейцарія, де на референдумі 5 червня 2005 року більшість населення підтримало таке рішення.

[3] Сайт «Нормативні акти України» (НАУ): http://www.nau.kiev.ua

[4] Костюков С.М., Пилипчук В.Г., Костюченко М.І. Міжнародні організації та союзи (організаційні форми, принципи, функції). – К.: НКЦ СБ України. – 2005. – С. 51-54

Дата добавления: 2013-12-13