Роль і місце функціонального стану в поводженні

Визначення функціонального стану

Ціль:Вивчити сучасні подання про функціональні стани, дати визначення функціональним станам, виявити роль і місце функціонального стану в структурі поводження.

План:

1. Визначення функціонального стану.

2. Роль і місце функціонального стану в поводженні.

3. Нейрони, що модулюють.

Найбільш часто функціональний стан (ФС) визначають як фонову активність нервових центрів, при якій і реалізується та або інша конкретна діяльність людини. У класичній фізіології таке подання про функціональний стан виразилося в тім, що воно співвідносилося з однієї або декількома характеристиками нервової тканини. Так, И.П. Павлов пов'язував ФС із тонусом кори більших півкуль або її збудженістю. Продовжуючи ці дослідження, П.С. Купалов показав, що ФС відбивається не тільки в зміні збудженості головного мозку, але й у рівні його реактивності й лабільності. У роботах А.М. Зимкиной ФС оцінюється по сукупності середніх значень збудженості, реактивності й лабільності нервової системи.

Сучасне подання про ретикулярну формацію (РФ) з її активуючими і інактивируючими відділами й лімбічну систему, що визначає мотиваційне збудження, а також вивчення нейронних механізмів регуляції ФС дають підставу розглядати його як особливий клас функціональних систем, пов'язаних з так званою системою мозку, що модулює.

Функціональні стани, регульовані моделюючою системою мозку - необхідна складова будь-якого виду діяльності й поводження. Добре вивчені відносини між рівнем активації мозку й ефективністю виконання різних дій, операцій, навичок, а також навчання. Вони звичайно описуються кривою, яка показує, що найбільш високі результати діяльності досягаються не при найвищої, а при більше низькій активації нервової системи, що одержала назву оптимального функціонального стану. Можливість оптимізувати навчання дітей за рахунок керування їхнім станом була досліджена К. Мангиной: встигаючі діти працюють у певному - оптимальному - коридорі функціональних станів. Проводячи контроль електричної активності шкіри й змінюючи ФС, віна прискорила у дітей із затримкою розвитку формування ряду когнітивних навичок і підвищила їхню успішність і школі. Дані, що свідчать про залежність навчання від впливів, що модулюють, дозволяють говорити про три факторів, які необхідні для асоціативного навчання: наявності умовного сигналу, підкріплення й моделюючих впливів, що активують.

4. Нейрони, що модулюють.

У нервовій системі виділена особлива група клітин — нейронів, що модулюють, які самі не викликають реакції, але регулюють активність інших нейронів. Вони утворюють контакти з іншими нейронами типу «синапс на синапсі». Нейрони, що модулюють, причетні до регуляції болючої чутливості. Схема взаємодії нейрона, що модулює, із сенсорними, провідними сигналами про болюче подразнення, описана Л. Иверсон (1984) у такий спосіб. Синаптична передача болючих сигналів у головний мозок, опосередковувана речовиною Р, перебуває під контролем нейропептидів, що придушують болючі сигнали. У задніх рогах спинного мозку вставні нейрони, що модулюють, виділяють нейропептид-енкефалін, утворюють синапси на аксонних закінченнях болючих нейронів. Енкефалін гальмує вихід речовини Р, що зменшує збудження постсинаптичного нейрона, що посилає в головний мозок сигнали про біль. Особливу функцію в модуляції збудливості нервової системи виконують пейсмекерні нейрони. Будучи активованими, вони своїми тривалими розрядами можуть підвищувати провідність сигналу через синапс. Спеціальний тип пейсмекерних нейронів, що генерують розряди на частоті гама коливань, які, очевидно, відбивають коливання кальцієвого струма на дендритах клітин таламуса, синхронізує активність більших масивів нейронів, об'єднаних загальними резонансними властивостями.

ЛІТЕРАТУРА:

1.Проблемы дифференциальной психофизиологии. Под ред. Небылицина А.О. – М.: Просвещение, 1969.

2.Психология и психофизиология индивидуальных различий. Сборник статей. – М.: Педагогика, 1977.

3.Проблемы генетической психофизиологии. Сборник статей. - М.: Наука, 1978.

4.Дерлбан В.С. Психология личности и высшая нервная деятельность (психофизиологические очерки) – М.: Наука, 1980.

5.Хессет Дж. Введение в психофизиологию М, 1981.

6.Рутман Эмма Вызванные потенциалы в психофизиологии и психофизиология – М.: Наука, 1979.

Дата добавления: 2013-12-13