Стратегія лобіювання корпоративних інтересів

Форми злиття та відповідні їм форми реструктуризації підприємств

Однією з ефективних стратегій є лобіювання корпоративних інтересів підприємства на різних рівнях влади. Ця стратегія спрямо­вана насамперед на зниження ризиків, які виникають у зовнішньому середовищі підприємства. Згідно з законопроектом "Про лобіювання в Україні", лобіювання - це спосіб легального впливу громадян на органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Відо­мо, що цю стратегію поширено використовують як іноземні, так і вітчизняні організації. Однак у США, наприклад, з метою упорядку­вання роботи лобістів і запобігання їхнім протиправним діям ще в 1946 р. прийнято федеральний закон про регламентацію лобістської діяльності. Організаціям необхідно фінансувати лобіювання, оскільки в законодавчій і адміністративній системі США лобіювання законів забезпечує податкові пільги або вигідні міжнародні торгові угоди. Розмір податків для корпорацій нижчий в тих штатах, де великі кор­порації контролюють більшу частину активів, і це невипадково. Підприємства Росії теж активно застосовують метод лобіювання корпоративних інтересів як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках.

Основним об'єктом лобіювання як в Україні, так і в Росії є виконавча гілка влади, яка наділена найбільшими повноваженнями, зокрема і в законотворчій діяльності. Водночас в США лобісти беруть участь в слуханнях 60-70 % справ, які розглядає Верховний Суд США.

Так, згідно з статистичними даними більшість жителів міста Вашингтон, які не працюють на державних посадах, працюють в лобістській індустрії. Відповідно в Вашингтоні утричі більше адвокатів, ніж в усій Японії, на кожну бензозаправну станцію при­падає 13 лобістських організацій. Серед недавніх членів політич­ного лобіювання була і компанія "Енрон".

Найпоширеніше законодавчо унормоване лобіювання є в США та Канаді. Лобіювання в США обмежене конституційними нормами та судовою практикою: усі особи, котрі займаються ло­бістською діяльністю, повинні обов'язково бути зареєстрованими в державних органах; необхідно здавати фінансову звітність грошових потоків, які йдуть на лобіювання законодавчих органів влади. До іноземних компаній встановлена ще одна вимога - розкриття орга­нізаційної структури лобіювання в Конгресі США. Найактуальні­шим питанням, для вирішення якого залучаються лобістські орга­нізації в США, є оподаткування.

В Австрії, Франції, Нідерландах створено спеціальний інсти­тут "Соціально-економічна рада", який має чіткий юридичний статус і виконує роль своєрідного "лобістського парламенту". Він функціо­нує як консультаційно-дорадчий орган і має право голосу в зако­нотворчому процесі.

У колишньому СРСР лобіювання здійснювали так звані "вибивали", які домагалися планів, лімітів, сировини для периферій­них підприємств у московських та київських міністерствах. Сьогод­ні, в контексті глобальних трансформацій та недорозвиненості гос­подарських відносин, з'явилися так звані "штовхачі", або, як вітчиз­няні політологи називають цю своєрідну форму лобізму, - викорис­тання "адміністративного ресурсу".

Основною ознакою вітчизняного лобізму, на жаль, продовжує залишатись стихійність, невпорядкованість, яка часто зводиться до тиску на Верховну та місцеві Ради, Кабінет Міністрів, місцеві адміністрації з боку "штовхачів" за допомогою таких недозволених методів, як підкуп, погрози, шантаж, залякування, інформаційний тиск тощо. Отже, стратегія лобіювання, яка існує в Україні, на противагу західному типу, гальмує як розвиток громадянського суспільства, загалом, так і економіки, зокрема. Крім того, на думку експертів, не всі регіони використовують цю форму однаково, наприклад, Прикарпаття (Львівська, Івано-Франківська області) має одне із найслабших лобі у державі.

З погляду практичного економіко-правового застосування цієї стратегії, підприємства доцільно поділити на дві групи: великі і невеликі (середні та малі). Серед найвпливовіших лобістів великих підприємств можна назвати Український союз промисловців і підприємців. Також лобіювання здійснюють індивідуально делегу­ванням представників підприємства у виконавчі структури влади (галузеві міністерства та відомства) або допомагаючи блокам, партіям під час виборчих компаній. Середній та малий бізнес нама­гається вплинути на органи місцевої виконавчої влади та самоврядування, щоб отримати доступ до різноманітних дозволів, ліцензій, патентів тощо. Здійснюється це за допомогою приватних зв'язків, через громадські об'єднання, Комітет з питань захисту підприєм­ництва, створений на підставі Указу Президента України "Про деякі заходи по дерегуляції підприємницької діяльності" (рис. 12).

Якщо розглядати практику вітчизняного лобіювання та по­верхневе розуміння цього терміну, то доходимо висновків, що така активність суперечить нормам етики. Однак результати лобіювання корпоративних інтересів можна розглядати з погляду підвищення ефективності взаємодії та діяльності різних зацікавлених груп. За правового регулювання лобіювання потрібно розглядати як спосіб спілкування, взаємодії, засіб досягнення компромісу влади із всіма зацікавленими групами, який знижує рівень бюрократії, розширює інформаційну та організаційну базу прийняття рішень, загострює увагу на найважливіших проблемах, активізує соціально-політичні процеси та явища тощо. Однак лобіювання може бути інструментом задоволення потреб окремих груп, не враховуючи інтереси інших груп та інтересів держави, знищити правові інститути, покликані захищати інтереси усіх груп, блокувати необхідні для розвитку суспільства рішення, знижувати оперативність та стабільність дер­жавної влади. Особливо негативні явища, які супроводжують лобіювання, часто виникають у перехідній економіці через відсутність чіткої інституційної структури, правову невизначеність та нестабіль­ність. Усі ці недоліки потрібно ліквідувати під час прийняття норма­тивно-правових актів, які б регламентували лобіювання корпора­тивних інтересів. Формування таких нормативно-правових актів вимагає реальність, оскільки лобіювання існує, а правового регулю­вання немає. При цьому потрібно врахувати історичний досвід України, культуру, менталітет, існуючі етичні норми та національні традиції. Однаково нам не вдасться уникнути цього явища в форму­ванні громадянського суспільства та розвитку економіки. Невизнан­ня лобіювання створює викривлені його способи (підкуп, шантаж тощо), що стає перешкодою для розвитку систем управління.

Для того, щоб уникнути серйозних конфліктів, необхідно під час формування організаційної структури управління організувати підрозділи або виконавців, які б контролювали взаємовідносини та інтереси інших зацікавлених груп (інтереси споживачів - відділ маркетингу; інтереси акціонерів - відділ фінансового контролю, наглядова рада; інтереси працівників - профспілкові комітети тощо).

Як зазначає В. Роговець, - політолог центру прикладної політики "Знак" - за відсутності функціональної законодавчої бази лобістська діяльність продовжує розвиватись у тіньовому секторі. Проте сама логіка розвитку економіко-правового середовища в Україні засвідчує, що лобізм поступово інституалізується і законо­давчо унормовується.

Проблеми, які виникають в застосуванні лобіювання корпора­тивних інтересів, можна поділити на такі групи:

1) непрофесіоналізм (відсутність чіткої програми, невміння подати позицію, використовуючи дипломатичні підходи, відсутність адекватної оцінювання ситуації, нерозуміння завдань, які висуває роботодавець тощо). Непрофесіонали часто є основною причиною виникнення збитків роботодавців;

2) неправильне розуміння завдань та принципів стратегії ло­біювання. Різні групи, які представляють власні інтереси, створюють баланс у владі. В Україні користуються народною приказкою "або пан, або пропав", тобто "або все, або нічого". Кожна із груп намагається монополізувати владу і використати її винятково у задоволенні власних інтересів;

3) відкидання з боку державних органів влади ініціативи зни­зу. Лобіювання порівнюють з діалогом між владою та зацікавленими групами щодо встановлення правил. Але часто відбувається монолог державних органів влади без врахування мінімальних інтересів зацікавлених груп;

4) переважання емоційних засад у поведінці представників зацікавлених груп над раціональними;

5) орієнтація корпорацій на просування на ключову посаду своєї людини, а не на пошук з посадовою особою способів вирі­шення проблеми, з урахуванням інтересів різних зацікавлених груп;

6) відсутність бачення спільних цілей різними зацікавленими групами, досягти яких можна об'єднанням та спільною діяльністю на основі консенсусу та поступок.

Між корупцією та лобіюванням потрібно чітко провести межу. Основні засади для цього уже закладені у вітчизняному законо­давстві. Так, зокрема, стаття 55 Конституції України гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб. Там записано, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних дій.

Межу, яка має відділити корупцію від лобіювання, потрібно будувати на принципі розділення бізнесу та влади. Тобто на ключові посади в органах державної влади потрібно добирати людей із числа непричетних до бізнес-структур. Отже, державний чиновник стане незаангажованим у прийнятті рішення під час лобіювання інтересів з боку зацікавлених груп у державних органах влади. І відповідно як незалежний та незацікавлений суддя - державний чиновник зможе прийняти ефективне рішення, яке принесе доходи насамперед українському суспільству.

Корпоративне лобіювання передбачає не тільки досягнення економічних результатів, як це може видатися на перший погляд, але й соціальних та політичних, які дадуть можливість реалізувати збалансовані цілі організації. Отже, під лобіюванням корпоративних інтересів потрібно розуміти - спосіб легального просування соціальних, економічних, політичних інтересів організацій в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Тобто за допомогою стратегії лобіювання підприємство може створювати ефективні для усього суспільства інституції.

Хоча на сьогодні неврегульоване корпоративне лобіювання на території України спрямоване на здобуття додаткових ресурсів через митний протекціонізм, здобуття державних підрядів та замовлень, замовлень, субсидій, пільгового оподаткування діяльності, держав­них інвестицій, державних гарантій, отримання ліцензій, дозволів, експортних квот, зниження штрафів за порушення обов'язкових обмежень, встановлення обов'язкових обмежень для інших суб'єктів ринку (конкурентів) тощо.

Основним завданням лобіювання з погляду влади є встановлення ефективних інституцій, які стануть регуляторами оптимального ви­користання ресурсів суспільства, що дасть змогу задовольнити інте­реси різних зацікавлених груп. Лобіювання можна здійснювати на­данням юридичної допомоги зацікавленим групам, через розроблення програм та проектів, нормативно-правових актів, проведення освітніх заходів, подання запитів до органів влади, представництво інтересів у суді, пояснення позиції через засоби масової інформації тощо.

Дата добавления: 2013-12-13