Правочин має бути спрямований на реальне настан­ня правових наслідків, що обумовлені ним

План

Лекція 12. Правочини. Презумпція правомірності правочину

1. Поняття правочину.

2. Підстави для визнання правочину недійсним та правові наслідки такого визнання.

Література:

1. Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України: Підручник. — Вид. 2, перероб. і доп. — К.: Істина, 2007. — 816 с.

2. Ромовська З. Українське цивільне право: Загальна частина. Академіч­ний курс. Підручник,- К.: Атіка, 2005.- 560 с.

3. Заіка Ю.О. Українське цивільне право. Навч. посіб. — К. Істина, 2005. — 312 с.

4. Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посіб. — К.: Знання, 2005. — 583 с.

5. Цивільне право: навчальний посібник / За заг. ред. Р.О. Стефанчука. – К.: Наукова думка, 2004.

До найпоширеніших юридичних фактів належать пра­вочини, тобто дії суб'єктів, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відо­мо, що дії як юридичні факти, завжди мають вольовий ха­рактер і поділяються на правомірні і неправомірні.

Правочином є правомірна дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обо­в'язків (наприклад, придбання майна шляхом купівлі-про­дажу, передача землі в оренду, дарування, складання запо­віту та ін.).

У правочині виявляється воля його учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути вираже­на зовні. Зовнішній вираз волі визнається волевиявленням. Це — суть правочину. Зміст правочину не може суперечити вимогам закону, інших нормативно-правових актів, а та­кож моральним засадам громадянського суспільства.

Правочини, які щоденно вчиняються суб'єктами, досить різноманітні, а тому потребують певної кваліфікації. Залеж­но від числа сторін, волевиявлення яких потрібне для вчи­нення правочину, правочини можуть бути одно-, дво- чи багатосторонніми (договорами).

Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини і т. ін. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, що його вчинила. До правочинів, які виникли з односторонніх правочинів, за­стосовують загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить вимогам закону.

Якщо для виникнення правочину потрібні зустрічні дії двох сторін, то це двосторонній правочин (договори ку­півлі-продажу, підряду, поставки, ренти, перевезення і т. ін.). Для виникнення багатостороннього правочину потрібне волевиявлення і дії трьох і більше сторін. Напри­клад, договір про сумісну діяльність, договір лізингу тощо.

Правочини можуть вчинятися усно або письмово. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, щодо яких потрібні нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, які внаслідок недодержан­ня письмової форми є недійсними. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з іншою стороною, повинен бути виданий документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів.

Письмово мають вчинятися: правочини між юридични­ми особами; правочини між фізичними та юридичними осо­бами; правочини фізичних осіб між собою на суму, що пе­ревищує у 20 разів розмір неоподатковуваного доходу.

Правочини, вчинені письмово, потребують нотаріаль­ного посвідчення лише у випадках, передбачених законом або договором. Нотаріальне посвідчення правочину здій­снюється нотаріусом або посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої дії, шляхом вчинен­ня на документі, в якому викладено текст правочину, по-свідчувального напису. Слід пам'ятати, що нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише того право-чину, який відповідає загальним вимогам його чинності, передбаченим Цивільним кодексом України.

Державній реєстрації підлягають правочини лише у випадках, передбачених законом. Такі правочини вважа­ються вчиненими з моменту державної реєстрації. Порядок реєстрації, перелік органів, які здійснюють реєстрацію, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначаються законами та іншими нормативно-правовими актами.

Якщо у правочині не вказано місце його вчинення, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце вира­ження волі сторони, а місцем вчинення двостороннього правочину є місце одержання згоди (акцепту) на пропози­цію укласти договір.

Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього. Але якщо такою відмовою від право-чину порушено права іншої особи, ці права підлягають за­хисту. Особи, які вчинили дво- чи багатосторонній право-чин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитись від нього, навіть у разі, якщо його умови повністю ними виконано. Відмова від правочину вчиняється у тій самій формі, в якій правочин було вчинено. Правові наслідки відмови від пра­вочину визначаються домовленістю сторін.

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї сторони зустрічний обов'язок другої сторони, правочини поділяють на платні і безоплатні. Більшість правочинів є платними.

Залежно від моменту виникнення правочину правочини можна поділити на нонсенсуальні й реальні.

Для консенсуального правочину достатньо узгодження волі та дій учасників правочину. В момент, коли дії узго­джено відносно всіх істотних умов (а в передбачених зако­ном випадках ще й належним чином оформлено), правочин вважається укладеним. З цього моменту в сторін виника­ють відповідні права і обов'язки. Більшість правочинів е консенсуальними.

Для укладення реального правочину одного волевияв­лення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно та­кож вчинити фактичні дії (наприклад, передати майно). Лише після вчинення фактичних дій правочин вважається укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні — здійснюються. Так, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується пе­редати в майбутньому іншій стороні (обдарованому) без­оплатно майно у власність. Право власності в обдарованого на подарунок виникає не з моменту укладення договору, а з моменту прийняття цього майна.

Для того щоб правочин мав юридичну силу, він пови­нен відповідати низці вимог, які називають умовами чин­ності правочину. За Цивільним кодексом України загальні вимоги, додержання яких необхідне для чинності право-чину, такі:

• особи, що вчиняють правочин, повинні мати необ­хідний обсяг цивільної дієздатності (наприклад, вчинен­ня правочину особами, визнаними недієздатними, спричи­нює недійсність правочину);

• зміст правочину не може суперечити вимогам за­кону. При цьому слово "закон" вживається в широкому ро­зумінні. Кожен правочин повинен не порушувати встановлених у Цивільному кодексу України приписів. Наприклад, незаконним буде правочин, спрямований на обмеження правоздатності або дієздатності фізичної та юридичної осо­би, якщо таке обмеження не передбачено законом;

• волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Єдність внут­рішньої волі і волевиявлення є характерною для правочи­ну, оскільки невідповідність внутрішньої волі і волевияв­лення означає, що справжня воля, справжнє бажання вчи­нити правочин відсутні. Такий правочин не може охороня­тися законом;

• правочин має вчинятися у формі, передбаченій за­коном (наприклад, незаконним буде договір купівлі-прода­жу нерухомого майна, здійснений в усній формі, оскільки Цивільний кодекс України встановлює для цих договорів обов'язковість письмової форми, нотаріального посвідчен­ня, а також державної реєстрації);

• правочини, що вчиняються батьками (усиновлюва-чами), не можуть суперечити інтересам їхніх непов­нолітніх дітей (наприклад, незаконним буде відчуження батьком майна дитини, яка стала його власником у резуль­таті спадкування);

Вчинення правочину з порушенням хоча б однієї із за­значених умов визнається законодавством недійсним. Не-чинність правочину означає, що дія, вчинена під виглядом правочину, не створює правових наслідків, на які він був спрямований.

Дата добавления: 2013-12-13