ХХ століття: девіантна поведінка

Карл Густав Юнг (1875-1961 рр.) – засновник аналітичної психології. ЇЇ предметна галузь включає, крім власне психології, психотерапії і психіатрії, також філософію, антропологію, історію культури, соціологію, мистецтвознавство, фольклористику, теологію і історію релігій. Важко перерахувати всі галузі гуманітарного знання, які б не відчували на собі вплив ідей і думок видатного швейцарського вченого. Його духовний вклад в духовне життя сучасної людини важко переоцінити. У передмові до праці «Карл Юнг. Избранное» Н.Ф. Каліна написала: «Знайомлячись з аналітичною психологією, важливо мати на увазі, що юнгіанство – дещо більше, ніж психологічна теорія у цілому ряду собі подібних. Це світоглядна, скоріше, світогляд, система поглядів на світ і місце в ній людини». [10, с. 7]. К. Юнга цікавила проблема колективного і несвідомого, як загальної основи психіки, ідентичне у всіх людей, яке проявляється у початкових формах і образах, однаково притаманним цілим народам і епохам. На думку вченого це є архетипи. За його дослідженнями архетипи колективного несвідомого є всюдисуща, незмінна, скрізь одна й та сама якість чи субстрат психіки. Архетипів існує стільки, скільки існує життєвих ситуацій. Серед великої їх кількості існують архетипи структури особистості – Персона, Тінь, Аніма/Анімус і Самість. Ці архетипи присутні у психіці кожної людини, їх складна символіка і складає основну канву пригод душі в процесі особистісного зростання і розвитку, які в юнгіанстві називають індивідуалізацією.

Архетипи колективного несвідомого мають автономність, їх вплив на особистість є цілеспрямованим і спонтанним. Іншими словами, їх потрібно розглядати не лише як об’єкти або частини психіки, але до певної міри, як самостійні активні сутності, чию поведінку можна спостерігати, а висловлювання – враховувати [10, с. 8, 9]. К. Юнг дослідив існуючі видимі та невидимі комплекси людської психіки і вказав на той факт, що вони відіграють важливу роль у формуванні поведінки особистості та її проявів у конкретній ситуації. На його думку, анонімні комплекси – є нормальні явища, і вони складають структуру несвідомого в психіці. І відзначив, що у дослідженні цієї проблеми мають виникнути три важливі аспекти проблеми: терапевтична, філософська і моральна. У поведінці людини є як позитивні, так і негативні якості і К. Юнг вважає це нормальним. Вчений вважає доцільним глибоко вивчити психологію людини і спираючись на знання допомагати їй у вирішенні цілого ряду проблем [10, с. 448].

Олпорт Гордон (1897-1967 рр.) – американський психолог, розробник системного підходу до особистості. Полемізуючи з представниками психоаналізу і біхевіоризму Олпорт описує особистість як відкриту психофізичну систему, ядро якої складає людське «Я». При цьому робиться акцент на індивідуальну неповторність кожної особистості. На його думку, особистість намагається до реалізації свого життєвого потенціалу, самореалізації. Як людина формує нові якості, так вона і формує нові мотиви. Особистість віддає перевагу соціальним, а не біологічним мотивам. Багато мотивів людської поведінки можуть втратити зв’язок з біологічною основою і тому можуть функціонувати самостійно. Це положення дає можливість Олпорту піддати оцінці арсенал тих культурних цінностей, які уявляються святими для різних груп населення. Принцип функціональної автономії, розроблений Олпортом, призваний пояснити виникнення тих конкретних імпульсів, які лежать в основі поведінки особистості. Цей принцип дозволяє дослідити кінцеві і дійсні мотиватори поведінки дорослої особистості і уникнути уявлення, що енергія життя ніяким чином не складається з ранніх архаїчних форм: інстинктів, як переважаючих рефлексів або незмінного несвідомого. Принцип функціональної автономії дозволяє розглядати мотив як механічний рефлекс, який повністю залежить від дії стимула, і пояснює стійкість фантастичних ідей, фобій і форм нав’язливого, не адекватної до реальності поведінки [7, с. 98].

Еріх Фромм (1900-1980 рр.) – зробив спробу дати цілісне уявлення про реформований психоаналіз, про специфіку філософсько-антропологічної рефлексії, основоположник неофрейдизму. Він досліджував проблеми добра і зла і вважав, що примушувати людину творити зло – значить примушувати людину робити щось протиприродне. На його думку: «Людяність – це серце людини» і не погоджується з висловом Сюнь-цзи: «Людина має злу душу» [9, с. 9]. Це теоретичне протистояння триває багато століть і має подвійність людської природи. Протистояння це динамічне: то одна, то інша точка зору стає пануючою, відсторонюючи протилежну у тінь.

Тема людської деструктивності, як основна філософська ідея, викладена у праці Е. Фромма «Втеча від волі!» (1941 р.). Автор відмічає, що за звичай людина подавляє у собі ірраціональні страсті – потяг до руйнування, ненависть, заздрість і помсту. І далі пояснює – в основі цих комплексів лежить безсилля та ізоляція індивідів. Тільки за таких умов людина може позбутися почуття власної неповноцінності, руйнування навколишнього світу. Це остання, відчайдушна спроба конкретної людини не дати світу розправитися з ним. Позиція автора свідчить про його серйозне відношення до феномену людської руйнації. Деструктивність – це відклик людини на руйнування нормальних людських умов існування. На думку вченого, феномен руйнування виступає, з однієї сторони, як деяка таємниця. Розгадати яку досить важко. Але з іншої сторони, є всі підстави говорити про те, що людина далеко не свята. Поведінка людини базується на різних передпосиланнях. Е. Фромм наголошує: «Якщо ми запитаємо філософів і моралістів: у чому полягає джерело моральних дій, ми отримаємо найрізноманітніші відповіді: одні будуть стверджувати, що воно полягає у волі Божій, інші – в нашому власному інтересі, треті – в моральному законі, який безпосередньо лежить у нашій свідомості» [9, с. 13] і вказує на колосальний рівень руйнівних тенденцій у суспільстві, які є результатом нетривалості життя людини. Феномен руйнації він розглядає як парадоксальну проблему. Разом з тим, він говорить, що людина не є руйнівником за своєю природою. Людині притаманна деструктивність – придбана з часом якість. Це історія звабила людину, породивши в ній погромні і смертельні пристрасті. Джерела моральності, як і деструктивності, треба шукати в людській свободі. Разом з тим, свобода складний феномен. Люди, щоб заспокоїти свою совість, провину за свою деструктивність перекладають її вроджені нейропсихологічні механізми. Е. Фромм не залишає цього сховища особистості: поведінка людини, з його точки зору, не регулюється якимись вродженими, спонтанними стимулами, які самонаправляються. У людини сильні інстинкти свавілля, егоїзму, руйнації. Але багато людей попросту не можуть оцінити свій власний вчинок. Причина цьому – існуючі у суспільстві духовні стандарти. Небажання людини слідувати свободі – значне відкриття філософської думки. Виявляється, що свобода – уділ небагатьох. Фромм аналізує особливий феномен – втеча від свободи. Задушена внутрішня свобода породжує синдром насильства. Небезпечна не сама свобода, а утримання від неї – феномен людської безвідповідальності, безцільності. Починати боротьбу зі злом треба починати у власній душі.

З позицій антропологічної концепції Е. Фромм критикує тезис: агресивна поведінка людей має філогенетичні коріння, вона запрограмована у людині і пов’язана з вродженим інстинктом. На його думку, людина у порівнянні із звіром, є вбивцею. У загальній психологічній літературі по проблемам насильства і агресії виявилося, як показує Фромм, протистояння двох протилежних точок зору. Одну позицію він визначає як інстиктивіську, другу, як біхевіорістичну. І пропонує їх поєднати в їх контексті біосоціального існування людини.

За Фромом, у психіці людини закладені дві тенденції – любов до життя і любов до смерті. Коли людина втрачає устремління до життя, перемагає інстинкт смерті. Життя людини багатогранне і непередбачуване та неконтрольоване. Загалом його теорія націлена на роздуми про сенс життя та цінність, поведінку людини у життєвій круговерті [9].

Б.Ф. Скінер (1914 р.): представник біохевіористичної соціології напочатку ХХ ст. Завдячуючи його старанням був відпрацьований цілий ряд експериментальних методик, які дозволили співставляти акти поведінки з поняттями, які зазвичай використовуються для опису ментальних станів. Він заперечував свободу волі, моральну відповідальність, автономію особистості, протиставляючи усім цим менталіським «міфам» проекти перебудови суспільства на основі розробки різних технологій контролю і маніпулюванням поведінки індивідів.

Загалом філософія біхевіоризму перегукується з доводами Т. Гобса про природу ментальних станів. У 1940-1950-х роках деякі філософи зробили спробу використати установки біхевіоризму у філософії свідомості, переносячи до неї акцент з понять, які описують ментальну сферу, на поняття, які описують певні форми і правила поведінки [7, с. 605].

Соціальний біхевіоризм є теоретико-методологічним напрямом у більш широкій натуралізації соціального пізнання, спробою на ґрунті засобів, методів та понять експериментальної психології побудувати соціологічну теорію.

Концептуальні тези біохевіористичної соціології наступні:

- індивід прагне повторювати дії, які винагороджуються;

- якщо з’являються ті самі стимули, що й раніше, то й поведінка буде такою самою, як і раніше;

- чим частіше дія винагороджується, тим менше це цінується (насичення);

- якщо дія не отримує очікуваного стимулу, можливі прояви агресивності, а якщо навпаки – то задоволеності і т.п.

Положення «поведінкової науки» можуть бути попередньо перевірені лабораторними, експериментальними методами, доповнені дослідженнями вищої нервової діяльності людини, неврології та психофізіології. На відміну від традиційної соціальної психології, яка зосереджується на процесах сприйняття, мисленнях на відчуттях, біохевіористична соціологія переакцентовує увагу з когнітивних процесів на об’єктивно спостережу вальні, фіксовані поведінкові реакції.

Дата добавления: 2013-12-13