Функціонування Харківського, Чернігівського і Переяславського колегіумів

Спеціальної адміністративно-старшинської школи

Діяльність Глухівської музично-співацької школи та

У 1737 (1738) у місті Глухові було відкрито козацьку школу музичної грамоти та церковного співу. Тут готували співаків придворної царської капели. Постійно навчалося 20 учнів. Вони оволодівали хоровим співом, навчалися грати на скрипці, гуслях, бандурі (по нотах). Вихідці цієї школи в середині століття створили капели в ряді міт України, зокрема в 1763 році інструментальну капелу при Київському магістраті. Саме в Глухівській музично-співацькій школі отримали початкову музичну освіту багато з тих, хто в майбутньому стали діячами української культури ХVШ століття, зокрема відомий український композитор Д.Бортнянський. Функціонувала вона майже сорок років.

У 1754 році була відкрита адміністративно-старшинська школа, котра готувала кадри козацької старшини, працівників гетьмансько-козацької адміністрації. За змістом і характером навчання прирівнювалася до кращих братських шкіл. Учні вивчали піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу, велику увагу приділяли патріотичному вихованню.

Певну роль у розвитку українського шкільництва (середньої освіти) відіграли Чернігівський (1690), Харківський (1727), Переяславський (1738) колегіуми.

Засновником Чернігівського колегіуму був Іоан Максимович (1651-1715). Створено його було на базі слов’яно-латинської школи, яка була переведена в Новгород-Сіверський із Чернігова. У ньому навчалися переважно діти козацької старшини та багатих міщан. Термін навчання був 6 років. Викладалися в основному загальноосвітні предмети. Добре поставлена навчально-виховна справа в колегіумі дала можливість йому стати популярним культурно-освітнім центром Слобідської України, здобути славу. В 1776 колегіум було реорганізовано в духовну семінарію.

Навчальний заклад заснований у 1721 році у Бєлгороді як слов’яно-латинська школа вихованцем Київської академії єпископом Єпіфанієм Тихорським, він був переведений до Харкова. Харківський колегіум було створено за зразком Києво-Могилянської колегії в 1727 році. В ньому навчалися представники різних станів за винятком кріпаків. З другої половини ХVШ ст. у колегіумі викладали основи математики, інженерну справу, геодезію (наука про методи визначення форми, розмірів і гравітаційного поля Землі, зображення земної поверхні на планах і картах, а також про методи вимірювання на місцевості під час проведення наукових та інженерних робіт), історію, географію, теологію, медицину та ін. У 1734 році було відкрито клас богослов’я, у 1765 – класи французької та німецької мов, у 1773 – музичні класи (вокальний та інструментальний), у 1790 – класи, в яких виклдадалися геодезія, інженерна й артилерійська справи були реорганізовані в окреме училище. Тут у різні роки викладав Г.С.Сковорода (1759-1760 н.р. – вчитель піїтики, 1762-1763 н.р. – вчитель синтаксису та грецькоїмови, 1768-1769 н.р. – вчитель курсу катехізису, або – християнського добронравія, як його розумів Г.С.Сковорода). Після заснування в 1805 році Харківського університету колегіум став становим навчальним закладом, а з часом його було реорганізовано в духовну семінарію.

У 1738 році відкрився колегіум у Переяславі (нині м.Переяслав-Хмельницький Київської області). Він був заснований за зразком Київської академії. В ньому навчалися переважно діти духовенства, козацької старшини, міщан, заможних селян. Колегіум мав характер загальноосвітнього навчального закладу. Вивчали кілька мов, у тому числі латинську, поетику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, історію, музику. При колегіумі був гуртожиток – бурса. В ньому в різний час працювали викладачами Г.Сковорода (з 1753 викладав поетику), А.Козачинський та інші. У 80-х роках ХVШ ст. він був реорганізований у духовну семінарію (підпорядковувався Київській академії). У 1799 році додатково було відкрито клас філософії, а 1800 року – богослов’я, після чого став суто духовним навчальним закладом. У 1862 року було переведено до Полтави.

Отже, колегіуми втратили своє загальноосвітнє значення, перетворившись у богословські семінарії. Однією з причин було відкриття університетів.

Діяльність українських просвітителів і педагогів

Станіслав Оріховський (1513-1566) – письменник, філософ, оратор-полеміст. Народився в с. Оріховці Руського воєводства (Галичина) в сім’ї покатоличеного українського шляхтича Станіслава Оріховського. Навчався у школі нижчого ступеня м. Перемишля, з 1526 року – у Краківському, згодом у Віденському, з 1529 року у Віттенберзькому університетах. Перейнявшись ідеями протестантизму, здружився з його засновником Мартіном Лютером. Потім Оріховський продовжив освіту у найстарішому в Європі Болонському та інших університетах Італії. У 1543 році повернувся на батьківщину. Оселився в рідному селі і став ксьондзом (священником римсько-католицької церкви). С.Оріховський сповідував гуманістичні ідеї, багато уваги приділяв проблемам історичної науки, вперше ввівши в історіографію поняття новітнього історичного документа на відміну від традиційного на той час посилання на античних авторів. Сформульовані ним принципи розвитку історії сприяли утвердженню її згодом як важливої суспільнознавчої науки. У багатому й різноманітному доробку вченого визначне місце посідає проблема ентогенезу слов’ян. Він висловив думку про спільне балканське походження слов’ян. Помер 1566 року в Перемишлі.

Інокентій Гізель (Кісель) (бл.1600-1683 або 1685) – талановитий полеміст, церковний діяч, педагог, один із найосвіченіших діячів культури в Україні. Народився в Польській Прусії приблизно на початку ХVП століття. За походженням був німцем. Існують думки науковців, що він був родичем реформатора Євстархія Кисіля. Гізелі дотримувалися соцініанства (реформаторське віровчення, що забезпечує таінства та не визнає духовної влади Папи Римського). Невдовзі родина Гизелів переїхала до Києва, де прийняла православну віру. Інокентій вступив до Київської колегії, навчався в класі філософії професора Йосипа Кононовича-Горбацького, проявив чудові здібності. Після закінчення (1642) його, як одного з кращих учнів, Петро Могила направив продовжувати навчання до Замойської академії (знаходилась в невеличкому польському містечку поблизу Любліна, була заснована меценатом Яном Замойським (1542-1608)). Тут у лютому 1643 року Інокентій склав курс логіки. За кордоном він вивчав богослов’я, історію, право. У 1645 році Гізель став професором Києво-Могилянської колегії, читав повний курс філософії (хоча це не дозволялося робити й читати необхідно було лише курси діалектики та логіки). Формою викладу матеріалу він обрав підготовку до диспуту, який студенти вели протягом трьох днів після закінчення курсу з єзуїтом-місіонером М.Ціховським. Залишаючись професором колегії, з 1646 по 1650 рік він був і ректором цього навчального закладу. Активно сприяв його матеріальному та фінансовому забезпеченню, поліпшенню навчальної та наукової справи. У 1654 році І.Гізель входив до складу посольства, яке вело переговори з московським царем Олексієм Михайловичем. З 1656 року – архімандрит Києво-Печерської лаври. Ставши архімандритом, дбав про книгодрукування. Обстоював “вольності” українського духівництва. В основі морально-етичної доктрини лежали проголошувані Реформацією тези про автономію особистості, про перенесення релігійних проблем на ґрунт безпосереднього особистого життя, про залежність релігійних переконань від внутрішнього досвіду особи, і це вело до відкидання того, що для відчуття чи розуму людини здавалося неправдивим чи шкідливим.

Твори: “Твір про всю філософію” (1647), “Мир з богом людині” (1669), редактор та співавтор “Синопсиса” (1661), редактор “Києво-Печерського патрика” (1661).

Петро Могила (1596-1647) – церковний і культурний діяч, письменник, відіграв велику роль у розвитку освіти в Україні. Народився в сім’ї молдавського господаря Сімеона й угорської княжни Маргари. Рід Могил був давнім і шановним у Молдавії, дотримувався православної віри. Неспокійні політичні події, а саме жорстока боротьба за Молдавський пристол, вимусили княжну разом із сином після загибелі Сімеона залишити рідний край і перебратися до Польщі, де їх прийняли родичі князі-магнати Стефан Полоцький, Самуіл Корецький, Михайло Вишневецький (усі троє були одружені на дочках діда Петра Могили). Початкову освіту Петро Могила отримав у Львівській братській школі, потім навчався в єзуїтському колегіумі. Вищу освіту отримував в Європейських університетах. Дослідники не прийшли до єдиної думки в яких саме закладах. Та головне, що Петро Могила здобув ґрунтовні знання. Він був високоінтелектуальною людиною, вільно володів грецькою, латинською та іншими мовами, добре знав систему західно-європейських освітніх закладів, що йому знадобилося в його подальшій роботі. Потім Петро Могила навчався “лицарському мистецтву й шляхетним справам” при дворі свого опікуна коронного канцеляра та гетьмана Станіслава Жолкевського. У молодості служив у польському війську, брав участь у битвах під Цецорою (1620 р., в якій загинув його опікун Станіслав Жолкевський, батько Богдана Хмельницького Михайло, а сам Богдан потрапив у полон) та під Хотином (1621 р., у якій турки потерпіли поразку, завдяки мужності запорозьких козаків на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним). У 1625 році відбулися суттєві зміни в житті Петра Могили. Під впливом Йова Борецького він прийняв монашеський сан. 1627 р. за сприянням того ж Йова Борецького та впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, висвячений на архімандрита Києво-Печерської лаври. З 1632 (після смерті Йова Борецького) – митрополит Київський і Галицький. Заснував у Лаврі школу, яку об’єднав з Братською й утворив Києво-Могилянський колегіум. У 1632-1633 роках закупив близько ста книжок з писанням святих отців-богословців, історичних творів, підручники з тригонометрії, логіки, метафізики (протилежний діалектиці спосіб мислення та метод пізнання, який розглядає предмети й явища поза їх внутрішнім зв’язком, відірвано одне від одного в незмінному вигляді) та інші. Створив філіали Київської колегії у Вінниці (1634, був переведений до м. Гоща), у Кременці (1636), а також Слов’яно-греко-латинську академію в Яссах (стала основою нового майбутнього університету). З ініціативи митрополита П.Могили та за його кошти були реставровані: Софіївський собор, церква Святого Василія, Десятинна церква, Трисвятительська церква, Михайлівська церква у Видубицькому монастирі та інші; були збудовані й нові церкви, які, на жаль, до наших днів не збереглися. Однією зі сторін діяльності П.Могили була організація та розвиток книговидавничої справи в Україні, на чолі якої він стояв більше двадцяти років. Робота Лаврської друкарні була гуманістично спрямована. Петро Могила одним із перших почав запроваджувати друкування “руською” мовою (книжна українська мова того часу), ввів у Лаврській друкарні латинський і польський шрифти, надаючи тим самим її діяльності міжнародні можливості, сприяв організації друкарні в Молдавії в Яссах (1641). Петро Могила був автором ряду богословських творів: “Євангеліє учительне” (1616), “Служебник” (1629, 1639), “Хрест Христа Спасителя” (1632), “Анфологіон” (1636), “Євлогіон” (“Требник Петра Могили”; 1646), а також автор численних полемічних праць і проповідей. Передчасна смерть Петра Могили (11 січня 1647 року) не дала здійснитися ще багатьом його мріям. Помираючи він заповів Колегії власну мебель, кошти, цінності, свою бібліотеку. У заповіті прохав берегти Колегію як “єдину заставу життя свого”. Похований Петро Могила 9 березня 1647 року в Києво-Печерській лаврі. Все своє життя, всі свої сили Петро Могила спрямував на розвиток вітчизняної освіти, науки, культури, реорганізацію та зміцнення православної церкви, формування національної самосвідомості народу. Він прагнув пробудити в людей інтерес до історії минулого. Великий Митрополит зарахований до ліку святих. Єдиний пам’ятник П.Могилі в Україні в селі Ковалівка Васильківського району Київської області. Збудовала церкву в цьому селі, поставила пам’ятник Засуха Тетяна Володимирівна.

Герасим Смотрицький (р.нар.нев.-1594) – письменник, освітній діяч. Батько Мелетія Смотрицького. Народився в селі Смотрич Хмельницької області. Працював міським писарем у Кам’янець-Подільському. 1576 року переїхав на Волинь. Один з організаторів і перший (з 1578) ректор Острозької академії. Був редактором Острозької Біблії, написав до неї передмову. Автор кількох полемічних творів, поезій. Його праці “Ключ царства небесного” та “Календар римський новий” надруковані 1587 року в Острозькій друкарні. Похований в Острозі.

Єпіфаній Славинецький (1600-1675) – педагог, філолог, письменник і перекладач.Освіту отримав у Київському братському колегіумі. Навчання продовжував за кордоном. Є припущення, що, можливо, у Краківському університеті. 1642-1649 рр. Викладав грецьку та латинську мови в Київському братському колегіумі. У 1649 році був запрошений до Москви царем Олексієм Михайловичем, де очолив роботу з перекладання церковних книг на слов’янську мову. Перекладав навчальну літературу з медицини, географії, мистецтва. Автор греко-слов’яно-латинського лексикону та посібника для вчителів і батьків “Громадянство звичаїв дитячих”. Наполягав на поєднанні розумового та морального виховання з досвідом навчання книжного, обстоював необхідність формувати високоосвічену, духовно багату молодь.

Твори: “Короткий латино-слов’янський словник”, “Лексикон філологічний”, “Лексикон греко-слов’яно-латинський”, “Громадянство звичаїв дитячих”, “Лексикон латинський”. Всього близько 150 оригінальних і перекладених праць.

Педагогічні погляди: головними моральними доброчестіями визначив любов до Бога і до ближніх, цнотливість, ввічливість, відповідальність, гідність, поміркованість, скромність, акуратність, лагідність, стриманість, чесність, дотепність; звертав увагу на необхідність взаємозв’язку моральних, естетичних проявів людини та її розумового розвитку, виховання шанобливого ставлення до всіх людей, незалежно від віку та суспільного становища, розуміння суспільної обумовленості завдань виховання, а не лише божественної, врахування національних особливостей смаків і моральних норм, мати ґрунтовні знання психології дитини, вміти за зовнішніми проявами побачити особливості її емоційного стану, моральних якостей; висував певні вимоги до учнів, зокрема серйозно та наполегливо працювати в дома та в школі, з повагою ставитися до знань і вчителя, бути вдячними батькам; розробив основні правила пристойного спілкування з людьми різного віку та стану; визначив основи морально-статевого виховання (виховання чистоти помислів, звернення дітей до молитов, до добрих справ, формування навичок особистої гігієни); обстоював право на індивідуальність зовнішніх проявів (в одязі), які не виходять за межі загальноприйнятих моральних норм, враховуючи при цьому статеві особливості у вимогах до зовнішніх проявів підлітка.

Кирило Ставровецький (Транквіліон) – відомий український письменник, педагог, автор педагогічних творів. Викладав у Львівській братській школі (1587-1592), братській школі Вільно. Був провідним діячем Львівського братства, ігуменом Унева, ігуменом любартовским, провідником у Замості, уніатом (з 1626), архімандритом в Євецькому монастирі в Чернігові. Мав власну пересувну друкарню.

Твори: “Євангеліє учительное...”, “Перло многоцветное…”, “Зерцало богословія”.

Педагогічні погляди: метою виховання визначав утворення з дитини людини; важливу роль у вихованні відводив способу життя батьків; високо оцінював працю людини, визначав її як сенс людського існування в світі; визначив найбільш результативний шлях до вдосконалення людини (самопізнання); одним із перших вітчизняних мислителів того часу виступив на захист жінки, висловив думку щодо необхідності підняття її авторитету в сім’ї та суспільстві; закликав люити як ближнього, так і ворогів своїх.

Симеон Полоцький (Самуїл Омелянович Петровський-Ситніанович) (1629-1680) – український просвітитель. Світ бачився книжкою, що написав Бог. Завдання наставника, на його думку, навчити читати цю книгу. Вважав, що повноцінне навчання необхідно здійснювати на латинській, грецькій і рідній мовах.

Твори: “ Обід душевний ”, “Вечеря душевна”, “Вертоград многооцвєтний”, “Буквар мови слов’янської”, “Рифмологіон”.

Педагогічні погляди: основними чинниками формування особистості визначив виховання та середовище; акцентував увагу на необхідності формувати позитивні звички, як основи доброчинності, з раннього дитинства, дотримуватися принципу природовідповідності у вихованні; пропагував ідею поширення знань як основи процвітання та слави держави; ратував за необхідність відкривати школи при церквах та монастирях, вважав їх основними закладами освіти, в яких діти могли б оволодіти слов’янською, грецькою та латинською мовами; батьки мають бути прикладом для дітей і любити вимогливо; встановив вікову періодизацію (0-7 років – період морального виховання, 7-14 років – практичного навчання, 14-21 – розумового розвитку та громадянського виховання).

Стефан Яворський (1658-1722) – церковний і політичний діяч, письменник, філософ. Народився в містечку Яворові. У 1673 році розпочав навчання в Києво-Могилянському колегіумі, прийнявши католицьку віру, продовжував його в різних школах Львова, Вільна, Любліна, Познані. У 1689 році повернувся до Києва, зрікся католицтва, прийняв чернецтво під іменем Стефана. Згодом став професором Києво-братської колегії. Викладав риторику, поетику, філософію та богослов’я. Володів кількома мовами (латинською, польською, російською), якими писав вірші. За викликом Петра І виїхав до Москви, де був висвячений на митрополита рязанського та муромського, призначений екзархом-блюстителем всеукраїнського престолу. У 1721 році був призначений главою церковного синоду. Автор кількох підручників, словників, публіцистичних і полемічних творів.

Твори: “Виноград Христов” (1698, книга проповідей), “Камінь віри” (1728, книга проповідей), “Курс філософії з діалектики, логіки, фізики і метафізики”.

Педагогічні погляди: надавав великого значення пізнанню та знанням, виступав проти неуцтва; цінував книгу, надавав їх великого значення у життілюдини; закликав кожного до активної діяльності та набуття знань.

Памво Беринда (нар.між 1550 і 1570 – 1632) український вчений, друкар, гравер. Освіту здобував у Львівській братській школі. Працював у друкарнях Стрятина, Львова, Перемишля. Був завідуючим Лаврської друкарні (з 1619) і брав безпосередню участь у створенні багатьох книг. Йому належить одна з найвидатніших наукових праць того часу – “Лексиконъ словеноросскій и именъ тлъкованіє” (перший в Україні і всьому слов’янському світі словник, що містить 7000 слів та імен церковної, слов’янської мови з перекладом і поясненням їх тогочасною українською мовою).

Твори: “Лексікон славеноросскій и имен тълкованіе” (1627, Київ).

Феофан Прокопович (1681-1736) – церковний, громадський і державний діяч, письменник, педагог. Світське ім’я Єлезар, при хрещенні був названий Єлисеєм. Народився 8 червня в родині купця. Рано осиротів і його забрав до себе дадько по матері (Феофан Прокопович). У 1684 році семирічного Єлисея було віддано до початкової школи при Братському монастирі, де він навчався впродовж трьох років. А восени 1687 року він вступив до Києво-Могилянської колегії. Після її закінчення поїхав до Львова, де став греко-католиком, прийнявши ім’я Самійло. Тут протягом двох років викладав поетику та риторику в місцевій школі, а згодом став її префектом. Одержавши від митрополита рекомендаційні листи, вирушив до Рима, де 1698 року вступив до колегії Св.Афанасія. Продовжуючи освіту в Римі і мандруючи країнами Європи, Прокопович переймається ідеями гуманізму, Просвітництва та Реформації, які потім проповідував все своє життя, студіює риторику, поезію, філософію, вивчає церковні старожитності, уважно приглядається до організації та системи управління Ватіканону. Набутий досвід знадобився йому в майбутньому при здійсненні реформ православної церкви. Провчившись у Римі три роки, Самійло 1702 року прибуває до Почаєва, де знову стає православним, а 1704 року повертається до Києва. Тут при вступі до Київського братства постригається в ченці, беручи ім’я свого дядька Феофана Прокоповича. 1705 року він став професором поетики Києво-Могилянської академії. З 1706 року викладав риторику, а впродовж 1707-1709 років – філософію, геометрію – науки, які досі не входили до навчальної програми академії. Водночас виконував обов’язки префекта київських училищ. У Києві 25-ти річний професор спробував свої сили в літературній творчості. 1705 року він написав віршований твір у жанрі трагікомедії “Володимир” присвячений впровадженню християнства на Русі й боротьбі прогресивних, просвітницьких сил з реакційними. У наступні роки Прокопович поряд з педагогічною та науковою діяльністю займався військовою справою, брав участь у політичному житті України, оскільки добре знав її діячів і можливості державного керівництва. Після Полтавської битви, коли Петро І повертався через Київ, Феофан на честь переможця виголосив у Софіївському соборі панегірик “Слово похвальное над войсками свейскими победе”. 1711 року, під час турецького походу Петро І викликав Феофана, який 27 червня, у другу річницю Полтавської битви, виголосив проповідь у Яссах. Після повернення до Києва Прокоповича було призначено ігуменом Братського монастиря та ректором Києво-Могилянської академії. Він пропагував філософські теорії Декарта, Локка, Бекона, роз’яснював вчення Коперника і Галілея. Визнаючи Бога як основу всього сущого, Прокопович водночас вважав, що матерія розвивається й не знищується. За період читання курсу богослов’я в Києво-Могилянській академії з 1712 по 1716 рр. Ф.Прокопович написав сім трактатів, у яких намагався викласти основні богословські догми. До пояснення природних явищ він підходив з позицій наукового експерименту. Він використовував мікроскоп, телескоп.

На початку 1716 року Петро І викликав Прокоповича до Петербурга. Сильна й обдарована натура Прокоповича приваблювала Петра, який розпізнав у ньомудалекоглядного й гнучкого політика, вольового та стійкого борця, людину, яка могла стати виразником його починань і реформ. З цього часу колишній ректор Києво-Могилянської академії став найближчим радником Петра І з питань освіти та церкви, науки, культури, права тощо. 2 червня 1718 року Ф.Прокоповича призначено єпископом Псковським. Він одразу зайняв позицію, що зумів утримати до кінця свого життя. Схвалював і підтримував реорганізацію державного та церковного управління, дбав про розвиток науки, літератури, архітектури, мистецтва. Він з ентузіазмом вітав створення регулярної армії та флоту, у проповідях, виступах роз’яснював їх значення для Росії. Крім церковно-богословських трактатів писав публіцистичні статті, підручники, редагував переклади, готував передмову морського статуту, давав ґрунтовні історичні довідки і т. ін. 14 лютого 1721 року відбулося відкриття святого Синоду, на якому Феофан у присутності Петра І виголосив привітальну промову. Духовна колегія на початку її заснування складалася з президента, двох віце-президентів, чотирьох асесорів. Одним із віце-президентів Синоду було призначено Феофана Прокоповича. Після смерті Петра І Прокопович як прихильник його політики зазнав переслідувань з боку противників реформ і реакційного духовенства. На всі звинувачення він відповідав ще більшими звинуваченнями. Прокопович виступив на боці Катерини І, коли та посіла престол, і тому, мабуть, його вплив на церковні та світські справи залишився міцним. Саме Катерина І у червні 1725 року призначила Прокоповича новгородським архієпископом, а в липні того самого року у Троїцькому соборі всенародно оголосила його віце-президентом Синоду. На схилі життя Прокопович гуртував навколо себе найосвіченіших людей свого часу. Відомо, що Прокопович володів ількома мовами, писав вірші російською, польською та латинською. Мав багату бібліотеку, що налічувала близько 30 тисяч книжок, здебільшого латиною. На власні кошти створив і розмістив у своєму будинку школу для бідних та осиротілих дітей. Помер Феофан Прокопович у Петербурзі 8 березня 1736 року. Похований у Новгородському Софіївському соборі.Кілька разів змінював віру. Коли був уніатом взяв ім’я Самійло (Самуїл). При вступі до Київського братства постригся в ченці, взявши ім’я свого дядька-опікуна Феофана Прокоповича. Працював професором, а згодом ректором Києво-Могилянської академії. Поряд з педагогічною та науковою діяльністю займався військовою справою, брав участь у політичному житті України, оскільки добре знав її діячів і можливості державного керівництва. На вимогу Петра І (початок 1716 р.) виїхав до Петербурга, де став найближчим радником Петра І з питань освіти та церкви, науки, культури, права тощо. Володів кількома мовами, писав вірші російською, польською та латинською мовами. Мав багату бібліотеку. На власні кошти створив і розмістив у своєму будинку школу для бідних та осиротілих дітей. Помер Феофан Прокопович у Петербурзі 8 березня 1736 року. Похований у Новгородському Софіївському соборі.

Мануїл (Михайло) Козачинський (1699-1755) – філософ, педагог, письменник. Народився в містечку Ямпіль (нині Вінницька область). Навчався в Києво-Могилянській академії, по закінченню якої був направлений до Сербії для організації шкільної освіти. Працював у Карловецькій школі, викладав латинську мову, а також був префектом. У 1737 році повернувся до Києва, став послушником (монастрським прислужником, який відбував послух, готуючись стати ченцем), потім ченцем Видубецького монастиря. У 1739-1746 рр. був професором і префектом Києво-Могилянської академії. Читав курс риторики і філософії. У 1746 році був вимушений залишити посаду префекта і був переведений до Гадяцького монастрия. У 1749 році був висвячений на архимандрита Слуцького монастиря. Помер у місті Слуцьку.

Твори: “Трагедія, сиречь Печалная повість о смерти последняго царя сербскаго Урош пятого и о паденіи Сербскаго царства” (історична драма), “Філософія Аристотелівська”.

Педагогічні погляди: аналізував роль спадковості і виховання в розвитку особистості; вважав, що моральні якості людина набуває у процесі виховання, а не народжуэться з ними; провідну роль у формуванні особистості відводив вихованню; на його думку, моральні якості (хоробрість, чесність, доброчинність) не прищеплюються, а виробляються багаторазовими вправами; під освіченістю розумів не тільки розвиток інтелекту, а й добру вихованість.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794)– великий мислитель, філософ, просвітитель, проповідник, поет, педагог; людина енциклопедичних знань, універсальних здібностей, полум’яний патріот, вічний шукач істини й поборник соціальної справедливості. Народився 3 грудня у с. Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. З 1734 по 1753 рр. З перервами навчався у Києво-Могилянській академії, де під впливом Ф.Прокоповича та інших прогресивних діячів української культури наслідував просвітительські традиції. Упродовж п’яти років (1745-1750) Григорій Сковорода навчався за кордоном – в Угорщині, Австрії, Німеччині, Італії, Словаччині, можливо, Польщі. Є припущення вчених, що Сковорода слухав лекції І.Канта. Повернувшись в Україну, був запрошений до Переяслава читати курс поетики в колегіумі. Проте підготовлений ним надзвичайно цікавий курс “Рсзсужденіе о поезіи и руководство к искусству оной” місцевий єпископ Никодим Стрибницький заборонив. Восени 1751 року Григорій Сковорода продовжував навчання в богословському класі Київської академії, а через два роки (1753), залишившись назавжди “студентом”, розпрощався з академією.У 1753 році викладав курс піїтики у Переяславському колегіумі. У 1753-1759 рр. працював домашнім учителем у поміщика Степана Томари (1754-1759) в с. Коврай на Переяславщині. З 1759 року Григорій Сковорода обіймав посаду викладача в Харківському колегіумі, викладав піїтику, синтаксиму, грецьку мову. Через свою оригінальність, нестандартність мислення, тлумачення історії, філософії, богослов’я, що часто суперечило церковним догмам, він змушений був кілька разів залишити колегіум (1760, 1764, 1766). У ці роки Григорій побував у Москві, в пошуках істини обійшов усю Слобожанщину. 1768 року його запросили викладачем у додаткові класи при Харківському колегіумі, де він прочитав власний курс лекцій з етики. Та незабаром, оскільки просвітительська концепція моралі Сковороди розходилася з офіційно-церковною, його звільнили з посади (1769), позбавивши можливості займатися педагогічною діяльністю, до чого мав великий хист і неабиякі знання. Останні 25 років свого життя (1769-1794) Г.Сковорода мандрував Україною, проповідуючи серед народу свої філософські та соціальні погляди. Він рішуче відхиляв численні пропозиції з боку духовенства і світських правителів посісти ту чи іншу високу посаду. Помер Сковорода 9 листопада 1794 року в с. Пан-Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочінського району). Неприйнятність і засудження тогочасної дійсності він передав словами, які заповідав викарбувати на надгробку: “Світ ловив мене, та не впіймав”. Досконале знання класичних мов дало йому змогу перекласти тогочасною українською твори давніх авторів, зокрема Цицерона та Плутарха. Він складав вірші та байки, писав музику, співав, грав на різних музичних інструментах. Йому належать збірки віршів “Сад божественных пъсней”, “Басни Харковскія”, численні філософські трактати.

Твори: “Вдячний Єродій”, “Дружня розмовапро душевний світ”, “Байки харківські”.

Педагогічні погляди: у вихованні необхідно враховувати природу, нахили, інтереси, обдарування, а не спиратися на соціальне становище дитини; метою виховання визначив підготовку вільної, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної людини, котра була б здатна жити і боротися; провідне значення надавав розумовій освіті; у школах обстоював рідну мову, шанував російську, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, логіку, астрономію, землеробство, мораль; зауважував, що людину характеризують її моральні якості; велику увагу приділяв фізичному вихованню, дбав і про естетичне виховання; виховуючи дітей радив вдаватись до переконань, привчати їх критично аналізувати свої вчинки, додержуватися чіткого режиму, уникати надмірностей в одязі, житлі та їжі; першими вихователями вважав батьків, тих, хто передоручав виховання дітей іншим, називав “полу-отцями”, “полу-матерями”; визначив три обов’язки батьків (благо породити, турбуватися про здоров’я дітей, навчити вдячності); вирішального значення в здійсненні виховних ідеалів надавав школі; школа має бути доступною для всіх, навчання – безоплатне; у навчанні, на його думку, необхідно враховувати нахили та здібності; вчителям радив правильно дозувати навчальний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, застосовувати наочність, пов’язувати теорію з практикою, навчання з життям; наполягав на необхідності розвивати свідому ініціативу, творче мислення, любов до знань, старанність і ретельність, прагнення вчитися; у навчанні радив застосовувати розповідь, розмову, співбесіду, лекцію; велику роль відводив самостійній роботі учнів (виконанню перекладів, написанню віршованих переказів, прозових творів, листуванняю, читанню книг, спостереженню під час екскурсій); високо цінив працю вчителя і висував великі вимоги до них (сила педагога в його знаннях, благородстві, любові до дітей, до своєї праці; учитель повинен вміти володіти голосом, викладати без крику).

Стефан Зизаній (Тустановський, справжнє прізвище – Кукіль) (близько 1560- р.см.нев.) – письменник-полеміст, просвітитель, борець проти феодалізму, католицизму й унії. Перший вчитель і один із перших ректорів Львівської братської школи. Педагогічна діяльність мала значний вплив на вчителів і учнів братських шкіл. Прищеплював своїм вихованцям любов до батьківщини, вчив ненавидіти її загарбників і гнобителів.

Мелетій (Максим) Смотрицький (між 1572 і 1578-1633) – український письменник, філолог, церковний діяч. Народився на Поділлі або на Волині (досі місце і точна дата його народження невідомі) в родині кам’янець-подільського писаря Герасима Смотрицького (засновника полемічної літератури). Навчався в Острозькій академії, де викладав і був ректором його батько. Формування світогляду відбувалося у професорсько-академічному середовищі. Після смерті батька (1594) князь Острозький послав Максима для продовження навчання до Віленської єзуїтської академії. Закінчивши її, Максим став домашнім учителем і наставником білоруського княжича Богдана Соломерецького, а 1600 року, супроводжуючи свого вихованця, поїхав разом із ним в освітню мандрівку за кордон. Обидва слухали лекції у Вроцлавському, Лейпцизькому, Нюрнберзькому та Віттенберзькому університетах. Повернувшись з Європи, Максим оселився у маєтку князів Соломерецьких Боркулабові під Мінськом, де мешкав до 1608 року, консультуючи місцевих православних братчиків з богослов’я. Потім переїхав до Вільно і до 1620 року проживав у братському монастирі. У 1618 році він постригся в ченці й під ім’ям Мелетія розпочав творчу роботу. Спершу у своїх творах виступав як активний захисник православ’я, пізніше підтримав унію, перейшов у католицизм (1627). Був ректором Київської братської школи (1619-1620). Провідник гуманізму, захисник інтересів і прав рідного народу від польсько-шляхетського гноблення. Ратував за поліпшення народної освіти, за відкриття народних шкіл, за створення в Україні вищої школи, за прилучення до ренесансної культури. З 1627 року бу архимандритом Дерманського монастиря. Тут і помер 27 грудня 1633 року. Похований у монастирській соборній церкві.

Твори: “Граматика славенская правильное синтагма” (1619), “Граматика словенска языка” (1586), “Учительне Євангеліє”, “Тренос” (1610).

Педагогічні ідеї: ратував за поліпшення народної освіти, за відкриття народних шкіл, за створення в Україні вищої школи, за прилучення до ренесанстної культури; велику увагу приділяв патріотичному вихованню; у становленні християнина та громадянина акцентував увагу на ролі сімейного батьківського виховання; наголошував на значенні особистого прикладу тих, хто займається навчанням і вихованням (проповідників, учителів); вважав, що засвоєння навчального матеріалу має бути свідомим (це суперечило середньовічним каконам зазубрювання).

Іван Вишенський (бл.1550 - бл.1620) – письменник-полеміст. Точні дати його народження та смерті невідомі. Невідомо також, чи справжнє його прізвище, чи це тільки псевдонім. Ймовірно, його батьки були бідними громадянами і спромоглися дати синові лише елементарну освіту, напевне, у місцевій церковно-парафіяльній школі. В юні літа він проживав на Волині, бував у Луцьку й Острозі. Певний час перебував при дворі Костянтина Острозького. Приблизно в 1576-1580 рр. І.Вишенський одягнув чернечу рясу і близько 40 років прожив на горі Афон (Греція). Картав тих, хто віддавав перевагу світським утіхам перед духовним удосконаленням, закликав до аскетизму. Під кінець життя належав до схимників (найаскетичнішої групи ченців), які жили в цілковитій ізоляції, прийнявши обітницю мовчання. Певний час він був тісно пов’язаний зі Львовським братсьвом, яке вбачало в ньому ідейного наставника та порадника. У 1601 чи в 1604 році Вишенський повертається на батьківщину. Впродовж майже двох років він перебував у Львові, а пізніше повернувся на Афон. На цьому відомості про І.Вишенського закінчуються. Гадають, що він спустився в печеру, в якій і помер. Прикладом вірного служіння вітчизні є літератруна спадщина Вишенського. Писав книжною українською мовою з елементами живої розмовної мови. Уся творчість письменника-полеміста, його палкий демократизм, відданість ідеї народно-визвольної боротьби дають підстави вважати І.Вишенського видатним діячем гуманістично-реформаційного руху в Україні.

Лаврентій Зизаній (Тустановський; справжнє прізвище – Кукіль) (р.н.н.– не пізніше 1634) – вчений, церковний діяч, педагог, поет, перекладач. Народився в с. Потелич Львівської області. Освіту отримав в Острозькому колегіумі. Викладав у братських школах Львова (до 1591), Бреста (1592-1594), Вільно (1595-1597).Згодом був домашнім учителем у Білорусі та в Україні. У 1612-1618 рр. Був священником в м. Корець. Близько 1619 прибув до Києва, де працював у Києво-Печерській друкарні як редактор і перекладач, навчав дітей у лаврській школі. З поміж наукових і літературних праць найвідоміші надруковані 1596 р. у Вільно перший в Україні буквар зі словником “Наука ку читаню и розумєню писма словенскаго…” і “Грамматіка словєнска…”, що мали велике значення для розвитку освіти східних і південних слов’ян. Вважав, що слов’янська граматика може бути ключем до знань, сприяти вивченню філософії, риторики, арифметики та інших наук, тобто дасть змогу пізнати весь нероздільний союз наук.

Іов Борецький (р.нар.нев. – 1631) – церковний і культурний діяч, письменник. Народився в м. Бірче (тепер село Львівської області). Навчався у Львівській братській школі, Острозькому колегіумі, Краківському університеті. Учителював в Острозькому училищі. Викладав у Львівській братській школі грецьку та латинську мови, а в 1604-1605 рр. був ректором цієї школи. З 1610 року працював у Києві. У 1615-1618 рр. був ректором Київської братської школи. Іов Борецький був Київським митрополитом; усебічно освіченою людиною, добре володів грецькою, латинською, польською, слов’янською мовами, активно боровся проти гніту польської шляхти, великого значення надавав поширенню освіти та писемності, сприяв відкриттю шкіл і друкарень.Помер 12 березня 1631 року в м. Києві.

Твори: “Пересторога” (1605-1606), “О воспитании чад”, численні послання, листи, передмови до видань.

Педагогічні погляди: надавав великого значення поширенню освіти серед народу; причиною покатоличення та полонізації української шляхти є відсутність шкіл, в яких би навчання здійснювалося на національних традиціях; наполягав на необхідності заснування в Києві братських шкіл; негативно ставився до поширення латинської системи освіти.

Єлисей Плетенецький (бл.1554-1624) – церковний і культурний діяч. Світське ім’я – Олександр, у чернецтві Євфимій. Був архімандритом Києво-Печерської лаври (з 1599). Згуртувавши при монастирській друкарні письменників, поетів, граверів, друкарів, перетворив Печерський монастир на важливий осередок національної культури. З монастирської друкарні. За його життя вийшло чимало церковних і світських книг, зокрема “Часослов” (1616) і “Анфологіон” (1619), які використовувалися як шкільні підручники.

Гальшка Гулевичівна (Єлизавета Лозка) (бл.1575-бл.1642) – дружина мозирського маршалка Стефана Лозки, одна із засновниць київського Братського Богоявленського монастиря та школи при ньому. Походила з волинської шляхти. Була молодшою донькою підстарости Володимирського, Василя Федоровича Гулевича; була одружена з сином уніатського єпископа Іпатія Пацея-Христофора, від якого мала доньку Катерину; після його смерті одружилася з Стефаном Лозкою, від другого шлюбу мала сина Михайла. Високоосвічена жінка (знала латинь, старогрецьку, старослов’янську, польську, литовську, французьки мови), полум’яна патріотка, добре усвідомлювала необхідність розвитку національної освіти. 1615 року подарувала власну садибу в Києві на Подолі для заснування монастиря зі школою, шпиталем та готелем для прочан. Останні роки провела в Луцьку, де брала участь у діяльності місцевого братства та братської школи. Похована в Луцьку.

Лазар Баранович (1620-1693) – церковний, культурний діяч, письменник. Навчався, а пізніше викладав у Києво-Могилянському колегіумі, у 1650-1657 рр. – його ректор. З 1657 – єпископ, з 1668 р. – архієпископ чернігівський. 1674 р. Заснував у Новгород-Сіверському друкарню, 1679 р. Переніс її до Чернігова, де лише за життя архієпископа видано близько 50 богословських, прозових і поетичних книг. Видав кілька збірок власних проповідей, низку полемічних творів і збірку поезій польською мовою.

Петро Конашевич-Сагайдачний (бл.1577 або1578-1622) – козацький гетьман. Народився в с. Кульчицях поблизу Самбора на Львівщині. Походив зі шляхетського роду. Навчався в Острозькій академії. Певний час служив канцеляристом у якогось київського шляхтича. З 1601 на Січі, брав участь у військових походах. Був гетьманом реєстрових козаків. Разом із усім Військом Запорозьким записався до Київського братства і забезпечив йому захист і підтримку. Свою полководницьку та державну діяльність поєднував з активною підтримкою розвитку освіти і науки. Помер 10 квітня 1622 року. Похований у Києво-Братському монастирі.

Іван Мазепа (1639-1709) – гетьман України. Народився в с. Мазепинці поблизу Білої Церкви в родині українського шляхтича Стефана_АдамаКолединського-Мазепи. Дитячі роки Івана припали на час визвольної війни. Юнак був свідком багатьох подій, що розгорнулися в 40-50-ті рр. В Україні. Він отримав ґрунтовну домашню освіту. Прагнення до знань привели юнака до Києво-Могилянської колегії. Згодом він переїхав до Варшави, де навчався в єзуїтській школі і через певний час вирушив у подорож до Голандії, Італії, Німеччини, Франції. Іван Мазепа вільно володів вісьмома іноземними мовами. Його ерудиція викликала захоплення в усіх, хто занав і спілкувався з ним. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні бібліотеки зі старовинними рукописами, ратитетними виданнями багатьма мовами. Він був незрівнянним красномовцем. Володів особливим даром впливу на людей. Могутній духом і готовий до самопожертви задля високої патріотичної ідеї. З 1687 по 1709 рр він очолював Українську гетьманську державу (остаточно знищена Російською імперією у 1775 році). З самого початку свого гетьманування виявив себе як великий меценат і покровитель національної культури, мистецтва, науки, православної церкви; опікувався економікою, мануфактурним виробництвом; намагався відновити український флот. Прикриваючись незаперечною лояльність до царського уряду, в абсолютній таємниці виношував свою ідею незалежної, самостійної України. Помер 2 жовтня 1709 року. Похований у м. Галаці (нині територія Румунії).

Іоанікій Галятовський (бл.1620-1688) – український просвітитель, письменник-полеміст, громадсько-політичний діяч, педагог. Навчався, а згодом став професором риторики (1649-1651), ректором (1657-1665) Києво-братської колегії. Автор філософських полемічних творів, оповідань, навчальних посібників. Засуджував керівну роль Ватикану, турецько-татарську агресію, обстоював ідею загальнослов’янського єднання для боротьби з османським ігом. Заперечував можливості пізнання навколишньої дійсності.

Яків Павлович Козельський (1728-1794 або 1795) – філософ-матеріаліст, просвітитель. Народився на Канівщині в сім’ї наказного сотника Полтавського полку. У 1744-1750 рр. Навчався в Київській академії, по закінченню якої вдосконалював рівень підготовки в академічному університеті при Петербурзькій Академії. У 1760-х роках викладав математику та механіку в Артилерійському кадетському корпусі. Протягом 1770-1778 рр. був членом ради Малоросійської колегії, а з 1791 року – інспектором гімназії в Петербурзі. Додержувався матеріалістичних позицій, розвиваючи та поглиблюючи філософські погляди М.В.Ломоносова та французьких просвітителів-матеріалістів; вірив у можливість пізнання людиною навколишнього світу; стояв на позиціях демократичного просвітительства; найважливішими засобами поліпшення життя людей вважав створення розумових законів і поширення освіти.

Твори: “Арифметичні пропозиції”, “Механічні провозиції” (1764), “Філософські пропозиції” (1768), “Статті про філософію та частини її з французької енциклопедії” (1770), “Міркування двох індійців Колана та Ібрагіма про людське пізнання” (1788).

Педагогічні погляди: мета освітидати певну суму корисних знань, що розширюють кругозір, сформувати усвідомлення сили науки; у вихованні пріорітет надавав моральному вихованню у порівнянні з інтелектуальним; вважав, що моральні якості не є природженими, вони набуваються у процесі виховання, становлення особистості; у навчанні радив розумно поєднувати теорію та практику, застосовувати наочність, матеріал викладати доступно; у навчанні дотримуватися принципів систематичності, свідомості, міцності засвоєння матеріалу, науковості, враховувати досвід як основу викладу природничих наук. Шлях пізнання, на його думку, має відбуватися від простого до складного, від конкретного і наочного до абстрактного, від досвіду та спостережень до узагальнень, від мови природита життя до мови математичного та фізичного закону; вчитель має бути людиною творчою, мати творчі здібності; володіти красномовством, проте не замінювати ним правду; батьки повинні любити своїх дітей і застерігати їх від поганих вчинків, давати хороший приклад своїм дітям; діти повинні любити батьків, ставитися до них з пошаною.

Василь Васильович Капніст (1857 або 1858- 1823) – письменник, громадський діяч, директор училищ Полтавської губернії, генеральний суддя. Народився 12 лютого1757 року (за іншими даними 1758 року) в с. Обухівка на Полтавщині (нині с. Велика Обухівка Миргородського району Полтавської області) у сім’ї дворянина (грека за походженням). Батько – Василь Петрович Капніст (Капнісос) – під час прутського походу Петра І 1711 року вступів на службу до російського війська. У Семилітній війні він був бригадиром і командувачем п’яти слобідсько-українських полків. Загинув у битві з прусською кавалерією під Грос-Егерсдорфом. Мати – Софія Андріївна Дудіна-Борковська – походила зі старовинного козацького старшинського роду (дід її був одним із соратників Мазепи). Дітей, а їх було шестеро виховували в патріотичному дусі. Зростаючи в козацькому оточенні, вони сформувалися як незалежні, волелюбні громадяни. У 13 років Василя записали капралом до лейбгвардійського Ізмайлівського полку в Петербурзі, а через два роки перевели до Преображенського полку. У 1775 році Василь Капніст видав перший літературний твір – оду на честь премоги Росії над Туреччиною, написаний французькою мовою. Тоді ж він залишає військову службу, одружується й упродовж року працює контролером поштового управління. Це був перший і останній крок В.Капніста до кар/єри на державній службі. Він вийшов у відставку та переїхав в Україну, де проживав до кінця свого житя. Його маєток в с. Обухівка став осередком української шляхетської опозиції. В.Капністмав великий авторитет серед українського дворянства. Він посідав різні виборні посади, зокрема: маршала дворян Київського намісництва, полтавського губернського маршала дворянства тощо. З активною патріотичною, антиімперською діяльністю поєднував і літературну (автор віршів, од, сатири; вершиною творчості є сатирична комедія у віршах “Ябеда”). Переклав російською мовою “Слово о полку Ігоревім”, супроводивши його власним коментарем, в якому вперше відзначив українське походження цієї пам’ятки давньоруської літератури. Помер 28 листопада 1823 року. Похований у рідній Обухівці, на березі Псла.

Заснування головних і малих народних училищ

У 1786 році було затверджено “Статут народным училищам в Росийской империи”, згідно з яким передбачалося відкриття двох типів навчальних закладів: головних і малих народних училищ. У цих закладах мали отримувати освіту міське населення. Випускники повинні були задовольняти потреби виробництва, торгівлі.

Головні народні училища відкривалися в губернських містах. Термін навчання у чотирьох класах складав п’ять років. У першому класі учні навчалися читати, писати, рахувати; вивчали історію церкви, короткий катехізис. У другому класі вводилися також граматика, малювання. У третьому та четвертому – учні знайомились із загально. Та російською історією, географією, елементами природознавства, фізики, основами геометрії, механіки, цивільної архітектури, за бажанням вивчали латинську мову. Головні народні училища були відкриті в Києві (1789), Чернігові, Новгород-Сіверському.

Малі народні училища відкривалися в повітових містечках. Термін навчання у двох класах складав два роки. Зміст навчання відповідав першим двом рокам навчання в головних народних училищах. Такі училища були відкриті в Ніжині, Прилуках (1789); в Охтирці, Сумах, Ізюмі, Каневі, Чернігові, Глухові, Стародубі (1790); в Богодухові, Тетієві (Київщина), Єкатеринославі, Симферополі (1793); в Бердичеві (1796); в Полтаві (1799).

Загалом в Україні у ХVШ ст. було відкрито 18 головних і малих народних училища.

Педагогічна література

Тривалий час навчання в Україні (до ХVІ ст.) здійснювалося лише за рукописними азбуками, що ускладнювало навчання (їх було мало, були вони дорогими та складними для користування). Значним поштовхом у розвитку вітчизняної освіти було заснування друкарень і друкування в них навчальних книжок.

Для навчання дітей у школах і мандрівні вчителі (починаючи з кінця ХVІ ст.) застосовували як рукописні, так і друковані книги (були красиво оформлені, ілюстровані, прикрашені майстерними гравюрами, заставками). Серед рукописних використовували “Азбуковники”, “Учительні Євангелії”, в яких подавався матеріал релігійно-морального характеру, а також книжки з природознавства, історії та географії, невеличкі рукописні словники – “глосарії”, що перекладали незначну кількість маловживаних слів. Серед друкованих – букварі Івана Федорова (1574, 1578), греко-слов’янську граматику “Адельфотес”, книжки Лаврентія Зизанія “Граматика словенска...”(написана у формі запитань і відповідей, зразком слугувала граматика “Адельфотес”), “Наука чтению и разумению письма словенского...”(1596, навчальний посібник, мав додаток “Лексикос” – словник енциклопедичного характеру), Мелетія Смотрицького “Граматику словенску” (1619), тлумачний словник Памви Беринди “Лексикон славеноросскій и имен тълкованіе”(1627, найбільший на той час друкований тлумачний словник, який вміщував понад 7.000 слів і тлумачення слів відзначалося ґрунтовністю та доступністю), Кирила Ставровецького Транквіліона “Перло многоценное...”(1646) перший підручник з історії “Синопсис” (1674). Спеціальних друкованих підручників з математики ще не було. Різні відомості математичного характеру містилася в букварях, азбуковниках та інших книжках. У 1682 році було видано книгу під назвою “Считание удобніе, которими всякий человек, купующий или продающий зело удобно изыскать может число всякая вещи”.

В ХVІ – ХVП століттях з’являються рукописні та друковані твори, які визначали поведінку учнів у школі і товаристві, зокрема: “Школьное благочиние”, “Гражданство обычаєв детских”.

У “Школьном благочиние” детально регламентовано розпорядок шкільного життя та обов’язки учнів (кожен учень, прийшовши до школи повинен сідати на своє постійне місце, не бавитися розглядом книжок, а уважно читати їх, не закладати в книжку вказівного деревця, чергові учні повинні стежити за чистотою, порядком і т. ін.).

“Гражданство обычаєв детских” Єпіфанія Славинецького – громадянський кодекс, який побудований на засадах народних чеснот, норм християнської моралі, європеїзму. Трактат містив багато правил світського життя (164 правила, з них 3, які стосуються поведінки в церкві). Є вимоги, що стосуються зовнішнього вигляду, їх поведінки вдома, у школі тощо. Написаний за зразком творів Еразма Роттердамського “Бесіди”, Я.А.Коменського “Правила поведінки, зібрані для юнацтва”.

Дата добавления: 2013-12-13