Діяльність недільний шкіл

Становлення й розвиток університетської освіти

Львівський університет відіграв велику роль у розвитку освіти на західноукраїнських землях. Заснований був ще у 1661 році з метою посилення полонізації українського населення. Відкрито його було на базі єзуїтської колегії. Король Ян ІІ Казимир підписав диплом, який надавав цьому навчальному закладу статус академії та титул університету з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра та доктора. Заснування закладу викликало обурення в Краківському університеті та багатьох впливових людей того часу. Проте навчання всеж велося за зразком інших європейських академій. Король Август ІІІ у 1758 році затвердив диплом Яна ІІ Казиміра від 20 січня 1661 року. Від заснування і до 1773 року роботу закладу контролював орден єзуїтів і підпорядковувався він генералові єзуїтів у Римі. Розташовувався заклад у центрі міста Львова, біля вулиці Краківської. Він мав власну бібліотеку та найбільшу у Львові друкарню, складався з двох факультетів – філософського та богословського (теологічного). У 1744 році було відкрито кафедру математики (завідувачем було призначено Ф.Гродзіцького - автора підручника з архітектури та математики), створено математично-фізичний кабінет, відкрито університетську астрономічну обсерваторію, як окремі предмети почали викладати польську, французьку, німецьку мови, географію та історію. Очолював його ректор. У різні періоди тут працювали К.Несєцький (історик), Ф.Гродзіцький (математик), Т.Секержинський (математик), Г.Пірамович (письменник), І.Красіцький (громадський діяч, поет, письменник, філософ). Серед студентів були І.Гізель, М.Слотвинський, Я.Богомоловський і багато інших відомих на той час особистостей. У 1773 році Львівський університет було закрито, оскільки орден єзуїтів було розпущено.

21 жовтня 1784 року царським декретом засновано Львівський університет. Урочисте відкриття відбулося 16 листопада 1784 року. Більшість дисциплін викладалося в університетському обсязі, функціонували ті ж факультети. Вищим органом управління був сенат, до якого входили ректор, декани та саньори (найстарші за віком і стажем роботи професори). У компетенцію сенату входило вирішення найважливіших питань, які стосувалися загального керівництва університетом. Вирішення всіх інших справ входило в компетенцію деканів факультетів. Заклад мав певну автономію. Перші три роки всі студенти навчалися за програмою філософського факультету. Саме він був загальноосвітнім, підготовчим. Після його закінчення студенти мали право обрати на якому факультеті далі навчатися. Студенти могли продовжувати навчання на філософському факультеті, поглиблюючи та розширюючи свої знання з окремих галузей наук або ж – на юридичному, медичному, теологічному факультетах. Термін навчання був 4 роки. Викладання велося латинською, польською та німецькою мовами. У 1787 році у відповідності до спеціального декрету при теологічному факультеті було відкрито Руський інститут. Термін навчання 2 роки, а викладання велося українською мовою. Діяв до 1804 року.

У 1805 році університет зі Львова було певедено до Кракова, на цій базі почав працювати ліцей. Він мав чотири відділи (філософський, хірургічний, юридичний, теологічний. Програма ліцею не відповідала вимогам вищої школи. Це призвело до того, що 1817-1818 роках було відновлено університет (відновив Франц). Діяло чотири факультети (філософський, юридичний, теологічний і медичний). Викладання велося латинською, німецькою мовами. Вступ до університету українців обмежувався.

У 1825 році було відкрито кафедру польської мови та літератури. У вересні 1848 року було видано декрет про відкриття кафедри української мови і літератури. Першим професором її став Я.Головацький (1814-1888; визначний літератор, історик, етнограф і поет). У 1848-1849 роках в університеті було створено ще чотири українські кафедри. Під час повстання (листопад 1848 року) згорів університетський будинок, була знищена його цінна наукова бібліотека (51 тис. томів), велика кількість рукописів, вийшло з ладу обладнання. Заняття відновилися лише через деякий час.

З 1851 року університет розміщався на вул.Миколая (нині вул.Грушевського). До 1867 року Львівський університет був за своїм спрямуванням німецьким. З 1869 року поступово впроваджено викладання польською мовою (у 1870 році вже 13 предметів викладалося польською мовою, 46 ще німецькою, 13 – латинською, 7 – українською; з часом відбувалися зміни на користь польської та української мов). У 70-х роках на філософському факультеті навчався Іван Франко (мислитель, письменник, вчений, перекладач, політичний і громадський діяч, “титан праці”). У 1891 році в новозбудованому корпусі на вулиці Длугоша (нині вул. Св. Кирила і Мефодія) розмістилися хімічний, геолого-мінералогічний і фармакологічний інститути, у 1894 на вулиці Пекарській – медичний факультет, у 1897 році – фізичний інститут. У 1905 році було збудовано окреме приміщення для університетської бібліотеки. Вищим керівним органом був академічний сенат у складі ректора, проректора, деканів, представників факультетів, секретаря. Сенат вирішував усі питання, що стосувалися навчального процесу, наукової роботи, присудження вчених ступенів, адміністативних справ.

Кожним із чотирьох факультетів (юридичний, філософський, теологічний і медичний), які діяли в кінці ХІХ століття, керувала рада професорів або колегія (входили декан, продекан, усі професори та два виборні представники від доцентів. У вересні 1894 року було утворено університетський архів, до якого увійшли всі справи та книги, датовані до 1848 року.

Для переважної частини студентів навчання в університеті було платним (не платили ті, хто подавав свідоцтво про бідністьі успішно складені семестрові колоквіуми). Лише на теологічному факультеті за навчання не потрібно було сплачувати гроші. Вступ до університету дітям простого народу був нездійсненною мрією. Проте, необхідно зазначити, що були і стипендії для студентів. Гроші на стипендії бралися зі стипендійних фондів, які складалися в основному з пожертвувань приватних осіб, зокрема Короля Людвіка. Студенти мали досить обмежену кількість місць у гуртожитку. Н юридичному, філософському та теологічному факультетах термін навчання був чотири роки, на медичному – п’ять, на фармацевтичному відділі медичного факультету – два або три роки. Навчальний рік поділявся на два семестри: зимовий (1 жовтня-20-ті числа березня) та літній (кінець квітня – кінець липня). Студенти мали право вибору навчальних дисциплін.

У 1918-1939 роках був польським університетом. З 1939 року перетворено на Львівський університет, викладання більшості дисциплін здійснювалося українською мовою. У 1940 році було присвоєно ім’я Івана Франка. З того ж року діяло п’ять факультетів: історичний, юридичний, філологічний (відділи української мови та літератури, слов’янської філології, романо-германської філології), фізико-математичний (відділи математики, механіки, фізики), природничого (відділи біологічний, хімічний, геграфічний, геологічний). Питання навчальної, методичної та наукової роботи, присудження наукових ступенів і вчених звань вирішували рада університету та рада факультетів. Нараховувалося 52 кафедри. У 1941 році припинив свою діяльність (вторгнення німецьких військ), у 1944 році відновив свою діяльність (після звільнення Львова від гітлеревських військ).

Нині один із найпрестижніших навчальних закладів України, має високий міжнародний авторитет.

Харківський університет. Виклопотати дозвіл на відкриття Харківського університету вдалося поміщику з Харківщини Василю Назаровичу Каразіну (1773-1842) – відомому українському діячу та вченому. Було кілька спроб українців відкрити університет на землях східної України. Проте, як відомо, вони закінчувалися безуспішно. Саме цей факт дає можливість відповідно оцінити такий успіх. На цю ціль дворянством було виділено 400 тисяч рублів і першого вересня 1802 року була видана царська грамота на заснування університету в Харкові.

Офіційне відкриття Харківського університету відбулося в січні 1805 року. Згідно Статуту 1804 рокуна університет покладалися певні обов’язки, а саме: навчальна та наукова робота, утворення та керівництво навчальними закладами, цензура друкованої літератури на території округу. В рамках закладу предбачалося створення наукових товариств, які мали проводити дослідження з точних і філологічних наук (у 1812 році було утворене перше наукове товариство природничих і словесних наук з ініціативи Х.П.Роммеля та В.Н.Каразіна). Разом із тим університет проводив просвітницьку діяльність (сприяв проведенню вчительських з’їздів). Першим ректором Харківського університету був Іван Степанович Рижський (доктор філософії, член Російської Академії наук). Заклад мав 4 факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний. Функціонувало підготовче відділення, фізична, хімічна та фармацевтична лабораторії, навчально-допоміжні кабінети та заклади. Основною формою організації навчального процесу була лекція. Викладачі застосовували словесні методи (бесіди, репетиції, співбесіди, семінари, колоквіуми); пов’язували теорію з практикою, досвід з наукою, використовували наочність; наполегливо боролися за вдосконалення системи навчання. Харківський університет порушував питання про права жінок на вищу освіту. Без міністерського розпорядження університет дозволив у 1861 році навчатися домашній вчительці Л.Ожигіній. Випускники ставали вченими, письменниками, педагогами, художниками, композиторами, лікарями, викладачами та вчителями середньої та вищої школи. Тут у різні роки навчалися: М.В.Лисенко (композитор, навчався перших два роки), М.П.Старицький (драматург, навчався перших два роки), П.П.Гулак-Артемовський (поет), М.В.Остроградський (математик), М.І.Костомаров (історик, етнограф і письменник), І.І.Мечников (біолог), О.О.Потебня, І.І.Срезневський, В.А.Стеклов.

Харківський університет був осоередком передової громадянської думки, культурного життя всього Харківського навчального округу. У 1816-1819 роках тут видавався журнал “Український вісник”, у 1824-1825 роках – “Український журнал”. За роки радянської влади університет виріс в один із найбільших науково-навчальних закладів. На його базі існували Академія теоретичних знань (1920-1921), Інститут народної освти (1921-1930), Інститут професійної освіти і Фізико-хіміко-математичний інститут (1930-1933). Медичний і юридичний факультети були перетворені в самостійні інститути.

Після 1917 року університет був спочатку реорганізований в Академію теоретичних знань, а згодом в Університет народної освіти, якому було присвоєно ім’я професора О.О.Потебні.

Київський університет. У 1805 році в Кременці було відкрито Кременецьку гімназію, яка в 1819 році була перетворена на ліцей. Викладання велося польською мовою, всі вчителі та більшість учнів за походженням були поляками. Процент студентів-українців був незначний. Рівень викладачів був достатньо високий. Більша частина з них були шовіністично налаштованими, із прогресивних викладачів можна назвати професора ботаніки В.Бессера, професора літератури та риторики Езубіш Словацького, А.Анджейовського. Навчалися діти польських можновладців і невелика кількість представників середнього майнового достатку. Термін навчання 10 років. Навчання в останніх класах прирівнювалося до університетської освіти. Ліцей мав хорошу матеріальну базу (бібліотеку, ботанічний сад, власну обсерваторію тощо). У 1831 році (наказом від 21 серпня) заклад було закрито. Проте він продовжував свою роботу. Царським указом (від 8 листопада 1833 року) Кременецький ліцей було переведено та перетворено в університет Св. Володимира (були перевезені бібліотека, колекції). Вчителі ліцею відповідно стали професорами Київського університету. Більшість викладачів університету були поляками або німці і лише незначну частину становили українці й росіяни).

Урочисте відкриття відбулося 15 липня 1834 року. З 28 серпня почалося навчання на єдиному філософському факультеті, який мав два відділення: історико-філологічне та фізико-математичне (з 1850 року це було два окремих факультета). Першим ректором було призначено Михайла Олександровича Максимовича (1804-1873) – природознавця, історика, фольклориста, письменника, який очолював кафедру ботаніки Московського університету (виконував обов’язки ректора до грудня 1835 року). На юридичному факультеті заняття розпочалися з 1835 року, а на медичному з 1841 (відкрився на базі ліквідованої Віленської медичної академії).

Навчальну роботу Київський університет організовував в основному так, як і інші навчальні заклади такого типу. При університеті працювали різноманітні комісії, трохи пізніше товариства, формувалися наукові школи експериментальної (молекулярної) фізики (професор М.П.Авенаріус), теоретичної фізики (професор М.М.Шіллер), органічної хімії (П.П.Алексєєв), ембріології (професор О.О.Ковалевський), геології та природознавства (професор К.М.Феофілактов), математики (професори Б.Я.Букрєєв, М.Є.Ващенко-Захарченко, В.П.Єрмаков, І.І.Рахманінов), медицини (патології та бактеріології професор В.В.Подивсоцький, анатомії професор В.О.Бец, хірургії професор Ю.К.Шимановський), документалістів (професор В.Б.Антонович). Робота товариств як і комісій сприяла процесу розвитку вітчизняної культури та науки.

Випускниками Київського університету у різні роки були: В.Антонович (історик, археолог, етнограф, засновник історичного товариства), Д.Багалій (видатний історик ХХ століття, вивчав творчість Т.Шевченка, І.Франка), М.Драгоманов (публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський і культурний діяч), Д.Заболотний (мікробіолог та епідеміолог), Є.Тарле (історик), М.Біляшивський (мистецтвознавець), М.Стражеско (вчений-медик), М.Іванов (вчений-медик), О.Бах (біолог), О.Шмідт (математик), М.Старицький (письменник, перші два роки навчався в Харківському університеті, а після відкриття Київського перевівся до Києва), М.Лисенко (композитор, перші два роки навчався в Харківському університеті).

В університеті працювали відомі вчені, а саме: М.І.Костомаров, М.І.Зібер, П.В.Павлов, О.П.Вальтер, В.С.Іконніков, В.І.Вернадський, В.І.Беретті, М.В.Скліфософський, М.П.Дашкевич, М.В.Владимирський-Буданов, М.І.Пирогов (засновник військово-польової хірургії) та багато інших. Понад 40 років університетською хірургічною клінікою завідував В.О.Караваєв (учень М.І.Пирогова). З 1845 року почала роботу астраномічна обсерваторія, організатором якої був професор астрономії В.Ф.Федоров (учень В.Я.Струве). У 1845-1847 рроках у складі Археологічної комісії працював Т.Г.Шевченко.

Київський університет був засновний не стільки для задоволення освітніх інтересів, скільки для впровадження русифікаторської політики у Правобережній Україні. Всупереч волі царату він став науково-навчальним і культурним центром України, одним із осередків революційного руху, центром згуртування передової інтелігенції.

Нині в університеті навчається близько 20 тисяч студентів на 13 факультетах і в 6 Інститутах. Майже 2000 викладачів передають їм свої зання та досвід. Науковці та студенти розвивають творчі зв’язки з багатьма вищими навчальними та науковими закладами різних країн світу.

Новоросійський університет. На честь колишнього новоросійського генерал-губернатора

А.-Е.Рішельє у 1817 році в Одесі був заснований закритий середній навчальний заклад підвищеного типу для дітей аристократії й багатого купецтва. Термін навчання становив 8 років. Навчальні плани ліцею не передбачали спеціалізації. Спочатку було два відділення – філософське й юридично-політичне. До 1820 року мовою викладання була французька. За директорства І.С.Орлая (1826-1829; видатного вченого, доктора медицини Дерптського та доктора філософії Кенігсберзького університетів, член Російської академії наук і багатьох вітчизняних і зарубіжних наукових товариств, директор Ніжинської гімназії та Рішельєвського ліцею) було вдосконалено навчальний план (включено математику, фізику, хімію, біологію, географію, історію та ін.), поліпшено методи навчання, відкрито педагогічне відділення, згодом назване педагогічним інститутом, для підготовки пдедагогічних кадрів для повітових і комерційних шкіл, при якому діяла кафедра педагогіки. У 1837 організоване фізико-математичне відділення, інститут східних мов, що готував перекладачів для військових установ, 1843 камеральне відділення з кафедрами природничих та економічних наук. У 1856 році попечителем Одеського навчального округу було призначено М.І.Пирогова з ініціативи якого 1865 року Рішельєвський ліцей було перетворено на Новоросійський університет. Цьому сприяли також М.Могилянський і П.Строганов.

У 1870 році при університеті було створено товариство дослідників природи. Члени товариства пропагували природничі знання, видавали свій друкований орган “Записки Новороссийского общества естествоиспытателей”. Трохи з часом було засноване історико-філологічне товариство (об’єднувало вчених університету та вчителів середньої ланки), при якому було організоване педагогічне відділення. Члени саме цього товариства розробили науково-методичні рекомендації щодо викладання історико-філологічних дисциплін у вищій і середній школі, займалися популяризацією наукових знань серед населення.

В університет вступала молодь з Бесарабії, Криму, Кавказу, Дону, Кубані, слов’янських країн Балканського півострову. В Новоросійському університеті здобували освіту М.Ф.Гамалія, Д.К.Заболотний (мікробіолог і епідеміолог, один із основоложників вітчизняної епідеміології), О.О.Богомолець (деякий час навчався в Київському університеті, патофізіолог), Л.Писаржевський (хімік).

В університеті працювали видатні вчені та педагоги, зокрема: І.Мечников (біолог), І.Сєченов (філолог), О.Ляпунов (математик), В.Григорович (фізіолог), М.Умов (фізик), Є.Щепкін (історик), Ф.Успенський (історик), Г.Транфільєв (географ), М.Ланге (психолог) і багато інших.

Новоросійський університетт був центром вищої освіти півдня України. Після 1917 року реорганізувався в ряд самостійних вищих навчальних закладів. З 1933 року носить ім’я Одеського, з 1945 року присвоєно ім’я І.Мечникова.

Чернівецький університет. У 1875 році на західних землях України (Австрійська Україна) було відкрито Чернівецький університет із німецькою мовою викладання. Він мав сприяти онімечуванню місцевого населення. Тодішній радник імператора К.Лемайєр заявляв, що українське населення не має права на власний університет, так як у культурному відношенні стоїть надто низько. Саме тому було репрезинтовано високу культуру та мову імперії (німецьку). Навчання в університеті дітям простого народу було недоступним. Висока плата за навчання вимушувала студентів із незаможних верст населення постійно бути в пошуках додаткового заробітку. До студентів українського походження ставилися з презирством, постійно насміхалися над ними. Система навчання, що мала місце в університеті не забезпечувала глибоких знань. Студентам прищеплювалися ідеалістичні погляди, а серед молоді розпалювалася міжнаціональна ворожнеча.

У 1884 році очолив кафедру української мови та літератури з правом викладати українською мовою молодий тоді доцент Степан Смаль-Стоцький. У 1918-1920 роках університет перетворено на румунський, скасовано українські кафедри, кількість студентів-українців скоротилася.

У різні роки навчалися І.Франко, Д.Лукіянович (письменник і педагог) та інші відомі діячі.

Стан жіночої освіти

Шкільна реформа 1804 року не сприяла розвитку жіночої освти. Для дівчат дворянок існували інститути шляхетних дівчат (закриті привілейовані навчально-виховні заклади; в Україні були створені в Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі 1828), Керчі (1835), Києві (1838); дівчата перебуали в інститутах з 6 до 18 років; навчання та виховання мали вузькостановий характер; при деяких інститутах вихованки одержували педагогічну підготовку в спеціальних додаткових однорічних класах; після 1917 року були ліквідовані), пансіони (в Україні почали створюватися у другій половині ХVШ століття, найбільшого поширення набули в 1800-1830-х роках; створювали й навчали в них перважно іноземці (французи та німці); вивкладали іноземні мови, літературу, музику, спів, малярство, танець; особлива увага приділялася вихованню світських манер; діяли в Харкові, Охтирці, Сумах, Києві; розпорядженням російського міністерства освіти 1828 року мали дотримуватися тих самих навчальних програм, що й державны школи, що привело до зменшення їх кількості), домашня освіта, а жіночі виховні заклади для недворянок готували гувернанток, акушерок та ін. З 1843 року почали засновуватися середні школи духовного відомства – єпархіальні училища (середні навчальні заклади; були напівзакритими; призначалися переважно для доньок православного духовенства (навчалисябезплано), навчалися незначна частина представниць інших станів (навчалися за плату); термін навчання шість років; навчальний курс був близьким до курсу жіночих гімназій; випускники мали право на звання домашнього вчителя, а також учителя початкових шкіл (з 1884 – церковнопарафіяльних); з 1900 при училищах було відкрито спеціальний, сьомий, педагогічний клас; при деяких діяли початкові школи, в яких вихованки старших класів проходили педагогічну практику), перебували у віддані Синоду). У 1858 році було відкрито кілька жіночих середніх навчальних закладів відомства імперіатриці Марії. 10 травня 1860 року вийшло “Положення про жіночі училища відомства Народної освіти”. Згідно цього документу було створено два типи жіночих училищ: першого розряду (термін навчання 6 років; вивчали Закон Божий, російську мову та словесність, арифметику з елементами геометрії, географію, загальну та російську історію, природознавство, фізику, чистописання, рукоділля, за бажанням німецьку або французьку мову, малювання, музику, співи) та другого розряду (термін навчання 3 роки; вивчали Закон Божий, російську мову, географію, російську історію, арифметику, чистописання, рукоділля). Метою училищ було давати релігійно-моральну та розумову освіту, необхідну для майбутньої дружини та матері. Дозволялося отримувати освіту дівчаткам усіх станів (дозвіл був лише на папері, а в реальному життів них навчалися діти більш заможних веств населення). Існували на пожертвування приватних осіб, міських купецьких і міщанських товариств, держава майже не брала участі у фінансуванні училищ. Жіночі училища були у значно скрутнішому становищі у порівнянні з чоловічими. Обмеженість навчальних планів і програм, коротший термін навчання не дозволяли дати таку ж освіту представницям жіночої статі, як представникам чоловічої статі.

У 1861 було створено Комітет, який мав вивчати проблеми сумісного навчання хлопчиків і дівчат. У 1870 році (згідно “Положення про жіночі гімназії і прогімназії Міністерства народної освіти”) замість жіночих училищ почали створюватися жіночі гімназії і прогімназії. Термін навчання у перших був семірічним, у деяких із них відкривався додатковий 8 клас – педагогічний.; у других – чотири роки (зміст навчання відповідав чотирьом нижчим класам гімназії). У гімназіях вивчали Закон Божий, російську мову та словесність, історію, географію, математику, фізику, чистописання, фрнцузьку та німецьку мови, малювання, співи. Навчальні програми в жіночих гімназіях з окремих предметів (математики, фізики, історії та російської мови) були вужчі в порівнянні з навчальними програмами чоловічих гімназій. Навчання проводилось російською мовою. Більшість жіночих гімназій і прогімназій утримувалися міськими думами. Їх роботу контролювали адміністрації навчальних округів. Навчання було платним. Випускниць до університетів не приймали. З 1872-1876 рр. Їм було дозволено вступати на вищі жіночі курси. В кінці ХІХ століття більшість вищих жіночих курсів було закрито й поновили свою діяльність лише на початку ХХ століття.

У 1900 році був створений відділ для керівництва жіночими професійними навчальними закладами (відділенні наукового комітету з технічної та професійної освіти Міністерства народної освіти). Засновувалися навчальні заклади для професійної освіти жінок приватні особи. Вони відкривалися та розвивалися без певного плану, залишалися без чіткого навчального плану, не мали відповідно й організації, не визначені були права, переваги. Однією з таких шкіл була Києво-Лук’янівська практична школа домоводства, котра була відкрита в березні 1911 року й була призначена для навчання дівчат молочному господарству, скотоводству, птахівництву, шиттю, рукоділлю. Термін навчання був 3 роки.

З 1905 року у Києві функціонувала школа нянь. Тут готували помічниць доглядальниць дитсадків. Цей заклад прирівнювався до училища третього розряду.

У 1910 році в Одесі були відкриті вищі жіночі медичні курси. У 1913 році товариством взаємної допомоги працюючим жінкам були відкриті історико-філологічне, юридичне та медичне відділення вищих жіночих курсів у Харкові. В Києві в 1914 році було три вищі жіночі навчальні заклади: вищі жіночі курси, жіночий медичний інститут, вечірні вищі жіночі курси А.В.Жикуліної.

До університетів жінкам було дозволено вступати лише в 1906 році. Та цей дозвіл проіснував недовго, трохи з часом він був скасованим. Лише в 1914 році їм знову було формально надано право навчатися на факультетах університетів, хоча цим правом рідко хто користувався.

У 1908 році в місті Києві Фребелівським товариством був відкритий Фребелівський жіночий педагогічний інститут для підготовки вихователів дітей дошкільного віку з курсом навчання тривалістю 3 роки. На той час в Києві працювало дві державні жіночі гімназії, 22 приватні гімназії, жіноча громадська гімназія.

Велику роль у розвитку жіночої освіти відігравали недільні школи. Найбільш відомою серед жіночих недільних шкіл була Харківська недільна школа Христини Данилівни Алчевської. Після заборони царським урядом недільних шкіл ця школа працювала в будинку Алчевської нелегально. Існувала до 1919 року.

У середині ХІХ століття найпоширенішою формою розповсюдження грамотності стали недільні школи (безплатні навчальні заклади для неписемних або малописемних дорослих і сімей, які не мали змоги відвідувати звичайну школу через брак коштів). Ідею створення недільних шкіл подав О.І.Герцен молодому професорові історіїКиївського університету П.В.Павлову, коли той приїздив до нього в Лондон. Павлов зацікавив думкою про недільну школу своїх учнів – керівників Харківсько-Київського товариства на чолі з Я.М.Бекманом, М.Д.Муравським та іншими, які тоді навчалися в Київському університеті. Прогресивна інтелігенція бачила в цих школах не лише засіб поширення освіти, а й можливість зближення з народом. Офіційний дозвіл на відкриття такого закладу і практичну допомогу для його створення забезпечив М.І.Пирогов, який тоді був попечителем Київського навчального округу.

11 жовтня 1859 року відкрилася перша в Києві (і в Російській імперії) так звана Подільська чоловіча недільна школа у будинку спорудженому у 1820 році за проектом архітектора П.А.Дубровського у стилі класицизму (призначався він для Києво-Подільського повітового училища). Школа нараховувала 110 учнів віком від 8 до 30 років, мала два класи: нижчий (перше й друге відділення) і вищий. Учні навчалися грамоті й основам арифметики, заняття відбувалися щонеділі та у святкові дні з 10 до 14 годин.

Недільні школи набували великої популярності та з’являлися в різних куточках України (в Харкові, Потаві, Чернігові...). Загалом таких недільних шкіл в Україні (1859-1860 рр.) було відкрито 68, для киян (1859-1862 рр.) – 9. Трохи пізніше були засновані жіночі недільні школи. Серед жіночих недільних шкіл найбільш відомою є Харківська, котра проіснувала близько 60 років і стала організаційно-методичним центром громадських (безплатних) недільних шкіл України. З 1870 року її керівником стала Х.Д.Алчевська.

Уряд не надавав матеріальної допомоги недільним школам, а офіційна педагогіка їх не визнавала. Однак про них і не забували. Так, у 1860 році попечителям навчальних округів було розіслано “Циркуляр Министерства народного просвещения от 4 мая 1860 года об ограничении прав воскресных школ”. У цьому документі, який зберігається в Центральному державному історичному архіві України, зокрема зауважувалося, що навчання в недільних школах має обмежуватися Законом Божим, читанням і письмом російською мовою, елементарними відомостями з арифметики, малюванням, лінійним кресленням. Поступово недільні школи перетворилися в осередки революційних ідей, тому вони були закриті в 1862 році в відновили свою діяльність лише в 1864 році (мовою навчання стала виключно російська мова).

Значна роль у створенні недільних шкіл належить Т.Г.Шевченку. Спеціально для них він написав і видав “Букварь южнорусский”(1861).

Статути гімназій і прогімназій Міністерства народної освіти

Статут 1864 року. Згідно Статуту гімназії були чоловічі та жіночі, поділялися на класичні та реальні. Термін навчання у семи класах сім років. Там, де не було гімназій могли засновуватися прогімназії (4 нижчі класи гімназії). Вони теж могли бути чоловічими та жіночими і також поділялися на класичні та реальні. І в класичних і в реальних гімназіях в однаковому обсязі вивчали Закон Божий, російську мову з церковнослов’янською та словесність, історію, географію, чистописання, за бажанням співи та гімнастику. У реальних гімназіях у більшому обсязі вивчалися математика, природознавство з хімією, фізику, космографію, німецьку, французьку мови, малювання, креслення. Проте взагалі не вивчалися класичні мови (латинська та грецька). Випускники класичних гімназій мали право вступати до університетів і до всіх інших вищих навчальних закладів, випускники реальних – до вищих навчальних закладів, окрім університетів, до університетів же їх не приймали.

Згідно зі Статутом гімназії проголошувалися безстановими навчальними закладами. На практиці ж було дещо інакше. В цих навчальних закладах могли навчатися переважно діти заможних батьків. Розширювалися права педагогічних рад гімназій у навчальних і господарських справах, заборонялося фізичне покарання учнів (у реальному ж житті ця заборона частенько порушувалася), була введена форма одягу, створювалися бібліотека, кабінети фізики, хімічні лабораторії (лише при реальній гімназії. Гімназія забезпечувалася необхідними посібниками з природознавства, географії, малювання, креслення, музики, гімнастичними снарядами, музичними нотами.

Прогімназії повинні були мати все те, що мали гімназії, за винятком кабінету фізики та хімії.

Статут 1871 року. Згідно всі чоловічі гімназії були перетворені в класичні (сім класів, термін навчання вісім років, а саме: з річним курсом у кожному з перших шести класів і з дворічним у сьомому). Учні вивчали: Закон Божий, російську мову з церковнослов’янською та словесність, основи логіки, латинську та грецьку мови, математику, математичну географію та фізику з коротким природознавством, історію, географію, німецьку та французьку мови, чистописання, за бажанням креслення, малювання, музику, танці. На вивчення латинської та грецької мов відводилося 40% усього навчального часу, хімію не вивчали, математику та фізику вивчали без зв’язку з життям і технікою Курс літератури був обмежений і доводився до 30-40-х років ХІХ століття.

Життя гімназистів суворо регламентувалося “Правилами для учнів гімназій ” і “Правилами про стягнення” (1874). З 1887 року був виданий циркуляр (тодішнім міністром освіти І.Д.Дєляновим), який отримав назву “Циркуляр про кухарчиних дітей”. Згідно цього документу заборонялося приймати до гімназії дітей простого народу.

Статут 1871 року з деякими незначними змінами проіснував до 1917 року.

Колегія Павла Галагана

У 1853 році в сім’ї багатого поміщика Григорія Павловича Галагана (1819-1888) народився син Павло. Няньою у хлопчика була проста українська жінка. Павлусь з дитинства чув, знав, поважав і розмовляв українською мовою. Разом із тим захоплювався російською класичною літературою, оволодівав кількома іноземними мовами. У квітні 1869 року він несподівано захворів і через кілька днів у 16-ти річному віці помер (існуюють припущення, що то був тиф, яким він заразився в одному з батьківських маєтків з причини недогляду студента-медика (майбутнього професора), який супроводжував його у цій поїздці). Це була тяжка втрата Григорія Павловича та Катерини Василівни, які на старість залишилися самі.

Придбавши земельну ділянку по теперішній вулиці Б.Хмельницького (11), між Пушкінською та Терещенською, батько юнака заснував там привілейований закритий приватний середній чоловічий навчальний заклад у пам’ять про свого рано померлого сина Павла – колегію. Колегія мала на меті дати певній кількості молодих людей підготовчу освіту до університету, сприяти розвиткові педагогічної справи.

Олександр Шилє (талановитий зодчий) перебудував старе приміщення на кутку Хмельницької та Терещенської. І стало воно прикрасою вулиці. З боку головного будинку виросла прибудова – квартира длядиректора. Саме подружжя Галаганів жили у старенькому одноповерховому будинку на кутку вулиці Пушкінської.

1 (13) жовтня 1871 року колегія була відкрита. Над карнизом був розміщений щит із ініціалами “ПГ”, а нижче зазначалося “Колегія Павла Галагана”. Напередодні відкриття закладу була освячена домова церква св.Павла (церква колегії).

Колегія мала лише старші класи, їх було чотири. Вони прирівнювалися до чотирьох вищих класів гімназії Міністерства народної освіти Приймалися юнаки-християни (однолітки Павла), які закінчили прогімназію або перші чотири класи гімназії, витримали конкурсні екзамени (російська, латинська, німецька та французька мови, математика) та пройшли за конкурсом. Навчалося близько 80 чоловік. Тридцять учнів отримували повне забезпечення за рахунок засновника закладу. Загальний навчальний ухил – гуманітарний. В колегії були створені природничо-науковий кабінет, фізична лабораторія, клас музики з фортепіано й органом, фундаментальна бібліотека з нумізматичною колекцією, власна церква (в ній вінчався І.Франко), лікарня, їдальня, спортивний зал. У закладі була добре поставлена навчальна робота, проводилися досліди з фізики, хімії, практикувалося написання рефератів, організовувалися літературно-музичні вечори, екскурсії. Викладалася столярна та токарна справи. Тут вивчали російську мову та літературу, Закон Божий, загальну історію, грецьку, латинську, французьку, німецьку мови, малювання, креслення, географію, космографію, фізику, алгебру, геометрію, тригонометрію. При цьому від учнів вимагали напруженої аналітичної праці, застосовуючи методи, які ми зараз називаємо інтенсивними. Інформаційно насичені лекції доповнювалися самостійними письмовими роботами.У той час це був чи не єдиний навчальний заклад, у якому лунала українська мова. Класних журналів тут ніколи не було, хоча колегіантам виставляли оцінки за чверть і за рік. У класах навчалося по 10-12 учнів і викладач прекрасно знав можливості кожного. Багато уваги приділялося загальному розвитку вихованців. Між учителями та учнями встановлювалося довірливе, дружнє спілкування. У 1879-1890 роках учні випускали журнал “Слово”, утворили історико-літературне товариство, на засіданнях якого читали та обговорювали реферати різноманітного змісту. Колегія видавала свій “Ежегодник” і періодичний збірник “Педагогічна думка”. Випускники Колегії здобували міцні знання й вступали до Київського університету Св.Володимира або ж до Санкт-Петербурзького та Московського університетів.

Опікав колегію Київський університет Св.Володимира. Керувала ж закладом Рада, яка складалася з 10 членів. До неї входили Григорій Павлович Галаган (засновник), професори університету (4 професора, кожен із яких представляв один із діючих факультетів університу), кращі викладачі Колегії (2 представника), представники громадськості (2 представника). Організацією навчально-виховного процесу займалося правління Колегії. До складу правління входили всі викладачі та вихователі на чолі з директором. Директор обирався Радою і затверджувався Міністерством народної освіти. На посаді вчителів і вихователів затверджував попечитель навчального округу.

Заклад продовжував працювати і після смерті подружжя і припинив свою діяльність із початком революційних подій. Тоді в цьому приміщенні Центральна Рада розмістила військове товариство на чолі з Петлюрою. Пізніше упродовж довгого часу тут функціонувала школа імені Івана Франка. У 30-ті роки всі три будинки випадково зберіглися (старі будівлі були приречені під знесення). При будівництві станції метро “Ленінська” (тепер “Театральна”) жилий будинок на кутку Пушкінської був знесений (жили Григорій Павлович і Катерина Василівна Галагани). У директорському приміщенні зараз розмістився Інститут краси, а в головному корпусі – Музей літератури.

Викладали в Колегії член-кореспондент Петербурзької Академії наук український філолог П.Житецький, історик В.Сиповський, живописці М.Мурашко (засновник відомої Київської рисувальної школи), М.Пимоненко, поет І.Анненський, художник В.Рябчевський (родич поета В.Хлєбнікова), філолог і регентучнівського хору Г.Янчевецький (батько відомого письменника В.Яна.

Колегія виховала велику кількість славетних діячів культури і науки. Серед них: філолог А.Кримський, юрист-міжнародник В.Грабар, психолог Г.Костюк, професор І.Покровський, композитор Б.Янівський, прозаїк Б.Лазаревський, лікар П.Нечай, історик літератури, почесний академік, приват-доцент Санкт-Петербурзького університету Нестор Котляревський, викладач російської мови в Санкт-Петербурзькому учительському інституті, а потім у Миколаївському кадетському корпусі Ігнатій Житецький, майбутній директор Колегії та приват-доцент Київського університету Св.Володимира Андроник-Степович.

Заснування першого дитячого садка в Києві

1 вересня 1871 року (за данимиу самої Софії Русової в 1872 році) у місті Києві було засновано перший приватний дитячий садок – будинок “Розумової ласки”. Його відкрили сестри Софія та Марія Ліндфорс, виклопотавши дозвіл у попечителя шкільної округи. Розташований він був у центрі міста (нині вул. Б.Хмельницького, 21). В ньому панували рідне слово (на перервах Маня Старицька розповідала українські народні казки), рідна пісня (дружина Миколи Віталійовича Лисенка – Ольга Олександрівна Лисенко, виконувала українські пісні), мудра педагогіка.Відвідували заклад 20 вихованців, які перебували в закладі до 14 годин. Це були діти здебільшого з родин інтелігенції. Ходили сюди і двоє діток із сім’ї Старицьких.

У 1882 році в Києві К.Д.Безменова також відкрила приватний садок. Приймалися діти з 5 років. Цей садок засновниця вважала елементарною школою.

Заклади набували популярності і поширювалися в інших містах. Зокрема, були відкриті в Миколаїві, Одесі, Харкові.

Підготовка педагогічних кадрів

Розширення мережі початкових шкіл різних типів, яке мало місце у другій половині ХІХ століття вимагало забезпечення їх учителями. У 60-70 роки того ж століття поступово формувалася система підготовки вчителів. Створювалися вчительські семінарії – навчальні заклади переважно закритого типу. Семінаристи жили в інтернатах. Навчання було безплатне. Вихованці навіть одержували стипендію, за яку правда по закінченню закладу мали відробити. Термін навчання становив 3 роки (з 1905 – 4 роки).

У семінаріях вивчали Закон Божий, російську й церковнослов’янську мови, елементарну математику, фізику, природознавство, географію, історію, малювання, співи, елементарний курс психології, педагогіку з історією педагогіки, методику початкового навчання. У кращих викладались основи землемірної справи, ручна праця й основи сільського господарства. Приймалися юнаки після закінчення двокласного училища й успішно складених вступних екзаменів. Жіночий учительських семінарій було дуже мало. Серед перших учительських семінарій – Коростишевська (1869), Херсонська (1871), Аккерманська (1872), Переяславська (1878). На західноукраїнських землях вчителів для народних шкіл готували вчительські семінарії – Львівська, Чернівецька, Мукачівська, Ужгородська та інші.

Вчителів для церковноприходських шкіл, вищих початкових і міських училищ готували вчительські інститути. Вони були 3-х або 4-х річні. На навчання приймали чоловіків, які закінчили вчительські семінарії, міські училища й педагогічні курси при них, а також осіб, які мали стаж педагогічної роботи в початкових школах і склали успішно вступні екзамени. Учительські інститути були переважно закритими навчальними закладами. Студенти отримували стипендію, за яку повинні були відробляти кілька років у школах. Випускники вчительських інститутів до вищих навчальних закладів не приймали. Перший учительський інститут створений у Глухові (1874).

Учителів, які в майбутньому працювали в середніх школах, готували університети. Особлива увага приділялася прищепленню студентам навичок викладання. Професори та викладачі університету розвивали у студентів красномовство, формували вміння чітко та правильно висловлювати свої думки, матеріал викладати як усно, так і письмово.

У 1909 році в Києві відкрито Учительський інститут (навчалося 52 слухача), у 1911 – учительську семінарію імені К.Д.Ушинського. До 1914 року в Україні нараховувалося 26 учительських семінарій і 6 учительських інститутів.

Дата добавления: 2013-12-13