Місце соціології молоді у системі соціологічного знання та в державній молодіжній політиці

В Україні на січень 2003 р. налічувалося 10,9 млн молодих людей віком від 14 до 28 років, що становило 22,7% населення країни. Незважаючи на численність і очевидні специфічні особливості представників молодого покоління, ця категорія українського населення ще недостатньо визнана як соціально-демографічна спільнота із власним соціальним статусом і роллю у суспільстві. Українська молодь також є складовою частиною світової спільноти молоді — тієї рушійної сили, що тяжіє до перетворень усталеного порядку, є провідником соціальних змін та інновацій в усіх сферах суспільного життя — від економіки до культури. Цим зумовлене зростання інтересу до молоді з боку:

• соціогуманітарних наук з їхньою зацікавленістю у дослідженнях спонукальних чинників розвитку соціуму та його майбутнього;

• практичної політики, для якої молодь є важливим і ще недовикористаним ресурсом успішної політичної діяльності;

• органів державної влади та управління, які не можуть ігнорувати таку значну соціальну спільноту, від якої великою мірою залежить і наявний стан, і перспективи розвитку суспільства.

Серед усіх соціогуманітарних наук саме соціології належить провідне
місце у дослідженнях молоді як соціальної спільноти. Це пояснюється
тим, що соціологія не лише володіє корпусом знань про молодь, а й здатна
його активно прирощувати й модифікувати відповідно до швидко­
плинних змін соціальних реалій, особливо в посткомуністичних країнах
з їх велетенськими соціальними трансформаціями.

Соціологія молоді нині є однією з найважливіших складників соціологічного знання. Процес переходу від тоталітарного до відкритого, демократичного суспільства передбачає активну участь у ньому насамперед молодого покоління, бо саме його представникам належить будувати якісно нове суспільство і жити в ньому. Наскільки сучасна молодь здатна виконати цю благородну місію побудови нового, якою мірою вона підготована (фахово і морально) до участі у державотворчих процесах, які розгортаються нині в Україні, що необхідно зробити в галузі державної молодіжної політики, аби забезпечити належні умови для реалізації високих потенційних можливостей підростаючого покоління, для гармонізації відносин між суспільством і молоддю, — всі ці питання в сучасних умовах постають з особливою силою та гостротою. З'ясуван­ням їх, а також розробкою основ державної молодіжної політики й покликана займатися соціологія молоді.

Сьогодні дедалі міцнішим стає переконання, що необхідно докорінно переосмислити традиційні підходи до молоді та її проблем, котрі склалися під час панування командно-адміністративної системи в СРСР і які знайшли віддзеркалення в радянській соціології. Сьогодні настала по­треба у виробленні нової концептуальної схеми соціології молоді, в якій молодь виступатиме не як пасивний об'єкт, а як активний дієвий суб'єкт суспільних перетворень, що відбуваються на всьому пострадянському просторі.

Соціологія молоді належить до спеціальних соціологічних теорій, що досліджують закономірності розвитку окремих соціальних спільнот, з яких утворюється суспільство. Соціологія молоді в СРСР почала роз­виватися ще у 20-ті роки, але інтерес до цих досліджень швидко згас, оскільки молодь, згідно з марксистською наукою, не входила до числа основних елементів соціальної структури радянського суспільства, на яких переважно зосереджувалась увага науковців. Уже в ті часи молодь розглядалася передусім як джерело поповнення робітничого класу, колгоспного селянства та радянської інтелігенції. Новий етап у соціологічних дослідженнях проблем молоді розпочався у часи хрущовської «відлиги» — в 60-х роках, але й тоді соціологів цікавили передусім проблеми підготовки робочої сили для соціалістичного народного господарства, підвищення продуктивності праці серед молоді, її вихо­вання в дусі комуністичних ідеалів. Тобто дослідників цікавила не молодь сама по собі, її інтереси, потреби і прагнення, а можливість використання молодого покоління для вирішення прагматичних завдань соціалістичного будівництва.

У спадок від минулого соціологія молоді отримала парадоксальну ситуацію: наявність величезної кількості публікацій про молоде покоління, з одного боку, і брак достовірного наукового знання про цю специфічну соціальну спільноту, про закономірності й тенденції сучас­ного розвитку та відтворення цієї групи суспільства — з другого. Це дало підстави деяким дослідникам стверджувати, що соціології молоді в Українській РСР як спеціальної наукової дисципліни практично не було.

Варто назвати чинники, які зумовили низьку ефективність доробку науковців у площині молодіжної проблематики в минулому та подекуди і сьогодні. Ці чинники можна поділити на загальносоціальні за характером та притаманні самій соціології як одній із соціогуманітарних наук. До перших доцільно віднести насамперед загальне ставлення до молоді та її проблем з боку суспільства. Адже воно звикло ставитися до молоді як до пасивного об'єкта соціального впливу своїх владних, виховних та освітніх інститутів, застосовуючи щодо неї так званий залишковий принцип. Десятиріччями вважалося, що юнаки та дівчата повинні лише ретельно виконувати настанови партії та уряду; всі рішення, які ухвалю­ валися нагорі, вказівки господарських органів були для молоді обов'язковими для виконання

Від молоді очікували проявів ініціативи — у суворо регламентованих формах, активності — у межах окреслених завдань, ентузіазму — у чітко визначеному про соціалістичному спрямуванні. Ті ж негативні явища, які виходили за межі суспільних сподівань, оголошувались або «залишками минулого», або «наслідками розбещувального впливу Заходу». Революційні зміни в сучасному суспільстві особливо позначилися на молоді: вона прокинулася, підвела голову і почала діяти. І виявилося,
що суспільство не чекало такої сильної і могутньої ходи молодого
покоління, строкатості, суперечливості й непередбачуваності його
мислення і поведінки. У короткий час з'ясувалося, що молодь — одна з
найбільш соціально занедбаних і найменш соціально захищених спільнот
нашої країни, що молодіжне середовище роздирається різнополюсними
проблемами, що питома вага цих проблем, існування яких часто-густо
ігнорувалося, вже давно перевищила критичну масу і загрожує соціаль­ними вибухами.

Розглядаючи другу групу чинників, слід зазначити, що спрощене трактування молоді, уявлення про без проблемність її існування із соціальної практики перейшли й укорінилися в радянському суспільствознавстві взагалі і в соціології молоді зокрема. Ґрунтовні дослідження молоді, здійснені науковцями на початку 70-х років (маються на увазі праці В.Боряза, С.Іконникової та ін.), не були розвинуті їхніми наступниками у вагому молодіжну концепцію. Поволі відбувався процес дроблення тематики соціальних досліджень у молодіжному середовищі; замість інтеграції зусиль представників різних наукових дисциплін чимраз помітнішим ставало розпорошення розвідок про молодь. У молодіжному наукознавстві дедалі виразнішою була вузька спеціалізація наукових сил; вирізняли й розробляли переважно окремі напрями молодіжної проблематики, і водночас велике коло питань випадало з поля зору науковців. Чільне місце посідали праці про студентську молодь, учнів середніх шкіл, подекуди про робітничу молодь, тоді як інші соціальні групи молоді залишалися поза сферою зацікавлення вчених. Дотепер, наприклад, бракує ґрунтовних досліджень про молодь, яка залишилася без роботи, про велику групу молоді, зайняту в приватному секторі та в комерційних структурах, про молодих людей — ударну силу злочинних угруповань — або про молодь, що проходить службу в армії. Тільки тепер починають набирати сили наукові розвідки про девіантну (від лат. а'еюіаііо — відхилення) поведінку молоді, зловживання нарко­тиками і токсичними речовинами тощо. Майже не розробляються питання про суїциди (тобто самогубства) у молодіжному середовищі, хоча кількість таких спроб серед юнаків і дівчат постійно зростає і перевищує питому вагу інших вікових груп у вчиненні самогубств.

У минулому склалися певні диспропорції і в тематиці наукових досліджень молоді: найбільша частка належала працям про її комуніс­тичне виховання. Сам же процес виховання традиційно розглядався як односкерований — на юнацтво і молодь взагалі; однобічно орієнтований — згори донизу, без врахування механізму зворотного впливу і взаємодії; одноманітний — за консервативністю форм, методів і заходів; такий, що має одну мету — підготовку належної зміни будівників комунізму.

Спрощено трактувався і процес соціалізації молоді — переважно як однобічне засвоєння досвіду, ідей, орієнтацій старшого покоління і суспільства в цілому; молодь тут була пасивним продуктом соціалізації, а не активною творчою силою соціального оновлення. У концепціях західних науковців Ж.Піаже та Р.Мертона соціалізація і навіть соціальна адаптація розуміються, навпаки, як двобічні процеси і резуль­тат зустрічної активності суб'єкта та соціального середовища. Але такими поглядами свідомо чи позасвідомо нехтували в радянські часи; вважалося, що молодь здатна лише на відтворення існуючих суспільних відносин, а не на творчість і новації. Тому не дивно, що соціологи тих часів, а подекуди й сучасні, виступали переважно в ролі фіксаторів різного роду молодіжних проблем і процесів, пояснюваних однобічно; прогностична ж функція їхніх досліджень була розвинена вкрай недостатньо.

Нині завдання полягає у виробленні власних теоретичних засад соціології молоді, необхідності визначення центрального поняття і по­хідних категорій, у з'ясуванні основних базових положень і принципів емпіричних досліджень. Ідеться про переосмислення ролі молоді в історичному процесі взагалі та процесах національного відродження й державотворення в Україні, подолання споживацького ставлення до неї з боку суспільства та його соціальних інститутів, а також про можливість і необхідність розробки нових підходів до аналізу молоді та її проблем. Вони повинні передбачати відмову від віджилих стереотипів та ідео­логічних штампів минулого, дослідження впливу нових соціальних реалій сьогодення на духовний світ і поведінку юнаків і дівчат.

Соціологія молоді виступає також важливою складовою державної молодіжної політики. За змістом державна молодіжна політика, згідно з визначенням І.Ільїнського, є, по-перше, системою ідей, теоретичних положень про місце й роль молодого покоління в суспільстві; по-друге, практичною діяльністю держави, громадських організацій та інших соціальних інститутів з реалізації цих положень, ідей та принципів з метою формування й розвитку молоді. Іншими словами, державна молодіжна політика як система певних заходів щодо сприяння соціаль­ному становленню і розвитку молоді, повинна базуватися на глибокому, об'єктивному аналізі реального стану молоді, здійснюваному різними науками. Соціологія молоді в системі цих наук посідає провідне місце. Воно зумовлене насамперед тим, що саме соціологія молоді досліджує процеси соціалізації молодого покоління, його входження у доросле життя в умовах, які блискавично змінюються, тобто має пріоритетне значення в суспільному, практично-політичному плані, даючи вихідні дані для соціальної політики держави, яка забезпечує вирішення проблем молоді з обов'язковим врахуванням її інтересів, потреб і здібностей.

Вдалим проявом кооперації зусиль соціологів і працівників органів державної влади у виробленні та реалізації державної молодіжної політики є співпраця Українського інституту соціальних досліджень (раніше — Українського науково-дослідного інституту проблем молоді, створеного 1991 р.), з одного боку, і низки органів державного управ­ління включно з Адміністрацією Президента України, Кабінету Мініст­рів України, Верховної Ради, міністерств і відомств — з другого. Серед основних напрямів діяльності інституту — фундаментальні та прикладні дослідження з проблем сім'ї, молоді й дітей, молодіжного та дитячого руху, вивчення процесів соціалізації молоді, розробка економічних, соціальних, організаційно-правових механізмів формування і прове­дення державної політики в Україні стосовно молоді й дітей тощо. Науковці інституту брали і продовжують брати участь у розробці законо­давчих актів щодо молоді і юнацтва, готують аналітичні та наукові матеріали до щорічних парламентських слухань щодо проблем молоді в країні, виробляють пропозиції урядові країни з впровадження механізму надання кредитів молоді й молодим сім'ям, забезпечення молоді першим робочим місцем, підтримки талановитої молоді. Протягом останніх років за активної участі співробітників інституту підготовано низку щорічних доповідей Президентові України, Верховній Раді, Кабінету Міністрів «Про становище молоді в Україні».

Одним з принципових наслідків співпраці соціологів і урядовців є зміна акцентів у ставленні до молоді. Раніше вважалося, що молодь є переважно об'єктом державної молодіжної політики, об'єктом соціаль­ного впливу. Особливості сучасного становища молоді полягають у тому, що вона є насамперед суб'єктом суспільного життя, який разом із тим перебуває у процесі свого становлення. Звідси у державній молодіжній політиці рівноправними партнерами повинні бути і молодь, і суспільство. Мова повинна йти не про патерналістську (від лат. раіегпиз — бать­ківський, опікунський) політику держави стосовно молоді, а швидше про сприяння її соціальній адаптації в умовах переходу до ринково орієнто­ваної економіки, про створення такої соціальної системи, яка б могла само забезпечити і відтворити себе. Недарма програма в галузі молодіж­ної політики у країнах європейської спільноти передбачає два основні, у названій послідовності, принципи: 1) активну й безпосередню участь молоді в її розробці та реалізації, 2) підтримку молодіжних ініціатив державними структурами. Процес допомоги молоді у західних країнах, зазначають дослідники, віднаходить енергію в індивідуалізації, а не в колективізації, в регіоналізації, а не в централізації, в плюралізмі, а не в централізмі, і в безпосередній участі, а не в управлінні зверху.

В Україні стратегічні цілі державної молодіжної політики означені низкою нормативно-законодавчих актів, котрі, як виявила прак­тика попередніх років, не потребують значного уточнення чи доповнення. Державна молодіжна політика, відповідно до нових реалій, визначена в Україні пріоритетним і специфічним напрямом системної діяльності держави у відносинах із молоддю і молодіжним рухом, яка здійснюється в законодавчій, виконавчій, судовій сферах і становить за мету створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов та гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуального, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу і у власних інтересах, і в інтересах суспільства. Об'єктом державної молодіжної політики є молодь віком від 14 до 28 років, що живе в Україні.

Серед головних засад державної молодіжної політики слід назвати такі:

• повага до поглядів молоді та її переконань;

• надання права і залучення молоді до безпосередньої участі у формуванні й реалізації політики і програм, що стосуються суспіль­ства взагалі й молоді зокрема;

• сприяння ініціативі й активності молоді в усіх сферах життєдіяльності суспільства;

• зміцнення зв'язків між поколіннями на основі засвоєння кращих, передових ідей світової цивілізації тощо.

Сьогодні йдеться про втілення в життя основних положень дер ж авної молодіжної політики, зміцнення правових і матеріальних гарантій щ одо здійснення прав і свобод молодих громадян, діяльності молодіжних організацій, для повноцінного соціального становлення та розвитку молоді. Адже багато важливих і корисних для молоді справ, які декларуються в законодавчих актах та правових документах, лишаються чинними лише на папері.

Наприклад, таке положення, як першочергове надання житла молодим сім'ям. 2001 року одержали житло та поліпшили житлові умови тільки 1,1% молодих подружніх пар, котрі перебувати в черзі. Якщо такі темпи зберігатимуться, то черга зникне не менш як через 90 з гаком років, і багато молодих родин можуть просто цього не дочекатися. Саме тому науковці інституту соціальних досліджень розробили проект Концепції реалізації державної молодіжної політики на найближчі п'ять років. Докладніше про зміст цієї концепції йтиметься далі, в третьому питанні теми.

Очевидно, пошук реальних шляхів залучення молоді до активних дій, скерованих на самозабезпечення та само відтворення, багато в чому може і здатна здійснювати саме соціологія молоді. Найперше її завдання полягає у з'ясуванні основних інтересів і потреб молодого покоління, створенні його достовірного соціального портрета, висуненні на цій ос­нові науково обґрунтованих пропозицій для державних органів. Неабияке значення має також аналіз можливих наслідків прийняття законодавчих актів стосовно молоді для суміжних та близьких соціально-демографічних груп та спільнот (інакше кажучи, коли пільги і підтримка молоді державою можуть негативно вплинути на становище інших соціальних груп), а також обчислення й передбачення довготермінових наслідків цих рішень для самої молоді, особливо при її переході в інший віковий і соціальний стан. Іншими словами, соціологія молоді, на думку М. Головатого, повинна зосередитися на трьох основних групах проблем:

• що суспільство може зробити для розвитку молоді та її громадян­ського становлення;

• що сама молодь здатна і може дати суспільству для його прогресив­ного розвитку;

• як найповнішим чином використати потенціал молоді в інтересах її власної самореалізації та поступу всього суспільства.

Отже, соціологія молоді є важливою складовою і соціологічного знання, і елементом державної молодіжної політики. Вона повинна забезпечувати цю політику та її реалізацію через вироблення диферен­ційованих стратегій соціалізації та адаптації молодого покоління. Але для цього вона сама має внутрішньо оновитися, переглянути свої вихідні засади і принципові настанови.

Основні поняття і категорії соціології молоді

Соціологія молоді є окремою спеціально соціологічною галуззю знання і в процесі свого інституціонального оформлення спирається на сучасне розуміння соціології та її предмета. Відповідно до загальної соціально-філософської гуманістичної орієнтації української соціології, потреб сучасного суспільного розвитку і досягнутого рівня соціоло­гічного знання як центральне поняття і головна соціологічна категорія, нині на перший план висувається сфера суб'єкта. Соціологія сьогодні, на думку відомого російського соціолога В.Ядова, розглядається насамперед як наука про соціальні спільноти, механізми їх становлення, функціонування і взаємозв'язку. Однією з таких спільнот є молодь, об’єктивне становище якої та її суспільна роль уже давно переросли межі попередньо вживаного до неї поняття «група», а суспільні вимоги до молоді, які неухильно зростають, потребують її розгляду насамперед як соціального суб'єкта, який перебуває в процесі становлення і соціального дозрівання і який дедалі більше стає реальним фактором суспільного поступу.

Суперечка про те, чи молодь є об'єктом чи суб'єктом суспільних процесів, відбувалася давно і завжди наштовхувалася на небажання визнати самостійність молоді як певної спільноти. Це визнання з позиції офіційної ідеологічної доктрини радянських часів суперечило розумінню класової структури суспільства, тому і в науковій літературі, і на практиці молоді відводилося проміжне становище всередині соціальної структури соціалістичного суспільства як певному резервуару, звідки відбувалося поповнення основних класів і прошарків. «Боязнь молоді» в керівних колах партійно-державної номенклатури зросла до надзвичайних мас­штабів в останні десятиріччя режиму, буквально пронизуючи всі струк­тури радянського суспільства. Вона знаходила свій прояв у тотальному патронажі будь-яких форм діяльності молодого покоління, в нерівно­правному, залежному від старших вікових груп соціальному становищі, в небажанні рахуватися з його специфічними інтересами і особливостями способу життя, у придушенні будь-яких форм інакомислення. Цей підхід базувався на ідеї спадковості, яку розуміли як повторення молоддю шляху батьків і яка вимагала ні на крок не відступати від суворої системи приписів. У підсумку свідомо виховувалося покоління, нездатне на соціальну творчість і новації, зате слухняне і спокійне. Сучасне розуміння соціології виключає такі орієнтації і вимагає розгляду молоді як повноправного суб'єкта всіх ланок суспільного життя.

Соціологія молоді — це соціологічна дисципліна, яка функціонує на трьох рівнях: загально методологічному (базуючись на визнанні молоді як окремої спільноти та суб'єкта суспільного розвитку), спеціально-тео­ретичному та емпіричному, що дає можливість дотримуватися єдності вихідних теоретичних понять, операційних визначень конкретно-істо­ричного змісту й емпіричних індикаторів. Соціологія молоді в науковій літературі визначається як галузь соціології, що досліджує специфічну соціально-демографічну спільноту, котра перебуває в процесі переходу від дитинства до світу дорослих і переживає важливий етап сімейної та поза сімейної соціалізації та адаптації, інтеріоризації норм і цінностей, творення соціальних і професійних очікувань, соціальних ролей і статусу. Цей процес знаходить прояв у специфічно молодіжних формах поведінки й свідомості, у поняттях молодіжної субкультури, моди, музики, мови тощо. Активна роль молоді у процесах соціалізації зумовлюється тим, що вона не лише копіює усталені взірці адаптивної поведінки і взаємодії, а й здатна вносити в них новий зміст залежно від умов життя, які постійно змінюються. Основними напрямами досліджень у молодіжному середовищі та завданням соціології молоді нині вважають:

• дослідження її ролі й місця в соціальному розвитку суспільства;

• вивчення тенденцій зміни її соціального обличчя, норм, цінностей та інтересів;

• аналіз процесів, що відбуваються у молодіжному середовищі;

• виявлення і прогнозування на цій основі напрямів розвитку моло­діжних проблем і розробка соціальної політики стосовно різних груп молоді.

Молодь — це суспільно диференційована соціально-демографічна спільнота, якій притаманні специфічні фізіологічні, психологічні, пізнавальні, культурно-освітні і т. ін. властивості, які характеризують її соціальне дозрівання як здійснення самовияву її внутрішніх сутнісних сил і соціальних якостей. Молодь тому і є специфічною спільнотою, що її суттєві характеристики і риси на відміну від представників старших поколінь і вікових груп перебувають у стані формування і становлення. Сутністю молоді та проявом її головної соціальної якості є міра досягнення нею соціальної суб'єктності, ступінь засвоєння суспільних відносин та інноваційної діяльності, а отже, сприяє отриманню репрезентативних (тобто таких, що описують всю сукупність) даних, підсилених статистичною базою. Тра­диційно в радянській соціології вважалося, що рамки молодіжного віку визначались інтервалом від 16 до ЗО років. Однак в останні часи дедалі більшого поширення набувають погляди, згідно з якими вік молоді своєю нижньою межею сягає 14, а верхньою — 35 років. В основі цього лежить висловлене деякими науковцями міркування про пролонгацію (або продовження) часу молодості, збільшення віку вступу в трудове життя, підготовки молоді до праці, досягнення економічної незалежності від батьків та держави. Це відображає об'єктивні процеси в житті та розвитку людства: з одного боку, все наполегливіше висувається завдання більш ранньої соціалізації молоді, включення її до трудової практики на більш ранніх етапах, з другого — зростають межі середнього і старшого віку тривалості життя в цілому, подовжуються терміни навчання та соціаль­но-політичної адаптації, стабілізації сімейно_:побутового статусу молодих людей. Однак, виходячи з певних практичних міркувань та ресурсів держави, у прийнятих законодавчих актах України зазначається: молод­дю вважаються молоді громадяни віком від 14 до 28 років.

У західній соціології термін «молодь» був уведений до наукового обіглише в середині 70-х років XX ст. Це досить пізнє впровадження терміну «молодь» зумовлювалося тим, що доіндустріальний період розвиткузахідної цивілізації знав поділ населення лише на дітей і дорослих; перехід до індустріальної фази висунув потребу введення окремого вікового проміжку «юність», пов'язаного з необхідністю відповідної освітньої та фахової підготовки робітників. Цей термін «юність» з віковим інтервалом 11/12—18 років виробив у своїх працях американ­ський дослідник Г.Гол 1904 р., позначаючи ним період життя між дитинством і дорослістю. Однак вступ до фази постіндустріального розвитку та зумовлена цим необхідність подовження часу набуття знань і навичок складних професій, заснованих на суперскладних технологіях, висунули потребу вироблення нового терміну, власне молодості, для позначення певної стадії життєвого циклу, що лежить між юністю і дорослістю. Вікові кордони цієї стадії становили 19—26/30 і більше років.Разом із тим, дослідниками вирізнені ті завдання, які молодим особам необхідно було розв'язувати під час проходження через цю нову стадію, та її відмінності від стадій дитинства, юності й дорослості. Ці моментибули представлені у працях таких англомовних авторів, як К.Кеністон, Х.Сіболд та інших, лише із середини 70-х років і залишилися поза увагою багатьох радянських дослідників, які за традицією продовжували порівнювати розгляд проблем юнацтва в західні літературі з розглядом проблем молоді — в радянській.

У західних англомовних дослідженнях молоді містяться спроби визначити найхарактерніші специфічні риси молодої людини, котра ще не досягла статусу дорослості; серед них — нерівномірність, напруженість, наявність повторюваність конфліктних ситуацій, підвищина критичність тощо. Як бачимо, при наявних відмінностях у трактуванні молоді та її меж пошук у площині молодіжної тематики нашої та західної соціології йде приблизно в однаковому напрямку.

Однією з провідних у соціології молоді є проблема дослідження молодіжної свідомості. При її з'ясуванні варто виходити з того, що свідомість молоді, і спільнісна, і групова, — це різновиди масової свідомості, які вивчаються соціологами через аналіз її основних форм (політико- правової, економічної, екологічної, моральної тощо), що функціоную на когнітивному (або теоретико-пізнавальному), емоційно-чуттєвому та конативному (або поведінковому) рівнях.

Когнітивний рівень включає в себе систематизовані наукові погляди; і знання, які служать основою для формування наукового світогляду твердих переконань, сукупності моральних норм і принципів, п визначають духовне багатство та поведінку молодої людини, здатні об'єктивно й адекватно оцінювати дійсність. Емоційний рівень станови взаємодія емоцій, духовних станів, почуттів особистості в їх єдності і цілісності. Він має бути тісно взаємопов'язаним зі змістом когнітивного рівня і перебувати у певній залежності від нього, інакше голові особливість молодіжної свідомості — надмірна емоційність — загрожує перетворитися в її ваду. Конативний рівень містить у собі соціальні установки, а також волю, прагнення і вміння здійснювати свою діяльнії якісно.

Слід наголосити, що свідомість молоді є цілісним діалектичним переплетінням всіх складових рівнів, які вирізняються суто з мірку ви і логіко-теоретичного характеру та з метою полегшення процесу соціологічного дослідження. Тому, наприклад, соціальна установка як така включає у себе також елементи когнітивного рівня і є емоцій і забарвленою, а переконання містять у собі й емоційні, й поведінко компоненти. Цілісність усіх складових свідомості молоді не виключає наявності суперечностей і всередині кожного рівня, і в їх взаємодії, і ця контроверсійність, будучи внутрішнім джерелом духовного розвитку особистості, дає можливості для подальшого вдосконалення. Однак; внутрішня суперечливість духовного світу молоді повинна мати свою межу,тому що роздвоєність знань і переконань, емоцій, почуттів та соціальних установок може призвести до руйнації цілісності особи, її дисгармонійності, духовного дискомфорту. Проявами такого порушення міри можуть бути, з одного боку, двоякість моралі і свідомості взагалі; почуття та емоції, що взаємно виключають одне одного, суперечливість поведінкових установок, а з другого — невідповідність між словом і ділом, свідомістю й діяльністю. Такі явища у молодіжному середовищі отри­мали назву соціальної незрілості, інфантилізму і фіксуються дедалі більшим колом науковців.

Окремої уваги заслуговує також з'ясування такого важливого поняття соціології молоді, як молодіжні проблеми. Висловлюється думка, що соціальні проблеми молоді — це не будь-які суперечності її життєдіяльності, а лише ті, які поглиблюються і свідчать про недостатність існуючих способів їх вирішення, а отже, призводять до появи дезорганізуючих процесів у системі «суспільство — молодь». Молодіжні проблеми поділяються на два типи: у першому означенні зростаючі вимоги суспільства до молоді, в другому — особистісні сподівання і прагнення молодих людей та складнощі з їх реалізацією. Докладніше про це йтиметься у третьому питанні теми.

З'ясувавши основні поняття і категорії молоді, перейдемо до розгляду конкретних молодіжних проблем та використання знання про них у державній молодіжній політиці.

Стан дослідження молодіжних проблем і необхідність розвитку соціології молоді в Україні

Як уже зазначалося в попередній частині теми, в Україні соціологія молоді як науковий напрям до часів незалежності ледве жевріла і не мала вагомого практичного значення. Однак від 1991 р. ситуація суттєво змінилася. З'явилася низка загальних і спеціальних дослідницьких центрів та осередків із вивчення загальносоціальних і молодіжних проблем (і в межах академічної науки, і при державних органах), що зрушило з місця справу наукового аналізу тенденцій у молодіжному середовищі та вироблення науково обґрунтованих рекомендацій, скерованих на вирі­шення молодіжних проблем з урахуванням інтересів і молоді, і держави. Це діяльність Інституту соціології НАН України, вже згадуваного Українського інституту соціальних проблем тощо. Їх представники здійснили багато цікавих досліджень у молодіжному середовищі, які не лише допомогли чіткіше уявити весь спектр молодіжних проблем, а й безпосередньо сприяли конкретним крокам у напрямку їх вирішеним. Ця плідна співпраця нині триває.

У справі вироблення ефективної молодіжної політики велику роль відіграє з'ясування суті й змісту процесів життєвого самовизначенні м олодої людини. Ці процеси поділяються на:

· соціальне,

· політичне,

· професійне,

· економічне самовизначення.

Складний комплекс проблем, пов'язаний із цими процесами, і досліджує

соціологія молоді.

1.СОЦІАЛЬНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ МОЛОДІ.

Аналіз результатів соціологічних досліджень свідчить, що нині молодь — це одна з найвразливіших в економічному плані та найбезнадійніша в соціально-правовому значенні соціальних спільнот, яка живе в умовах підвищеної соціальної напруженості й психологічного дискомфорту. Конкретними проявами цієї ситуації є такі негативні суспільні явища, характеристика яких подається на основі щорічної доповіді Українського інституту соціальних проблем Президентові України, Верховній Ради та Кабінету Міністрів за підсумками 2000 р.

Погіршення стану здоров'я молоді з огляду на ускладнення соціально-
економічного становища країни, зниження рівня життя більшості населення, падіння моральних норм і цінностей в суспільстві. Згідно зі статистичними даними лише 6% дітей в Україні народжуються практично
здоровими. Одним із найголовніших чинників розладу репродуктивного здоров'я жінок, які дедалі більше народжують хворих немовлят,
є аборт: 2002 р. на кожні 100 пологів припадало 89 абортів. Дедалі
збільшується кількість захворювань серед дітей, підлітків і молодих
людей, урізноманітнюється структура хвороб. Часто хвороби продукуються станом анемії і загальним послабленням молодого організму,
що пов'язано в основному з поганим харчуванням, мешканням жінок
репродуктивного віку в радіоактивно забруднених регіонах (15,8%
жінок-матерів) тощо. В Україні поширюється епідемія захворювань
на туберкульоз, який ще називають «хворобою бідних»: у 1995 р. було
зареєстровано 21,5 тис. хворих на туберкульоз, а у 2002 р. — 36,5 тис,
тобто їх кількість зросла на 41%. Шкоди здоров'ю молоді завдаючи
інфекції, що передаються статевим шляхом, особливо сифіліс. Його
поширеність набуває розмаху справжньої епідемії, передусім серед
молоді: якщо серед усього населення на нього хворіє в середньому 64,1

особа на 100 тис. населення, то серед молоді — 151,8 особи відповідно;

значна поширеність ВІЛ-інфікованих хворих серед молоді (хворих на СНІД), що великою мірою є наслідком збільшення захворювань, які передаються статевим шляхом. До 1995 р., за визначенням міжнародних експертів, Україна належала до країн із низьким рівнем поширення цієї страшної інфекції. Але з 1995 р. відбувається надзвичайно швидке зростання кількості ВІЛ-інфікованих. Протягом 1995-2002 рр. вона збільшилась у понад 25 разів. Нині реальна кількість ВІЛ-інфікованих в Україні становить, за підрахунками експертів, 330-410 тис. осіб, і Україна посідає перше місце в Європі за кількістю ВІЛ-інфікованої молоді віком від 15 до 24 років (на другому місці Португалія, а далі йдуть Швейцарія та Іспанія) Особливо непокоїть те, що серед ВІЛ-інфікованих дедалі більша питома вага припадає на жінок: 1997 року вона становила 26,3%, а 2000-го - вже 35,8%.

Швидке поширення вживання наркотичних речовин. За деякими експертними оцінками абсолютна кількість наркоманів в Україні наближається нині до 800 тис. осіб. Майже 80% наркоманів - молоді люди віком до 29 років, із них 6,7% — неповнолітні.

Зростання рівня смертності молоді країни внаслідок різкого погіршення здоров'я, обтяженого поширеністю інфекційних хвороб епідемій, наркоманії, зловживання алкоголем, паління тютюну тощо. Якщо 1989 р. померло 14,5 тис. молодих людей віком 15-29 років, тис 2002 р. цей показник становив уже 18,0 тис. За 10 років незалежності в Україні померло понад 170 тис. молодих людей віком 15- 29 років.

Д едалі більше поширення спроб самогубства. Ця тенденція знаходить прояв серед усіх категорій населення, в тому числі й серед молоді. За даними О.Овакимян, Україна нині характеризується сплесками високої суїцидальної (від суїцид — самогубство) активності: на 100 тис. населення в середньому здійснюється близьке 30 самогубств, більшість з яких — молоддю та особами старшого віку На перших місцях за рівнем самогубств Сумська, Запорізька, Чернігівська, Львівська, Донецька, Луганська області, республіка Крим, у яких зареєстровано від 38 до 44 випадків самогубств у розрахунку на 100 тис. населення.

З ростання злочинності. У цілому в Україні 2002 р. загальна кількість осіб, які скоїли злочини, становила 460 тис. З цієї кількості осіб 58% -це молоді люди, з яких дві третини під час скоєння злочинів ніде ні працювали і не навчалися.

У 2002 р. найвищий відсоток молоді зафіксовано серед тих, хто був затриманий за грабежі і розбійницькі напади (74,8% від усієї кількості затриманих за скоєння такогозлочину), за хуліганські вчинки (68,7% відповідно), зґвалтування (67,3%), розповсюдження наркотиків (48,1%). Того ж року серед засуджених жінки становили 12,4%, а неповнолітні — 10,4%. На обліку у кримінальній міліції у справах неповнолітніх 2002 р. перебувало 34,6 тис. осіб.

Можна назвати низку причин, які зумовили зростання негативних явищ у сфері соціального самовизначення молоді країни. Це передусім загальний кризовий стан українського соціуму, зумовлений докорінними соціальними трансформаціями, переходом від тоталітарного, «закритого» до демократичного, «відкритого» типу суспільства, ринковим перетвореннями, руйнацією старих систем цінностей і традиційних форм соціалізації молоді. Раніше соціальне дозрівання молоді відбувалося и умовах відносної стабільності, існування великої кількості соціальних інститутів, покликаних здійснювати цей процес. У сучасних умовах нових, ефективних та відносно безболісних форм соціалізації молоді поки що практично не існує. Розширення можливостей самостійного вибору життєвого шляху при одночасному зростанні особистої відповідальності — також нове явище, до якого більшість молодих людей виявилася неготовою. Багато представників молодого покоління оцінки своє соціальне становище із загальноцивілізаційних позицій, найчастіше порівнюючи його зі становищем ровесників в інших, переважно високорозвинених країнах; це часто спричиняється до появи завищених соціальних вимог молоді. У соціологічній літературі це отримало назву «Революція молодіжних претензій».

Отже, більшість молоді стоїть нині перед складним вибором у власному житті, до якого вона не підготована ні психологічно, ні організаційно. Тому завдання державної молодіжної політики в цій галузі такі:

• правовий та соціальний захист молодих громадян із метою створення необхідних стартових можливостей для їхнього повноцінного соціального становлення та розвитку;

· узгодження та поєднання інтересів молоді з інтересами іншихгруп і категорій населення, оптимізація соціального статусу молоді в суспільстві;

· створення необхідних умов для зміцнення правових і матеріальних гарантій щодо здійснення прав і свобод молодих громадян, діяльності молодіжних організацій;

· надання державою кожній молодій людині соціальних послуг в усіх сферах життєдіяльності відповідно до законодавства України;

· допомога молоді у реалізації й самореалізації її творчих можливостей та ініціатив;

· охорона здоров'я молоді, формування в неї глибокої потреби в духовному і фізичному розвитку, інші заходи, які б забезпечували здоровий генофонд народу України;

· створення умов для опанування духовними та культурними цінностями українського народу та безпосередньої участі молодих людей уїх відродженні та розвитку, організація дозвілля молоді тощо.

2. ПОЛІТИЧНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ МОЛОДІ

Воно відбувається в умовах, коли суспільство стоїть перед альтернативою вибору дальшого шляху розвитку. У цій ситуації соціологи констатують, що політичні преференції молоді носять суперечливий характер. Так, 2003 р. лише 16% молоді прагнуло повернення до стану, який був до перебудови, тобто до 1985 р. Більшість (або 76%) висловилася за побу­дову в країні ринкової економіки, отже, загалом вітала зміни, які настали. Згідно з опитуванням «Молодь України: квітень 2003 р.», здійсненого спільно Українським інститутом соціальних досліджень та Державним інститутом проблем сім'ї та молоді, 61% опитаних підтримує незалеж­ність України, 60% вважає себе мешканцем України, 40% підтримує ідею; про вступ України до Європейської спільноти, а 28% — ідею об'єднання України з Росією та Білоруссю.

Проте підтримка ринкової економіки й державної незалежності не спонукає молодь брати активну участь у різних формах політичної діяльності. Більшість обирає пасивну, очікувальну позицію, і лише 10-15% готові діяти активно. Тому соціологи зазначають, що тенденція втрати інтересу до політики серед молоді України протягом останніх років не зазнала значних коливань, не враховуючи короткого періоду президентських виборів 1999 р. Серед молоді, за даними соціологічних досліджень, постійно зростала частка тих, хто зовсім не цікавиться проблемами політичного життя; вона становила до 40% респондентів молодого віку.

Серед питань, котрі найбільше турбують молоде поко­ління, найактуальнішими нині є соціально-економічні проблеми, які за своєю значущістю для них набагато випереджають політичні події.

Це не означає, втім, остаточної втрати зацікавленості політикою; загалом молоді люди почали ліпше орієнтуватися в ідейно-політичних напрямах, які існують на політичній арені України. З 1999 до 2002 р. кількість тих молодих респондентів, котрі не орієнтувалися в цих напрямах, зменшилася з 35 до 16%. Відповідно це позначилося на тому, що з 1996 до 2002 р. у 6 разів зменшилася питома вага молоді, яка не підтримує жодного ідейно-політичного напряму: з 43 до 7%. Самі ж політичні симпатії молоді України також зазнали чималих і вельми симптоматичних модифікацій. У березні 2002 р. 23% назвали себе прихильниками національно-демократичної ідеології, 17% — соціал-демократичної ідеології, по 5% — ідеології «зелених» і комуністичної, 1% націоналістично-радикальної ідеології.

Таким чином, для політичного самовизначення молоді характернимє добра політична поінформованість на тлі низького зацікавлення політикою та ще меншої особистої участі в політичному житті країни.

Одна з причин цього — надзвичайно великий рівень недовіри до орган і и влади, насамперед центральної, а також низький відсоток молоді у владних структурах і проводі політичних партій. Так, у 2002 р. довіряли Президентові України всього 24% опитаних молодих людей віком від 18 до 28 років (тобто реальних виборців); Кабінету Міністрів відповідно 30%, а Верховній Раді — лише 24%. Ще меншим виявився рівень довіри молоді до політичних партій; він становив 21%. Тому серед молоді лише 3% є членами політичних партій. Заданими Держкомстату, опрацьованими В.Руженцевою, за часів незалежності кількість молоді серед депутатів парламенту країни набагато зменшилася. Водночас поволі зростає питома вага молоді в органах державного управління: із усієї кількості працюючої молоді 24,0% задіяно в їх діяльності.

Нині серед політиків зростає усвідомлення, що вже минули часи, коли молодь використовували в політиці суто з меркантильних міркувань здебільшого у виборчих кампаніях, прагнучи за будь-яку ціну вибороти її голоси та завербувати до участі в разових політичних акціях у ролі статистів. Тому політичні партії донедавна не мали стійкої опори в молодіжному середовищі, а отже, втратили підтримку великої соціальне її групи населення. Сучасний український політичний простір вимагає нової політичної ролі молоді — активної сили й авангарду політичних партій і рухів. Недарма тепер дедалі частіше спостерігається тенденція до створоння припартійних молодіжних організацій, тобто таких обєднань, які власне й покликані активізувати участь молоді в політичному житті перетворити її зі статиста на повноправного політичного партнера. Нині майже всі провідні політичні партії України мають молодіжних партнерів. На політичній карті України продовжували діяти суто «молодіжні» партії: «Молода Україна», «Нова генерація», «Команда озимого покоління», організація політичного розвитку — Молодіжна партія України тощо. Вони, щоправда, не здолали 4-відсоткового бар'єрна парламентських виборах 2002 р., але встигли на повний голос заявити про себе і свої програми, орієнтовані на захист і реалізацію молодіжних інтересів та потреб.

Проте на загал молодь не схильна ангажуватися до великої політики вважаючи, що політичні партії не мають реального впливу на здійснення внутрішньої та зовнішньої політики країни, що партії створюються і під програми, а під лідерів, що вони мають перед собою лише одну мету домогтися влади і збагатитися, і тому не мають масової підтримки з боку населення тощо. Через це увага тієї частини молоді, яка не ізолювалася від суспільства і не занурилась у приватне життя, щораз більш скеровується на власне молодіжні громадські організації, які опікують суто молодіжними проблемами і вирішують їх на локальному т всеукраїнському рівнях.

Процес становлення та розвитку молодіжного руху протягом останніх років ширився і поглиблювався. Міністром України 1997 р. було зареєстровано 6 всеукраїнських молодіжних і дитячих громадських організацій, 1998 р. — 11,1999 р. — 17,2000 р. — 19. Понад 4,5 тис. молодіжних та дитячих об'єднань 2000 р. діяло на регіональному рівні, що майже утричі більше порівняно з 1998 р. Цим організаціям, на відміну від політичних партій, 2002 р. довіряли 40% опитаних респонденті молодіжного віку. 2003 р. в Україні діяло 96 всеукраїнських молодіжних і дитячих об'єднань із 1839, зареєстрованих Міністром. Тобто питома вага молодіжних і дитячих громадських організацій в їх загальній кількості становить лише 0,05%.

Проте становлення молодіжного руху супроводжується й низкою негативних явищ. Незважаючи на високу оцінку молодіжного руху молоді дуже мало відомо про діяльність громадських молодіжних і дитячих організацій: 61% респондентів зовсім не знали про їхнє існування, лише 4% опитаних інколи відвідували заходи, які влаштовували ці організації (опитування квітня 2003 р.). З 5,3% у 1995 р. до 2% у 2002 р. зменшилася кількість членів вказаних молодіжних громадська організацій.

Для молодіжного руху залишалися проблемними питання розширення матеріальної бази громадських молодіжних і дитячих об'єднань, розвитку структур на місцях, підготовки кадрів для роботи молоддю.

Тому мета молодіжної політики у цьому плані — це підтримка політичного самовизначення молоді, сприяння молодіжним політизованим утворенням про соціального спрямування, посиленню їх конструктивної активності, консолідації зусиль для зміцнення української держави, демократизації та гуманізації суспільства. Окремо записано про забезпечення правового статусу молодіжних громадських об'єднань, надання їм організаційної, фінансової, інформаційної, технічної та іншої допомоги. Визнано, що при загальній стратегічній скерованості соціальної політики в бік інтеграції молоді в суспільство, нині тактично важливо сприяти також відцентровим процесам у її рамках з метою формування власних молодіжних соціально-політичних структур задляпредставлення інтересів строкатого молодіжного середовища та їх подальшого включення у суспільні структури на новій демократичній основі і насамперед на локальному рівні.

3.ПРОФЕСІЙНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ МОЛОДІ

Під цим видом самовизначення молоді маються на увазі різноманітні проблеми, пов'язані з набуттям фаху та освітою підростаючого покоління. У цілому молодь України має досить високий рівень вищої (повної та базової) освіти; він становить, за даними Держкомстату, 22%. Але для представників найстаршої вікової групи (25—28 років) цей відсоток осіб із вищою освітою є набагато вищим — 39%. В Україні і середня кількість років освіти молоді сягає нині 11,5 років.

Ці загальні показники урізноманітнюються, якщо взяти до уваги деякі
особливості, пов'язані з місцем проживання, статтю, галузевими характеристиками здобуття освіти. Так, наприклад, міська молодь у цілому є освідченішою, ніж сільська: в містах вищу освіту має 44% осіб віком 25 років, тоді як в сільській місцевості — лише 24%. Територіальна диференціація освітнього рівня української молоді є несуттєвою: найбільше значення показника зафіксовано в Києві (11,9 років здобуття освіти), найменше —у республіці Крим (10,9 років). Результати обстеження умов життя домогосподарств Держкомстатом України дають змогу з'ясувати розподіл осіб, які мають вищу освіту, за галузями, у яких її здобуто 2000 р.

Наймасовіший контингент (32% від загалу) становили молоді люди з вищою технічною освітою; досить чисельними були також групи осіб з економічною (23%) та педагогічною (17%) освітою. Далі із значним відривом ідуть випускники з дипломами фахівців з медицини, гуманітарних наук, сільського господарства, права (по 5—6%); на осіб з освітою в галузі військової справи, культури та природничих наук припадає трохи менше як по 2%. Спостерігаються також значні гендерні (статеві) відмінності щодо профілю здобутої вищої освіти: до найбільш жіночих сфер треба віднести медицину і педагогіку, суто чоловічою сферою є військова справа; молоді чоловіки надають перевагу також технічним наукам і економіці. Але одна спільна риса є нині характерною; для всіх вікових, тендерних, територіальних груп молоді: це зростання престижу освіти після декількох років його падіння.

Таким чином, у сучасному українському суспільстві на початку ХХІ століття можна виокремити низку тенденцій, пов'язаних зі сферою освіти та професійним самовизначенням молоді:

· зростання престижу освіти взагалі й престижу технічної освіти зокрема; професійна освіта сьогодні розглядається як одна з основним цінностей суспільства, без якої рівною мірою неможливі ні становлення особистості, ні подальший розвиток суспільства;

· зміна цільових настанов професійної освіти як соціального інституту від забезпечення потреб держави у фахівцях різного профілю до задо­волення різноманітних освітніх потреб особистості заради її розвитку й самореалізації, а також для забезпечення її конкурентоспроможності на ринку праці;

· зміна характеру попиту на робочу силу: вона має досягти такого рівня кваліфікації, який дозволить їй продуктивно працювати в умовах інформаційного суспільства;

· внутрішня реорганізація освіти відповідно до вимог ринкової економіки з її кінцевою метою — формування такої структури випуску фахівців, яка б запобігала виникненню масштабного безробіття серед випускників професійних навчальних закладів.

Реорганізація професійної освіти відповідно до вимог ринкової економіки є комплексним завданням. Воно містить:

· нові підходи до питань фінансування та самофінансування освітніх закладів;

· модернізацію управління і всією системою професійної освіти, і окремими її закладами;

· постійне оновлення кваліфікації професорсько-викладацького складу; зміну форм, методів викладання і підвищення якості навчання студентів;

· перегляд професійної структури підготовки спеціалістів та кваліфі­кованих робітників тощо.

Реорганізація освіти є нагальною потребою сьогодення; адже зрос­тання її престижу в останні роки зумовлено великою мірою сподіваннями молоді уникнути безробіття. Ці сподівання небезпідставні: нині втрачають роботу передусім низько-і некваліфіковані робітники, нато­мість становище висококваліфікованих і високомотивованих фахівців сучасних професій стає дедалі стабільнішим. Також відомо, що існує так звана нульова можливість для молоді реалізуватися в професійній сфері одразу після школи, без професійної освіти.

До основних проблем у цій частині самовизначення молоді можна зарахувати такі:

· проблематичність шансів на здобуття вищої освіти представниками молоді з бідних, сільських сімей та з провінційних міст і містечок;

· подорожчання освітніх послуг і державних, і приватних освітніх установ. Так, 1999 р. населення країни оплачувало навчання молоді у вищих і навчальних закладах і технікумах у 26% випадків, тобто за навчання кожного четвертого студента доводилося платити;

· відставання матеріально-технічної бази закладів освіти від світових стандартів;

· низький рівень зарплат викладачів і стипендій студентів;

· незадовільні умови проживання студентів у гуртожитках;

· виїзд найздібнішої і фахово підготовленої частини викладацького складу за кордон;

· брак правових гарантій працевлаштування випускників-фахівців із базовою та повною вищою освітою;

· невиконання статті 61п.2 Закону України «Про освіту» щодо бюджет­них асигнувань на освіту в розмірі, не меншому від 10% національного доходу тощо.

З усього викладеного вище витікає й мета молодіжної політики в цьому напрямі: докорінна реформа освіти; запровадження системи пільгового

кредитування молоді для здобуття нею бажаної освіти; роз­робка спеціальних економічних і юридичних гарантій, які поперед­жатимуть або компенсуватимуть різні можливі форми дискримінації молоді; сприяння тимчасовому працевлаштуванню безробітних, учнів і студентів через організації учнівських і студентських загонів, таборів праці й відпочинку, ширшого запровадження громадських робіт.

4. ЕКОНОМІЧНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ МОЛОДІ

Перехід молоді від навчання до роботи, від дитинства до дорослого життя становить зміст економічного самовизначення молоді. Особливості інтеграції молодого покоління України в економічні відносини вимагають з'ясування таких аспектів:

• процесу формування молодої робочої сили, її якісних характеристик,
які відповідають ринковому векторові розвитку економіки;

• врахування стартових можливостей молодих громадян на ринку праці;

• визначення сфер, обсягів й напрямів їх продуктивної зайнятості;

• з'ясування рівня вимушеної незайнятості;

• дослідження особливостей підприємницької діяльності молоді;

• аналізу трудової міграції та її особливостей;

• вивчення економічної ментальності молоді і т.д.

Назвемо основні показники, які характеризують економічну активність молоді протягом 1999—2002 рр. Понад 5,9 млн українських громадян віком 15—28 років (або 53,8% від загальної кількості молоді) належали до робочої сили; з них 80% працювали, а 20% — шукали роботу, тобто були безробітними. Решта молоді (біля 5 млн осіб, або близько] 46% від усієї її кількості) становила частку економічно неактивного населення, а саме: здобувала освіту, була зайнята лише в домашньому господарстві, не працювала через інвалідність або з інших причин.

Серед нових тенденцій щодо характеру й умов зайнятості молоді дослідники Українського інституту соціальних проблем називають такі:

· випереджаючими темпами зростає використання праці молодих людей у сфері торгівлі та послуг, у сільському господарстві;

· зменшується зайнятість молоді у сферах інформаційно-обчислю­вального обслуговування, науки, охорони здоров'я, фізичної культурні та соціального забезпечення, культури й мистецтва — тобто саме там де за логікою сучасного реформування та наявним віковим складом працівників найбільшою мірою потрібне оновлення кадрового потенціалу;

· поступово зростає значення приватного сектору економіки як сфери зайнятості, передусім для тих, хто вперше шукає роботу: кожна четверта молода людина нині працює на приватних підприємствах;

· за статусом зайнятості абсолютна більшість молоді (92%) працює за наймом і лише 7% ведуть підприємницьку діяльність, здебільшого на умовах самозайнятості;

· великих масштабів набула неформальна економічна діяльність: для кожної шостої молодої людини основне місце роботи було в регла­ментованому секторі економіки (тобто в «тіньовій економіці»); саме в ньому здебільшого працююча молодь знаходить додаткову роботу. Частка молодих громадян, які здійснювали 2000 р. нерегламентовану економічну діяльність, становила не менше 23%;

· зберігаються тенденції щодо збільшення обсягів зовнішньої трудової іміграції, коли молоді люди в пошуках праці змушені виїжджати за кордон. Проте лише незначна частка молоді (менше 10% тих, хто перебуває у трудових поїздках за кордон) працює там легально.

Позитивним явищем можна вважати стабілізацію зареєстрованого безробіття серед молоді, оскільки раніше спостерігалося його зростання. Але дані державної служби зайнятості щодо рівня молодіжного без­робіття не відображають реальних його обсягів. Частка молодих осіб піком 15-28 рр., які не мали робочого місця і не навчалися, 2002 р, фактично становила не менше 23%. Того ж року частка молоді серед усіх безробітних склала 42,5%. Найгостріша проблема вимушеної незай­нятості актуальна для наймолодших вікових категорій молоді, передусім випускників загальноосвітніх шкіл і професійно-технічних закладів, а також для мешканців монофункціональних міст (де представлено одну-дві галузі виробництва) та шахтарських регіонів.

Не менш болючою проблемою для молоді є зубожіння. Зубожіння часто змушує молодь погоджуватися на такі види економічної діяльності, якими забезпечується лише примітивне вживання, потерпати від жорстокого ставлення до них роботодавців, надмірної експлуатації, добровільно відмовлятися від багатьох трудових гарантій і пільг, перед­бачених чинним законодавством. Багато молоді прагне мати власні джерела доходів, проте лише 10% молодих людей можна зарахувати нині до категорії економічно незалежних, тобто таких, чий достаток фор­мується без батьківської грошової або іншої матеріальної участі.

Економічні орієнтації сучасної молоді є доволі амбівалентними та суперечливими. Більшість молодих людей висловлюються за перехід до ринку, побудову демократичного суспільства, підтримує інститути приватної власності та підприємництва, вимагає реформ. Водночас серед молоді досить поширеними є патерналістські сподівання на допомогу з боку держави, доброчинних фондів, заможних родичів, батьків, зрештою на диво (як-от виграш у лотереї). Молодь дуже критично оцінює нинішній економічний стан країни та перспективи його розвитку в напрямі бодай зрівняння з розвинутими країнами світу, але звинувачує у всьому переважно органи державної влади, політичних діячів, а подекуди і власних батьків. Потреби молоді, які дедалі більше зростають, прагнення високої праці далеко не завжди супроводжуються підвищенням своєї кваліфікації, рівня знань, та й взагалі високопродуктивною і високоякісною власною працею. Визнаючи привабливість підприємництва взагалі, молодь водночас постійно нарікає на труднощі відкриття та провадження власної справи і найбільші сподівання пов'язує з тіньовою політикою. Маючи всі можливості формувати свою економічну культуру, прилучатися до світу загальнолюдських цінностей, молодь дедалі більше схильна толерантно ставитися до протиправних дій, еко­номічної злочинності, надає перевагу життю не за законом, а за певними «поняттями», які виявляються часто дієвішими, ніж закон.

У цих умовах актуальність формування конструктивної моло­діжної політики, передусім щодо підготовки молоді до майбутньої трудової діяльності та підтримки її економічної активності, не зменшилась, а навіть посилилася.

Мета молодіжної політики у цій сфері — вирівнювання стартових позицій молоді, подолання дискримінації окремих груп молодих людей, в тому числі у приватних структурах, розвиток кредитування молоді та молодих сімей на сприятливих умовах, надання пільг для працевлаш­тування випускників навчальних закладів у перші два роки після їх закінчення, організація служб профорієнтації, перепідготовки та праце­ влаштування молоді, служб юридичної допомоги та консультування юнаків і дівчат. Молодіжна політика держави повинна також збіль­шувати можливості для посадового, професійно-кваліфікаціііпого, освітнього, наукового зростання молоді, забезпечувати вільний вибір шляхів і засобів соціального просування. Подолання матеріальної та інших видів залежності від батьків і суспільства може здійснюватися через розширення можливостей самостійного забезпечення власних потреб, удосконалення законодавчої практики та законодавчої ініціа­тиви, створення гарантій для отримання молоддю освіти і фахової перепідготовки.

До числа молодіжних проблем, крім названих вище, належать також забезпечення духовного і фізичного розвитку, зміцнення молодої сім'ї та інші, причому всі вони пов'язані з погіршенням становища молоді у цих сферах порівняно з минулим. Розв'язанню молодіжних проблем мають сприяти законодавчі акти, прийняті українською державою. До них належать Декларація про загальні засади державної молодіжної політики в Україні від 15 грудня 1992 р., Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 5 лютого 1993 р. та відповідна постанова Верховної Ради України про набрання ним чинності. З огляду на це перед українською соціологією молоді стоїть дуже важливе і відповідальне завдання: поглиблення знань про молодь та її проблеми, аналіз виконання прийнятих законодавчих актів у конкретних ділянках та інформація органів влади й управління з метою внесення коректив у закони чи прийняття доповнень і додатків до існуючого законодавства.

Для західної соціології молодіжні проблеми набувають дещо іншої пріоритетності та змісту. Центральною з них вважається напруженість між молоддю та суспільством, яке робить можливим конфлікт між індивідуальностями та існуючим соціальним устроєм. В основі ці напруженості лежить амбівалентність (тобто двоїстість, суперечливість почуттів та емоцій) молоді, яка здатна призвести і до політичної активності, і до інтенсивної само трансформації особистості, і до пошуку розради у світі наркотиків або релігії. Тому одним із завдань молодіжної політики у розвинутих країнах є створення таких умов для молоді, коли б ця амбівалентність якомога лагідніше спрямовувалась у про соціальному напрямку через надання найрізноманітніших можливостей для соціально корисної діяльності молоді.

Ще однією характеристикою віку молодості в цих країнах є величезна цінність змін, трансформацій, руху взагалі та послідовна огида і відраза до усталеного статусу. Звичайно, всі люди прагнуть змін, але саме молоддю зміни й рух обожнюються, стають усвідомленими завданнями, головною метою існування. Тому конфлікт поколінь, який досип, поширений у західних країнах, набуває вигляду протесту молодих проти зупинки в русі та динамічному розвитку їхніх батьків, що, набувши певного соціального статусу і становища в суспільстві, заспокоюються і зупиняються на досягнутому. Це враховується у молодіжній політиці розвинених держав, яка не має постійних пріоритетів та усталених напрямів, є надзвичайно гнучкою і здатною до модифікацій.

Цей неповний перелік основних положень, пов'язаних із розумінням молоді та її проблем, дає можливість порівняти українську й західної соціології молоді та скерованість молодіжних політик. Якщо увагу соціологів пострадянського простору привертають насамперед питання виразно соціального значення і ваги, тобто входження молоді у суспільство та її адаптації в ньому, то західні соціологи акцентують на процесах становлення особистості; якщо перших цікавлять передусім проблеми підготовки молоді до праці, то других — поведінка молоді, що відхиляється від суспільних норм і цінностей і загрожує руйнацією цілого суспільства. Якщо молодіжна політика перехідних країн ще зберігає на собі відбитки колишнього патерналізму, а законодавство не забезпечує механізмів реалізації правових актів щодо молоді її побудоване на обмеженнях і забороні, то політика розвинених країн стосовно молоді будується на принципах і нормах її самозабезпечення і державного забезпечення лише тих, хто не здатний до цього через фізіологічні, психологічні та соціальні причини.

Таким чином, соціологія молоді — одна з важливих спеціально соціологічних галузей знання, яка переживає в нашій країні своє становлення. Від рівня розробки цієї теорії, вдосконалення її інструментарію і методик дослідження залежатиме своєчасність і ефективність вирішення нагальних молодіжних проблем в умовах нової соціальної реальності. Вивчення основних положень цієї теорії майбутніми спеціалістами сприятиме осмисленню місця й ролі молодого покоління в будівництві оновленого суспільства.

РОЗДІЛ II

Суб'єкти суспільного життя

ТЕМ А 10

Етносоціологія і соціологія нації

225 Етносоціологія та предмет її дослідження

229 Методологічні підходи до вивчення етнічних спільнот

234 Проблема нації в праннях українських і зарубіжних соці

Дата добавления: 2013-12-13