Наукова школа

Нерівність соціальна

Престиж соціальний

Прогрес соціальний

Пропаганда

Процес соціальний

Розвиток соціальний

Рух соціальний

Сім’я

Соціальна комунікація

Соціологічне дослідження

Стереотип

Страта соціальна

Стратифікація соціальна

Структура соціальна

Суспільство

Суспільство громадянське

Суспільство індустріальне

Суспільство постіндустріальне

Суспільство традиційне

Трансформація

Цивілізація

Чутка

Шлюб

Рекомендована до підготовки довідна література

1. Современная западная социология. Словар. – М.: изд-во Политиздат, 1990.

2. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник / За заг. ред. В.М.Пічі. К.; Львів, 2002.

3. Фабрика А.А. Короткий словник соціологічних термінів: у тематичному викладі. Видання 2-ге, виправлене та доповнене. – Кіровоград: ПОЛІМЕД-Сервіс, 2010. – 48 с.

4. Хто є хто в західній та вітчизняній соціології. Навчальний соціологічний словник для студентів /Наук. ред. В.М.Піча, Львів, 1999.

5. Энциклопедический социологический словарь /Под общ. ред. Г.В. Осипова. – М., 1995.

11. ШКАЛА ОЦІНЮВАННЯ ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

Усі види навчальної діяльності студентів із засвоєння модулів оцінюються за чотирибальною шкалою.

Критерії оцінювання знань

При оцінці знань студентів враховується:

§ застосування системного підходу: вміння бачити місце питання, що розглядається, як в структурі теми, так і в структурі курсу в цілому;

§ правильність та повнота розкриття питання, вміння чітко, логічно, систематизовано викласти матеріал;

§ рівень осмислення навчального матеріалу, повнота розкриття змісту понять, характеру закономірних зв’язків та залежностей між явищами, які вони відображають, точність застосування наукових термінів;

§ рівень виявлення аналітичних вмінь, вмінь обґрунтувати основні положення викладеного матеріалу, демонструючи навички наукового узагальнення проблеми та вміння зробити достатньо мотивовані висновки;

§ вільне володіння матеріалом – мається на увазі як вміння зробити його повний або концентрований виклад так і вміння використовувати матеріал у новій навчальній ситуації, знання основних концепцій проблеми, яка розглядається, вміння мотивовано викласти власну точку зору;

§ вміння бачити прикладний аспект (практичне застосування) знань, що висвітлюються;

§ використання додаткової літератури;

§ культура мовлення.

Оцінка «Відмінно» (5) ставиться, якщо у відповіді:

- зазначено і простежується розуміння місця питання, що розглядається, як в структурі теми, так і в структурі курсу в цілому;

- правильно і повно розкрито зміст матеріалу в обсязі програми, відповідь має чіткий, логічний та послідовний характер;

- повністю розкрито зміст понять, точно використано наукові терміни;

- відповідь насичена глибокими та розгорнутими судженнями;

- зроблено аргументовані висновки;

- студент демонструє творче застосування знань при переформатуванні запитання;

- у відповіді майже не трапляються мовленнєві помилки.

Оцінка «Добре» (4) ставиться, якщо у відповіді:

– зазначено і простежується розуміння місця питання, що розглядається, як в структурі теми, так і в структурі курсу в цілому;

– майже повно розкрито основний зміст матеріалу, відповідь структурована, проте наявні окремі помилки у послідовності викладу;

– надано правильне визначення понять і чітко використано наукові терміни;

– недостатньо виваженою та аргументованою є доказова база, недостатньо мотивовані висновки;

– студент вільно оперує знаннями, може застосовувати їх у новій навчальній ситуації;

– у відповіді трапляються окремі мовленнєві помилки.

Оцінка «Задовільно» (3) ставиться, якщо у відповіді:

- зміст навчального матеріалу викладено неповно, фрагментарно, відповідь має недостатньо стійкий (студент відповідав невпевнено) та послідовний характер;

- допущено певні помилки й неточності у використанні наукової термінології та визначенні понять;

- відповідь має формальний та переважно репродуктивний характер, висновки не аргументовані та не охоплюють всього змісту викладеного матеріалу;

- у новій навчальній ситуації студент використовує лише окремі знання вивченого матеріалу;

- у відповіді наявні фактичні та мовленнєві помилки.

Оцінка «Незадовільно» (2) ставиться, якщо у відповіді:

- студент неспроможний відтворити зміст навчального матеріалу у певній послідовності, у відповіді окремі фрагменти знань перемежовуються з розрізненими фактами та загальними фразами;

- допущено грубі помилки при визначенні понять та використанні термінології;

- викладений матеріал не узагальнено, висновки не сформульовано;

- у відповіді наявні грубі фактичні та мовленнєві помилки.

Після опрацювання навчального матеріалу кожного модуля здійснюється модульний контроль. За відсутністю студента на контрольному заході з неповажної причини у відомість проставляється 2 бали (матеріал не опановано).

Підсумковий контроль – це комплексне оцінювання якості засвоєння навчального матеріалу дисципліни без участі студента на підставі результатів усіх модульних контролів за середньозваженим балом.

Визначення середньозваженого бала обраховується за формулою:

(Б І х Т І)+ (Б ІІ х Т ІІ)

СБ = ------------------------------------------------

Т І + Т ІІ

де:

Б І - бал за 1-й модуль за чотирибальною шкалою;

Б ІІ - бал за 2-й модуль за чотирибальною шкалою.

Т І - час на засвоєння 1-го модуля – 72 г.;

Т ІІ - час на засвоєння 2-го модуля – 72 г..

При незадовільній оцінці з будь-якого модулю автоматично проставляється (незалежно від інших оцінок) підсумкова оцінка «незадовільно», що вважається академічною заборгованістю.

Середньозважений бал за поданою таблицею відповідності трансформується в оцінки національної шкали та шкали ECTS:

Середньозважений бал за національною шкалою	Оцінка ECTS	Оцінка за національною шкалою
4,75…5,0	A	Відмінно
4,25…4,74	B	Добре
3,75…4,24	C	Добре
3,25…3,74	D	Задовільно
3,0…3,24	E	Задовільно
2,5…2,99	FX	Незадовільно
2,0…2,49	F	Незадовільно

12. МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ:

Тезове викладення лекційного матеріалу з окремих тем та питань курсу

(на допомогу студенту при вивченні найбільш складних і неоднозначних тем та питань курсу або тих, що не мають чітко визначеної структури).

До вивчення теми: Предмет, структура і функції соціології.

Слово «соціологія» (від латинського «societas» – асоціація, суспільство і грецького «logos» – слово, поняття, учення, буквально – «наука про суспільство») вперше було вжито у 1839 році французьким вченим О.Контом в його праці «Курс позитивної філософії», після чого поступово набуло широкого розповсюдження і увійшло у науковий обіг. Введення даного слова стало результатом вимушеної необхідності замінити початкову назву науки про суспільство, яку було представлено як «соціальна фізика», що і передавало її основний задум – базуючись на об’єктивних спостереженнях та будучи розробленої відповідно до методів природничих наук, зокрема фізики, відкривати об’єктивні закони суспільного розвитку, які є такими ж необхідними і невід’ємними як закон тяжіння. Слово «соціологія», на думку О.Конта, слід було вважати цілком тотожнім попередній назві.

Йшов час, змінювалося як саме суспільство, так і уявлення вчених про предмет даної науки, її цілі, завдання і можливості, – що не зменшувало гостроту усвідомлення необхідності її існування, – залишаючи за нею вже звичну назву.

Об’єктом соціології є суспільство – сукупність індивідів і взаємозв’язків між ними (в самому широкому значенні). Але суспільство є об’єктом всіх гуманітарних і соціальних наук, які досліджують і осмислюють ті або інші проблеми соціального життя. Всі ці науки відрізняються одна від одної за своїми предметом.

Специфіка соціології полягає у тому, що вивчаючи суспільство, вона прагне дослідити своєрідні «першоцеглинки» суспільного життя, з яких формуються окремі суспільні будови, кожна з яких має специфічні конфігурацію і функції – політичні, економічні та інші явища. Ці «першоцеглинки», за виразом німецького соціолога Г.Зіммеля, є різними всезагальними соціальними формами, які використовують люди для побудови і підтримування суспільства.

В сучасній соціології слово «форма» нерідко замінюють словом «модель». Модель – наочний аналог, в якому соціальне явище постає схематично, щоб показати його основні властивості і взаємозв’язки. Так можна, наприклад, розглядати конфлікт, який виникає між товаришами, можна розглядати конфлікт політичний, економічний і т.ін., але щоб зрозуміти причини їх виникнення, характер протікання і способи вирішенні необхідно розглянути конфлікт як такий, тобто як певний тип соціальної взаємодії, що власне і робить соціологія. Таким чином, вона виявляє найбільш суттєве, без чого неможливо аналізувати владу в політології, обмін в економіці, закон в правознавстві – соціальний матеріал, з якого суспільство складається, на базі якого воно функціонує і розвивається як ціле.

В свою чергу, дані всезагальні форми соціального життя соціологія представляє як особливі конструкції соціальної взаємодії.

Найбільш розповсюдженим визначенням соціології кінця ХІХ століття було таке, де вона розглядалася як наука про суспільство і закономірності, котрі проявляються в суспільних явищах. Але дане визначення не могло задовольнити соціологічну думку, бо воно не проливало світло на ту специфічну родову властивість соціальних явищ, завдяки якій вони стають класом соціальних явищ, котрі вивчає соціологія. Цією властивістю, на думку багатьох вчених, виступає соціальна взаємодія індивідів.

Так, наприклад, П.О.Сорокін вважав, що оскільки все суспільне життя і всі соціальні процеси можуть бути розкладені на явища і процеси взаємодії всіх або більшої кількості осіб, і навпаки, комбінуючи різні процеси взаємодії, можна отримати будь-який найскладніший суспільний процес (для більш повного усвідомлення даного факту спробуйте проробити описані операції) – соціальна взаємодія є основною універсальною одиницею соціологічного аналізу.

Крім П.О.Сорокіна в якості найпростішого елементу (клітини) соціального цілого (суспільства) соціальну взаємодію виділяли такі вчені як Г.Зіммель, Е.Дюркгейм, Дж.Г.Мід та ін.

Соціальна взаємодія складається з більш простих (якщо тут взагалі є доречним таке слово) елементів – соціальних дій. Тому вчені, намагаючись зрозуміти природу і механізм першої, приділяють велику увагу вивченню останніх. До таких вчених належать, перш за все, німецький соціолог М.Вебер і американський соціолог Т.Парсонс.

Саме певне трактування соціальної дії і соціальної взаємодії, – зверніть вашу увагу на цей важливий факт, – знаходиться в основі будь-якої загально соціологічної теорії.

Система дій і взаємодій між людьми, де існують і підтримуються всезагальні форми суспільного життя як особливі конструкції взаємодії, називають соціальною реальністю. Вивчення даної реальності і визначає предмет соціології.

Прийнято вважати, що соціологія як наука почала своє існування з середини ХІХ ст. в Західній Європі. Але це зовсім не означає, що відомостей про предметну область соціології (які ми тепер розглядаємо як такі у ретроспективному огляді) до того часу ані в Європі, ані деінде не існувало. Погляди на проблеми суспільства і взаємовідносини між людьми можна зустріти і в древніх міфах, і в працях мислителів стародавнього світу. Значну увагу їм приділяли філософи Середньовіччя і епохи Відродження, Нового часу і, особливо, епохи Просвітництва. Сукупність подібних поглядів з часом утворила таку галузь знань, як соціальна філософія в якій, в свою чергу, і сформувався той фонд ідей і проблем, що його успадкувала соціологія, і тому його можна розглядати як власне протосоціологію.

Даний розділ знань засвідчує масштаби інтересу до суспільства і те, які саме соціальні проблеми знаходилися в центрі уваги в різні історичні епохи, як їх тлумачили і можливо пропонували розв’язати, надає можливості простежити основні етапи формування самої ідеї суспільства і те, як було встановлено і визнано факт існування соціальної реальності, що разом із формуванням ідеї соціального закону та ідеї методу можна назвати науковими передумовами виникнення соціології.

Кінець ХVІІІ – пер. пол ХІХ ст. – час особливий в усіх відношеннях. Наслідки в цілому взаємопов’язаних процесів, які тоді відбувалися, – а серед основних: буржуазні революції і формування громадянського суспільства, промислові революції і виникнення капіталізму, так зване «омасовлення» суспільства (оцінка його культурної трансформації), – ми повною мірою відчуваємо і сьогодні. Аналіз змісту кожного з перелічених процесів надає уявлення про повну картину того, що називають соціокультурними передумовами виникнення соціології, які сприяли формуванню соціального замовлення на нову науку.

Отже, соціологія як наука утворилася в результаті поєднання наукових і соціальних факторів, які перетнулися в певний час в певному просторі.

До вивчення теми: Культура в системі соціальних відносин .

По суті, суспільство це постійний процес, воно існує тільки у взаємодії. В той же час, аналіз соціальної взаємодії доводить, що формування, існування і розвиток її різноманітних систем (соціальних груп, інститутів, організацій) і суспільства в цілому є неможливими без таких вузлових, визначальних утворень як цінності і норми. Саме вони регулюють взаємодію елементів зазначених систем і упорядковують їх в єдине ціле. Та що являють собою цінності і норми і яким є механізм їх узгодження, котрий дає такі значущі функціональні можливості? Для розв’язання цього та інших питань необхідно зосередити свою увагу на вивченні такого явища, як культура.

Поняття «культура» справедливо вважається одним з найважливіших в курсі «Соціологія». Наскільки вивчення культури є необхідним і важливим при дослідженні суспільства, настільки ж на даному етапі розвитку соціологічної науки воно є і складним. Перші ж труднощі виникають при спробі надати визначення.

У повсякденному житті поняття культура вживається як мінімум у трьох значеннях.

По-перше, під культурою розуміють певну сферу життя суспільства, яка отримала інституційне закріплення (міністерство культури, музеї, учбові заклади, які готують фахівців по культурі, клуби та ін.).

По-друге, під культурою розуміють сукупність духовних цінностей і норм, які притаманні великій соціальній групі, спільноті, народові або нації (українська культура, культура молоді та ін.).

По-третє, культура виражає високий рівень якісного розвитку духовних досягнень, вона має «рівне вий» зміст і протиставляється безкультур’ю.

Крім того, в науці, як відомо, має місце така ситуація, коли відносно визначення одного й того самого поняття існує декілька точок зору. Це тим більше стосується культури, яка привернула до себе увагу багатьох наук, різних наукових шкіл та напрямків, окремих вчених, що сприяло утворенню великої кількості концепцій, тлумачень і, відповідно, визначень культури. Всі вони, як правило, розкривають різні сторони культури, зазначаючи ті або інші її особливості (в залежності від поставлених завдань.

З рештою, культуру можна визначити як спосіб духовного засвоєння дійсності на основі виявлення цінностей, що являє собою цілісну систем, у яку логічно співпоєднані стійкі ідеї, оцінки, орієнтації, норми, прийоми, які втілюються у зразках діяльності і об’єктивуються у речово-предметних та знаково-символічних формах, та передаються від покоління до покоління в процесі соціалізації.

Сьогодні серед вчених, нажаль, ще зберігається тенденція відносити до культури всі, вироблені людством способи діяльності і їх результати, не звертаючи уваги на їх зміст. Та така позиція не є продуктивною з методологічної точки зору. Наслідками її панування стали подвійні стандарти (невідомо, до чого прагнути, а чого уникати), втрата критеріїв оцінки соціальних явищ і процесів, помилки у виявленні критеріїв прогресу і т.ін. Такий підхід до тлумачення культури існує не тільки в думках вчених, а є дуже поширеним і в масовій свідомості, що занурює суспільство у складні протиріччя і не дає відповідей на актуальні питання сьогодення.

Маючи в своїй основі ціннісний зміст, який втілюється в суспільній діяльності, культура розгортається в досить складну структуру з великою кількістю елементів, з яких варто відмітити лише основні.

Визначальним елементом культури, її ядром є цінності. В системі цінностей можна виділити такі групи, як: соціально-цільові цінності, соціально-інструментальні, персонально-інструментальні, суб’єктивно-цільові та загальнолюдські (за іншою типологією – смисложиттєві; універсальні: вітальні, демократичні, суспільного визнання, міжособового спілкування, особистісного розвитку; партикулярні: традиційні, релігійні, урбаністичні; колективістські). Цінності можуть бути описані, інтерпретовані, аргументовані у вигляді чіткої, логічно обґрунтованої доктрини, яка визначається як ідеологія. Ціннісне засвоєння дійсності має своїм результатом переконання, котрі включають в свою структуру певні відомості, інформацію, інакше кажучи, знання. Знання знаходять свій відбиток в мові.

При вивченні культури прийнято відмічати такі риси, які притаманні всім культурам, незалежно від географічного положення, історичного часу і соціального устрою суспільства. Їх називають універсальними культурними рисами або культурними універсаліями. Дослідженням культурних універсалій займалися такі вчені, як Дж. Мердок, К. Клакхон, К.Уіслер та ін.

Крім того (до відома), американський соціолог Т.Парсонс виділяв так звані еволюційні універсалії, що ніяк не заперечує їх соціокультурного характеру. Еволюційні універсалії – це десять властивостей або процесів, які послідовно виникають під час розвитку і ускладнення будь-яких суспільних систем незалежно від їх культурної специфіки (унікальних рис) і різноманіття зовнішніх умов: система комунікації; система рідства; форма релігії; технологія; соціальна стратифікація; культурна легітимізація стратифікованої соціальної спільноти, осмислення її як єдності; бюрократія; гроші і ринковий комплекс; система узагальнених знеособлених норм; система демократичних об’єднань.

Існує велика кількість різноманітних утворень, які прийнято називати культурами. І на перший погляд здається, що вони настільки відрізняються одна від одної, що виникає спокуса зробити висновок про їх автономний розвиток, повну закритість одна відносно одної і відсутність їх єдності. Однією з форм вираження цієї ідеї є релятивізм – вимога пізнання певної моделі культури лише в її власному контексті, виходячи з притаманних виключно їй цінностей.

Сама ж культура, звичайно, є органічною цілісністю неперехідних загальнолюдських цінностей, втілених в різних культурних моделях, які можуть бути відносно самостійними. Різноманіття цих моделей є результатом впливу багатьох факторів, таких, наприклад, як географічне розташування і клімат, рівень науково-технічного розвитку, особливості виду діяльності і т.ін.

У межах суспільства культура реалізує цілий ряд найважливіших функцій, а саме: 1) ідентифікації; 2) орієнтації; 3) адаптації; 4) соціалізації; 5) інтеграції; 6) комунікації та ін.

Окремої уваги варта функція культури, яку Т.Парсонс назвав функція легітимації. Вона полягає у тому, що культура легітимує, надає законне підґрунтя суспільному нормативному порядку. Найбільш безпосередній зв’язок між соціальною і культурною системами забезпечується завдяки культурним ціннісним зразкам, які втілюються в суспільстві через спеціальні механізми – соціальні норми.

Розкриваючи роль культури в суспільстві, можна сказати, що суспільство, по суті, є втіленим, відображеним зовні буттям цілісності сфер, цінностей і моделей культури, їх зв’язків, що стійко повторюються і, разом з тим, є неповторними. Закарбовуючи, зберігаючи і удосконалюючи імпульс, наданий культурою, суспільство створює структури, які в цілому є сприятливими для діяльності носія культури.

До вивчення теми: Девіантна поведінка і соціальний контроль.

Стійка нормативна система суспільства, яка має бути втіленням системи цінностей, виступає запорукою порядку в суспільстві і забезпечує його подальший, поступовий розвиток. Але сама по собі наявність норм ще не гарантує їх дотримання. В суспільстві існує і такий тип поведінки індивідів і соціальних груп, яка відхиляється від встановлених соціальних норм. Таку поведінку називають девіантною поведінкою або девіацією.

До девіації відносять не лише негативні явища, які завдають шкоди суспільству і перешкоджають соціальному розвитку. Різні форми творчості можна розглядати як відхилення, які пов’язані з подоланням існуючих норм, а відповідно і їх порушенням. Такі відхилення називають позитивною або культурно схвалюємою девіацією, яка має дуже велике значення для суспільного розвитку.

В науковій літературі виділяють декілька підходів до пояснення причин девіантної поведінки: біологічний, психологічний і соціологічний.

Виникнення інтересу до даної проблеми в соціології пов’язують з французьким вченим Е.Дюркгеймом. В свій час, коли більшість кримінологів вважали, що злочин зумовлено індивідуальною патологією, він розглядав його і інші прояви девіації як суспільні явища.

В межах власне соціологічних теорій девіації можна виділити культурологічні теорії, теорію стигматизації і теорію аномії. Остання розроблялася такими вченими, як Е.Дюркгейм і Р.Мертон. Р.Мертон особливу увагу приділяв не тільки самому факту девіантної поведінки, яка розглядалася ним як нормальна реакція індивідів на ситуацію, в якій вони опинилися, а і її різновидам: інновація, ритуалізм, ретритизм, смута.

Крім цього, соціальні відхилення можна розрізняти і за багатьма іншими підставами: в залежності від типу тієї норми, яку вони порушують; за цільовою спрямованістю і мотивацією; за суб’єктом.

Найбільш вагому, безпосередню і наочну роль у попередженні і запобіганні відхилень від соціальних норм в поведінці індивідів і соціальних груп в суспільстві виконує соціальний контроль, який є способом його саморегуляції.

До вивчення теми: Особистість і соціалізація.

В попередніх темах курсу було обґрунтовано значущість, якої набула для соціології категорія «соціальна взаємодія» – система взаємообумовлених дій партнерів відносно один одного. Найважливішим елементом структури соціальної дії, як відомо, є дійова особа – саме їй належить якщо не перше (через об’єктивні умови, ситуацію), то достовірно останнє, вирішальне слово, вибір мети і засобу її досягнення. В ній відбувається перетворення зовнішнього соціального впливу і визначення відповідної реакції на ситуацію, як колись дуже слушно сказав відомий французький письменник А.Камю: «Людину неможна вважати повністю винною, бо не з неї почалася історія; але й повністю невинною її не назвеш – адже вона її продовжує». Тому в соціології не менш важливою і цікавою ніж питання, що пов’язані з самою соціальною взаємодією справедливо вважається проблема особистості.

Оскільки особистість є об’єктом аналізу цілого ряду наук, як то філософії, етики, психології та ін., є потреба у тому, щоб з’ясувати особливості соціологічного підходу до вивчення особистості. Завдання ж і можливості тут соціології можуть бути такими, як: по-перше, дослідити особистість в якості діючого учасника соціальних взаємодій; по-друге, вивчити, яким чином суспільство, культура обумовлюють соціальні властивості особистості; і, по-третє, намагатися зрозуміти вплив соціального життя на психічний стан особистості.

Розв’язання цих завдань передбачає обов’язковий аналіз структури особистості. В ній можна виділити три рівні: біологічний, психологічний і власне особистістний. В той же час, в структурі особистості розрізняють і дві підсистеми: стосунки з зовнішнім середовищем і внутрішній світ особистості. В соціології розглядається цілий набір елементів внутрішньої структури особистості, які визначають її готовність до тієї або іншої дії. Це: потреби, інтереси, цілі, мотиви, ціннісні орієнтації, настанови, диспозиції.

Визнання того або іншого елементу структури особистості як головного при соціальній взаємодії послужило основою для виникнення цілої множини різноманітних теорій особистості – ретельно вивірених висновків або гіпотез про те, що являють собою люди, як вони себе поводять і чому вчиняють так, а не інакше. Забезпечуючи змістовний каркас або схему, котра дозволяє спрощувати і інтерпретувати відомі емпіричні дані стосовно подій і фактів дійсності, теорії виконують дві основні функції: вони пояснюють і прогнозують дію індивіда

Серед соціологічних концепцій особистості можна відзначити наступні:

– серед сучасних західних соціологічних шкіл залишається дуже популярною марксистська теорія особистості;

– американськими соціологами У.Томасом і Ф. Знанецьким була заснована диспозиційна теорія, яка в радянській соціології активно розроблялася В.О. Ядовим, а в Україні – В.Є.Хмелько;

– певне місце проблема особистості посідає в теорії соціального обміну Дж.Хоманса і П.Блау;

– однією з найвпливовіших концепцій особистості в соціології є рольова теорія.

Поняття ролі має важливе соціологічне значення. За словами американського соціолога П.Л.Бергера, рольова теорія, будучи доведеною до свого логічного завершення, дає вченим дещо більше, ніж зручний інструмент стенографічного опису різних видів соціальної діяльності. Вона дає соціологічну антропологію, тобто бачення людини, яке базується на його існуванні в суспільстві.

Рольова теорія майже повністю є досягненням американської думки. В її межах існують два основні підходи до розуміння ролі. З одного боку Дж.Г.Мід, який трактував роль як результат досвідного і творчого процесу взаємодії. Від його концепції відштовхувався в своїх працях Дж.Морено – засновник соціометрії. З іншого – функціоналісти, зокрема Р.Лінтон, які розглядали ролі на основі існування призначених і статичних очікувань відносно поведінки і як безумовні приписи, властиві певним позиціям (поняття соціальної ролі нерозривно пов’язано з поняттям соціального статусу). Ця точка зору в науковій літературі більш відома під назвою статусно-рольова теорія. Вона також розроблялася такими вченими, як Т.Парсонс, Р.Мертон та ін.

В сучасній соціології соціальну роль зазвичай розуміють як сукупність норм, які визначають поведінку особи в соціальній системі, і саму поведінку, в якій норми реалізуються.

Зрозуміло, що для того, щоб описати особистість, простого переліку її ролей не достатньо. Мають бути ще й такі поняття, котрі характеризують саму роль, вказують її конкретні і суттєві ознаки. До останніх Т.Парсонс, наприклад, відносив емоційність, спосіб отримання, масштаб, формалізацію і мотивацію. Сучасний російський вчений П.І.Смірнов – цінності, майстерність виконання і повноваження (права та обов’язки).

Певні характеристики ролі разом з іншими критеріями можна знайти і в основі її типологій. Так, Дж.Морено виділяв психосоматичні, психодраматичні і соціальні ролі. Т.Шибутані – конвенційні (за шаблоном) і міжособистісні.

Роль неможна розглядати тільки як регуляторну модель дій, що спостерігаються зовні. На думку вже названого П.Л.Бергера, кожна роль має свою внутрішню дисципліну. Вона виховує, надає форми, встановлює типовий зразок і дії, і самого актора. Як правило, людина стає тим, кого вона грає. Враховуючи це положення, суспільство повинно дуже прискіпливо ставитися до складу і якості (ціннісного змісту) множини ролей, які в ньому поширюються і переважають.

Незважаючи на значимість рольової теорії для соціології, вона залишає нерозв’язаними ряд питань, тому і продовжує послідовно розроблятися різними вченими.

До вивчення теми: Соціальні спільноти та соціальні групи.

На основі тривалих взаємозв’язків, які встановлюються між людьми і є наслідками їх залежності один від одного для задоволення потреб і інтересів, досягнення цілей, формуються більш або менш стійкі мережі соціальних взаємодій, які набувають системного характеру і виокремлюються серед інших. В якості вихідних, в ряду подібних систем, виступають соціальні групи, вивченню яких і присвячено перше питання теми.

Соціальною групою, в самому широкому значенні, називається сукупність індивідів, які мають спільну соціальну ознаку. Та в соціології, для позначення різноманітних об’єднань людей на рівні з поняттям соціальна група вживається ще одне – соціальна спільнота. І хоча їх розмежування слід вважати досить умовним, вони можуть як співпадати за своїм значенням, як у даному випадку, так і означати кількісно та якісно відмінні явища (які все-таки є певними об’єднаннями індивідів з певними спільними ознаками).

Визначаючи співвідношення понять соціальна група і соціальна спільнота, одні вчені беруть за основу перше, а соціальну спільноту розглядають як велику соціальну групу. Інші ж, навпаки, беруть за основу друге, а соціальну групу розглядають як малу соціальну спільноту. Таким чином, однією з ознак умовного розмежування зазначених понять можна назвати кількість об’єднаних індивідів. Але справа не тільки в кількості. Як соціальні групи так і соціальні спільноти мають свої характерні риси.

В соціологічній літературі існує велика кількість різноманітних класифікацій соціальних груп і спільнот. Класифікація, як правило, залежить від мети дослідження і базується на предметній області аналізу, в котрій виділяється основна ознака даного утворення (для соціальних груп вона визначає стійкість). Різноманіття дослідницьких інтересів робить неможливим спробу описати всі існуючі підстави класифікації соціальних груп і спільнот.

При дослідженні класифікацій соціальних груп особливу увагу приділяють малій групі, первинній і вторинній групам, референтній групі, формальній і неформальній групам.

Групові взаємодії охоплюють всю систему життєдіяльності особистості. В одні групи індивід входить за соціальним обов’язком, можливостями забезпечити свої матеріальні потреби, в інші – за духовними або інтелектуальними міркуваннями. Виявлення закономірностей формування і функціонування різного роду соціальних груп допомагає науковому поясненню процесів, які відбуваються як на рівні мікросередовища, так і на рівні всього суспільства що, в свою чергу, стимулює необхідність подальшого вивчення соціальних груп. Експеримент, групова динаміка, соціометрія є основними методами дослідження соціальних груп.

Серед соціальних спільнот варто виділити такі, як категорії, агрегації, стратифікаційні спільноти, етнічні спільноти, територіальні спільноти, маси, квазі-групи (аудиторія, натовп, соціальні кола) та ін.

До вивчення теми: Соціальна організація.

Одним із способів упорядкування взаємодії людей є утворення соціальних організацій. Перші дослідження в галузі організацій були спрямовані на вивчення переважно господарчої організації, чому сприяв процес індустріалізації. Та вже наприкінці 40-х рр. ХХ ст. головна увага з економічної ефективності переноситься на вивчення соціальних відносин в організації і так звана індустріальна соціологія перетворюється в соціологію організацій.

Той факт, що в соціології водночас існує одразу декілька теоретичних напрямків, які мають свою точку зору на суспільство і процеси, які в ньому відбуваються, обумовив наявність відповідних підходів до аналізу соціальної організації: структурного, символічного, теорії дій та ін.

На думку соціолога Фролова С.С., можна виділити чотири підходи щодо розуміння і визначення соціальної організації, аналіз яких дозволяє вказати її специфічні риси, які відрізняють організацію від інших видів соціальних груп.

Так, в першому підході головна увага зосереджується на спільній дії людей і організація розглядається як такий вид кооперації індивідів, який відрізняється від інших соціальних груп усвідомленням дій, передбачуваністю і цілеспрямованістю (К.Барнард).

В другому – організацією називають спільноту взаємодіючих індивідів, яка містить в собі центральну координуючу систему і є самою поширеною у суспільстві (Д.Марч та Г.Саймон).

В третьому – соціальна група тоді є організацією, коли для досягнення специфічних цілей вона має формальну структуру (П.Блау і У.Скотт).

В четвертому – під організаціями розуміють соціальні об’єднання (групи), які свідомо конструюються і керуються для досягнення специфічних цілей (А.Етціоні).

Згідно з цими підходами, соціальній організації притаманні ціль, синергія (кооперація), ієрархія (формальна структура) і управління (координуюча система): для досягнення певних цілей організація утворюється, вибудовує свою ієрархію і функціонує або здійснює управління, а синергія є ефектом, який виникає в результаті складання зусиль тим чи іншим способом об’єднаних людей.

Основою типології соціальних організацій можуть виступати як функції, які організації виконують в суспільстві, так і та або інша особливості їх окремого елементу. Оскільки соціальна організація є багатофункціональним і складним утворенням, існує велика кількість типологій соціальної організації. Так, М.Вебер виділяв автономні і гетерономні, автокефальні і гетерокефальні типи організацій. Американський соціолог і послідовник М.Вебера А.Етціоні вважав, що в залежності від способу підлеглості членів організації та затвердження соціального контролю в ній організації бувають примусові, утилітаристські і символічні. У російського соціолога Г.В.Осіпова можна зустріти типологію організацій, в якій він виділяє ділову організацію, суспільні спілки, проміжні форми організації, асоціативні організації і поселення. Та інші.

При вивченні теми певні труднощі може викликати широта того соціального поля яке покриває поняття соціальна організація. Дослідження типологій, при тому, що добре засвоєно особливості основних рис соціальної організації, допомагає «зняти» цю проблему. І хоча різного роду фірми, комерційні об’єднання скоріше асоціюються з організацією, ніж скажімо сім’я або гурт друзів, а основна увага вчених приділяється вивченню саме ділових та утилітарних організацій, що сприяє збільшенню прибутку, підвищенню економічної ефективності, та безцінну послугу отримуватимуть і інші типи об’єднань людей, якщо відносно них застосовувати організаційний підхід (як зовні так і з середини). Коли будь-яка група людей усвідомлює себе соціальною організацією, – специфічним об’єднанням, утвореним для досягнення певних цілей, – це допомагає її членам зберігати постійну орієнтацію на мету свого утворення, а значить існувати з більшою ефективністю, будь-то трудовий колектив, сім’я або організація іншого типу, що, на жаль, дуже часто втрачається у повсякденному житті.

До вивчення теми: Соціальна структура і соціальна стратифікація.

На межі ХІХ-ХХ століть в соціальних науках почав формуватися так званий системний рух, який був одним із напрямків виходу з кризи, котра на той час охопила наукове пізнання (результат панування концепції елементаризму). Наголошуючи на необхідності розглядати об’єкт пізнання як цілісність, системний рух висунув нові принципи підходу до його вивчення що, відповідно, зумовило і нову орієнтацію досліджень.

Об’єкт соціології – суспільство – постало як цілісна і динамічна система, котра і має бути досліджена як така. Тому, підготовку до першого питання теми слід розпочати з визначення і аналізу поняття система.

В той же час, для системного підходу до вивчення об’єкту є характерним те, що він переносить увагу вченого з дослідження елементів на структуру як на незмінну характеристику складності об’єкту, на зв’язки між його елементами. Визнається також, що як кількісний, так і якісний аналіз елементів залишається важливим, але лише з урахуванням їх місця в цілому. Основу ж явища складають зв’язки, які утворюють системну цілісність. Сама концепція цілісності орієнтується на неможливість звести складне до простого і наявності у об’єкта цілісних якостей (емерджентних властивостей), природу яких необхідно відшукувати в науковому дослідженні його багатоманітних зв’язків.

Отже, будучи цілісною, система має сукупність функціонально пов’язаних між собою елементів, зв’язків і залежностей, які складають її внутрішню будову – структуру. Структура соціальної системи (її склад) залежить від завдань, які стоять перед системою і можливостей щодо їх виконання. Стосовно суспільства, це необхідність задовольняти базові потреби (наприклад, за Т.Парсонсом такими завданнями є адаптація, цілеорієнтація, інтеграція і підтримання зразка, виконання яких функціонально закріплено за різними елементами), на що впливають такі фактори, як природна диференціація індивідів, природо-географічне середовище, рівень розвитку науки і техніки і т.ін. Але між різними вченими і соціологічними напрямками виникла неузгодженість у тому, що вважати елементом соціальної структури суспільства.

Вивчення побудови соціального життя має довгу історію. В науках про природу поняття структури застосовувалося для характеристики взаємозв’язку частин, які утворюють єдине ціле, вже в ХVІ столітті. Термін “соціальна структура” отримав широке розповсюдження нещодавно – після 1945 року. Але можна сказати, що вся історія становлення соціології як науки пов’язана з формуванням погляду на суспільство як на надіндивідуальну структуру. Сáме уявлення, що соціальні одиниці являють собою щось більше, ніж сума індивідів, і що суспільство живе і рухається за своїми законами, і було фундаментальним підґрунтям для вимог соціології мати власну галузь пізнання.

Розуміння суспільства як цілого, де його частини ідентифікуються і отримують значення через свої відносини з цілим, представлено вже у О.Конта, К.Маркса і Г.Спенсера.

Вартою окремої уваги з даної проблематики є концепція Т.Парсонса, де суспільство розглядається як соціокультурна система, де поведінка індивіда, а через неї і суспільні явища (пригадайте другу і третю теми) визначаються перш за все культурними факторами, тобто цінностями, правилами поведінки, ролями і т.ін.

В огляді за бажанням можуть бути представлені та проаналізовані і інші підходи, наприклад, М Вебера, Г.Зіммеля, той, який належить до теорій обміну та ін.

Отже, соціальна структура суспільства охоплює розміщення всіх відносин, залежностей, взаємодій між окремими елементами. Інтегруючи судження різних авторів можна зазначити, що в якості елементів структури виступають соціальні інститути і спільноти різних типів. Базовими одиницями соціальної структури є цінності і норми.

При вивченні даного питання необхідно звернути увагу і на той факт, що соціальна структура є якісною визначеністю суспільства, тому зміни першої відображають докорінний якісний зсув останнього. А вивчення соціальної структури зовсім не означає відмови від розгляду суспільства в його динаміці. Суспільство являє собою процес, а тому структура є і його організацією в часі. Процес розвитку суспільства реалізується в якісних змінах його структури, що пов’язано з виникненням нових структурних складових або /і зникненням старих.

Для того, щоб позначити нерівність між різними соціальними спільнотами та їх ієрархічне розташування на соціальній шкалі суспільства, у науковий обіг було введено категорію соціальна стратифікація.

За часів Радянського Союзу в результаті заперечення існування нерівності в країні у вітчизняній науковій літературі поняття соціальна стратифікація відхилялося, хоча з 1970-х рр. вже було визнано наявність соціальних прошарків як внутрішньокласових компонент.

Оскільки підстави для соціальної стратифікації можуть носити різноманітний характер, наприклад, економічний (багатий – бідний), професійний (високий – низький рівень кваліфікації, престижна – непрестижна професія), політичний (управляючий – той, ким управляють), окремі дослідники і різні соціологічні напрямки мають свою точку зору відносно базових критеріїв розшарування суспільства, якісної характеристики його шарів і прошарків, ролі стратифікаційної структури. Тому, прийнято вести мову про існування так званих теорій соціальної стратифікації – структурно-функціональну, конфліктологічну, еволюційну, марксистську, веберіанську та ін.

Як правило, зазначені вище теорії характеризують стратифікаційну структуру класового суспільства, але у рабовласницькому, кастовому, і становому суспільствах структура розшарування мала свої особливості.

До вивчення теми: Соціальна комунікація.

Соціальна взаємодія, – вся наша увага, як бачимо, обертається навколо цієї категорії, – містить в собі необхідний елемент – передачу інформації, почуттів, оцінок, значень, змістів, цінностей і т.п., який в науці прийнято називати соціальною комунікацією.

Комунікація по праву вважається одним із найважливіших соціальних процесів і як така привернула до себе увагу багатьох наук – соціології, психології, політології, етнографії, лінгвістики і т.п. Витоками вивчення соціальної комунікації виступили різні наукові напрямки, школи, теорії, які прийнято об’єднувати у три групи на підставі ведучого аспекту комунікації – мовного, соціального і власне комунікативного.

Серед великої кількості визначень можна виділити одразу декілька, які, по-перше, є найбільш близькими до соціологічного розуміння, по-друге, розглянуті разом, вони дають всебічну характеристику соціальної комунікації як явища, де вона постає як:

1) передача інформації, ідей, емоцій, навичок і т.і. за допомогою символів – слів, картин, графіків і т.і.;

2) процес, який пов’язує окремі частини світу одну з іншою;

3) процес, який робить загальновідомим те, що було монополією одного або декількох;

4) механізм за допомогою якого реалізується влада.

Наступним кроком необхідно буде приділити увагу різним концепціями соціальної комунікації, які існують в межах тієї або іншої загальносоціологічної теорії. Окремо тут слід виділити теорію символічного інтеракціонізму Дж.Г.Міда, який вважав, що комунікація є нічим іншим, як засобом взаємо пристосування індивідів, котрий складає центральну ланку механізму самопідтримування і саморозвитку суспільства. Саме комунікація втягує інших в процес співучасті.

Соціальна комунікація виконує в суспільстві багато різноманітних функцій, серед яких основними або базовими є інтегруюча, інформаційна, прагматична і експресивна. Студенту необхідно вміти розкривати зміст кожної функції і вдало наводити приклади.

Комунікація буває вербальною і невербальною. На підставі рівня або контексту, в якому здійснюється комунікація, найчастіше виділяють міжособову, групову і масову комунікацію.

Міжособова є найбільш давньою формою комунікації, яка і в сучасному суспільстві зберігає ведучу роль у формуванні особистості. Групова комунікація разом із рольовим різновидом міжособової комунікації складає основу системи комунікації в організаціях. Тому більша увага цим двом видам комунікації приділяється при вивченні інших тем курсу. Але все ж таки від студента вимагатиметься розуміння особливостей кожного виду комунікації, їх можливостей і недоліків. Наступним питанням теми доцільно розглядати саме масовукомунікацію, її сутність, функції і вплив.

Масовоюкомунікацією називається процес поширення інформації і впливу у суспільстві за допомогою спеціальних засобів: преси, телебачення, радіо, кіно і т.п., в результаті чого повідомлення надходить одразу до великих груп людей. Зауважимо, що в науковій літературі саме вище визначений процес називають масовою комунікацією, хоча інколи студенти намагаються визначити її як комунікацію в масах.

Матеріальною передумовою виникнення масової комунікації став винахід безпосередньо технічних засобів, на основі яких сформувалися організаційно-технічні комплекси, які дозволяли здійснювати швидку передачу і масове тиражування великих обсягів словесної, образної та музичної інформації і отримали назвузасобівмасовоїінформації (ЗМІ), або мас-медіа.

Погляди на функції масової комунікації у суспільстві час від часу змінювалися. Основними функціями масової комунікації називають: інформативну, кореляцію із соціальними структурами суспільства, передачу культурної спадщини, розважальну і мобілізуючу та ін. Окремою функцією масової комунікації сьогодні стоїть реклама.

Цей перелік функцій являє собою найважливіші підходи до дослідження масової комунікації. Крім того, предметом дослідження виступають моделі масової комунікації – узагальнені схеми, які являють собою описову або графічну форму основних компонентів масової комунікації і їх зв’язки (Г.Лассуелл, Б.Вестлі і М.Мак-Лін). Моделі відображають певне розуміння структури масової комунікації і її функціонування.

Електронні джерела інформації: ел.папка «Соціологія» курс для студентів спеціальності «Політологія».

Методичні рекомендації

Методичні рекомендації до вивчення теми: Предмет, структура і функції соціології.

Результатом вивчення першого питання теми має бути сформоване уявлення про місце соціології в системі наук та особливості взаємозв’язку між соціологією і філософією, історією, психологією, політологією та іншими науками. Матеріал для роботи над даним завданням міститься у будь-якому підручнику з соціології, а попередні напрацювання, – добре засвоєння специфіки предмета соціології, – стануть запорукою успіху.

Тепер перейдемо до наступного питання.

Цілком природнім є той факт, що люди, які навіть ніколи не чули слово «соціологія», вже мають певні відомості про «життя людини в середовищі подібних до себе» говорячи словами відомого російсько-американського вченого П.О. Сорокіна. Спробуйте встановити джерела і характер таких відомостей.

Соціологічне ж знання за своєю суттю є знанням науковим. Тому наступним кроком необхідно буде розкрити його специфічні особливості як такого і показати перевагу перед зазначеними відомостями.

Будучи науковим, соціологічне знання існує у чотирьох формах: факти, проблеми, гіпотези і теорії. Чітке розуміння того, з якою саме формою соціологічного знання маємо справу при обговоренні різних питань і проблем на семінарських заняттях, дозволить уникати зайвих непорозумінь під час дискусій, що підвищить їх ефективність. Тому уважний аналіз кожної такої форми буде дуже корисною вправою.

Соціологічне знання має не хаотичний, а чітко структурований вигляд. Вивчення цієї частини питання може бути ускладнено тим, що в соціології утворилося багато підходів до виявлення критеріїв її структуроутворення. Звичайно, немає потреби у тому, щоб розглядати всі існуючі, але найбільш поширені охопити варто. Такою є, по-перше, трирівнева структура, де виділяють фундаментальний або загальнотеоретичний рівень, рівень середніх теорій і емпіричний рівень. По-друге, – структура, елементами якої є методологія соціології; знання про предмет; методи; дослідження. І, по-третє, в залежності від рівня аналізу соціальних явищ і процесів, соціологію прийнято розподіляти на дві частини: макро- і мікросоціологію. Завдання полягає у тому, щоб встановити зміст і призначення кожного рівня структур, що розглядаються, а також характер взаємозв’язку між ними (рівнями).

Ще одне питання теми присвячено вивченню ролі соціології в житті суспільства, що розкривається у тих функціях, які вона виконує як наука. Взагалі, функції будь-якої гуманітарної або соціальної науки прийнято поділяти на універсальні і специфічні, основні і допоміжні. Соціологія тут не є винятком, але в науковій літературі по-різному підходять до визначення самих цих функції і їх тлумачення. Висвітлюючи дане питання теми можна використовувати будь-який запропонований варіант, наприклад, такий: теоретико-пізнавальна, практично-перетворювальна, світоглядно-ідеологічна, гуманістична та культурна, описова, інформаційна, прогностична, критична, функція соціального контролю, функція соціального управління. Після того, як буде розкрито і проаналізовано функції соціології, подумайте над тим, чим може бути корисною дана наука в професійній діяльності вчителя.

Методичні рекомендації до вивчення теми: Історія соціології: соціологічні теорії

ХХ ст.: макрорівень.

На розвиток соціології в ХХ столітті великий вплив здійснили твори американського соціолога Т.Парсонса. Займаючись розробкою загальної концепції соціологічної теорії він ставив за мету охопити всі аспекти соціального світу і узгодити розуміння суспільного життя з досягненнями природничих наук.

Його уявлення про теорію ґрунтуються на положенні про складність і заплутаність реального світу і необхідності виведення абстрактних понять для упорядкування наших уявлень про нього. Т.Парсонс вважав, що реальність, незважаючи на всю її неосяжність, організована логічно і раціонально, має системний характер, з чого виходить, що виокремлені абстрактні положення повинні бути логічно організовані в єдине тіло відвернутих концепцій. І лише після цього можна буде мати можливість висловлювати судження про реальний світ.

Рух Т.Парсонса до всеохоплюючої соціологічної теорії, яка не відхиляючи усвідомленість і розумність поведінки індивіда, повинна була вказати на умови і можливість соціального порядку, почався з розробки теорії соціальної дії, котра викладена в таких його працях, як «Структура соціальної дії» (1937 р.), «Соціальна система» (1951 р.) і «До загальної теорії дії» (1951 р.).

Справедливим буде одразу зазначити, що тексти праць вченого написані досить важкою мовою, і це ускладнює їх сприйняття. Ч.Міллс навіть зауважив, що вибираючи окремі їх частини і перекладаючи останні на «звичайну» мову, додаючи ясності, ми не втрачаємо жодної цінної ідеї, а, навпаки, набуваємо нового погляду на речі. Він вважав, що можна було б перетворити 555 сторінок «Соціальної системи» в 150 сторінок звичайного англійського тексту. Це не призвело б до суттєвих змін. Причиною такої ситуації частково є те велике значення, яке Т.Парсонс надавав рівню і чистоті абстрактного теоретизування. Автори підручників з соціології, в свою чергу, все-таки намагаються подавати його ідеї в більш доступному для розуміння викладенні – з тією або іншою мірою успіху.

Напевне, корисною можна вважати пораду, в такому становищі, при дослідженні структури «одиничного акту», представити його у вигляді схеми, розкриваючи зміст кожного з елементів і приділяючи особливу увагу аналізу ситуативних факторів (біологічний організм, культурна система, особистість, соціальна система). Це допоможе зрозуміти зв’язки і залежності між елементами соціальної дії в результаті чого ідея Т.Парсонса постане в своїй цілісності. Даний абстрактний опис став вихідним пунктом подальшого теоретизування вченого.

В своїй теорії соціальної дії основну увагу Т.Парсонс приділяє дослідженню не самої дійової особи, а умов і ситуаційного оточення, які визначають її соціальну дію. «Поверніть людину в соціологічний аналіз!» – реагує на це інший американський вчений Дж.Хоманс. Він вважає, що основні фундаментальні положення, які повинна відкривати наука при дослідженні соціальної дії індивіда є психологічними. А завдання соціології полягають у тому, щоб показати, як поведінка багатьох людей відповідно до психологічних положень сплітається для утворення і підтримання відносно стійких соціальних структур. Але погляди Дж.Хоманса вирізнялися одним суттєвим елементом – соціальна взаємодія, яка лежить в основі зазначених структур, розглядалася їм як процес обміну.

Разом з Дж.Хомансом дане положення поділяли і деякі інші вчені, зокрема П.Блау. На їх думку, соціальна поведінка являє собою взаємодію людей, яка не може бути нічим іншим, як процесом обміну, подібним до економічного. І оскільки правила економічного обміну доступні науковому опису, то немає жодних причин стверджувати, що відносно до соціального обміну це є неможливим.

Така точка зору на соціальну взаємодію сприяла значному розширенню розуміння її природи і механізму, і може вважатися досить корисним методологічним принципом в плані підходу до розв’язання багатьох проблем дійсності.

Третє питання теми пропонує ознайомитися із змістом ідей представників напрямку, яке в соціології отримало назву теорії обміну – Дж.Хоманса і П.Блау (самі концепції вчених різняться одна від одної, кожна має власні погляди на природу людини, суспільства і соціальної науки).

Використовуючи рекомендовану літературу, необхідно буде, по-перше, з’ясувати, як визначав соціальну дію Дж.Хоманс. На його думку, люди, які знаходяться у безперервних процесах матеріального і нематеріального обміну один з одним, складають соціальні системи (системи обміну). Самі ж процеси обміну можна пояснити п’ятьма взаємопов’язаними положеннями, заснованими на психологічному біхевіоризмі, хоча Дж.Хоманс і визнавав, що психологічний біхевіоризм не може пояснити всього, але він доходить висновку, що його недоліки пов’язані з нестачею даних або з труднощами відстеження довгих і складних причинно-наслідкових сплетінь, а не з внутрішньою непридатністю його основних положень. Отже, по-друге, треба знайти і проаналізувати ці положення.

По-третє, слід також визначити ті питання, рішення яких викликало проблеми у вченого і показати, як він пропонував їх розв’язати на основі положень своєї теорії, наскільки вдало.

Таким же чином необхідно буде дослідити і концепцію П.Блау.

Будучи фізичною, вербальною або жестовою, міжособовою, груповою або соцієтальною, договірною або дифузною, економічною, політичною, релігійною та ін., соціальна взаємодія може мати характер співпраці або суперництва. Ці основні типи соціальної взаємодії втілюються в конкретних формах, серед яких: кооперація, конкуренція, конфлікт. Саме конфлікт в якості основної рушійної сили соціального життя розглядали представники так званої соціологічної теорії конфлікту, серед них Г.Зіммель, Л.Козер, Р.Дарендорф, Дж.Рекс та ін. Це питання досить добре висвітлено в навчальній літературі.

Методичні рекомендації до вивчення теми: Особистість і соціалізація.

З точки зору соціології особистість постає як явище соціальне, а значить – набуте. Процес набуття людиною соціально значущих характеристик свідомості і поведінки називають соціалізацією. В цілому дане питання досить добре висвітлено в підручниках, тому нижче наводяться лише основні положення, яким необхідно приділити увагу при підготовці до семінару:

- визначення і зміст соціалізації, соціалізований і не соціалізований індивід;

- етапи соціалізації: адаптація і інтеріоризація;

- основні періоди соціалізації, їх характеристика і особливості;

- первинна і вторинна соціалізація, десоціалізація і ресоціалізація;

- агенти і інститути соціалізації;

- теорії соціалізації (Ч.Кулі, Дж.Мід, Ж.Піаже та ін.).

Завершуючи підготовку до даного питання теми, подумайте над тим, чи може суспільство вирішувати свої проблеми через вплив на процес соціалізації – так чи ні, чому? Коли так, то які саме проблеми?

Одним із основних методів соціологічного аналізу проблем особистості є типологія – метод пізнання узагальнених характеристик, притаманних тим або іншим категоріям людей. При підготовці до даного питання теми студенту необхідно, по-перше, ознайомитися з найбільш відомими соціальними типологіями особистості, і, по-друге, визначити, які завдання спроможні вирішувати науковці, використовуючи ту або іншу соціальну типологію особистості.

В сучасній соціології досить поширеним є виокремлення типів особистості залежно від ціннісної орієнтації: традиціоналісти, ідеалісти, фрустрований тип і гедоністи.

Часто дослідники користуються типологією, в якій виділяють модальний тип особистості, базисний і ідеальний. Так, на різних етапах розвитку радянського суспільства домінуючими були різні базисні типи особистості – особистість, «розчинена» в суспільстві; особистість, відчужена від суспільства; амбівалентна особистість; комфортно-амбівалентна особистість; нігілістично-амбівалентна особистість та мозаїчно-амбівалентний тип особистості.

Деякі автори беруть за основу типологізації особистостей переважаючі соціальні орієнтації. В такому випадку виділяють шість типів: 1) теоретичний; 2) естетичний; 3) економічний; 4) соціальний; 5) політичний; 6) релігійний.

Р.Дарендорф, використовуючи термін Аристотеля «людина політична», розробив типологію особистості, де виділив: 1) homo faber – в традиційному суспільстві «людина, яка трудиться»; 2) homo consume – споживач, сформований сучасним масовим суспільством; 3) homo soveticus – людина, яка залежить від держави.

В сучасній західній соціології значне місце займає аналіз різних типів соціальних характерів. Свій внесок у розробку та розвиток цього напрямку аналізу зробили Е.Фромм (непродуктивний, нездоровий – рецептивний, експлуатуючий, накопичувальний, ринковий; продуктивний, здоровий) і Д.Рісмен (традиційний, індустріальний, споживацький).

Зверніть вашу увагу на те, що будь-який соціальний тип особистості є продуктом складного переплетіння історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людей.

Методичні рекомендації до вивчення теми: Соціальні інститути.

Як ви вже знаєте, соціальне життя не є хаотичним. Однією з основних систем, яка виконує функцію його упорядкування і характеризується стійкістю та здатністю самовідновлюватися є соціальний інститут.

Процес формування соціального інституту називається інституціалізацією. Він охоплює декілька послідовних етапів, ознайомлення з якими буде першим важливим кроком у напрямку до розуміння суті соціальних інститутів.

В процесі формування соціальний інститут набуває характерних ознак, які стають невід’ємними рисами його зрілої форми і дозволяють ефективно функціонувати. Користуючись рекомендованою літературою необхідно виявити і проаналізувати ці ознаки (деперсоніфікований характер прав і обов’язків; наявність закладів, в межах яких здійснюється діяльність інституту; наявність ресурсів та ін.).

Практика показує, що засвоєння поняття «соціальний інститут» викликає у студентів певні, іноді значимі, труднощі. Основною причиною даної проблеми можна вважати той факт, що студенти не зрозуміли такі поняття, як «соціальне» і «соціальна реальність», одним з елементів якої є соціальний інститут. Якщо ви ще не впевнені в тому, що неможна сказати: «соціальний інститут побудовано на такій-то вулиці такого-то міста», то обов’язково зверніться до змісту названих вище понять.

Хоча програмою і передбачено більш детальне вивчення деяких соціальних інститутів (зокрема, сім’ї), є сенс порекомендувати самостійно розглянути як соціальні інститути науку, інститут охорони здоров’я, дружбу та ін., дослідивши процеси їх інституціоналізації і вказавши їх основні ознаки як таких (як соціальних інститутів).

Вважається, що люди завжди прагнуть упорядкувати свої відносини, пов’язані з задоволенням актуальних потреб. Але сам факт того, що соціальне життя інституціалізується має свої як позитивні, так і негативні сторони. Розгляд тих або інших явищ і процесів суспільного життя як наслідків інституціоналізації має велике як наукове так і практичне значення. Іноді, наприклад, процеси, котрі набувають завершених інституціолізованих форм, через відносно короткий проміжок часу втрачають свої сутність і початковий зміст. Подумайте, чому? Нажаль, не всі підручники приділяють увагу наслідкам інституціоналізації, хоча деякі їх просто не називають як такі. Тому будьте уважні і самостійно відмічайте ті розділи параграфів, які, на вашу думку, пов’язані з цією проблемою.

Диференціація соціального життя на різні види діяльності є одним із факторів, що породжує багатоманіття соціальних інститутів. В залежності від змісту функцій, які вони виконують, соціальні інститути поділяються на економічні, політичні, інститути культури і соціалізації. Крім того, за характером інституційних соціальних зв’язків соціальні інститути можуть бути формальними і неформальними. Аналіз вищезазначених видів завершує підготовку до даного питання.

Методичні рекомендації до вивчення теми: Соціальна комунікація.

При вивченні впливумасової комунікації прийнято розділяти його міру або ступінь та результати.

В різні періоди часу ступінь впливу масової комунікації на суспільство і його членів оцінювався по-різному. Варто, наприклад, порівняти початок ХХ ст. і сучасність. Проведіть таке порівняння і спробуйте пояснити, із чим пов’язано такі відмінності.

Сьогодні для пояснення впливу масової комунікації на індивідуальну і групову свідомість запропоновано чисельні теорії. Найбільшою популярністю користуються: теорія залежності і теорія використання і задоволення. Студенту необхідно ознайомитися із їх змістом.

Серед результатів впливу масової комунікації на індивідуальну і групову свідомість треба зазначити наявність як негативних, так і позитивних. Користуючись джерелами літератури і додавши свій власний соціальний досвід треба перелічити їх і проаналізувати.

На думку вчених С. Болл-Рокича і М. Де Флюєра можна вести мову про когнітивні (пізнавальні), емоційні і поведінкові результати впливу.

Вивчаючи вплив масової комунікації, відомий французький вчений А.Моль виділив чотири основні доктрини масової комунікації, які розрізняються за своїми цілями впливу на аудиторію: демагогічна, догматична, інформаційна і динамічна. Системи масової комунікації використовують всі чотири названі доктрини у різних формах та пропорціях.

Одним із наслідків дії масової комунікації в суспільстві, а також одним із поширених засобів неформальної комунікації можна вважати чутки – специфічне або злободенне висловлення думки, яке передається від людини до людини звичайно за допомогою усної мови, без надання надійних стандартів в

Дата добавления: 2013-12-13