Тема 8: Організація і методика написання тексту наукової роботи з правознавства

1. Загальні вимоги до написання наукового твору.

2. Види навчально-дослідницьких робіт.

3. Підготовка та оформлення наукового звіту за темою дослідження, розробка висновків та практичних рекомендацій.

4. Дисертація – форма атестації наукових і науково-педагогічних кадрів. Автореферат дисертації.

Кожний дослідник прагне довести результати своєї праці до читача. Висвітлюючи весь дослідницький процес від творчого задуму до заключного його етапу, підбиваючи під­сумки, формулюючи висновки і рекомендації, учений розкри­ває складність творчих пошуків.

Суттєвою підмогою в підготовці публікацій стане володіння дослідником певною сумою методичних прийомів викладу наукового матеріалу. Використовують такі методичні прийоми викладу науко­вого матеріалу:

1) послідовний;

2) цілісний (з наступною обробкою кожної частини, роз­ділу);

3) вибірковий (частини, розділи пишуться окремо за будь-якою послідовністю). Залежно від способу викладу різним буде темп і кінцевий результат.

Послідовний виклад матеріалу логічно зумовлює схему підготовки публікації: формулювання задуму і складання попереднього плану; відбір і підготовка матеріалів; групу­вання матеріалів; редагування рукопису. Перевага цього спо­собу полягає в тому, що виклад інформації здійснюється в логічній послідовності, що виключає повтори та пропуски. Його недоліком є нераціональне використання часу. Поки автор не закінчив повністю черговий розділ, він не може перейти до наступного, а в цей час матеріал, що майже не потребує чистового опрацювання, чекає на свою чергу і ле­жить без руху.

Цілісний спосіб - це написання всієї праці в чорновому варіанті, а потім обробка її в частинах і деталях, внесення доповнень і виправлень. Його перевага полягає в тому, що майже вдвічі економиться час при підготовці білового варі­анта рукопису. Разом з тим є небезпека порушення послідов­ності викладу матеріалу.

Вибірковий виклад матеріалу часто використовується до­слідниками. В міру готовності матеріалу над ним працюють у будь-якій зручній послідовності. Необхідно кожний розділ доводити до кінцевого результату, щоб при підготовці всієї праці її частини були майже готові до опублікування.

Кожний дослідник вибирає для себе найпридатніший спосіб для перетворення так званого чорнового варіанта рукопису в проміжний або біловий (остаточний).

У процесі написання наукової праці умовно виділяють такі етапи: формулювання задуму і складання попереднього плану; відбір і підготовка матеріалів; групування матеріалів; опрацювання рукопису.

Формулювання задуму здійснюється на першому етапі. Слід чітко визначити мету даної роботи; на яке коло читачів вона розрахована; які матеріали в ній подавати; яка повнота і ґрунтовність викладу передбачається; теоретичне чи прак­тичне спрямування; які ілюстративні матеріали необхідні для розкриття її змісту. Визначається назва праці, яку потім можна коригувати. На етапі формулювання задуму бажано скласти попередній план роботи. Інколи необхідно скласти план-проспект, який вимагають видавництва разом із замовленням на видання. План-проспект відбиває задум праці і відтворює структуру майбутньої публікації.

Відбір і підготовка матеріалів пов'язані з ретельним добором вихідного матеріалу: скорочення до бажаного обся­гу, доповнення необхідною інформацією, об'єднання розріз­нених даних, уточнення таблиць, схем, графіків. Підготовка матеріалів може здійснюватися з будь-якою послідовністю, окремими частинами, без ретельного стилістичного відпрацювання.

Групування матеріалу - вибирається варіант його по­слідовного розміщення згідно з планом роботи. Паралельно з групуванням матеріалу визначається руб­рикація праці, тобто поділ її на логічно підпорядковані еле­менти — частини, розділи, підрозділи, пункти. Правильність формулювань і відповідність назв рубрик можна перевірити на комп'ютері. За інших умов це можна зробити через напи­сання заголовків на окремих смугах паперу. Спочатку вони розкладаються в певній послідовності, а потім приклеюють­ся до відповідних матеріалів. Результатом цього етапу є логічне поєднання частин ру­копису, створення його чорнового макета, який потребує по­дальшої обробки.

Опрацювання рукопису складається з уточнення його змісту, оформлення і літературної правки. Цей етап ще нази­вають роботою над біловим рукописом. Шліфування тексту рукопису починається з оцінки його змісту і структури. Перевіряється і критично оцінюється кожний висновок, кожна формула, таблиця, кожне речення, окреме слово. Слід перевірити, наскільки назва роботи і на­зви розділів і підрозділів відповідають їх змісту, наскільки логічно і послідовно викладено матеріал. Доцільно ще раз перевірити аргументованість основних положень, наукову новизну, теоретичну і практичну значущість роботи, її ви­сновки і рекомендації. Наступний етап роботи над рукописом - перевірка пра­вильності його оформлення. Це стосується рубрикації поси­лань на літературні джерела, цитування, написання чисел, знаків, фізичних і математичних величин, формул, побудови таблиць, підготовки ілюстративного матеріалу, створення бібліографіч­ного опису, бібліографічних покажчиків та ін.

Заключний етап - це літературна правка

Для привернення уваги читачів у тексті прийнято вико­ристовувати різноманітні виділення (розрядка, курсив, пе­тит, напівжирний шрифт, підкреслювання та ін.). Вибрана система виділень має бути єдиною для всієї роботи; надмірне їх використання, як і недостатнє, може ускладнити сприйняття тексту.

Слід розрізняти дисертації на здобуття наукового ступеня, виконані особисто у вигляді опублікованої індивідуальної нау­кової монографії, та наукові монографії як вид наукового ви­дання. Перший тип монографії обов'язково має містити висунуті автором для прилюдного захисту науково обґрунтовані теоретичні або експериментальні результати, наукові положення автора, опубліковані раніше у фахових наукових виданнях України чи інших країн. Для такої монографії характерні єдність змісту; вона свідчить про особистий внесок здобувача в науку і розглядається як кваліфікаційна наукова праця. За цих умов здобувач не пише рукопис дисертації, його замінює монографія. Обсяг індивідуальної монографії здобувача науко­вого ступеня доктора наук, яка зараховується як дисертація, має становити не менше 10 авторських аркушів у галузі при­родничих та технічних наук і не менше 15 авторських аркушів у галузі гуманітарних і суспільних наук.

Дисертацією, поданою на захист, є рукопис.

Між дисертацією та монографією є певні відмінності. По-перше, в дисертації передбачається виклад наукових резуль­татів і висновків, отриманих особисто автором. Моногра­фія – це виклад результатів, ідей, концепцій, які належать як здобувачеві, так й іншим авторам. По-друге, дисертація містить нові наукові результати, висновки, факти, а моногра­фія може викладати як нові результати, так і методичні, тех­нологічні рішення, факти, які вже відомі. По-третє, дисерта­ція має визначену структуру і правила оформлення, яких не­обхідно обов'язково дотримуватися. До монографії таких чітких вимог не ставлять.

Дисертація – це рукопис, який зберігається в обмеженій кількості примірників у певних бібліотечних установах. Дисертація містить призначену для поширення інформа­цію без надмірних подробиць, відповідає вимогам державних стандартів щодо видавничого оформлення і поліграфічного виконання. На ці особливості необхідно зважати, щоб не збитися на монографію при написанні дисертації.

Традиційно склалася певна композиційна структура наукової монографії, основними елемен­тами якої в порядку їх розміщення є такі: титульний ар­куш, анотація, перелік умовних скорочень (за необхід­ності), вступ або передмова, основна частина, виснов­ки або післямова, література, допоміжні покажчики, додатки, зміст.

Наукова монографія призначена передусім для вчених, фахівців певної галузі науки.

Титульний аркуш, містить повну назву установи (закла­ду), де виконана робота, прізвище, ім'я, по батькові автора, назву роботи, місто і рік. Назва монографії має бути інфор­мативною (розкривати зміст книги, основні ідеї, новизну), чіткою (відбивати предмет і об'єкт дослідження, відмінність даної роботи від аналогічних), короткою (бажано до 7-8 слів). Саме за назвою монографії здійснюється її класифіка­ція за УДК і ББК та відбиття в систематичному або предмет­ному каталозі.

На звороті титульного аркуша монографії вказують відо­мості щодо її рекомендації вченою радою до опублікування. Після бібліографічного опису обов'язково розміщують ано­тацію — стислу характеристику змісту видання, призначен­ня, форми та інші особливості. її обсяг становить приблизно 500 знаків (до 70 слів). Текст анотації має бути лаконічним, доступним читачам.

Умовні скорочення подаються перед вступом тоді, коли автор вживає маловідомі скорочення, що повторюються у тексті. Перелік треба друкувати двома колонками, в яких зліва за абеткою наводять скорочення, справа – їх розшифровку.

У вступі або передмові розкриваються значення пробле­ми, її актуальність, мета і завдання, які поставлені автором при написанні роботи, для кого вона адресована, подаються огляд основних публікацій за темою, перелік використаних джерел, організацій та осіб, що сприяли виконанню роботи та ін.

Основна частина монографії залежить від змісту і струк­тури наукової роботи. Вона складається з розділів (глав), підрозділів (параграфів), пунктів, підпунктів. У логічній по­слідовності викладаються основні наукові положення, ідеї, концепції, експериментальні дані, наукові факти та виснов­ки. Вимоги до посилань, ілюстрацій, таблиць у цілому збіга­ються з відповідними вимогами до дисертацій.

У висновках або післямові наводяться узагальнення най­суттєвіших положень наукового дослідження, основні підсум­ки, доводяться достовірність і обґрунтованість нових науко­вих положень, визначаються проблеми, які потребують по­дальшого дослідження.

Література (список використаних джерел). Залежно від характеру роботи розрізняється і принцип розміщення літера­тури в списку. Він може бути алфавітним (прізвища авторів або назв робіт розміщують за алфавітом); хронологічним (за роками публікацій, за алфавітом у межах кожного року); тема­тичним (за розділами роботи або за окремими темами); в по­рядку згадування джерел у тексті. Список може включати всі джерела за темою; ті, що були використані автором; ті, на які в роботі є посилання; найцінніші праці з теми та ін. Архівні до­кументи в списку наводять після друкованих матеріалів.

У наукових монографіях інколи подають допоміжні по­кажчики, які полегшують роботу з монографією: іменні, те­матичні, предметні, географічні, хронологічні тощо.

В додатках розміщують матеріали, які доповнюють та ілюструють основний текст: копії документів, таблиці, мате­матичні розрахунки, формули, графіки, глосарії та ін.

Зміст подають на початку або в кінці монографії. Він містить найменування та номери початкових сторінок усіх розділів і підрозділів, що допомагає отримати повне уявлен­ня про зміст та структуру видання.

Наукова стаття – один із основних видів публікацій. Оптимальний обсяг наукової статті – 6-2 сторінок (0,5-0,7 друк. арк.). Рукопис статті, як правило, має містити повну назву робо­ти, прізвище та ініціали автора(ів), анотацію (на окремій сторінці), список використаної літератури. Стаття має просту структуру, її текст, як правило, не поді­ляється на розділи і підрозділи.

Умовно в тексті статті можна виділити такі структурні елементи.

1. Вступ - постановка наукової проблеми, її актуальність, зв'язок з найважливішими завданнями (1 абзац);

2. Основні (останні за часом) дослідження і публікації, (0,5-1,5 сторінки);

3. Формулювання мети статті - висловлюється головна ідея даної публікації, яка сут­тєво відрізняється від сучасних уявлень про проблему, доповнює або поглиблює вже відомі підходи; звертається увага на введення до наукового обігу нових фактів, висновків, ре­комендацій, закономірностей або уточнення відомих раніше, але недостатньо вивчених(1 абзац, або 5-10 рядків).

4. Виклад змісту власного дослідження (5-6 сторінок).

5. Висновок, в якому формулюється основний умовивід автора, зміст висновків і рекомендацій, їх значення для тео­рії і практики, суспільна значущість; коротко накреслюють­ся перспективи подальших розвідок з теми (1/3 сторінки).

Особливо цінними є статті, опубліковані у фахових науко­вих виданнях, затверджених ВАК України. Обов'язковою вимогою до наукових публікацій здобувача є відображення в них основних наукових результатів дисертації, а також на­явність в одному випуску (номері) журналу (або іншого дру­кованого видання) не більше однієї статті здобувача за те­мою дисертації. Статті, опубліковані до появи відповідних Переліків ВАК України, вважаються лише такими, що додатково відобража­ють наукові результати.

Дослідник часто стикається з необхідністю написання ре­ферату.

Реферати складають студенти вищих навчальних закладів, їх пишуть аспіранти і ті, хто готується до складання канди­датських іспитів з філософії, педагогіки, спеціальності (якщо немає публікацій).

Реферат – ко­роткий виклад змісту одного або декількох документів з пев­ної теми. Обсяг реферату визначається специфікою теми і змістом документів (500–2500 знаків до 20–24 сторінок). Є багато видів рефератів. Науковці найчастіше мають спра­ву з інформативними і розширеними, або зведеними, рефе­ратами.

Інформативний реферат найповніше розкриває зміст документа, містить основні фактичні та теоретичні відомості. У такому рефераті мають бути зазначені: предмет дослідження і мета роботи; наведені основні результати; викладені дані про метод і умови дослідження; відбиті пропозиції автор; і щодо застосування результатів; наведені основні характеристики нових технологічних процесів, технічних виробів, нова інформація про відомі явища, предмети та ін. Інформаційний реферат розміщують у первинних документах (книги, журнали, збірники наукових праць, звіти про науково-дослідну роботу та ін.) і у вторинних документах (реферативні журна­ли і збірники, інформаційні карти та ін.).

Розширений, або зведений (багато джерельний, оглядовий), реферат містить відомості про певну кількість опублікова­них і неопублікованих документів з однієї теми, викладені у вигляді зв'язного тексту.

Вибір теми реферату слід узгоджувати з кафедрою і нау­ковим керівником. Тема має допомогти дипломнику та аспі­ранту у визначенні методології свого дослідження. Обсяг розширеного реферату – 20-24 сторінки. Виклад матеріалу в рефераті має бути коротким і стис­лим. Слід використовувати синтаксичні конструкції, власти­ві мові наукових і технічних документів, уникати складних граматичних зворотів.

У рефераті слід використовувати стандартизовану термі­нологію, уникати незвичних термінів і символів або поясню­вати їх при першому згадуванні в тексті. Терміни, окремі слова і словосполучення можна замінювати абревіатурами і прийнятими текстовими скороченнями, значення яких зро­зуміле з контексту.

Рецензія (відгук) на реферат має об'єктивно оцінювати по­зитивні і негативні його сторони. В рецензії тією чи іншою мірою слід оцінити вміння поставити проблему, обґрунтува­ти її соціальне значення; розуміння автором співвідношен­ня між реальною проблемою і рівнем її концептуальності; повноту висвітлення літературних джерел, глибину їх аналі­зу, володіння методами збору, аналізу та інтерпретації емпі­ричної інформації; самостійність роботи, оригінальність в осмисленні матеріалу; обґрунтування висновків і рекомен­дацій. Стиль рецензії має відповідати нормам, прийнятим для наукових відгуків, тобто бути доброзичливим, але принципо­вим. Відносно до автора роботи речення слід будувати в третій особі минулого часу ("студент поставив..., розкрив..., довів..."); до самої роботи - в теперішньому часі ("реферат містить..., розкриває..." та ін.). Рецензію не слід завершувати оцінкою; вона має виплива­ти зі змісту документа.

Дата добавления: 2013-12-14