Державне регулювання та державна підтримка національного та розвиток міжнародного бізнесу(сам.вивч.)

Змішані- капітал належить підприємцям двох або кількох країн; їхня реєстрація здійснюється в країні одного із засновників такого підприємства; якщо метою створення змішаного підприємства є спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним.

4. Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим статусом і формою господарювання.

Одноосібне підприємство є власністю однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов'язання всім майном (капіталом). Таке підприємство може бути зареєстроване як самостійне або як філія іншого підприємства (фірми). Форму одноосібних підприємств мають переважно малі за кількістю працівників фірми.

Кооперативні підприємства (кооперативи) - добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності. Характерною їхньою ознакою є особиста участь кожного у спільній діяльності, використання власного або орендованого майна. В економіці України функціонують два основні типи кооперативів: виробничі й споживчі. ЇЇ перспективі можна очікувати великого поширення кооперативів також і в інших сферах діяльності - науковій, фінансовій, страховій тощо.

У державному секторі економіки однією з форм підприємництва є орендні підприємства. Оренда полягає в тимчасовому (на договірних засадах) володінні й користуванні майном, необхідним орендатору для здійснення підприємницької діяльності. Об'єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їхніх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), а також окремі одиниці майна.

Виокремлювані за цією ознакою господарські товариства є об'єднаннями підприємців. У більшості країн з ринковою економікою такі товариства залежно від характеру інтеграції (осіб чи капіталу) та міри відповідальності за зобов'язаннями (повна чи часткова) поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, командитні та акціонерні.

Повне товариство (товариство з повною відповідальністю ) - товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язання підприємства всім своїм майном.

Товариством з обмеженою відповідальністю вважається таке, що має статутний фонд, поділений на частини, розмір котрих визначається засновницькими документами; учасники цього товариства несуть відповідальність у межах їхнього внеску.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого має бути не менше суми, еквівалентної 1 мінімальній заробітній платі, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести не менше 50 % вказаного в установчих документах вкладу, що підтверджується документами, виданими банківською установою. Учасник зобов'язаний повністю внести свій вклад не пізніше року після реєстрації товариства.

Товариство з додатковою відповідальністю — це товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів.

Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а коли цих сум недостатньо — додатково належним їм майном у розмірі, кратному до внеску кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

Командитним є товариство, яке, поряд із членами з повною відповідальністю, включає одного чи більше учасників, відповідальність котрих обмежується особистим внеском у майно такого товариства.

Найбільш розвинутою формою господарських товариств є акціонерне товариство. Головним атрибутом такого товариства служить акція - цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь у статутному фонді товариства; підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учаснику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна за ліквідації товариства. Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд акціонерного товариства, який не може бути менше суми еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства.

Акціонерні товариства бувають двох видів: публічне, акції якого розповсюджуються через відкриту передплату та купівлю-продаж на фондових біржах; приватне, акції котрого можуть розповсюджуватися лише між його засновниками.

Акціонерна форма господарювання має істотні переваги: фінансові - створює механізм оперативної мобілізації великих за розміром інвестицій і регулярного одержання доходу в формі дивідендів на акції; економічні - акціонерний капітал сприяє встановленню гнучкої системи виробничо-господарських зв'язків, опосередкованих перехресним або ланцюговим володінням акціями; соціальні - акціонування є важливою формою роздержавлення власності підприємств будь-яких розмірів, перетворення найманих працівників на власників певної частки майна підприємства.

5. Класифікаційна належність підприємств (фірм) за галузево-функціональним видом діяльності здебільшого є зрозумілою із самої назви окремих їхніх груп (видів). Пояснення потребують хіба що лізингові підприємства. У світовій економіці під такою назвою фігурують міжнародні орендні фірми-продуценти, які за відповідну плату здають в оренду товари споживчого призначення, обчислювальну техніку, різноманітне технологічне устаткування, транспортні засоби тощо.

6. Технологічну й територіальну цілісність мають так звані материнські (головні) підприємства або фірми. Особливістю їхньої діяльності є те, що вони контролюють інші фірми. Залежно від розміру капіталу, що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу і ступеня підпорядкованості, підприємства, які перебувають у сфері впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні, асоційовані та філії.

Дочірнє підприємство (компанія) - юридичне самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс; проте материнська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їхніх акцій.

Асоційоване підприємство є формально самостійним, але з різних причин воно залежить від головної фірми і мусить підпорядковуватися її стратегічним цілям. На відміну від дочірніх та асоційованих підприємств філія не користується юридичною й господарською самостійністю, не має власного статуту та балансу, діє від імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал філії належить материнській фірмі.

7. З - поміж суб'єктів господарської діяльності окремо виділяють малі (дрібні)підприємства, що становлять основу малого бізнесу. До них належать суб'єкти господарювання з кількістю працівників: у промисловості та будівництві - до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери - до 50 осіб; науці й науковому обслуговуванні - до 100 осіб; галузях невиробничої сфери - до 25 осіб; роздрібній торгівлі - до 15 осіб. Окрім того, віднедавна офіційно заведено називати мікропідприємствами суб'єктів малого підприємництва із середньообліковою чисельністю працівників до 10 осіб та обсягом виручки від продажу продукції (надання послуг) до 250 тис. грн. за рік.

Розрізняють такі об‘єднання підприємств:

• асоціації — договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-якого з її учасників;

• корпорації — договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;

• консорціуми — тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети;

• концерни — статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців;

• виробничі об‘єднання -єдиний виробничо - господарський комплекс, до складу якого входять підприємства, конструкторські бюро, технологічні організації та ін.;

• науково - виробничі об‘єднання (НВО) - об‘єднання різних господарських одиниць, але основною є сильна, науково - дослідна, проектно - конструкторська або технологічна організація;

• об‘єднання - за галузями, територіальними та іншими принципами. Усі об‘єднання є юридичними особами, мають самостійний баланс, розрахункові рахунки, печатку зі своєю назвою та інші реквізити.

• трести - монополістичне об'єднання підприємств, що раніше належали різним підприємцям, в єдиний виробничо-господарський комплекс.

• холдінги- інтегроване об'єднання, що безпосередньо не займається виробничою діяльністю, а використовує свої кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств, які є учасниками концерну або іншого добровільного об'єднання.

• фінансові групи - об'єднання юридично та економічно самостійних підприємств різних галузей народного господарства.

Порівняльна характеристика організаційно – правових форм бізнесу показана в табл.1.3.

Державне регулювання бізнесу - це вплив держави на діяльність підприємницьких структур, суб'єктів бізнесу і ринку з метою забезпечення нормальних умов їх функціонування.

Потреба регулювання бізнесу сьогодні зумовлена цілями економіч­ної політики держави і передусім:

• поступовим переходом до ринкової економіки;

• підпорядкуванням суспільного виробництва потребам та інтере­сам людей, створенням умов для вільної творчої праці;

• підвищенням престижу підприємництва й сумлінної праці;

• забезпеченням високої ефективності виробництва і діяльності підприємницьких структур, суб'єктів бізнесу;

• створенням умов стабільного економічного зростання та ін.

Потреба державного регулювання бізнесу випливає з об'єктивно властивих державі економічних функцій, основними з яких є такі:

• стратегія і тактика економічного розвитку, визначення цілей та пріоритетів здійснення структурної перебудови економіки;

• розробка і затвердження правових основ економіки;

• регулювання економічної діяльності, спрямованої на вирівнювання сукупного попиту і пропозиції;

• захист конкуренції як основного регулюючого механізму ринкової економіки;

• розробка антимонопольного законодавства та здійснення контро­лю за його реалізацією;

• перерозподіл доходів, спрямованих на усунення невідповідності їх розмірів, що властиво ринковій системі (програми допомоги, регулювання цін тощо);

• фінансування суспільних благ та послуг (благоустрій населених пунктів, будівництво доріг, музеїв, бібліотек тощо);

• регулювання зовнішньоекономічних відносин та ін.

За способами впливу механізми регулювання можуть бути:

- прямими, тобто такими, що здійснюються за допомогою прийняття законодавчих актів, на яких грунтуються дії виконавчої влади, та непрямими - що грунтуються на використанні різних економічних, фінансових важелів (податків, цін, відсотків, кредитів, пільг тощо).

З метою виконання своїх економічних зобов'язань держава вико­ристовує різноманітні способи впливу на бізнес. Це створення зако­нодавчих актів, що регулюють організацію, функціонування та розвиток бізнесу: розробка програм залучення підприємницьких структур у тендері для отримання державних замовлень; закупівля державою значної частини виготовленої на підприємствах бізнесу продукції; пільгове оподаткування для новостворених підприємницьких структур; однаковий з державними підприємствами доступ до фінансово-кредитних ресурсів; стимулювання випуску якісної, конкурентоспроможної продукції; державна підтримка розвитку підприємств бізнесу та сприяння у функціонуванні їх та ін.

Органи державного управління будують свої відносини з підприєм­цями, використовуючи:

• податкову і фінансово-кредитну систему, яка встановлює ставки податків і відсотків по державних кредитах; податкові пільги; ціни та правила ціноутворення; цільові дотації; валютний курс;

• розміри економічних санкцій;

• державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, со­ціальні, економічні та інші норми і нормативи;

• науково-технічні, економічні, соціальні, державні та регіональні програми;

• договори на виконання робіт і поставок для державних потребу

Мета державної підтримки бізнесу - створення однакових умов для всіх суб'єктів господарювання, зайнятих у сфері бізнесу, а також вирівнювання підприємницьких структур з іншими сферами суспільного виробництва. Особливо такої підтримки потребує дрібний та середній бізнес.

Державна підтримка бізнесу здійснюється:

• на умовах і в порядку, передбаченому чинним законодавством, надає земельні ділянки, передає підприємцю державне майно (виробничі та нежитлові приміщення, законсервовані та недобудовані об'єкти і споруди, обладнання, що не використовуються), необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

• сприяє організації матеріально-технічного забезпечення та інфор­маційного обслуговування підприємців, підготовці та перепідготовці кадрів;

• здійснює початкове упорядкування неосвоєних територій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передаванням їх у кредит підприємцям;

• стимулює за допомогою економічних важелів (цільових субсидій, податкових пільг тощо) модернізацію технологій, інноваційну діяльність освоєння нових видів продукції та послуг; надає підприємцям кредити та залучає кошти іноземних та національних інвесторів.

Підтримку підприємництва, малого та середнього бізнесу здійсню­ють державні органи управління, які мають спеціальні служби, органи регіонального та місцевого управління і державної адміністрації (на сьог. день є 200 тис. малих підприємств).

До особливостей міжнародної бізнесової діяльності українських підприємств слід віднести:

1. Знання міжнародного законодавства.

2.Виробництво конкурентоспроможної продукції, якої потребує міжнародний ринок.

3. Володіння повною інформацією про стан на світових ринках.

4. Можливості здійснення експорту, силу конкурентів, ціни, платоспроможність покупців та ін.

5. Використання і розширення потужностей тих підприємців, продукція яких користується попитом на міжнародних ринках.

6. Формування асортименту, впровадження нових технологій, скорочення витрат із врахуванням експортного потенціалу.

7. Чіткість виконання договірних зобов'язань, дотримання вимог і правил домагатися щодо зростання іміджу України на світовому ринку.

8. Засвоєння організаторами бізнесової зовнішньоекономічної діяльності цивілізованих країн, маркетингової справи, форм і методів діяльності, принципів співпраці і сумлінного виконання зобов'язань.

9. Правила ліцензування, мита, санітарних норм, вимоги до пакування і маркування, а також на правила міжнародних валютних відносин.

Вивчаючи ринок країни, у яку здійснюватиметься експорт, потрібно:

- вивчити зовнішньоекономічну політику держави, до якої експортуватимуться товари, знати торговельні угоди і контракти з Україною;

- оцінити свій експортний потенціал, визначивши конкурентоспроможність своєї продукції, асортимент свій і конкурентів;

- визначити силу конкуренції (сильна, середня, слабка), вимоги до якості, стандартів, монополізації ринків;

- вивчити форму продажу і ціни на ринку, ефективність дії реклами, наявність потенційних покупців, форми і методи захисту внутрішнього ринку;

- вивчити митні закони щодо вивозу товарів і митні закони країни, куди заплановано їх вивозити, отримати ліцензії у державних службах;

- визначити банки і форми розрахунків за експортні товари, знайти надійних посередників і укласти з ними угоди;

- вивчити процедуру експортування товарів за кордон, курс валют, оплату агентів, рівень ризику;

- вибрати сегменти ринку із врахуванням національних, кліматичних, вікових, професійних, економічних особливостей покупців;

- визначитись із ціновою політикою, враховуючи конкурентну спроможність товару, потребу утримати сегмент ринку чи розширити його, надання бонусних, сезонних та інших скидок.

Дата добавления: 2013-12-14