Політична течія – це цілеспрямована політична діяльність певних політичних сил, які об’єднані в організаційні структури і мають історично сформовану систему політичних поглядів

План

Тема 4: Сучасні політичні течії.

Питання для самоконтролю

1. Які головні концепції суспільно-політичної думки княжих часів?

2. У чому Київський митрополит Іларіон вбачав цілісність держави?

3. Яке місце у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мали «Повчання дітям» Володимира Мономаха та «Слово о полку Ігореві»?

4. Яке значення мали погляди С.Оріховського?

5. Які напрямки можна виділити у політичній літературі?

6. Які ідеї були провідними у політичному житті козацтва? На які принципи опиралася Конституція П.Орлика?

7. Який внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія?

8. Проаналізуйте головні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства.

9. У чому суть політичної програми М.Драгоманова?

10. Які ідеї стосовно майбутньої України висловлював І.Франко?

11. Проаналізуйте погляди М.Грушевського. У чому їх значення?

12. Підкреслити особливості політичної думки в Україні в XIX ст. та на початку XX ст.

13. Поясніть, яке місце в історії української політичної науки XIX ст. – початку XX ст. посідає М.Грушевський?

14. Чим відрізняється сучасна політична думка в Україні?

1. Консерватизм та неоконсерватизм як доктрина захисту традицій і одвічних цінностей.

2. Політична доктрина лібералізму та неолібералізму.

3. Соціалістична доктрина суспільного устрою: основні ідеї і принципи.

4. Марксистська концепція соціалістичного ладу.

5. Політична доктрина анархізму.

1. Історико-політичний досвід світової цивілізації і національних суспільств показує, що політичний процес останніх століть характеризується формуванням і розвитком суспільно-політичних течій. Кожна з них має свої особливості і форми вияву в різний історичний час і кожній з них відповідають суспільно-політична думка, діяльність її носіїв, організаційні структури, через які вона реалізується.

Основні традиційні суспільно-політичні течії склались і набули розвитку у XIX – XX ст. Вони відображають структуру політичних сил того чи іншого суспільства, що борються за реалізацію своїх цілей. Знання політичних сил та політики, яку вони проводять і яка дістає відображення у політичній думці і політичній діяльності, дає змогу визначити та осмислити характер суспільства даної країни, світового співтовариства, тенденції його розвитку, систему владних відносин, прогнозувати перспективи і можливості досягнення політичних цілей.

Традиційні течії мають багато різновидів. Визначимо основні з них, однак зауважимо, що в посткомуністичній Україні консерватизм, лібералізм, соціал-демократія та інші течії у своїх класичних формах ще не склалися. Це пояснюється тим, що протягом тривалого часу традиції політичного плюралізму були відсутні. Одноманітна тоталітарна спрямованість комуністичної ідеології звела майже нанівець і систему цінностей, характерних для інших ідеологій. Як свідчить історія, повернення на шлях цивілізацій потребує тривалого часу. Знання цивілізаційного шляху політичного розвитку нині є загальною потребою.

У розвитку світового політичного процесу помітне місце посідає консерватизм. Це слово походить від французького conservatism (лат. conservate), що означає «зберігати», «охороняти».

Консерватизм як напрям у західній політології, філософії, соціології виник у відповідь на численні соціальні зміни, що розхитали європейський порядок із середини XVIII ст. у зв’язку з крахом феодалізму. Поняття «консерватизм» вперше було використано французьким письменником Ф.Шатобріаном. Загальновизнаним теоретиком та ідейним натхненником консерватизму вважають англійського філософа Є.Берка. Європейський косерватизм репрезентований такими політичними діячами і мислителями, як С. Колрідж, У.Вордсворт, Ф Новаліс, Л.Бональд, Ж.Местр, Ф.Ламенне, А.Рівароль, Ф.Баадер, К.-Л.Галлер, А.-Г.Мюллер та ін., котрі виражали інтереси передовсім земельної аристократії і великої торговельної буржуазії.

В українській політичній науці виникнення консервативного напряму пов’язане з іменами найбільш відомих українських учених 20х років XX ст., які в наукових працях прагнули обґрунтувати необхідність і правомірність політико-правових засад монархічного гетьманського ладу в Україні у 1918р. Серед них – В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський.

Консерватизм у традиційному радянському розумінні – політична позиція, для якої характерні прихильність до старого суспільного ладу, віджилих звичаїв і порядків, прагнення утримати або відтворити їх, косність, нетерпимість або ворожість до всього нового, передового у політичному житті, науці, літературі тощо.

Криза «модерніті» у середині 70-х років привела до виникнення нової моделі розвитку. Становлення постіндустріального суспільства на Заході ознаменувало розвиток неоконсерватизму. У 70-80-х роках він мав широку соціальну базу. Значною мірою неоконсерватизм спирався на частину «старого середнього класу» - дрібних торговців та підприємців у традиційних галузях індустріального виробництва., священнослужителів, фермерів, військових, які були незадоволені «державою добробуту» з її великими податками, діяльністю корпорацій, знеособленою власністю, могутніми профспілками, поширенням масової культури. З інтересами і настроями цих соціальних верств значною мірою збігалися й інтереси власників банківського капіталу. Останні були занепокоєні пракрократії, що запустила маховик інфляції.

Дата добавления: 2013-12-14