Законодавство України про охорону праці

Історія розвитку науки про охорону праці

Основи охорони праці – нормативна дисципліна, яка вивчається з метою формування у майбутніх фахівців із вищою освітою необхідного в їхній подальшій професійній діяльності рівня знань та умінь із правових та організаційних питань охорони праці, основ фізіології, гігієни праці, виробничої санітарії, безпеки процесів праці та пожежної безпеки визначеного відповідними державними стандартами освіти, а також активної позиції щодо практичної реалізації принципу пріоритетності охорони життя та здоров’я працівників щодо результатів виробничої діяльності.

Курс „Охорона праці” як комплексна дисципліна базується на теоретичних положеннях природничих (фізика, хімія, математика, медицина) та суспільних (економіка, соціологія, психологія, право) наук.

Історія розвитку науки про охорону праці пройшла довгий шлях свого становлення. ОП як самостійна спеціальна дисципліна формувалася протягом більш ніж семидесяти років. Вперше ця дисципліна була впроваджена в 1929 році в Московському інституті залізничного транспорту.

У 1966 році цей курс був офіційно впроваджений у навчальні програми всіх інженерних спеціальностей, а всім технічним вищим навчальним закладам було запропоновано створити кафедри охорони праці.

Значний внесок у розвиток науки про охорону праці належить визначним російським і радянським вченим (1742 р. – М.В.Ломоносов – теорія природної вентиляції шахт; 1901 р. І.М.Сеченов – фізіологічні критерії встановлення тривалості робочого дня; академік М.Є.Жуковський – розрахунки вентиляційних систем; Б.О.Патон – прикладні проблеми охорони праці, ідентифікації професійної небезпеки).

Значний вклад у розвиток охорони праці внесла Міжнародна організація праці (МОП) – одна з найдавніших міжнародних організацій, яка була створена у 1919 році і розвивалася спочатку як автономна інституція при Лізі Націй, а з 1946 року – як перша спеціалізована установа ООН.

В Україні діють закони, які визначають права і обов’язки її мешканців, а також організаційну структуру органів влади і промисловості. Конституція – основний закон держави – була прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Вона декларує рівні права і свободи всім жителям держави: на вільний вибір праці, що відповідає безпечним і здоровим умовам, на відпочинок, на соціальний захист у разі втрати працездатності та у старості й деякі інші. Всі закони і нормативні документи повинні узгоджуватися, базуватися і відповідати статтям Конституції.

Законодавча база охорони праці України налічує ряд законів, основними з яких є Закон України „Про охорону праці” та Кодекс законів про працю (КЗпП). До законодавчої бази також належать Закони України: „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності”, „Про охорону здоров’я”, „Про пожежну безпеку”, „Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення”, „Про використання ядерної енергії радіаційну безпеку”, „Про дорожній рух”, „Про загальнообов’язкове соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням”. Їх доповнюють державні міжгалузеві та галузеві нормативні акти – це стандарти, інструкції, правила, норми, положення, статути та інші документи, яким надано чинність правових норм, обов’язкових для виконання усіма установами і працівниками України.

Закон України „Про охорону праці”, прийнятий верховною Радою України 14 жовтня 1992 р., був переглянутий і затверджений Президентом України у новій редакції 21 листопада 2002 року. Він складається з преамбули та 9 розділів. Відзначимо деякі важливі моменти, занотовані в законі.

Так, у розділі І „Загальні положення” (ст.1,2,3) наводяться визначення понять:

„охорона праці” – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі трудової діяльності;

„роботодавець” – власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, незалежно від форм власності, виду діяльності, господарювання і фізична особа, яка використовує найману працю;

„працівник” – особа, яка працює на підприємстві, в організації, установі та виконує обов’язки або функції згідно з трудовим договором”; окреслюється дія цього Закону (ст.2 „Дія цього Закону поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та на всіх працюючих”); в ст.3 йдеться наступне „Законодавство про охорону праці складається з цього Закону, Кодексу законів про працю України, Закону України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.

Дата добавления: 2013-12-14