Загальні положення про право власності

В ЦК України передбачено що підставами його виникнення можуть бути закон, договір, заповіт, рішення суду. Згідно зі ст. 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є: право володіння; право обмеженого користування (сервітут); право забудови земельної ділянки (суперфіції); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Речові права оформляють і закріплюють приналежність речей (об'єктів майнового обороту) суб'єктам цивільних правовідносин, інакше кажучи, статику майнових відносин, врегульованих цивільним правом. Цим вони відрізняються від зобов'язальних прав, що оформляють перехід речей і інших об'єктів цивільних правовідносин від одних учасників (суб'єктів) до інших (динаміку майнових відносин, тобто власне цивільний оборот), а також від виключних прав, що мають об'єктом нематеріальні результати творчої діяльності, або засоби індивідуалізації товарів («інтелектуальної» і «промислової власності»).

Юридичну специфіку речових прав складає,

1)по-перше, їхній абсолютний характер, що відрізняє їх від відносних, зобов'язальних прав;

2)по-друге, усі речові права оформляють безпосереднє відношення особи до речі, що дає йому можливість використовувати відповідну річ у своїх інтересах без участі інших осіб.

У зобов'язальних відносинах уповноважена особа може задовольнити свій інтерес лише за допомогою визначених дій зобов'язаної особи (по передачі майна, провадженню робіт, наданню послуг і т.д.);

3)по-третье, вони захищаються за допомогою особливих, речове-правових позовів, що складає їхню третю відмітну рису;

4)по-четверте, специфіка речових прав традиційно вбачається також і в тім, що їхнім об'єктом можуть служити тільки індивідуально визначені речі, а тому з загибеллю відповідної речі автоматично припиняється і речове право на неї.

Об'єктом же зобов'язального права є поводження зобов'язаної особи – боржника, причому обов'язок останнього може переходити до інших осіб у порядку правонаступництва.

Таким чином, речові права одержують свій, особливий правовий режим, відмінний від режиму зобов'язальних прав. (Розмежування речових і зобов'язальних прав властиво європейської континентальний, у тому числі російській, правовій системі Воно отсутствует в англо-американській системі права, де, наприклад, у зміст прав чи власника «довірчого керуючого» (трасту) включаються правомочності не тільки речового, але і зобов'язально-правового характеру (якщо давати їм кваліфікацію, засновану на континентальному підході).

По об'єктах, а також по змісту і способам захисту речові права відрізняються також і від виключних прав (абсолютних по своїй юридичній природі), що оформляє відносини «інтелектуальної власності».

Категорією речових прав охоплюється:

По-перше, право власності – найбільш широке по обсязі правомочий речове право, що надає уповноваженому суб'єкту максимальні можливості використання приналежного йому майна.

По-друге, у неї включаються інші, обмежені (у порівнянні зі змістом права власності) речові права.

Право власності є основним, найбільш важливим, хоча і не єдиним речовим правом – це повне речове право. Тому з його розгляду і починається вивчення категорії речових прав.

Власність – суспільне явище тому воно розглядається у двох аспектах: економічному та соціальному. Власність – це відносини з приводу речі. З одного боку цих відносин – власник, який ставиться до певної речі, як до своєї, а з іншого – усі інші особи, які зобов'язані ставитися до цієї речі як до чужої.

Право власності – найважливіше речове право, з яким пов’язується всі інші речові права. Воно належить до природних прав людини і є абсолютним правом. Праву власності протистоїть невизначена кількість людей, і на всіх них покладено обов’язок не порушувати права власника.

Річ власника належить лише йому одному, і його власність завжди ціла і повна. Можуть існувати права й інших осіб на цю річ, проте вони не складають окремих частин власності, вони невіддільні від неї і права власності на цю річ. Право на річ дає суб’єкту безпосередньо виключну й обов’язкову для всіх владу на річчю. Суб’єкт цієї влади сам розпоряджається річчю, ніхто інший не має права впливати на неї, у чиїх би руках вона не знаходилася; особа, яка має право на річ, після суду може вимагати визнання свого права і видачі речі.

Дата добавления: 2013-12-14