Історико-психологічні уявлення про любов і шлюб

Список літератури

1. Антология мудрости / Сост. В.Ю. Шойхер. - М., 2007.

2. Афанасьєва Т. Сімейні портрети. - К., 1984.

3. Довженко О. Щоденник. -К., 1995.

4. Поліщук В.М. Криза 7 років: феноменологія, проблеми. - Суми, 2005.

5. Поліщук В.М. Криза 13 років: феноменологія, проблеми. - Суми, 2006.

6. Психологічна допомога сім'ї. Кн. З / Заред. З.Г. Кісарчук. -К., 2006.

7. Семья: Справочник / В.Й. Зацепин й др. - К., 1989.

Розділ 2

Про любов і шлюб

...Та горе одному, коли він упаде, і немає іншого, щоб підвести його.

Еклога.4,10

I Іро любов, зокрема любов у шлюбі, багато написано релігійними
діячами, філософами, письменниками. Меншою мірою цією темою
переймалися психологи, соціологи, педагоги. Більшість дослідни-
ків, які зверталися до неї, вивчали реакції незнайомих людей одне
на одного в ситуації короткочасного знайомства [11]. Описати всі
.підходи - емпіричні і теоретичні - досить складне завдання. Роз­
глянемо релігійно-філософські концепції.

Тема любові і шлюбу докладно досліджувалася С. Троїцьким (1995), який зазначав, що історія людської думки містить дві голов-

I1 і. теорії про шлюб. Одну можна назвати реалістичною, іншу - ідеа­
лі стичною.

Перша вбачає сенс шлюбу в появі потомства. Прагнення мати в шлюбі своє продовження, ускладнене релігійними й патріотични­ми мотивами у вигляді бажання мати заступників в служінні богам і охоронців могил предків або захисників вітчизни, знайшло відо­браження як у староіндійських, грецьких і римських законах, так і й класичних письменників. Уже назва шлюбу в греків і римлян Іисазуе на цю мету. Маігітопїит, тобто таігіз типик, означає, що суть шлюбу - перш за все в материнстві. Відомо, що найдавніший 11 апівміфічний римський законодавець Нума Помлілій вбачав у ді­тях продовження існування батьків і головну мету шлюбу. Авгус-•пш Блаженний, осмислюючи римське законодавство про шлюб, 1111 с:ав: «... За прийнятими для шлюбних документів формами шлюб буває для народження дітей» [2, 51].

Аналогічні погляди були в греків, вони одружувалися заради законних дітей, «Гетер ми маємо для розваги, конкубінат для тілесної насолоди, а дружин ми маємо, щоб мати законних дітей і хранительок дому», - зазначав Демосфен [2, 52]. З іншого боку, якщо метою шлюбу є діти, то там, де немає надії мати дітей, немає й шлюбу, а тому безпліддя дружини було одним, іноді єдиним з приводів для розлучення. Саме тому стародавні християнські пись­менники вважали, що майже все дохристиянське людство вбачало в нащадках головну мету шлюбу, пояснюючи рідкістю населення, родовим характером стародавнього побуту, відсутністю надії на майбутнє життя і т.д. Августин Блаженний, юрист за освітою, стверджував, що причиною шлюбу є народження дітей і що там, де прагнуть, щоб дітей не було, шлюбу не може бути.

Схожа думкаєу Сориіа-Игеогіа, яка розвивалась І. Кантом, згід­но з якою головною метою шлюбу є родинні зв'язки, а «шлюб є союзом двох осіб різної статі з метою довічного взаємного користу­вання статевими особливостями».

В історії людської думки була представлена ідеалістична теорія, яка вбачала джерелом статевого життя і, зокрема, шлюбу не праг­нення організмів до самозбереження, а вище прагнення органічного світу - прагнення до розвитку, вдосконалення, повноти буття.

Пояснення шлюбу прагненням до досконалості, повноти буття є на перших сторінках Біблії, яка роз'яснює створення дружини прагненням Адама отримати собі доповнення. Ця теорія представ­лена в легенді про створення людини як андрогина, старогрецьких шлюбних обрядах і містеріях, зокрема в назві шлюбу «телос», яка в перекладі означає «кінець», тобто завершення. «Афіняни нази­вали шлюб «телос», - пише Псевдо-Ареопагит, - який завершує людину для життя» [2, 52].

У стародавній філософії цю ідею розвивав Платон в образі первіс­ного андрогина. Шлюбна любов - «ерос», вважав Платон, це праг­нення до цілісності, яка возвеличує людину до первісної доскона­лості, що зцілює і робить її блаженною.

У християнську епоху реалістична теорія оволоділа Заходом, а ідеалістична панувала на Сході [18]. «Той, хто не з'єднаний шлюб­ними зв'язками, - писав Іоанн Златоуст, - не є цілим, а становить лише половину. Чоловік і жінка не дві людини, а одна людина» [18, 60]. «Властивість любові така, що люблячий і той, кого люб­лять, утворюють не дві окремі, а одну якусь людину» [18,60].

Ця теорія знайшла відображення в офіційних східних канонічних збірках. Еклога 740 року визначала шлюб як поєднання двох осіб в одній істоті. Разом з Еклогою таке визначення потрапило в слов'ян-

ську Кормчу. В інших канонічних пам'ятниках Православної Церк­ви шлюб розглядався як всебічне і повне поєднання подружжя, але зовсім не згадувалося народження дітей, хоча в деяких пізніших дже-I >олах існували запозичення із західноєвропейських пам'яток.

Ідеалістична теорія представлена в працях німецьких філосо-фів. Й. Фіхте визначав шлюб як повне поєднання в одне буття двох осіб різної статі. Подібне визначення давали Г. Гегель і Ф. Шлеєрмахер. Перший писав про субстанціональне злиття в шлюбі двох осіб (РегзопІісНІгеИеп) в одне обличчя (Регзоп), яке стає підставою для моральних і приватноправових наслідків шлю­бу. Ф. Шлеєрмахер говорив, що метою шлюбу є взаємозаповнення і навіть, поєднання в одну волю, одну істоту [18, 58-67].

За Е. Фроммом, любов є діяльна заклопотаність, зацікавленість І! житті й благополуччі того, кого ми любимо. Де немає такої закло­потаності, там немає любові.

«Недоречно нагадувати, що здатність любити залежить від особ­ливостей розвитку особи. Це передбачає, що особа має виробити в собі переважну установку до плідної діяльності, подолавши залеж­ність, самолюбство, схильність до накопичення і зневаги іншими; людина повинна повірити у свої сили, повинна покладатися на себе в досягненні мети. Чим менш розвинені в людині ці якості, тим більше вона боїться віддавати, а отже, боїться любити. Крім того, що любити завжди означає віддавати, це завжди означає також пік­луватися, нести відповідальність, поважати і знати. Це теж про­яв активного характеру любові, найважливіші риси, властиві всім її формам» [21,177].

Л.Я. Гозман зазначав, що в пізніших дослідженнях дана струк­тура піддавалася критиці через відсутність у ній чинника задово­лення, радості: любов, за Е. Фроммом, є почуттям суто розумовим і аскетичним. Сумніви викликає чинник знання. У більшості ви­значень любові як одну з її ознак виокремлювали схильність до іде­алізації партнера, переоцінки властивих йому позитивних якостей і частковому ігноруванні негативних.

Ідеалізація тривалий час розглядалася як прояв дефіцитарності любовних відносин, порушення міжособистісного сприймання, не­зрілості особистості. М.А. Абалакіна, Л.Я. Гозман вбачають у цьо­му феномені позитивні риси.

По-перше, ідеалізація розглядається як більш позитивне став­лення до адекватно сприйнятих властивостей іншої людини. По-дру­ге, ставлення до будь-кого із захопленням обслуговує задоволення важливих людських потреб і є неодмінною умовою особистісного зростання. По-третє, ідеалізація сприяє оптимізації відносин у парі,

сповнюючи партнерів упевненості в ставленні до них Іншої людини І підвищуючи рівень самоприйняття.

За М.А. Абалакіною,. схильність до ідеалізації партнера влас­тива людям з найвищим рівнем особистісного зростання. Цікаво, що чоловіки більш схильні ідеалізувати своїх партнерок, ніж жін­ки [1], Л.Я. Гозман зауважував,-що це може бути пов'язане з тра­диційною роллю чоловіка в любовних стосунках, де він займає більш активну позицію, ніж жінка, чоловік має долати більше труд­нощів і тому значною мірою потребує ідеалізації партнера. Ідеаліза­ція не суперечить знанню. Знання закоханим об'єкта своєї любові - це дійсно інше, більш точне знання [5, 347].

Е. Фромм про об'єкти любові писав: «Неправильно було б вва­жати, що любов - це перш за все ставлення до певної конкретної людини; це - установка, орієнтація характеру особистості, яка визначає ставлення особи до світу в цілому, а не до одного лише об'єкта любові. Якщо людина любить тільки когось одного і бай­дужа до всіх інших своїх ближніх, її любов ~ це не любов, а всього лише симбіотична прихильність, інакше кажучи - розширений еготизм. Проте більшість людей вважає, що любов визначається об'єктом, а не здатністю. Те, що вони не люблять нікого, крім «коханої» людини, вважають доказом «сили» своєї любові. Ця помилка схожа на згадану вище. Оскільки люди не розуміють, що любов є діяльністю, душевною силою, вони вважають, що потріб­но знайти відповідний об'єкт, а інше додасться само по собі. Цю установку можна порівняти з установкою людини, яка хоче нама­лювати, але замість того щоб вчитися, говорить, що їй потрібно лише дочекатися відповідної натури, і варто її знайти, як вона створить прекрасне полотно. Якщо я насправді люблю одну лю­дину, я люблю всіх людей, я люблю весь світ, я люблю життя. Якщо я можу сказати комусь: «Я тебе люблю», то потрібно, щоб я міг цим сказати: «У тобі я люблю всіх; люблячи тебе, я люблю весь світ, у тобі я люблю і себе самого».

З твердження, що любов - це установка, яка стосується всього, а не лише однієї людини, не випливає, що види любові не відрізняються один від одного залежно від особливостей її об'єкта [21,192—193].

Е. Фромм виділяв декілька видів любові: братерську, материн­ську, еротичну, любов до себе і до Бога.

В основі всіх видів любові лежить братерська любов, яка є по­чуттям відповідальності, турботи, пошани, знанням іншої люди­ни, бажанням допомогти їй у житті. Саме така любов згадується в Біблії: «Полюби ближнього свого, як самого себе» [3,18-39]. Бра­терська любов - це любов до всіх людей.

Материнська любов є підтвердженням життя дитини, її бажань І потреб. Становлення дитини має два аспекти:

1) турботу і відповідальність, необхідні для підтримки її жит­
тя і розвитку;

2) установку, яка породжує в дитини любов до життя, відчут­
тя, що це прекрасно, що вона живе, що вона є на цій землі.

Еротична любов є пристрасним бажанням повного злиття, по-г.днання з однією людиною. На відміну від братерської і материн­ім,кої любові, які не обмежені одним об'єктом, це бажання винят­кове, а не загальне. Незважаючи на це, все ж таки це любов до всього людства, всього живого в особі однієї людини. «Вона виняткова, -назначав Е. Фромм, - лише в тому сенсі, що я можу злитися повніс­тю і пристрасно тільки з однією людиною. Еротична любов виклю­чає любов до інших тільки в еротичному злитті, у повному відданні поїм проявам життя, але не в сенсі братської любові» [21,193].

Якщо 3. Фрейд описував любов до себе з погляду психіатрії і для нього любов до себе ~ це нарцисизм, лібідо, спрямоване на са­мого себе, то Б. Фромм вважав, що любов до інших і любов до себе не виключають одна одну. Більше того, любов до себе виявляється у всіх, хто здатний любити інших. Любов неможливо розділити, як неможливо розірвати зв'язок між «об'єктами» любові і особою,.яка любить. Егоїст не зд'атний любити інших, але він не здатний любити й себе.

Потреба любити, вважав Е. Фромм, ґрунтується на переживанні ні дчуженості і потреби долати тривогу і відчуженість у поєднанні. Тому «релігійна форма любові - це те, що називається любов'ю до І >ога, - у психологічному сенсі нічим не відрізняється від інших її форм. Вона також виникає з потреби долати відчуженість і досяга­ти поєднання. Любов до Бога багатогранна і різноманітна, як і лїо-ІІив до людини... Любов до Бога є вірою в Бога, в його існування, в його справедливість, в його любов. Любов до Бога є розумовим пе­реживанням. У східних релігіях і містицизмі любов до Бога є на-111 Іуженим переживанням єдності, яке нерозривно пов'язане з про-н І«ш цієї любові в кожний момент життя» [21,192-219].

Тема любові посідає важливе місце в.гуманістичній теорії А. Ма-• мі (>у, який припускав, що властиві людині потреби, зокрема потре-»т в любові, природжені, або інстинктоїднь Усі вони організовані в и '.[шрхічну систему пріоритету або домінування. Порядок черговості під нижчих до вищих потреб такий: фізіологічні потреби, потреби (н'лнеки й захисту, потреби належності і любові, потреби самопова­ги, потреби самоактуалізації, або потреби особистісного вдоскона-Інміня. За А. Маслоу, домінуючі потреби, які розташовані внизу

«піраміди», мають бути більш-менш задоволені до того, як людина усвідомить їх наявність, та бути мотивованими потребами, які за­ймають вище положення. Так, фізіологічні потреби і потреби без­пеки й захисту мають бути доведені до певної міри, перш ніж вини­кнуть і вимагатимуть задоволення потреби належності й любові. А. Маслоу припускав, що середня людина задовольняє свої потре­би приблизно в такій пропорції:. 85% — фізіологічні", 70% -безпека й захист, 50% -любов і приналежність, 40% -самоповага і 10% -самоактуалізація [25]. Потреби, які актуалізуються в ієрархії, ви­никають поступово: люди не просто задовольняють одну потребу за іншою, але одночасно частково задовольняють і частково не за­довольняють їх.

Потреби належності і любові (утворюють третій ряд в піраміді А. Маслоу) відіграють значну роль в житті дитини - її розвиток безпосередньо залежить від того, зростає вона, в атмосфері любові, турботи і ласки чи ні; у житті підлітка - у формі пошани й визнання його незалежності і самостійності (цим частково пояснюється, за А. Маслоу, тяжіння підлітків до різних молодіжних груп - музич­них, спортивних, тощо). Молоді люди мають потребу в любові у формі сексуальної близькості, незвичайних переживань з представником протилежної статі.

А. Маслоу виділяв два види любові дорослих людей - дефіцитар-на, або Д-любов, і бутійна, або Б-любов. Д-любов ґрунтується на дефїцитарній потребі - це любов, яка прагне одержати те, чого нам не вистачає, наприклад, самоповагу, секс або присутність того, з ким ми не відчуваємо себе самотніми. Таким чином, стосунки мо-- жуть задовольняти нашу потребу в розраді і захисті, при цьому не. важливо, буде це тривалий зв'язок, чи сумісне життя, чи шлюб. Це егоїстична любов, яка бере, ане дає. Б-любов, навпаки, ґрунтуєть­ся на усвідомленні людської цінності іншого, незважаючи на його недосконалість. Вона не власницька, не настирлива і заохочує іншу людину до позитивного уявлення про себе, самоприйняття, почут­тя значущості любові - усього, що дозволяє людині зростати.

А. Маслоу відкидав ідею 3. Фрейда, що любов і прихильність є похідними від сублімованих сексуальних відтінків. Для А. Маслоу любов - не синонім сексу, він наполягав на тому, що зріла любов є. здоровими, ніжними стосунками між двома особами, які ґрунту­ються на взаємоповазі, захопленні і довірі.

Цікаві спроби дослідження «механізмів» зародження любовних переживань. Найбільш відомий підхід О. Вейнінгера, який вважав, що диференціація статі ніколи не буває абсолютно закінченою. Усі особливості чоловічої статі можна знайти, хоч би і в найслабкішо-

му розвитку, і в жіночої статі. Можна користуватися поняттями і деального чоловіка («Ч») і ідеальної жінки («Ж») тільки як типо­вими статевими формами. Закон статевого тяжіння, сформульова­ний О. Вейнінгером, доводить: «Для об'єднання, статей потрібні -ідеальний чоловік «Ч» і ідеальна жінка «Ж>>, хоч і розділені в двох різних індивідуумах в абсолютно різних поєднаннях»[4,12]. Ав­тор вважав, що в існуванні інституту шлюбу переконує наявність' нсіличезної кількості проміжних стадій, що дозволяє знайти двох індивідів, які ідеально підходять одне одному [4,12]. О. Вейнінгер ІІиступав проти шлюбів зі сватанням, оскільки розпізнавання від­повідних партнерів відбувається лише при безпосередньому спіл­куванні чоловіків і жінок, і їх союзи, які ґрунтуються на взаємному тяжінні, дають здорових нащадків. Шлюбні союзи, які виникають:І;І допомогою свах, приводять до виродження.

Американські психологи Е. Бершайд і Е. Уостер сформулювали двоступеневу модель любовної пристрасті:

1-й ступінь - фізіологічне збудження;

2-й ступінь - когнітивна атрибуція, тобто визначення сво­го стану.

На думку авторів цієї моделі, фізіологічне збудження, яке за­гострює наші почуття, може бути викликане як приємними, так і неприємними переживаннями (страхом,, небезпекою і т.д.)»будь-які стресові ситуації підвищують емоційну чутливість. Наприклад, почуття небезпеки посилює потребу в спілкуванні й емоційній близькості з тим, хто цю небезпеку поділяє. Подальше залежить від причинної атрибуції - у чому людина буде вбачати причину свого емоційного стану і які висновки звідси зробить [2,57].

Деякі психологи вважали, що основою закоханості є процес, тотожний імпринтингу. На певній генетичне обумовленій стадії роз­питку організму формується готовність до відображення певного Ігаду стимулу; надалі він стає особливим еталоном, який викликає потребу лише в такому і жодному іншому партнері [12, 330]. '

Нині досить поширені публікації про хімічні теорії любовних пе­реживань, 3 цієї точки зору, пристрасні почуття (закоханість) спри-¹1 инені хімічною речовиною фенілетіламіном - ФЕА, спокійна при­хильність (мається на увазі любов чоловіка і жінки) - ендорфінами. 1 вироблення збудливого ФЕА відбувається на ранній фазі закоханості, «коли ми ще любимо саму любов», а вироблення заспокійливих ен-Дорфінів - пізнішою любов'ю, «коли ми любимо конкретну люди­ну». Ще одна речовина бере участь у любові - окситоцин. Як і вся решта хімічних складових любові, окситоцин виробляється в моз­ку. Його називають «речовиною обіймів»: він робить чутливими

нервові закінчення, допомагає м'язам скорочуватися і «буквально штовхає закоханих в обійми один до одного»..

Прихильники хімічних теорій стверджують, що під дією пев­них речовин виробляється залежність від них. З цієї позиції, по­стійна зміна партнерів (все нові й нові закоханості) у деяких людей пояснюється потребою у ФЕА: тільки при їх вироблені подібні люди оживають. Ендорфіни, згідно з цим поглядом, теж, свого роду нар­котик, що дає відчуття безпеки, миру й спокою. Для того, хто не може обходитися без них, втрата партнера - страшна трагедія. Коли такі люди перебувають наодинці, ендорфіни у них не виробляють­ся. Люди, які не можуть жити без ендорфінів, утворюють стійкі шлюбні союзи.'

З приводу хімічних теорій любові можна лише зазначити, що всі психологічні зміни так чи інакше пов'язані з фізіологічними і хімічними, оскільки жива людина функціонує як цілісна істота. Але зводити психологічні й моральні закономірності, якими є сто­сунки між людьми, до хімічних неправомірно. Спроби біологізації і хімізації психічних процесів робилися й раніше, проте сьогодні спо­стерігається пожвавлення подібних теорій: пояснення вищого че-рез нижче і впровадження цих поглядів в маси через різного роду популярні видання.

Цікавих доглядів щодо проблем закоханості і побудови довго­тривалих стосунків між закоханими людьми дотримувався амери­канський психотерапевт Д." Деліс. Він стверджував, що існують мо­жливості дещо різного розвитку таких відносин. На ранній ртадії закоханості обидва партнери, звичайно однаково емоційно -залучені у стосунки, прагнуть сподобатися одне одному. При сприятливому розвитку відносин вони через деякий час вступають у період урівно­важених стосунків. Проте часто виникає деякий дисбаланс, який Д. Деліс називає парадоксом пристрасті. У разі дисбалансу один з парт­нерів значно більше залучається до відносин, відчуває втрату конт­ролю над партнером і виявляє сильний неспокій із цього приводу. Таку людину автор умовно називає «підлеглим» у парі. Інший парт­нер менше залучений у відносини, має потребу в більшій свободі, проте переживає при цьому почуття провини за свою «незрілість». Такого партнера Д. Деліс називає «ведучим» у парі, оскільки в осно­вному від нього залежить, збережуться стосунки чи ні. Автор пояс­нює емоційний дисбаланс трьома чинниками:

1) відмінності в привабливості партнерів (у широкому розу­мінні, тобто не тільки зовнішньо); 2)'відмінності індивідуальних особливостей; З).дисбаланс об'єктивних обставин.

До відмінностей індивідуальних особливостей Д. Деліс відно­сив, наприклад, такий випадок, коли один з партнерів любить са­мотність і здатний довгий час жити один, а інший прагне до емоцій -Іюї близькості (що виявляється в бажанні частіше спілкуватися з партнером). За Д. Делісом, у подібній ситуації перший партнер «самотній», як менш залучений у відносини, може виявитися «веду-¹ Іим» в парі, і від нього залежатиме, збережуться ці стосунки чи ні.

Дисбаланс об'єктивних обставин може виникнути на будь-якій стадії відносин, зокрема, вже в шлюбі. Причинами можуть бути абсолютно різні життєві ситуації: найчастіше це народження дити-Іга і вимушена обмеженість жінки-матері стінами дому при набага­то більшій свободі працюючого чоловіка (у цьому випадку вона є емоційно залежною і підпорядкованою в парі). Втрата роботи чоло­віком і вихід на службу дружини-домогосподарки можуть також, значною мірою змінити емоційний баланс відносин між ними: у цьо­му випадку вже чоловік прагне до більшої близькості і спілкуван­ня. У тривалих сталих подружніх стосунках також є зміни способу життя (безробіття, переїзд родичів похилого віку, дорослішання дітей і їх відділення й т.ін.), які сильно змінюють емоційні стосун­ки в парі, і призводять до почуття втрати любові або амбівалент­ності почуттів у «ведучого», а також зміну ролей «ведучий-підлег­лий». У таких випадках необхідна серйозна робота над відносина­ми заради збереження шлюбного союзу. У зв'язку з цим автор реко­мендує звертатися до психотерапії.

Д. Деліс. вважав, що інститут шлюбу сприяв (і сприяє) побудові більш урівноважених відносин між тими, хто любить. У наш час, пише він, серійні шлюби (тобто часті розриви стосунків) посилю­ють дію дисбалансу.

Д. Деліс зазначав, що більшість пар, які живуть разом без сер­
йозних планів на шлюб, тільки розхитують відносини. «Спільне
життя, - писав він, - це ще один шлях для «ведучого» відтягнути
прийняття рішення. «Ведучий» залишає за собою право вибору,
володіючи «підлеглим» (який все ще необхідний для задоволення
бажань), і при цьому не виключає можливості майбутніх романтич­
них відносин з іншими партнерами». [7, 54]. _ч ',

Т. Кемпер спробував створити типологію любові в межах соціаль­но-інтерактивної теорії емоцій. У будь-яких відносинах (не тільки міжособистісних, але й тих, суб'єктами яких є цілі соціальні системи, наприклад держави). Він виокремлював два незалежних чинники - влада, тобто здатність силою змусити партнера по спіл­куванню зробити те, що від нього очікується, і статус — бажання партнерапо спілкуванню йти назустріч вимогам суб'єкта. Бажаний

б

результат у другому випадку досягається не силою, а завдяки пози­тивному ставленню партнера.

Базуючись на цих двох чинниках, Т. Кемпер виокремив сім ти­пів любовних відносин у парі:

1. Романтична любов — пара, володіє і статусом, і владою сто­
совно партнера (оскільки кожний з них може «цокарати»
іншого, позбавивши його проявів своєї любові).

2. Братерська любов — ґрунтується на взаємному високому ста­
тусі і характеризується низькою владою — відсутністю мож­
ливості до примусу.

3. Харизматична любов, в якій один партнер володіє і стату­
сом, і владою, інший - тільки статусом. Наприклад, відно­
сини в парі «учитель - учень».

4. «Зрада» - один партнер володіє владою і статусом, інший -
тільки владою. Наприклад, подружня зрада, коли для парт­
нера, який вступив у нові відносини, дружина зберігає вла­
ду, але вже не викликає бажання йти їй назустріч, тобто

, втрачає статус.

5. Закоханість - один з партнерів володіє і владою, і статусом, інший - не користується ні тим, ні іншим. Ілюстрацією може бути любов без взаємності.

6. ^Поклоніння» - один партнер володіє статусом, не володі­
ючи владою, інший не, володіє ні статусом, ні владою. Така
ситуація виникає за відсутності реальної взаємодії між чле­
нами пари, наприклад у разі закоханості в літературного
героя або актора, відомого з фільмів.

7. Любов між батьками і маленькою дитиною — один партнер
володіє високим статусом, але низькою владою (дитина),
інший (батьки) низьким статусом, оскільки любов до них
ще не сформувалася, але високим рівнем влади.

При цьому будь-які реальні відносини мають комплексний ха­рактер і до одного типу не зводяться [5, 89-97].

У психології визначали моделі любові ще за одним оцінним па­раметром. Одні автори розглядали любов як прояв слабкості і недо­сконалості людини, інші вказували на конструктивний характер цього почуття.

До моделей першої групи може бути віднесена, наприв^р.лад тео­рія Л. Каслера. Він вважав, що існують три причини, які змушу­ють одну людину покохати іншу. Де, по-перше, потреба в підтверд­женні своїх установок і знань про світ. По-друге, тільки кохаючи, можна.регулярно задовольняти сексуальну потребу, не пережива­ючи при цьому почуття сорому. По-третє, любов є конформною ре­акцією щодо норм суспільства. Любов є сплавом різних емоцій, до-

мінуючу роль серед яких відіграє страх втратити джерело задово­лення своїх потреб: таким чином, закоханість робить людину ско­ваною, залежною, тривожною, заважає її особистісному розвитку. Закохана людина ставиться до об'єкта своєї любові амбівалентне. Вона одночасно відчуває до нього й позитивні почуття: наприклад, подяку як до джерела життєво важливих благ (перш за все, психо­логічних), і негативні - ненавидить його як того, хто має над ним владу і може в будь-який момент припинити підкріплення його по­треб. По-справжньому вільна людина, за Л. Каслером, це людина, яка не відчуває'любові [5, 89—97].

Уже сама згадка про амбівалентність почуттів свідчить про те, що йдеться про любовну пристрасть (за типом еросу або навіть манії в класифікації Д. Лі), яка не м,оже бути основою шлюбно-сімейних відносин.

Любов іноді стає чинником, який перешкоджає збереженню сімейного союзу. А.Р. Харчев з цього приводу говорив, що уяв­лення про щастя (а отже, і про щасливі шлюби) завжди пов'я­зані з реалізацією певних очікувань. Любов же, навіть ілюзія її, невимірне завищує ці очікування, загострюючи тим самим супе­речку між ними і реальністю шлюбу, унаслідок чого посилюєть­ся небезпека розчарування в даному конкретному.шлюбному союзі [22].

Е. Бершайд розрізняла любов-пристрасть і любов-дружбу. Лю-бов-пристрасть, за її визначенням, є «станом непереборного бажан­ня з'єднатися з коханим». Якщо почуття взаємне, партнери пере­повнені любов'ю і переживають радість, якщо ні - воно спустошує і призводить до стану відчаю. Любов може існувати кілька місяців, іноді - кілька років, але пристрасть не може бути вічною [13]. Любов-дружба - ніжність, яку можна відчувати до людини, життя якої тісно переплетене з твоїм власним.

Західнонімецький психолог X. Шельськйй стверджував: якщо очікування любові стає.першочерговим мотивом шлюбу, то основ­ний сенс сімейного життя з його повсякденними турботами, догля­дом за маленькими дітьми зводиться до загибелі цих ілюзій, руйну­вання чарівності, що нерідко призводить до пошуків нового любов­ного партнера [11].

• Здавна вважалося, що шлюб слід укладати, спираючись на спо­кійні, розумні стосунки між-чоловіком і дружиною, у цьому випадку з роками взаємна прихильність не зникає, а липіе міцніє. Предмет пристрасті, навпаки,, швидко втрачає свою привабливість і може навіть стати ненависним, оскільки пристрасна любов егоїстична, це любов для себе, для задоволення своїх потреб.

«..;Ви хочете одружуватися за пристрастю, не буде з цього користі, це мені добре відомо на багатьох партіях», — попереджав в одному з листів ще в XIX столітті оптінський старець Макарій [14,50],

У сучасному світі в значній частині культур, як і раніше, не нада -ється таке значення романтичній любові, як у країнах Заходу. Під час опитування 50 сімейних пар у Джайкурі (Індія) з'ясувалося, що ті, хто одружився з любові, повідомили про згасання любовного По­чуття, якщо їх шлюб тривав більше ніж п'ять років. Ті, хто одружу­вався за розрахунком, навпаки, зазначали посилення почуття лю­бові порівняно з тим періодом, коли вони були нареченими [13].

Збайдужіння часто призводить до розчарування, особливо тих, хто вважав таку любов необхідною як для укладання шлюбу, так і для його стабільності надалі. Д. Сімпсон, Б. Кемпбелл ІЕ. Бершайд припускали, що «різке збільшення розлучень в останні двадцять ро-' ків обумовлене зростанням важливості в людському житті сильних позитивних емоційних переживань (наприклад, романтичної лю­бові), переживань, які з часом втрачають свою гостроту» [2,62].

На відміну від північноамериканців азіати схильні фокусувати­ся не стільки на особистих переживаннях, скільки на практичному аспекті соціальної прихильності, і тому менше схильні до розчару­вання, як і до самозосередженого індивідуалізму, який з часом може призвести до розриву відносин і до розлучення [13].

Песимістичний погляд на співвідношення дошлюбної любові і любові в шлюбі був характерний для російської класичної літера­тури. «У цей час (на межі ХУИІ-ХІХ ст.) у літературі затвердилися два канони - про любов героїв до весілля розповідалось в піднесено-сентиментальному, потім пристрасно-ром.айтичному дусі, про сі­мейний побут і виховання дітей заведено було говорити в глузливо-іронічному тоні» [2., 64].

Моделі другої групи (оптимістичного погляду на любов) назвав А. Маслоу. Любов психічно здорової людини характеризувалась, за Маслоу, перш за все зняттям тривожності, відчуттям психологі­чного комфорту. Вона ніяк не пов'язана з вихідною ворожістю між статями. Модель А. Маслоу побудована на аналізі стосунків кіль­кох десятків людей, відібраних за критерієм близькості до рівня са-моактуалізації. Найого думку, задоволеність психологічним і сексу­альним аспектом відносин у членів пари з роками не зменшується, як завжди, а збільшу ється. Стосунки цих людей дійсно рівноправні. За твердженням А. Маслоу, хвороба одного стає хворобою обох.

Н.А. Іваницький, зібравши протягом останньої чверті XIX сто­ліття достовірний матеріал про побут селянства Вологодської гу­бернії, писав, що народ визнає в любові серйозне почуття, з яким не

можна жартувати. На підставі прислів'їв і розмов із селянами він доводив, що для них «почуття любові - головний стимул, який.чмушує людину працювати і піклуватися про придбання власності:І причини майбутнього блага своєї сім'ї»; «сердечні відносини між чоловіком і дружиною зберігаються до кінця життя» [8, 57-58].

Е.Г. Ейдеміллер і В.В. Юстицький розглядали емоційні сим­патії як цементуючу силу в сімейних стосунках. Вони зазначали, що симпатія певною мірою нейтралізує стани фрустрації в міжосо-бистісних відносинах, у тому числі й у сімейних. Легше виникає пдаптація до фруструючих особливостей характеру подружжя. Ви­никає ефект «розчинення фрустрації». Симпатія спричиняє збіль­шення інтересу до об'єкта захоплення (наприклад, до людини, яку люблять). При цьому важливо, що інтерес доброзичливий, пов'я­заний з прагненням допомогти, спільно радіти або засмучуватися, що, у свою чергу, зумовлює більшу взаємовідвертість і внаслідок чого зростає емпатія. Звідси і значення симпатії б профілактиці і пом'якшенні міжособистісних сімейних конфліктів [23].

Оптимістичної точки зору на любов як на мотив шлюбу дотриму­вався й Н.Р. Юркевич, який виокремлював також і негативні мотиви:

1) прагнення позбавитися самотності;

2) необхідність через народження або вагітність;

3) легковажність.

Любов як духовна і фізична єдність у більшості подружжя не змен-шується з віком, а любов як мотив шлюбу виявляється найбільш надійним для щасливого союзу. Цей мотив є також деякою проти­отрутою життєвих негод.

Р. Стернберг писав: «Ми повинні постійно працювати над розу­мінням, відтворенням і відновленням наших любовних відносин. Взаємостосунки схожі на будинки, які з часом починають руйнува­тися, якщо їх не підтримувати і не підправляти. Ми не можемо сподіватися на те, що взаємостосунки самі про себе потурбуються, я к ми не можемо цього чекати від архітектурної споруди. Навпаки, цо ми повинні нести відповідальність за якість наших відносин і піклуватися про їх міцність» [26,119-135].

2,2. Етнопсихологічні уявлення про шлюб в Україні

()друження в Україні здавна вважалося однією з найголовніших подій у житті людини: «Заміж вийти - не дощову годину перестоя-пі •>, «Одружуючись, сім раз подумай, а раз женись», «Одружують-І м І не на рік, а на вік». Ці народні прислів 'я узагальнюють традиційні

погляди про одруження, де втілилися споконвічна народна мораль, етика, звичаєве право і, зрештою, світоглядні уявлення українців, і

Перші відомості про укладання шлюбу, стосунки між членами

родини і невістками знаходимо в «Повісті врем'яних літ» літопис- ]

ця Нестора: «...поляни своїх батьків обичаї мають, тихі й покірні, 1

і стидливість до снох своїх, і до сестер, і до матерів своїх. І снохи до І

свекрів і діверів своїх велику стидливість виявляють. І шлюбні оби- І

чаї мають: не ходить жених по невісту, а приводить її ввечері, на- І

ступного дня приносять, що за неї дадуть» [15, 257]. У Густинсь- 1

кому літописі зазначається, що в давніх слов'ян богом шлюбу і роду І

був Ладо, якому молилися, приносили треби, щоб шлюб був міц- |

ний і добрий: «Богь пекельний, сего вірили бьіти богомг женитвьі, І

' веселія, утішенія і всякого благополучія, якоже ЕллиньІ Бахуса; І

семужертвьіприношахухотящіи женитися, дабьі егопомощію брак І

добрьій й любовний бьшт>» [15,257].

Традиційна народна мораль високо цінувала честь, гідність дів- і чини, які разом з добротою, природною красою, здоров'ям і праце-любністю були головними. Втрата дівочого вінка до одруження вва-1 жалася важким порушенням традицій, ненормальним і винятковим ] явищем. Народними звичаєво-правовими засадами і поетичним сло-1 вом у молоді утверджувалися чисті, щирі взаємини, вірне кохання, 1 світлі почуття. У виборі пари для одруження надавалася перевага! взаємному коханню. Звичайно, лагідна вдача українців, їхня сенти-1 ментальність, здатність до глибоких почуттів, ніжне ставлення до І коханої не могли не позначитися на дошлюбних стосунках:

Ой у полі вітер віє,

А жито половіє,

А козак дівчину

Та й вірненько любить,

А зайнять не посміє [9, 253].

Дійсно, дошлюбні інтимні зв'язки були неприйнятні - це гріх,] який суворо засуджувався народною мораллю. Водночас хлопців! виховували так, щоб вони жаліли дівчат, не заподіювали їм горя і] не виставляли на глум і сором:

Ой тим ЇЇ не займає,

А що сватати має,

Ой тим же він,

Ой та й не горнеться,

А що слави боїться [9, 253].

Відомий своїм критичним ставленням до всього українського російський літературний критик В. Бєлінський (1811-1848), по|

лемізуючи про походження давньоруської пам'ятки «Слова о пол­ку Ігоревім», високо оцінює родинні стосунки малоросів-українців, де <<...взаємини чоловіка і жінки ґрунтуються на любові, де жінка користується повнотою своїх прав» [17]. У структурі весілля відо­бражена дохристиянська форма шлюбу викрадання нареченої, діа­лог старостів про кунищо-красну дівицю та мисливця (наречено­го), викуп коси, грошовий штраф «за безчестя» тощо. Французь­кий інженер Гійом Левассер Боплан, подорожуючи Україною в пер­шій половині XVII ст., засвідчив також нетрадиційне сватання дів-чини до вподобаного нею хлопця. Вона йшла до батьків парубка, сідала в хаті і починала вихваляти свого обранця такими словами: «Бачу з твого обличчя, що ти людина добра, будеш дбайливим і л Іобитимеш свою жінку. Сподіваюсь, що з тебе вийде добрий госпо­дар. Ці твої гарні якості змушують мене уклінно просити взяти мене:ш жінку». Потім просила в його батьків згоди на шлюб. Якщо ж мала відмову чи одговір, що хлопець ще молодий, не готовий одру­жуватися, то казала, що не залишить їхньої оселі, доки він не візь­ме її за жінку. І наполягала на своєму, не виходила зі світлиці, доки не домагалася згоди. І батьки, як правило, погоджувалися, починали намовляти сина, щоб пильніше придивився до дівчини, я к до майбутньої дружини. Зрештою, усе влаштовувалося і гуляли посілля [17]. Схожу дівочу ініціативу в цьому делікатному питанні оспівано і в українській народній пісні:

А в тій світлоньці ґречна панна сидить,

Ґречна панна, панна Ганнуся.

Ой сидить, сидить, три хустки рубить.

Першую рубить свому свекрові,

Другую рубить своїй свекрусі,

Третюю рубить свому милому.

- Ой дати б, дати, ким передати?

Ні сором, ні два, понесу сама. —

Як у двір ввійшла, як зоря зійшла.

В сіни влетіла ластівочкою,

До хати увійшла невісточкою [9, 254].

Таке сватання здебільшого використовувалося тоді, коли хло-ІнмІ,ь обманув дівчину, для якої ця форма шлюбу була виходом із 111 • 11 риємної ситуації.

У XIX — на початку XX ст. для дівчини, як правило, шлюбним піком вважався шістнадцятирічний вік, а для хлопця - вісімнад-І І.нтирічний. Однак у народному побуті збереглося і чимало залиш-к І й давніх народних традицій, які припускали порушення цих ві-І,І тих меж, зокрема домовленість між родичами про укладання

шлюбу між малолітніми. Не допускалося близькокровне спорід- І нення, що вважалося злочинною і гріховною подією. Народний зви- І чай передбачав також дотримання черговості у багатодітних сім'ях: і молодші сестри і брати повинні були одружуватися пізніше, ніж І старші. До XVII ст. в Україні існував громадський шлюб, який ста- І вав чинним лише після громадського весілля. Молоді могли жити І окремо кілька років, а разом — уже після весілля. Збереглися чис- І ленні церковні розпорядження про обов'язковість вінчання, які І тривалий час у народі ігнорувалися. Прикладом є «Заповіді» мит- 1 рополита Георгія (XI ст.): «...без венчания жон не поймати нико- І му же, ни богату, ни убогу, ни нищему, ни работнику» [9, 256]. І Водночас церква дозволяла багатоженство князям і боярам, обвін- і чаних з трьома, а то й чотирма жінками. Шлюб як акт створення нової сім'ї юридичне санкціонувався церковним вінчанням і відпо­відними записами в документах світської влади. Однак у народно­му побуті стійко зберігалися й функціонували давні традиційні фор- | ми укладання шлюбу, зокрема передшлюбні усні чи письмові угоди ' між батьками, родичами одружуваних, взаємні звідини чи огляди­ни дому, господарства молодих, обрядові церемоніали сватання мо­лодої, заручин з відповідною атрибутикою і знаковим виразом зго-! ди на одруження, що побутувало здебільшого в усіх регіонах Укра­їни, а правомірність визнавалася навіть офіційною. Наприклад, коли дівчина подала під час сватання старостам рушники, то це означало домовленість про шлюб. Порушення угоди давало одній зі сторін право позиватися.

Головним складником дошлюбної угоди було, як правило, пи­тання про «вінування», тобто наділення молодих рухомим і неру­хомим майном, Віно, придане, посаг - поняття, які означали в Укра-1 їні майно для нареченої, а подекуди - парубка, який ішов до дівчи-1 ни в прийми. У деяких місцевостях ці назви мали інше значення: ] віно — земля, худоба, гроші, а посаг — це те, що входило до обов'я-І зкової весільної скрині: одяг, білизна, посуд, постіль і дрібний гос-1 подарськийреманент. Приготувати скриню було обов'язком кож-| ної дівчини та її матері. Батьківське віно традиційно вважалося! власністю дівчини. Завершальним актом укладення шлюбу були] традиційні ритуали і обряди, тобто весілля, які сягають ще дохри­стиянських часів, зберігши дієвість і пізніше, коли церковна і світ-1 ська влада надавали церковному вінчанню пріоритетного й обов'я­зкового значення. Матеріали світських судів і церковні документів шлюбних справ XVI—XVIII ст. свідчать, що невінчані шлюби були дуже поширеними. Навіть у XIX — на початку XX ст. часто трапля­лися випадки, коли церковне вінчання і весілля відбувалися неод-

Іючасно. Траплялися різні інтервали (тижні і навіть місяці), але одружувані згідно зі звичаєм могли починати спільне життя лише після традиційного весільного ритуалу. Тільки тоді вони вважали­ся законним подружжям. Церква трактувала це як приниження християнських обрядів, тому в 1744 році Священний Синод затвер­див «височайший» указ, згідно з яким шлюб ставав чинним лише після вінчання, а ті, хто порушував церковний акт, підлягав ана­фемі. Молодим заборонялося після вінчання жити окремо, оскіль­ки розцінювалося церквою як подружня зрада. До кінця XVII — початку XIX ст. в укладанні шлюбу усно додавалася угода про при­дане, розподіл землі, худоби чи інших вагомих цінностей. Згодом це оформлялося письмово, особливо при розподілі землі.

Типовими були нерівні шлюби, зокрема між багатими та бідни­ми, хоча звичаєве право їх не схвалювало. Нерідко на перешкоді;«коханим були соціальна нерівність («Ти багатий, а я бідна — не пара з тобою»), заперечення батька, матері, родини, які мали свої розрахунки («Рад би я тебе взяти, та не велить моя мати, а хоть мати велить, так рід не звелить»), довголітня солдатська служба, найми, заробітки, людський поговір тощо. Нерівні шлюби часто укладалися батьками без згоди молодих, а то й проти їхнього ба­жання, однак батьківська воля була для дітей законом, тому одру­жувалися з примусу:

Ой на горі-горі церква мурована, Ой там дівчинонька з примусу шлюб брала. - Ой'шлюбе мій, шлюбе, примушений шлюбе. Ой чи добре мені за нелюбом буде? [9, 255]

А яке життя з нелюбом, коли серце за іншим рветься, коли мо­лоде життя зламане чи то в гонитві за багатством, чи то з батьківсь­кої любові до своєї дитини, щоб не знала бідності?

Чи всі ж тії та сади цвітуть, Що зарані розвиваються? Чи всі ж тії та вінчаються, Що любляться та кохаються? Половина та садів цвіте, Половина обсипається. Одна пара та вінчається, А другая розлучається.

А в четвертім броді Да дівчина плаче: За нелюбого йдучи, Собі лихо чуючи [9, 256].

. У нерівних шлюбах чоловік часто ішов до жінки в прийми, а не навпаки, як це було прийнято. Існувало три види приймацтва (за бажанням, за волею батьків, за запрошенням), де найбільше прав мав чоловік, який приходив за волею батьків або за запрошенням, арідше — за бажанням. Фактично він був як вільнонайманий робіт­ник, і ставлення до нього батьків дружини і громади було, зде­більшого зневажливим.

Одруження було зовсім нестандартним, коли жінка чи дівчина могла взяти собі за чоловіка засудженого за якусь провину до стра­ти, однак за взаємною згодою. У присутності людей у найдраматич­ніший момент, коли вже виголошений вирок, вона накидала свою хустку на голову нещасного, і, якщо той погоджувався на шлюб, то страта відмінялася. Бувало, що засуджений обирав смерть, зок­рема, в історії Запорізької Січі письмово зареєстрований такий ви­падок на Слобожанщині: назустріч... вийшла дівчина під білим покривалом. Вона підійшла до засудженого і прилюдно заявила, що хотіла б вийти за нього заміж. Юрба пристає і чекає на відповідь засудженого. Козак зажадав, аби дівчина піднесла покривало, по­тім подивився і сказав: «Як мати таку дзюбу вести до шлюбу, ліп­ше на шибениці дать дубу!» - і зажадав, щоби його швидше повіси­ли» [10, 89-90].

В українців небажання чоловіків одружуватися ніколи не схва­лювалося, а, навпаки, засуджувалося. Звичаєве право також вва­жало самостійним лише чоловіка одруженого, і, скільки б років йому не було, він визнавався парубком, до якого було зневажливе ставлення:

, Ой у млині на камені Кукіль не вродився... Старий козак, як собака, Й досі не женився! [9, 258]

Відомими є шлюби, юридичному оформленню яких перешко­джали економічні або формальні обставини (у народі - жити на віру), описані в повісті «На віру» (Михайло Коцюбинський). До них ставилися з розумінням і терпимістю, зокрема, коли це зумов­лювалось господарськими умовами і потребами повсякденного по­буту.

'Українцікажуть: «Як склався в людини шлюб, так і пройде все її життя». Ця народна мудрість виходить з тієї відповідальності, коли одружувалися на все життя і тільки з однією людиною.

Список літератури

1. Абалакина М'.А. Межличностное восприятие й динамика предбрач-
ньіх отношений: Дис... канд. психол. наук. - М., 1987.

2. АндрееваТ.В. Психология современной семьи: Монография. -СПб.,
2005.

3. Библия. Книги священного писання Ветхого й Нового Завета. В рус-
ском переводе. - СМса^о, 1989.

4. Вейнингер О. Пол й характер. - М., 1990.

5. Гозман Л.Я. О возможности социально-психологического исследо-
вания любви // ВопросьІ психологии общения й познания людьми
друг друга. - Краснодар, 1979.

6. Гозман Л.Я. Психология амоциональньїх отношений. - М., 1987.

7. Делис Д. Парадокс страсти. - М., 1994.

8. Иваницкий Н.А. МатериальІ по зтнографии Вологодской губернии /
/ Известия ОЛЕАЗ. - 1890 - Т. XIX.

9. ЛепехаТ.В.Українознавство.-К., 2005.

10. Киевская старина. -Кн. 1., 1995.

11. Ковалев С.В. Психология современной семьи. - М., 1988.

12. Кон И.С. Введение в сексологию. - М., 1988.

13. Майерс Д. Социальная Психология. - СПб., 1999.

14. Николаев С. К женихам й невестам. - М., 1999.

15. Полное собрание русских летописей. Т. II. - СПб., 1843.

16. Психология й психоанализ любви / Сост. Д.Я. Райгородский. - Са­
мара, 2002.

17. Січинський В. Чужинці про Україну. - Прага, 1942.

18. Троицкий С. Христианская философия брака. - М., 1995.

19. Файнбург З.И. К вопросу об зтической мотивации брака. Социаль-
ньіе исследования: Проблема брака, семьи й демографии.-М., 1974.

20. Философия любви / Под ред. Д.П. Горского. - М., 1990.

21. Фромм 9. Искусство любить: Исследование природи любви. - М.,
2002.

22. Харчев А.Г. Брак й семья в СССР. - М., 1979.

23. Зйдемиллер З.Г., Юстицкий В.В. Семейная психотерапия. - Л.,
1990.

24. Юркевич Н.Г. Советская семья: функции й условия стабильности. -
Минск, 1970.

25. Ма8ІотоА.Н.Мойуаиопапарег8опаШ;у(2^па).-:М.У., 1970.

26. ВіегпЬеге К. А ігіап^иіаг ої іоує // РзусЬоІоеісаІ кєуіє-«г. - 1986.

Розділ З

Типологія сімей та їх функції

3,1. Типові історичні наукові уявлення про психологію сім'ї

Вступ до шлюбу і створення сім'ї е звичним явищем, Здається, так було завжди, однак якщо європейський тип шлюбності виник біль­ше 300 років тому, то історія моногамної сім'ї налічує кілька тися­чоліть.

У первісному періоді людства типовими були такі шлюбно-сі­мейні відносини [23]:

1, Неподільна сім'я ~ складалася з групи родичів; дружини і
діти не мали певного чоловіка і батька, а тому належали

-всім чоловікам.

2, Сегментарна сім'я - глава сім'ї має окремих дружин, у бра­
тів - спільні дружини, а всі сестри мають кілька спільних
чоловіків.

3, Індивідуальна сім'я - кожний чоловік має одну або кілька
дружин - моногінія, полігінія, або дружина має кілька чо­
ловіків - поліандрія.

4, Моногамний шлюб.

ІІІлях до моногамної сім'ї був тривалим І складним. Відносини між статями, сімейні функції, статево-рольова поведінка змінюва^ лися. Кожна культура зумовлювала певну нормативну модель сім'ї або групу моделей.

Язичницька сім'я. Прикладом с стосунки в давньогрецькій сім'ї та російській сім'ї ХП-ХІУ ст. Жінка мала свободу до шлюбу і в шлюбі. Обмежувалася влада батька і влада чоловіка. Головну роль відігравала «большуха» — старша, найбільш досвідчена жінка, як правило, дружина батька або старшого сина, якій підкорювалися молодші чоловіки великої сім 'ї. Чоловік відповідав за зовнішній, природній, соціальний простір, дружина домінувала у внутрішньо­му просторі - у домі та сім'ї.

У цілому ця сімейна модель така: батьки (мати і батько) мо­жуть знаходитись у різних стосунках: «домінування — підпорядку­вання» або «конфлікту», боротьби. Батьки (як ціле) протистоять дітям, одне покоління бореться з іншим, а діти завжди підкорю-ються.

Давньоєврейська сім'я. Має елементи фратріархату (глава -старший брат), матріархату, але загалом вона патріархальна. Сі­м'я не була замкненою: до неї входили всі кровні родичі, а також слуги, раби, сироти (усі, хто мали причетність до неї). Чоловіки і жінки брали шлюб молодими. Інцестуозні шлюби були заборонені. Існував чіткий культ значущості чоловіка і дружини, де чоловік був господарем, мав більше свободи і був суспільною цінністю. Жі­нка мала виношувати і народжувати дітей, допомагати чоловіку в усіх справах, робити його щасливим, задовольняти сексуальні по­треби і завжди підкорюватися.

Європейський шлюб у Середньовіччі. У IV і V ст. Європа по­стійно зазнавала нападів північних племен варварів, які мали власні уявлення про шлюб. Наприклад, у германських племен він був мо-погамним, де подружня невірність чоловіка і дружини каралася мораллю і законом. Французькі племена, навпаки, сприяли полі­гамії і дозволяли купівлю-продаж наречених. Середні віки - це час лицарства, однак ситуація була такою: лицарі одружувалися з да­мами свого кругу. Фактично це була соціально-економічна угода: з одного боку, дівчина продавала себе, з іншого - чоловік зобов'язу­вався утримувати і забезпечувати її та своїх дітей.

В епоху Відродження став можливим добровільний шлюб. Вод­ночас лібералізувалися шлюбні уявлення, зокрема, про духовність і сексуальність.

Християнська модель. Шлюб і початок сімейного життя був лпснований Творцем, який перед подружжям ставив певні завдан­ня, або функції:

- функція «Недобре людині бути одній» (Бут. 2:18);

- спілкування має сприяти подружній єдності, цілісності: чо­
ловік «...приліпиться до жінки своєї; і будуть одна плоть»
(Бут. 2:2;). («Приліпляться» за текстом оригіналу означає
уподібняться, асимілюють).

Окремо існують ще дві функції. Благословляється дітонароджен­ня («...плодіться і розмножуйтеся, і наповнюйте землю...») (Іїут. 1:28).

Перед сім'єю стоїть також творче і відповідальне завдання до­гляду за садом, турботи, володарювання над землею, над усім жи-ІІим, що є на ній: «...і володійте нею, і володарюйте...» (Бут. 1:28).

У біблійних текстах вказана основна структура сімейних від­носин [11]. По-перше, зазначається необхідність відокремлення по­дружжя від батьківських сімей: «...залишить людина батька свого і матір свою...» (Бут. 2:24).

По-друге, указана субординація в стосунках (жінка - помічни­ця, що кориться чоловіку). (Бут. 2:18). Чоловік і жінка рівно­правні: обоє створені за образом Божим, проте відрізняються по­явою на світ, тілесно і за своїм призначенням у виконанні спільної

справи.

По-третє, задається якість відносин між чоловіком і жінкою, очевидна взаємна близькість. Подружжя не може «приліплятися», формувати єдину плоть без повної відкритості на всіх рівнях свого природного буття - духовному, душевному, тілесному, без довіри і

любові.

Ідеальна християнська модель - Батько, Син і Матір (Богоро­диця) - будується за принципом влади, а саме: сумісності відпові­дальності і домінування. Ієрархія за шкалою «домінування - під­порядкування»: батько - син - мати, за шкалою відповідальності:

батько - мати — син.

Крім ідеальної, божественної сім'ї є варіант земної, реальної і сім'ї. Вислів «Святе сімейство» характеризує земну сім'ю ІсусаХри-ста: його, прийомного батька - Йосифа, Діву Марію.

У католицизмі особливе значення має культ Богородиці, діви Марії (її психологічна близькість до сина і батька). У протестантстві, навпаки, ігнорується будь-яка її роль. Сім'я —це рівноправні стосун­ки між чоловіками: батько — син, господар — спадкоємець.

Б українській сім'ї сімейні традиції були досить демократични­ми і базувалися на правах і традиціях ставлення до власності. На­приклад, на Лівобережній Україні і Слобожанщині порівно розді­ляли батьківську власність між усіма членами сім'ї, у тому числі й дочками. Існував також договір на доглядання (якщо він укладав­ся між батьками і дочкою, то вона успадковувала господарство). Завжди популярною була легенда про матір-берегиню; матір пова­жали і любили. Жінка мала права у виборі чоловіка, могла дати «гарбуза», а інколи навіть сама обирала нареченого. Тоталітарні стосунки між членами родини не були домінуючими. Однак коли У країна увійшла до Російської імперії і було введене кріпацтво, зго­дом - до Радянського Союзу, то українська сім' я пережила всі ме­таморфози свого руйнування і створення пуританської тоталітар­ної моделі.

У вивченні сімейної проблематики сьогодні існують таки

напрями:

1. Еволюційний (І.Я. Баховен, Дж.Ф. Мак-Леннан, Дж. Леб-
бока, І. Колер, М.М. Ковалевський, Л. Штернберг, Л.Г. Морган,
Ф. Енгельс).

В античні часи існували уявлення про «патріархальність» сі­мейного укладу і про безладне статеве життя («проміскуїтет»). Батьком «патріархальної теорії» називають Платона. Вона пере­важала в Середні віки та епоху Просвітництва.

Основними положеннями еволюційного підходу є такі [23]:

• майже в усіх народів родинне походження по матері перева­
жало над батьківським;

• на першому ступені статевих стосунків разом з тимчасовими
моногамними стосунками панують вільні шлюбні стосунки;

• еволюція шлюбу - це поступове обмеження свободи стате­
вого життя та перехід від групового шлюбу до моногамного.

2. Функціональний (Е. Дюркгейм, У. Огборн та ін.).

Сімейні стосунки є похідними від стилю життя та сімейного укла­ду, що зумовлюються соціокультурними функціями сім'ї (батьків­ством, родинними зв'язками). Вони законні лише в разі вагітності та народження дитини. Зміна історичних форм сім'ї, виникнення екзогамії виводиться з табу інцесту (заборони кровозмішення). Ключовою є проблема відповідальності у внутрішньо-сімейних та суспільних стосунках, яка здатна визначати їх динаміку.

Е. Дюркгейм визначав механізми згуртованості сім'ї, роль кож­ного сім'янина, взаємозв'язок розлучень і самогубств. Також звер­нув увагу на те, що сімейні функції змінюються і навіть втрачають­ся під впливом урбанізації [20].

3. Етнологічний підхід базується на роботі Ч. Дарвіна «Похо­
дження людини і статевий добір». Сучасний історичний період ха­
рактеризується чотирма системами шлюбних стосунків:

1) груповим шлюбом;

2) полігінією - один чоловік і кілька дружин;

3) поліандрією - одна дружина і кілька чоловіків;

4) моногамією (довічна і та, що припускає розлучення) - один
чоловік і одна дружина.

Етологи констатують природність усіх зазначених форм шлюб­но-сімейних стосунків та їх мінливість [20], кардинальну відмін-пість у біологічних мотивах шлюбної поведінки статей, зокрема домінування гіперсексуальністі людини.

4. Емпіричний (Ф. Ле Пле).

Сім'я як мала соціальна група, має свою історію виникнення, функціонування і розпаду. Сімейні стосунки будуються на емоцій­ній близькості членів сім'ї, на їх потребах і потягах.

При зміні поколінь визнається стійкість сім'ї завдяки схиль­ності до згуртованості. Нестабільність сімейних стосунків поясню­ється пресингом індустріалізації й урбанізації, що проявляється в окремому існуванні батьків та дітей, послабленні батьківського; авторитету [6].

5. Науковий (У. Джеймс, Ч. Кулі, У. Томас, Ж. Піаже, 3. Фройд та ін.) (цей напрямок має право на існування, хоча можна піддати сумніву його назву).

Ключові положення: міжособистісні стосунки, значущість бли­зьких стосунків, сім'я - «єдність взаємопов'язаних особистостей», порушення сімейного функціонування, подружні угоди, узгоджен­ня сімейних цінностей, структурна організація, функціонування сімейних систем. Сімейні стосунки - це відображення суспільних

проявів.

Підсумовуючи, можна навести думку С.І. Голода[5], який наго­лошував, що структуризація сім'ї відбувається протягом тисячоліть, функціональні зміни - з початку XX століття, а активізація особис-тісної взаємодії подружжя - лише в останні десятиріччя. Якщо об­межитись європейською цивілізацією, то можна зазначити: 1)сім'я будується навколо подружніх стосунків;

2) зростає індивідуалізація в сім'ї;

3) виникають альтернативні форми шлюбно-сімейних стосун­
ків;

4)шлюб втрачає релігійні, національні, соціально-демогра­фічні риси; 5)формуються нові способи вирішення сімейних проблем.

3.2. Соціально-психологічна сутність сім'ї (типи, тенденції розвитку)

Власне сім'я - це не просто будь-які контакти між людьми, а такі, у яких реалізуються певні соціальні зв'язки і які опосередковані спільною діяльністю цих людей.

У своїй еволюції сім'я пройшла шлях від розширеного типу (складалася із представників кількох поколінь) до сучасної нукле-арної (ядерної), що включає подружжя і дітей.

Пропонуються такі критерії еволюції сім'ї [8]:

• структурні зрушення (рух від спорідненості (батько - син)!
до свояцтва (чоловік - дружина), нуклеарності);

• функціональні зрушення (егалітаризація);

• активізація особистісної взаємодії членів сім'ї.

Сім'я як мала група має певні особливості:

• наявність не однієї, а цілої низки загальносімейних цілей,
які змінюються в процесі її становлення;

• * жорсткі нормативні установки сімейних стосунків, що зумов-

люють існування в кожній культурі чітко окреслених уяв­лень про те, коли найдоцільніше створювати сім'ю, якими мають бути стосунки між подружжям, батьками і дітьми, як розподіляються обов'язки між членами сім'ї, які заохочення і санкції слід застосовувати до членів сім'ї в різних ситуаціях тощо; крім тогр, сім'я безпосередньо залежить від суспіль­них інститутів, що регулюють порядок взяття й розірвання шлюбу, особливих прав і привілеїв, застосування певних санкцій (наприклад, позбавлення батьківських прав) тощо;

• чітко окреслену гетерогенність складу сім'ї за статтю, ві­
ком, що зумовлює різні потреби, ціннісні орієнтації членів
сім'ї тощо;

• закритий характер сімейної групи, що зумовлюється пев­
ною конфіденційністю стосунків, обмеженою можливістю і
чіткою регламентацією порядку входження в сім'ю нових
членів і виходу з неї, більше того, іноді неможливістю вихо­
ду із сім'ї (наприклад, неможливо припинити об'єктивно
існуючу спорідненість);

• чітко визначену поліфункціональність сім'ї, що часто пов'я­
зане з великою кількістю сімейних ролей, численними аспек­
тами сімейного життя, які мають суперечливий характер;

• «історичність», тобто на життєдіяльність сім'ї впливають не
лише якісні етапи її розвитку (залицяння, народження дітей
та ін.), а й безпосередній досвід сімейного життя дорослих чле­
нів сім'ї в їх батьківських сім'ях, коли вони самі були дітьми;.

• чітко окреслену емоційність сімейних стосунків, які мають
абсолютний характер, що зумовлює велику суб'єктивну ва­
жливість багатьох, навіть об'єктивно незначних аспектів
життєдіяльності сім'ї і робить (з урахуванням впливу пев­
них культурних стереотипів) успіх чи невдачу в сім'ї винят­
ково значущим для людини, впливаючи на її світовідчуття,
психічний і соматичний стан здоров'я.

На психічний і соматичний стан здоров'я людини особливо не­сприятливо впливають такі сімейно обумовлені переживання [10]:

• глобальна сімейна незадоволеність, фрустрація через розбіж­
ності між очікуванням індивіда і реальними умовами життя
в сім'ї; при цьому характер впливу незадоволеності значною
мірою залежить від рівня усвідомлення такого стану. Якщо
незадоволеність сім'єю усвідомлюється, вона обертається на

відкриті конфлікти подружжя, взаємну агресію, якщо неза­доволеність не усвідомлюється, а подружжя стверджує, що все нормально, пояснюючи негаразди в сім'ї винятково зов­нішніми об'єктивними чинниками, це найчастіше спричиняє неврози, депресії, алкоголізм, акцентуації характеру тощо; в сімейна тривожність, що виявляється в перебільшених стра­хах щодо здоров'я, певних особливостях спілкування та по­ведінки членів сім'ї і переживанні безпорадності, нездатності запобігти несприятливому перебігу подій;

• почуття провини, пов'язане з сім'єю, коли індивід вважає
себе (усвідомлено чи неусвідомлено) винуватцем сімейних
негараздів і через характерологічні особливості схильний
приймати поведінку інших членів сім'ї як обвинувальну,
хоча насправді це не так;

• надмірне нервово-психічне напруження, пов'язане зі значни­
ми перешкодами щодо задоволення потреб сім'ї, коли навіть
помітні зусилля індивіда не дають бажаних результатів,
створюючи внутрішній конфлікт, який особливо загост­
рюється тоді, коли сім'я висуває до цього члена сім'ї супе­
речливі вимоги й покладає на нього відповідальність за їх
дотримання.

Сучасна сім'я нагадує багатошаровий пиріг: у ній можна знай­ти риси і традиційних, і нових сімейних укладів.

Дослідники розрізняють різні варіанти складу (чи структури) сучасної сім'ї. О.І. Антонов та В.М. Мєшков розрізняють за скла­дом такі типи сімей [2]:

• нуклеарні сім'ї (від слова «нуклеа» - ядро, тобто головна
частина, основа), які є досить поширеними та складаються
з батьків та їх дітей, тобто з двох поколінь. У нуклеарній
сім'ї існує не більше ніж три нуклеарні позиції (батько -
чоловік, мати - дружина, син - брат або дочка - сестра).

Учені зазначають, що, коли слід підкреслити наяв­ність у нуклеарній сім'ї, що ґрунтується на полігамному шлюбі, двох та більше дружин-матерів (полігінія), або чоловіків-батьків (поліандрія), тоді говорять про склад­ну нуклеарну сім'ю.

Нуклеарні сім'ї висувають підвищені вимоги й до по­дружніх стосунків. Спрощена структура такої сім'ї, обме­жена кількість внутрішньосімейних стосунків потребують • одночасного виконання кількох сімейних ролей (найчасті­ше суперечливих), що призводить до зростання інтенсив­ності й емоційності стосунків, підвищення ступеня взаємо­залежності подружжя і їх особистої відповідальності за долю шлюбу. Таким чином, психологічний простір нуклеарної

сім'ї звужується, а питома вага особистісних якостей кож­ного з подружжя збільшується;

• розширені сім'ї - являють собою сім'ю, що об'єднує дві або
більше нуклеарних сімей зі спільним домогосподаретвом та
складом з двох чи більше поколінь — прабатьків, батьків та
дітей (онуків);

• змішані (перебудовані) сім'ї - утворюються внаслідок шлю­
бу розлучених людей. Змішана сім'я охоплює нерідних бать­
ків і нерідних дітей через те, що діти від попереднього шлю­
бу входять в нову одиницю сім'ї;

• неповні сім'ї — складаються з дітей та когось одного з бать­
ків, інший - відсутній через смерть, розлучення, залишен­
ня сім'ї або тому, що шлюб ніколи не був узятий;

• подружній тип сім'ї - бездітні з різних причин.

Залежно від розподілу ролей виокремлюють сім'ї:

• традиційні (патріархальні чи матріархальні), в яких один із
членів подружжя є внутрішньосімейним лідером, активною
стороною в подружніх стосунках і відносинах із соціумом:

- у патріархальних сім'ях главою є батько;

- у матріархальних сім'ях найвищим авторитетом та
впливом користується мати;

• егалітарні (від фр. - рівність), в яких немає чітко визначе­
них сімейних глав і де переважає ситуативне розподілення
влади між батьком та матір'ю. Ролі розподіляються з ура­
хуванням конкретних інтересів і можливостей партнерів.
При цьому спостерігаються вирівнювання функцій і досить
незалежне становище дітей.

Особливості рольових і міжособистісних стосунків членів сім'ї, їх взаємодії відби

Дата добавления: 2013-12-14