Хто кращий?

Знайшли двоє курчат окраєць хлібця і почали його клювати. Качен я це помітило і лотрохи стало підходити до курчат. Мабуть, і йому хлібця хочеться, а попросити соромиться.

- їж з нами, - покликало жовте курча.

— І треба тобі ще когось запрошувати, - невдоволено пропищало чор­
не курча. - Самим мало.

- Вистачить, вистачить, - заспокоїв його брат, - Чого вже там!
Так утрьох і поснідали.

Наїлися курчата і пішли до своєї мами, крильцями махають.

- Мамо, мамо! - закричало чорне курча. - 3 нами каченя хліб їло!
Скажи, правильно я зробив, що поділився з ним?

- Правильно,синок,правильно.

— Ох, як же я каченя нагодував! - не вгамовується курча.

— Та що про це казати, - зупинив його брат. - Поснідали — і все.
Подивилася мама-квочка на синів і сказала:

- Хороший той, хто ділиться з товаришем, але кращий той, хто цим
не хвалиться,

Просто і зрозуміло. Є мораль, якою дитина оволодіває не через повчання, а літературний твір. Художнє слово збагачує інтелекту­ально й спонукає до наслідування, механізми якого накопичують життєвий досвід, власні світоглядні позиції. Значення наслідуван­ня зросте, якщо учасники взаємодії значущі один для одного. Тоді виникає питання про впливові характеристики «значущого іншо­го», де виокремлюються три форми його репрезентації:

1) авторитет, або референтність (оточення визнає за ним право
приймати рішення);

2) емоційний статус, або явище атракції (здатність «відштов­
хувати» або «притягувати», викликати симпатію чи анти­
патію);

3) інституціалізована влада (домінування владних повнова­
жень).

Прояви «значущого іншого» безпосередньо залежать від сімей­ної тактики виховання.

Тактика 1. Диктат.

Дитина:

- батьки вважають, що має низку негативних рис, а тому, навіть, якщо немає протидії, все одно залишаються невдо-волені, вбачаючи в ЇЇ поведінці мовчазний протест; якщо ж дитина суперечить, то це сприймається як виклик, який призводить до відповідної реакції типу: «Цуценя, а дозво­ляє собі непослух»;

- нереферентна для батьків: «То це твоя думка? Забудь про
неї! Все буде навпаки!»;

- статус нульовий;

- рівень визнання прав - нульовий.

Батьки:

- високий статус, багато прав, дуже значна влада;

- незначна референтиість (без контролю дитина вчинятиме,
як вважатиме за потрібне, усупереч насильницькій тактиці
батьків);

- низька атракція.

Тактика 2. Опіка. Дитина:

- значуща для батьків;

- має безперечну атракцію;

- можливі два варіанти: високий статус - «кумир», або низь­
кий - «дитя нерозумне»;

- якщо дитина не родинний «тиран», то її референтність
низька.

Батьки:

- статус високий, якщо дитина не є сімейним деспотом;

- референтність неоднозначна;

- атракція може бути позитивною (якщо дорослий емоційно
привабливий, захищає від турбот, неприємностей) і нега­
тивною (»У мене поперек горла ваша турбота! І кроку не
дають ступити!").

ТактикаЗ. Співробітництво:

референтність батьків, їхній статус вищий, ніж статус і ре­ферентність дитини;

- взаємна атракція;

- статус і референтність дитини постійно зростають.

Тактика 4. Невтручання.

Відсутність взаємодії зумовлює відчуженість у родині, слабке прогнозування референтності, атракцію, владу.

В ідеалі потрібно наслідувати батьків, які співпрацюють, бо такі відносини будуються на повазі, симпатії, а не владності. Проте наслідують також жорстоких, авторитарних, байдужих або гіпертурботливих. Очевидно, наслідування не має бути слі­пою копією, абсолютним повтором, а творчим відтворенням з ура­хуванням обставин, що можливе при дотриманні внутрішньої

автономії дитини, створення умов для її самовизначення. 32-3 місяців двічі на день залишайте дитину наодинці, поклавши по­руч або повісивши над нею іграшки. Поступово час самостійного перебування збільшуйте до 10-15 хвилин. Проте, якщо дитина суха, здорова і сита, але плаче, то, найімовірніше, їй не вистачає спілкування. Шкідливими є як надлишок уваги, так і її нестача, І тому, обираючи тактику взаємодії з дитиною, дотримуйтеся пра­вила «золотої середини».

У повсякденному житті виокремлюються принаймні три

тактики:

. 1)потуральна («Дитина не повинна плакати!» - найменше не­вдоволення у немовляти - і батьки тримають його на руках); 2)компромісна («Нехай трохи поплаче. Не заспокоїться -*

візьму на руки»);

З)байдужа («Поплаче - поплаче і перестане»). З цього приводу варто згадати досліди американського психо-фізіологаМ. Селігмана, спрямовані на вивчення значущості ран­нього життєвого досвіду для майбутньої поведінки і протидії навіть серйозним захворюванням. Він поділив новонароджених пацюків І

натригрупи:

1) контрольна - зростала у звичайних лабораторних (сприят­
ливих) умовах;

2) друга - періодично потрапляла в ситуації непереборних труд­
нощів, коли ніщо не могло врятувати від покарання елект­
рострумом;

3)третя - перебувала у стресових умовах, які можна подолати

лише активними діями.

Отже, друга група отримувала досвід власного безсилля у будь-1 яких обставинах, а третя - досвід протидії. У дорослому віці твари-І нам вводили клітини злоякісної пухлини. Ті, хто в дитинстві отри­мали досвід безпорадності, після дозрівання завжди поводилися па-1 сивно. У них найчастіше приживалися клітини саркоми, і вони ги-1 нули. Пацюки, яків дитинстві отримали досвід активності, протидії, боролися навіть у безвихідних ситуаціях: їх злоякісні клітини від­торгалися, причому частіше, ніж у тварин контрольної групи). Зви­чайно, некоректно переносити ці дані на людську спільноту, однак експеримент довів виняткову важливість раннього досвіду для фор­мування активності, пошукової поведінки, стресостійкості. В. Ротен-берг пише: «Якщо при постійному емоційному та поведінковому від­гуках на плач дитини її крик через деякий час матиме неприємно вимогливий характер і буде лунати при найменшому дискомфорті, то ігнорування плачу... призведе до того, що після етапу «катуваль-

ного крику» (спробі зламати ситуацію) вона спочатку перейде на без-.;шхисне, ображене хлипання (відчуття власного безсилля), а потім і ііовсім плач припиниться... дитина при цьому отримує перший до-І; нід марності будь-яких зусиль, який закріпить характерну для цього етапу життя пасивно-захисну установку...» [9, 29].

Немовля почуватиметься комфортно, маючи постійний захист найближчого оточення, особливо матері (назвемо це «феноменом присутності»). «Тактика компромісу» сприяє такій автономії, яка накопичує досвід контролю над ситуацією, розвиває активність у переборенні перешкод, формує умови для самозаглиблення. Отже, потрібне органічне поєднання доцільної свободи дитини з увагою та турботою про неї. Усамітнення - це унікальна можливість для самоаналізу. Нездатні зосереджуватися на собі значною мірою за­лежать від оточення. Щоб сформувати сильну і незалежну особис­тість, привчайте дитину бути самою хоч іноді (це не означає «сам дома», бо наслідком цього є почуття непотрібності). Найкраще за­лишайте її з іграшками, за слуханням улюблених казок, пісень. Так розвивається зосередженість, уважність. Уникайте безцеремон­ного втручання в її заняття, бо цим провокуєте непорозуміння і навіть конфлікти. Краще підготуйте дитину до необхідності зміни­ти діяльність: «Коли я прийду, то ми з тобою...» або «Через деякий час...». Ніколи не залишайте дитину одну як покарання.

Навчити лишатися на самоті не означає ізолювати дитину від оточення, однолітків. Це зашкодить їй, наслідки чого виправити і Іюді досить складно. Розглянемо такі ситуації

Ситуація 1. Батьки вважають дитину «особливою», тому вона «не може гратися будь з ким, особливо - товаришувати.

Вони приводять «друга», упевнені, що діти справді зможуть подружитися. Так буває, коли дитина знаходиться під абсолют­ним тиском батьків, і, швидше, це буде не дружба, а слухняність, Конформність, Спочатку дитина боїться суперечити батькам, по­тім - власні думки піддаватиме жорсткій цензурі, і, зрештою, ета­пе, як більшість, сіренькою, непомітною, маленьким гвинтиком, ІІід якого в житті нічого не залежить.

Ситуація 2. Батьки не дозволяють дружити з дитиною, яку обрано другом. Аргументів безліч: погана сім'я, далеко живе, нечу­пара тощо.

Безперечно, не можна ігнорувати, з ким дитина товаришує, але краще разом з нею обговорити цю проблему, прислухатися до ду­мок, запропонувати своє бачення ситуації, і, як правило, вона зро-луміє, прислухається, звісно, якщо батьки є референтними і вмі-к >ть поважати чужу думку.

Отже, дитину треба вчити обирати друзів і дружити. Важливо зрозуміти, що їй заважає. Часто - це надмірна активність, невмін­ня прислухатися до інших або, навпаки, повільність, агресивність тощо. Кожен випадок індивідуальний, але зовнішня байдужість до однолітків насправді приховує велику потребу в них.

Почуття товариськості формується поступово. До 3 років діти «поруч, але не разом». У 3—7 років критичні до оточення, однак майже не помічають власних недоліків, тому часто нелояльні. Кри­теріями вибору товаришів є їх успішність у навчанні, зовнішня при­вабливість, стосунки батьків, місце проживання тощо. Близько 7 років — почувають потребу в спілкуванні, яка загострюється в під­літковому віці. Як наслідок, 6-7-річний вік вважається сприятли­вим для формування вмінь дружити та спілкуватися. Тут є свої ре­комендації.

1. Легше спілкуватися і дружити тим дітям, які вміють спів­чувати та співпереживати. Перші прояви цих якостей за умови правильного виховання характерні для трирічного віку. Відсутність емпатії є показником егоїзму, який перешкоджає повноцінній вза­ємодії з однолітками. І навпаки: емпатія формує доброзичливість, оптимізм, упевненість, стабільність, зрештою - світ не здається ворожим.

Емпатії слід вчити. До трьох років дитина має розуміти, що не­добре сміятися, коли іншому боляче, не можна бігати та шуміти, якщо хтось захворів. Слід пожаліти слабшого, меншого, знати, як почувається оточення, для чого варто розвивати спостережливість, наприклад, запропонувати дитині описати місцевість, де були не­щодавно; розповісти, у що були одягнені на прогулянці інші діти; запропонувати уважно прислухатися до шелесту листя і розповіс­ти, про що воно шелестить, тощо.

Особливою умовою розвитку спостережливості є відсутність квапливості. Діти не люблять поспішати. Щоб щось почути і поба­чити, треба вдивлятися без поспіху, із задоволенням. Інакше вони часто бувають примхливими, протестуючи проти дорослої нетерп­лячості. Є психофізіологічні закономірності такої протидії. До 3 ро­ків усі діти повільні, що пов'язано зі слабкою моторикою. Збіль­шенню рухового темпу сприяє подальший розвиток кістково-м'я­зової системи. До 4—5 років більшість стає вправнішими в рухах (сенситивний період для розвитку темпу діяльності). До 6-7 років швидкість передачі нервових імпульсів зростає у півтора рази. Про­тягом наступних періодів (до досягнення 20-22 років) темп збіль­шуватиметься. У середньому віці він спадає через зниження швид­кості мозкових процесів.

Ці дані засвідчують, що, можливо, саме через схожість рухових темпів маленькі діти комфортніше почуваються, спілкуючись з ба­бусями та дідусями.

2. Необхідно вчити дітей доброзичливості. Вона властива
Ішевненим людям, тим, хто має навколо себе дружні, теплі стосу­
нки. Аксіома - агресія притягує агресію. Тому не слід дивуватися,
якщо в агресивної дитини безліч проблем. Здебільшого це наслі­
док необізнаності у правилах поведінки, тому слід навчити прос­
тих правил етикету:

а) спілкуючись, дивитися в очі співрозмовника (принаймні так
вимагає європейський етикет). Схильність «ховати очі» час­
то сприймається як нещирість, хитрість (хоча, як правило,
це ознака невпевнених людей, обтяжених комплексами).
Звички, сформовані в дитячому віці, важко виправляють­
ся, і згодом вони стають особистісними рисами, тому чим
швидше дитина припинить дивитися собі під ноги або вбік,
тим легше їй дорослою налагоджувати стосунки;

б) не боятися усміхатися. Це не є ознака слабкості або невпев­
неності, як це іноді розуміє оточення. Навпаки, це здатність
довіряти іншим, відсутність необхідності постійної самопре-
зентації, вираження впевненості.

Відмежовуючи емоції від їх зовнішніх проявів, ми нічого від них не залишаємо (У. Джеймс, 1884). Такі зовнішні ознаки є не стіль­ки наслідками емоцій, скільки їх причинами: «Людина сумує тому, що вона плаче, а не навпаки». Шульце, фотографуючи дітей під час сприйняття ними картин різного естетичного та емоційного зміс­ту, виявив найбільш характерний прояв задоволення — посмішку (1906; 1917). Німецький психолог В. Вундт розглядав виразні рухи як зовнішній корелят або супутник переживань.

Отже, навчивши дитину усміхатися, дорослі формують у неї сприятливе самопочуття, упевненість, приязне ставлення до інших. Але усмішка має бути щирою, інакше обличчя перетвориться на розтягнену маску, і проникливий співрозмовник обов'язково помі­тить штучність.

3. Американський філософ Емерсон зауважив, що єдиний шлях
мати друга — навчитися самому бути другом. Оволодіння цим
мистецтвом починається з уміння діл йтися. «Ділити» маму з бра­
тиком або сестричкою, ділитися улюбленими іграшками на дитя­
чому майданчику тощо. Щоб дитина так вчинила, заохочуйте її
похвалою за доброту та вміння поступатися. Згодом це дозволить
їй розв'язувати складні життєві ситуації, ураховуючи інтереси

оточення І, водночас, не ігноруючи життєві переконання, погляди. Вона буде налаштована на співробітництво.

4. Навчіть дитину ставитися до оточення так, як вона хоче, щоб ставилися до неї — цьому простому і старому правилу філософії людського буття. Для цього аналізуйте разом з нею вчинки літера­турних персонажів, героїв кінострічок тощо - і обов'язково власну поведінку. Це сприяє формуванню вміння розуміти, критично пе­реосмислювати те, що відбувається навколо і в тобі. Так будуються власні життєві пріоритети і формується здатність приймати жит­тєві цінності інших.

Треба вчити мистецтву «жити серед людей». Проте навіть най­кращі поради не замінять власний приклад батьків. Живіть не для дітей, а разом з ними. І пам'ятайте слова видатного педагога А.С. Макаренка, який вважав, що ми виховуємо своїх дітей навіть тоді, коли нас немає вдома.

Список літератури

1. Бандурка А.М., БочароваС.П., ЗемлянськаЕ.В. Психология управ­
лення.-X., 1998.

2. Головаха Е.И., Панина Н.В. Психология человеческого взаимопони-
мания.-К., 1989.

3. Дружинин В.Н. Психология семьи. — СПб., 2005.

4. КорневМ.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психо логія. -К., 1995.

5. Куницина В.Н., Казаринова Н.В., Погольша В.М. Межличностное
общение.- СПб.,2001.

6. Любимов П,С. Практикум по зкспериментальной психологий. - М.,
1936.

7. Психологияженщиньг. Хрестоматия / Сост. А.А. Криулина. -Курск,
1992.

8. Росин В.Е. РассказьІ й сказки. - К.: Веселка, 1973.

9. РотенбергВ.С.,БондаренкоС.М.Мозг.Обучение. Здоровье. -М.:Про-
свещение, 1989.

10. Синельников В.В. Прививка от стресса, или Психознергетическое
Айкидо. - М., 2004-.-

11. Социальная психология в трудах отечественньїх психологов / Сост. й
общая ред. А.Л. Свенцицкого. - СПб.: Питер, 2000.

12. Тихомиров О.К. Психология мьішления. - М., 1984.

13. Трухин И.А. Будущему семьянину. — К., 1987.

Розділ 5

Сімейні конфлікти

Сім'я - вузол, у якому тісно переплетені міжособистісні стосунки.

Н. Пезешкіан

Дата добавления: 2013-12-14