Психологічна допомога батькам підлітків

Підлітковий вік охоплює за різноманітними віковими періодизаціє ями різні проміжки часу. За Д.Б. Ельконіним, підлітковий вік охоп­лює період від 11 до 14 років, заД.І.Фельдштейном-від 10 до 17. За Е. Еріксоном стадія статевої зрілості (без виділення окремо під­літкового і юнацького віку) триває від 12-13 до 20-21 року. За, Міжнародною класифікацією ООН (1988), підлітковий та юнаць­кий вік знаходиться в межах від 13 до'21 року. Ця розбіжність пояснюється як особливостями перебігу цього етапу в різних куль­турах (і історичних умовах), так і тими критеріями, що покладені в основу кожної вікової періодизації. У цілому ж підлітковий вік (ра­зом із юнацьким) розглядається як етап, під час якого відбувається перехід до дорослого життя.

Підлітковий вік сповнений суперечностей. Головні з них були описані ще Л.С. Виготським у роботі «Педологія підлітка»: ста­теве дозрівання починається і закінчується раніше, ніж насту­пає кінець загальноорганічного розвитку підлітка, і раніше, ніж підліток досягне завершення свого соціально-культурного-ста-новища.

Перехідний вік починається з бурхливої перебудови організ­му, появи вторинних статевих ознак і закінчується входженням дитини до світу дорослих. Саме тому його називають «перехід­ним». Необхідність цього переходу, набуття нового досвіду як у І міжособистісних стосунках, так і в нових соціальних ролях і фор­мах діяльності, прагнення самостійності наштовхуються на не-

можливість до кінця взяти за це відповідальність на себе. Проти­річчя між потребою і прагненням бути дорослим і ставленням до підлітка як до залежної від батьків дитини, яка має певні обов'яз­ки, що не завжди вже відповідають вимогам віку, загострюють ситуацію. Крім того, підліток залишається залежним від батьків­ської сім'ї, у якій задовольняється переважна більшість його по­треб: матеріально-побутових, в емоційному контакті, любові, сим­патії; виконується функція соціального контролю, виконується роль консультативної та спрямовуючої інстанції через вихован­ня, прояснення-інформування.

Перелік протиріч підліткового віку можна продовжувати й далі. За С. Холлом, таких протиріч дванадцять (активність, знесилен­ня, смуток, егоїстичність, альтруїстичність тощо) хоча, на наш погляд, С. Холл описує суперечності в зовнішніх проявах, а не ті, що є передумовою і визначають будь-який рух і розвиток.

Зазначені суперечності стають передумовами виникнення в цьому віці як окремих ситуативних відхилень, так і цілих поведін-кових «симптомокомплексів» девіантної поведінки, сама тільки систематизація яких та опис є окремою науковою і прикладною проблемою. Одразу зауважимо, що такі кризові явища не обов'яз­ково супроводжують розвиток кожного підлітка. Як, слушно за­уважує Л.І. Божович, немає і не може бути психологічної харак­теристики підлітка взагалі, відірваної від тих умов, що характе­ризують життя данного суспільства і особливостей його власне індивідуального способу життя. І навіть одні й ті самі риси підліт­ка можуть або заохочуватися, або сприйматись як прояви «важ-ковиховуваності».

У психології й педагогіці умовно розрізняють три групи важ­ких дітей. Перша - це діти з відхиленнями в розумовій, друга - у психічній діяльності, третя — так звані «інваліди побуту» - педа­гогічне занедбані діти як продукт несприятливих умов сімейного та шкільного виховання. Психологічний інфантилізм, приміти­візм потягів, прихований чи явний егоцентризм, вузькогрупова спрямованість, несформованість колективістських, прагнень, до­мінування аморальних, антисуспільних поглядів, притаманних важким підліткам є закономірним наслідком їх «педагогічної за­недбаності. Унаслідок саме педагогічної занедбаності діти в абсо­лютній більшості випадків стають важкими (термін «педагогічне занедбаний» характеризує історію виховання підлітка, термін «важкий» говорить про результати такого виховання). Характе­ризує важкого підлітка негативна спрямованість до соціального досвіду і опір педагогічним впливам.

Відхилення в поведінці нерідко пояснюється й тим, що підліток не може загальноприйнятими засобами задовольнити свої соціаль­но-психологічні потреби у визнанні, довірі, самоствердженні. Не­гативні звички можуть виникати від переживань постійних невдач у діяльності, «другорядних ролей» у навчанні, спорті, лраці, не­вміння зайняти бажане місце в соціальне орієнтованих групах ро­весників, виникнення протиріч психосексуального розвитку. Не завжди вдається вчасно нейтралізувати розтлінний вплив, неблаго-получної сім'ї, поганої компанії або окремої сумнівної особи, від якої залежить підвищення ступеню важковиховуваності.

До типових поведінкових реакцій підліткового віку, або поведін-кових моделей, належить реакція емансипації (прагнення визво­литися з-під впливу батьків, учителів і дорослих узагалі), реакції групування з ровесниками (об'єднання та бажання зайняти гідне місце в групі підлітків), реакція захоплення (хобі-реакція).

Реакції емансипації можуть виявлятися не тільки в спробах уникнути впливу дорослих, а й у висміюванні, критиці звичних для них понять і цінностей -_: «старомодних» уявлень про честь, здоровий спосіб життя, сім'ю та ін. Реакція емансипації може ви­являти себе через втечі з дому, нанесення татуювання, пірсінг, за-. лучення до вживання алкоголю, паління, ранній початок статевого життя.

Реакція групування виявляється у створенні референтних груп за місцем проживання, за місцем навчання або за спільними інтере­сами. Сама по собі ця реакція не може бути оцінена як негативна чи позитивна. Оцінювання впливу такої референтної групи на особис­тість підлітка можливе тільки з погляду спрямованості групи, її ціннісних орієнтацій. З одного боку, у групі реалізуються окремі потреби підлітка: у прийнятті, належності, структуруваннї часу, безпеці й розвитку. З іншого боку, саме через механізми групового тиску група антисоціальної спрямованості може залучити підлітка до протиправних дій, зловживань психоактивними речовинами, сприяти його соціальній дезадаптації.

Серед найпоширеніших хобі-реакцій, притаманних цьому віку -захоплення сучасною музикою, модою, відеофільмами, колекціо­нуванням, технологіями мультимедіа.

Хобі-реакції згадують в контексті важковиховуваності в тому разі, якщо вони мають надмірний демонстративний характер, риси нав'язливості, або не узгоджуються з уявленнями вихователів про бажане чи пристойне.

Недаремно підлітковий вік вважають кризовим. Криза — «кри­тичний момент життєвого шляху,., коли воля є безсилою перед

обличчям подій, які •охоплюють найважливіші життєві відносини людини (не в даний момент, а в перспективі реалізації життєвого шляху)» [23, 20], «феномен внутрішнього світу людини, який ви­являється в різних формах переживання непродуктивності свого життєвого шляху» [23, 18].

Т.М. Титаренко дає також тлумачення кризи як такого віражу на життєвому шляху, коли під загрозою опиняється життєвий за­дум, проект майбутньої світобудови. Старий життєвий світ руйну­ється частково або майже дощенту. Людині доводиться відмовля­тися від звичних уявлень про цінності, ідеали, смисли, цінності.

Традиційно розрізняють кризи нормативні (нормальні) і ненор­мативні (анормальні).

Нормальна криза - це перехід від одного вікового етапу до іншо­го, наприклад, від молодшого шкільного віку до підліткового або від молодості до зрілості. Подібні кризи є нормальними, норматив­ними, оскільки немає людини, яка б не переживала такої кризи протягом життя, яка б була позбавлена необхідності дорослішати, зростати, старіти, наближуючись до життєвого фіналу.

Нормативність - це існування в межах норми. Вікові розлади мають не дуже тривалий, найчастіше непатологічний характер. Для оточуючих та навіть для самої людини ці розлади можуть бути майже непомітними. Особливості вікових розладів залежать від природжених конституційних властивостей, складу нервової сис­теми, структури особистості, характеру, набутого досвіду, стилю виховання, взаємодії з оточуючими.

Нормальна, тобто вікова криза, готується зсередини, час її де­бюту визначається тим, наскільки людина засвоїла все те, що тре­ба було опанувати на цій віковій сходинці, як вона підготувалася, часом несвідомо, спроквола, до змужіннячи зів'янення, старіння.

Якщо людина чомусь обминула нормальний віковий період змі-нення старої оболонки, не пережила вчасно прогресивної, нормальної кризи або пережила її в дуже «стертій», невиразній формі, то збіль­шується ймовірність так званих регресивних, анормальних кризо­вих станів.

Анормальна криза не пов'язана із завершенням певного етапу психічного розвитку, певною стадією життєвого шляху. Вона ви­никає в складних життєвих умовах, коли людина переживає події, що раптово змінюють її долю.

Такі події можуть відбуватися в родинному, професійному, осо­бистому житті. Особливо болісно переживаються життєві колізії після серії випадкових невдач, під час зростання загального невдо­волення власною долею, супутником життя.

Тяжкі життєві ситуації, які підштовхують людину до анор мальної, ненормативної кризи, — це такі життєві обставини, що потребують від людини дій, які перевершують її адаптивні можли­вості, енергетичні ресурси.

Ненормативні кризи, зауважує Т.М. Титаренко, руйнують не тільки діяльності, що вже є провідними. Вони зачіпають також і діяльності.досить незрілі, не цілком засвоєні. Негативна фаза, під час якої відбувається процес руйнації, триває набагато довше, ніж у межах кризи нормативної.

Цікаво, що під визначення кризової підпадає ситуація, у якій перебуває батько «важкого» підлітка. Наявні ознаки періоду жит­тя, коли набуті й раніше ефективні форми поведінки, установки, відносини, погляди вже не відповідають новим умовам соціальною го, психологічного, духовного життя людини і тому вимагають пе­регляду.

Основні суперечності підліткового віку накладаються на супе­речності соціально-політичного буття суспільства. Інтерференція суперечностей призводить до виникнення специфічних проблем під­літків і суспільства, що перебуває в стадії трансформації. Ця тема особливо актуальна для сучасної ситуації в нашій країні, а.вияв детермінант проблем підліткового віку в особливостях конкретно історичної ситуації в.суспільстві вимагає постійного глибокого до­слідження. Г. Крайг називає чотири основні фактори, характерні для тієї «культурної ніші», у якій сучасне юнацтво (і підлітки) здій­снюють перехід до дорослості. Перелічимо їх.

Вікова сегрегація. Вона виявляється в тому, що підлітки схильні триматися на відстані як від дітей молодшого віку, так і від дорос­лих — частково за власним вибором, частково за обставинами, що від них не залежать. Віддалення від дітей молодшЬго віку позбав­ляє їх можливості керувати й навчати тих, хто знає менше, ніж вони самі, їх відрив від світу дорослих означає, що вони позбавлені можливості виступати в ролі «підмайстра» — вчитися професі­ям, працювати поряд із досвідченими людьми на відповідальних посадах. І хоча вікова сегрегація не є загальною, але, за Г. Край-гом, «молоді люди щоденно протягом багатьох годин відірвані від основних видів діяльності, звичаїв і обов'язків суспільства» [13, 561].

Тривала економічна залежність. У наглому суспільстві, якому притаманна передова технологія, де складну роботу виконують до­рослі, молодь тривалий час зберігає залежне становище. У біль­шості випадків юнакам та дівчатам доступна лише така робота, яка не є ані цікавою за змістом, ані добре оплачуваною. Така ситу-

ація призводить до продовження періоду залежності дітей від бать­ків, віддаляє той час, кол*и юнаки і дівчата,зможуть повністю реалі­зувати свої здібності та збільшує їх фрустрацію і нетерпіння. На думку деяких вчених, юність є періодом обмеження прав і можли­востей та жорстко визначених ролей (Фарбер). Інші вчені, такі, як Е. Еріксон, притримуються більше позитивних поглядів на юність, розглядають ЇЇ як час, коли молода людина має змогу досліджувати різноманітні ролі та експериментувати з ними доти, доки не займе певну соціальну і професійну нішу.

Нестабільність у світі. Г. Крайг підкреслює, що молоде поко­ління є більш вразливим для різноманітних суспільно-політичних, економічних та військових криз, у яких воно може брати як безпо­середню участь і безпосередньо від них потерпати, так і страждати від опосередкованого впливу цих криз. Цей опосередкований вплив відбувається через засоби масової інформації, які повідомляють про кризи в інших країнах. До цього можна додати, що такий опосеред­кований вплив кризи відчувають діти батьків, що не мають змоги ефективно адаптуватися до складних суспільно-економічних умов життя в суспільстві, потерпаючи від хронічного дистресу, нооген-них розладів (за В. Франклом), необхідності тривалий час перебу­вати на заробітках далеко від сім'ї.

Товариство мас-медіа. Підлітки з їх фізичними і когнітивними здібностями, що стрімко розвиваються, часто відіграють роль па­сивних споживачів продукції мас-медіа, замість того щоб актив­но впливати на навколишній світ і відчувати результати такого впливу. «Не виключено, що'через це вони навчаються сприймати трагедію або жорстокість як щось звичайне чи розвивають в собі прагнення до грубої й натуралістичної стимуляції. Можливо, що вони моделюють свою поведінку, орієнтуючись на банальні або дивні події, які зображуються на екрані» [13, 562].

Доповнимо перелік чинників, що поглиблюють суперечності кризи підліткового віку і мають причетність саме до нашого суспіль­ства (за власними спостереженнями).

Розшарування суспільства за майновою ознакою. Впливає на самопочуття дітей у школі, призводить до різноманітних деформа­цій у мотиваційній і поведінковій сфері, викривленні стосунків.

Для сільської школи проблеми майнового, матеріального роз­шарування не настільки актуальні, але існують передумови фор­мування почуття вторинності, другосортності щодо міської молоді за векторами «дозвілля - навчання - працевлаштування».

Суперечність між насаджуваним, у першу чергу, через ЗМІ ідеа­лом «стилю життя», орієнтованого на високий рівень споживання, і

обмеженими можливостями його досягнення (найбільш реалістичні і соціальне прийнятні - виїзд за кордон, вдалий шлюб, виграш у гр^ лоторею) призводить до криміналізації молодіжного середовища. Це* феномен відомий як аномія, описана ще на початку минулого століт тя французькими соціологами Мертоном і Дюргеймом.

Серед інших чинників авторами збірника «Молодь України] дзеркалі соціально-економічних та політичних трансформацій суе пільства (соціально-політичний вимір)» наведені такі:

- зменшення вагомості традиційних соціальних інституті*
виховання та соціалізації. Навіть школа за умов поступе
вого переходу до принципу платної освіти втрачає і вчите
лів (зниження престижу профессії, низька оплата праї
тощо), і учнів;

- підвищення вагомості «вуличних» субкультурних молодіжні
угруповань. Індивідуалізація інтелектуального та щцивідуаш
ного життя. Замість того щоб нормалізувати свої суперечності;
активному спілкуванні і діях, підлітки вдаються до індивідуа
лізованих форм дозвілля: комп'ютерних ігор, перегляду віде
програм, перебування в інформаційному полі Інтернету;

- підвищенйй""загальної тривожності й уразливості молоді вна­
слідок незадовільного стану здоров'я. Тиск життєвих об­
ставин знаходить вихід у самодеструктивних формах'пове-
дінки, серед яких найбільше занепокоєння викликають су-
їциди, алкоголізм, наркоманія. Менш помітними, але не
менш вагомими в цьому контексті на наш погляд, є різнома- '(
нітні психосоматичні розлади, пов'язані з тотальною невро­
тизацією молоді.

На наш погляд, цікавим і одночасно симптоматичним е фор­мування нового типу особистості, якості якої.корелюють з якос-! тями описаної Е. Фреймом особистості «ринкової орієнтації». Се­ред них — орієнтація на продаж на ринку особистостей, відсут­ність рис, що усвідомлюються і формуються як сутнісні і сталі, як І наслідок, деіндивідуалізація й відчуття спустошення.

У вихованні підлітків стають більш наочними слабкі місця су­часної школи. Серед них наведемо такі:

- хибна орієнтація на виконання регламентованих навчаль­
но-виховних дій, часто механістичне і негнучко (при цьому,|
важливо, що робить педагог), замість орієнтації на кінце­
вий результат (навіщо він це робить): навчити вчитися, під­
готувати до існування в умовах сучасного дорослого (сімей­
ного, суспільного, професійного) життя тощо;

- «авральне» виховання з його орієнтацією на попереджен­
ня, уникнення проблем (правопорушень, наркоманії і.т.п.)

замість розвитку в учнів таких особистіших рис і.якостей, свідомості, які, у тому числі, унеможливлювали б виник­нення таких проблем.

У виховній ситуації в системі «батьки — підлітки» мають місце суперечності самих батьків, підлітків, сімейної системи й суспільст­ва в цілому. Розв'язати ці суперечності власними силами іноді не вдається, і батьки звертаються по допомогу до психологів-консуль-тантів.

За нашими спостереженнями, перевалена більшість батьків «важких» підлітків звертається з проханням навчити їх, як впли­нути на дитину, щоб вона стала «слухняною» (зручною), або про­понують самому консультанту вплинути на дитину навіть за допо­могою гіпнозу.

Утім, непоодинокі випадки, коли батьки очікують від психоло­га інформації про особливості того, що відбувається з їх дитиною, щоб краще зрозуміти її і якимось чином змінити власну поведінку, приходять клієнти, які зацікавлені пошуком слабких місць у влас­ній позиції і власних діях.

Крім типового маніпулятивного звернення, у ситуації батьків «важких» підлітків, що звернулися по консультативну допомогу,. є багато спільного:

«за психологічною допомогою звертаються, коли проблема вже набула значних масштабів і певною мірою стала.«заста­рілою». Не в останню чергу це пов'язане з хибними настано­вами щодо психологічного консультування як такого:

• за консультативною допомогою звертається хтось один з бать­
ків, у переважній більшості випадків це мати дитини. По­
дальша робота і вплив на сім'ю відбувається саме через неї;

» батьки, що звернулися за консультацією звичайно мають під­вищений рівень тривожності, або/та почуття провини, не­впевненості у власних силах і здібностях вихователя. За на­шими спостереженнями, загострене почуття провини насам­перед пов'язане з особистісними рисами батьків: підвищеним рівнем тривожності, гшерсоціалізованіетю (орієнтацією на до­сягнення і схвалення оточуючих), надмірною й невиправда­ною вимогливістю до самих себе як до батьків, так і до своїх дітей. Як правило, остання риса виявляється в мовленні клі­єнта через генералізації «завжди», «ніколи», «всі», модальні оператори «маю», «потрібно», «не маю права»;

• у сім'ї спостерігається викривлена комунікація, в якій осо­
бливий інтерес з погляду виникнення почуття провини, має
дворівнева комунікація, що отримала в сімейній психоте­
рапії назву подвійного зв'язку, або подвійного вузла

(Д. Джексон, Г. Бейтсон, Д. Хейлі, Д. Вікленд, В. Сатір). Головними її ознаками є наявність двох протилежних:і,-І змістом вимог, що подаються на різних рівнях комунікації. Так, наприклад, на невербальному рівні дружина посилає чоловіку повідомлення, що може означати: «Покарай його по-чоловічому», а на словах каже: «Ти справжній садист, не роби так ніколи». Оскільки кожне з послань-вимог під­кріплюється загрозою несхвалення або покарання, будь-як;І дія чи її відсутність призводить до відчуття незадоволення, провини. В отриманих-таким чином повідомленнях важко виявити суперечність, через що залишається приховане по­чуття провини;

• батьки, як правило, користуються короткозорими уявлен­нями про своїх дітей та підлітковий вік («наївна сімейна пси-^хологія», за Е.Г. Ейдеміллером). Можна почути, наприклад, такі пояснення: «В усьому винні гормони», «Не було жод­них проблем, і от — сказився»). Як зауважує Д. Джексон, «усі ми надто поспішаємо заперечувати власний вплив на наших дітей і оточуючих нас людей — рівно як і надто легко і не коливаючись звалюємо провину на когось іншого. Не дивно, що батьки виявляють великий інтерес до пояснення емоційних проблем їх дитини зі спадкової та хімічної точки зору» [29, 311].

Окреме місце в наївно-психологічних уявленнях батьків посі­дають міфи щодо їх участі у вихованні, відповідальність перед діть­ми й право на помилки.

Міфи батьків, щодо їх участі в вихованні [7]:

1) батьки несуть відповідальність за те, щоб діти були щасли­вими, діяльними та повноцінними дорослими (міф частково закріплений законодавством). Насправді - батьки, опікую­чи дітей, створюють лише умови для цього. У підлітковому віці додається нове завдання — допомогти набути незалеж­ність та прийняти відповідальність за власне життя;

2)підлітки не мають права на помилки. Розвінчати цей міф батькам може допомогти пропозиція згадати власну помил­ку, яка допомогла отримати важливий досвід і зробити зна­чущі висновки;

3) батьки не мають права на помилки;

4) батьки краще за дітей знають, що їм потрібно, розуміють їх
ліпше, ніж ті самі себе. Насправді батьки іноді не вміють
навіть розмежувати бажання дітей і їх потреби;

5) батьки повинні любити своїх дітей за будь-яких обставин.
Насправді духовний зв'язок (любов) існує в будь-яких ситу­
аціях, але це не означає, що будь-яка поведінка дитини завж-

ди повинна подобатись і заохочуватися. Батьки мають пра­во сердитися на дитину, і конструктивно проявляти навіть свої негативні емоції;

6) батьки повинні мати владу над своїми дітьми. Насправді діти
впливають не меншою мірою на батьків, аніж вони на них,
бо вміють використовувати слабкості батьків. До того ж під­
літки стають умілими маніпуляторами через те, що інші
способи прояву владності: гроші, уміння, громадські зв'яз­
ки - їм поки що недоступні. Діти - особи з вільною волею,
вони мають право на вільне волевиявлення, на самовизна­
чення;

7) знання про те, як бути гарними батьками, приходить само по
собі. Насправді частіше ми наслідуємо прийоми виховного
впливу власних батьків, іноді неефективні і навіть згубні або
просто застарілі. Потрібно набувати певних навичок, відмов­
ляючись від стереотипів і неефективних неусвідомлюваних
шаблонів.

Деякі істини, які протистоять міфам [8]:

1) будь-яка поведінка має причини; щоб впливати на поведінку,
. потрібно їх розуміти. Кожна людина (свідомо чи несвідомо) на­
магається чинити якнайкраще, схильна самовиправдовува-
тись, якщо вчинки не є доцільними. Незнання і нерозуміння
потреб дитини, мотивів її поведінки призводить у разі викорис­
тання сталих методів впливу до ефекту «самопосилення пору­
шення»: чим більше дитина прагне самостійності і чим більше
батьки намагаються її контролювати, тим більше вона намага­
ється вийти з-нід контролю;

2) більшість дітей зазнає подібних ускладнень. Ви не одні. Пояс­
нити батькам це, допомогти згадати знайомих дорослих, які
свого часу були «важкими» підлітками, а тепер є цілком гідни­
ми людьми - означає в консультативній роботі знизити надмір­
ний тиск ситуації на батька, його надмірну тривогу чи почуття
провини;

З). у батьків також є права на увагу, повагу, порозуміння, свободу тощо. Ви не повинні бути «послідовними». Якщо якісь прийо­ми не спрацьовують, спробуйте щось інше;

4) батьки мають право на помилку. З метою тлумачення цього принципу психологу-консультанту слід пояснити клієнтові, чим помилки відрізняються від досвіду і як отримувати зворот­ний зв'язок з негативним досвідом, а також допомогти проана­лізувати вимоги (вірогідно надмірні і нереалістичні) батька до себе, як до людини, що має певні виховні обов'язки:

- батьки користуються виховними прийомами, які раніше
спрацьовували, але тепер не є ефективними й спричиняють
лише поглиблення протиріч (феномен «самопосилення по­
рушення» (Е. Ейдеміллер)). Серед цих прийомів залякуван­
ня, підкуп, гіперконтроль, покарання, маніпулювання по­
чуттям.провини, ігнорування тощо;

- нерозуміння мотивації підлітка, відчуття втрати контролю
над підлітком і над виховною ситуацією в цілому призво­
дить до відчуження від нього, подальшої втрати розуміння
та контролю. Втрата емпатії як основи спілкування батьків
з дітьми ілюструє, наприклад, ситуація, коли мати не може
виконати просте «перевтілення» - поставити себе на місце
власної дочки і описати (хоча б гіпотетично), що вона відчу­
вала, про що думала в момент конфлікту;

- для багатьох батьків, що звернулися по психологічну допо­
могу, актуальною є проблема свідомої саморегуляції-емоцій­
них станів. Ситуація спілкування з підлітком спроможна
викликати в когось з них агресивність, або, навпаки, розгуб­
леність і навіть страх, які зводять нанівець усі спроби конс­
труктивного розв'язання протиріч. Тому озброєння батьків
навичкам саморегуляції розглядається нами як окреме зав­
дання консультативної роботи.

Таким чином, можна.бачити, що батьки нібито опиняються в багатьох «замкнутих колах», серед яких найголовнішими є такі. Застарілі (неефективні) прийоми виховного впливу спричиняють посилення небажаних відхилень у поведінці підлітка, що призво­дить до зростання тиску громадської думки на батьків і посиленню в них нервового напруження, відчуття тривоги, провини і, як на­слідок, викликає нові спроби вплинути на підлітка застарілими методами. Проблеми в спілкуванні призводять до відчуження бать­ків від підлітка через дію захисних механізмів («Це не моя дити­на», «Заберіть її від мене, робіть з нею що завгодно»), що викликає дедалі більше нерозуміння його потреб та мотивів, тих чи інших вчинків, що, у свою чергу, призводить до проблем у спілкуванні і загострення почуття провини. Умовно кажучи, розгубленість, по­чуття провини можуть бути пов'язані не лише з тим, що батьки роблять (або з тим, чого вони не роблять), але й з тим, що вони відчувають до власних дітей.

З метою подолання відчуження від дитини на перших етапах надання консультативної допомоги нами пропонується вправа, під час виконання якої батьки, що звернулися за консультацією, роз­повідають про конфліктну ситуацію, що мала місце в спілкуванні з підлітком від особи самого підлітка.

Під час повторних консультативних зустрічей можуть бути за­стосовані елементи поведінкового тренінгу з метою озброєння бать­ків навичками саморегуляції. Батькам стануть в пригоді елемен­тарні знання з теорії аутотренінгу, релаксаційні вправи, медита­тивні техніки або техніка «якоріння ресурсних станів» (НЛП).

Досить продуктивним є озброєння батьків навичкам асертивної поведінки, серед яких техніка гідної відмови, «Я-висловлювання».

В історії психологічної науки накопичено багато ідей щодо того, яких принципів повинні дотримуватись батьки у своїх від­носинах з дітьми. Не буде перебільшенням твердження, що кож­на психологічна школа намагалася сформувати свої уявлення про те, що є бажаним у цих відносинах і чого слід уникати, щоб не припустити відхилень у розвитку і поведінці дітей. Наведемо лише деякі з них.

Р. Дрейкус розглядає погану поведінку як діяльність дитини, зусилля якої, орієнтовані на досягнення певної мети, спрямову­ються в неправильне русло. Поняття про чотири мети спираються на припущення А. Адлера, що люди - це соціальні істоти, чия пове­дінка цілеспрямована і основне бажання яких - бути частиною гру­пи. В основі будь-якої небажаної поведінки дитини можуть місти­тися такі цілі:

в вимога уваги або комфорту;

в бажання показати свою владу або демонстративне непідко­рення;

® помста, відплата;

9 ствердження власної неповноцінності.

Мета психологічної допомоги батькам, за Дрейкусом, - допо­могти їм і дітям засвоїти якомога більше слушних типів взаємодії. Взаємодія повинна будуватися на основі принципу рівних ціннос­тей і взаємної поваги. Головне завдання сімейного виховання - до­помогти дитині стати компетентною людиною, яка застосовує конс­труктивні засоби для формування почуття власної гідності і досяг­нення певного положення в суспільстві.

У роботах О.В. Сидоренко (опис і застосування методів адлері-анської терапії) наголошується на необхідності дотримуватися пев­них способів вербальної взаємодії з дітьми, які сприяють побудові демократичних стосунків з ними:

«констатуючих описів;

* відтворення дій і слів дитини;

• стимулюючих висловлювань;
«щирих і відкритих відповідей.

Американський дитячий психотерапевт X. Джайнотт вважав, що батькам необхідно будувати спілкування з дітьми на трьох ос­новних принципах:

1) У будь-яких ситуаціях батьки повинні прагнути підтриму­
вати позитивний образ «Я» у дитини;

2) слід говорити про ситуації, вчинки дитини, уникаючи осо-
бистісних негативних оціночних суджень. Висловлюванню
дорослого не повинні містити діагнозу та прогнозу подаль­
шого розвитку дитини;

З)дорослий у спілкуванні завжди має бути ініціатором пропо­зицій щодо кооперації. Ця пропозиція не повинна вичерпу­ватися прямою вказівкою на відповідний спосіб дій, а має розкривати перед дитиною можливості самостійного розв'я­зання проблемної ситуації.

Останнім часом все більше вітчизняних психологів спираєть­ся на принципи гуманістичної психології А. Маслоу, Г. Оллпор-та, К. Роджерса, III. Бюллер, Р. Мея. Підґрунтям для розвитку цього напрямку в Україні стали ідеї М.М. Бахтіна про діалогічну природу людського спілкування, людської особистості,-педаґо-' гічні ідеї Г. Ващенка, В. Сухомлинського про ставлення до дити­ни і ЇЇ духовного життя як до абсолютної самодостатньої особис­тості. Цей підхід до вивчення людини застосовується Л.А. Пет-ровською, А.У. Хараіпем, Г.А. Ковальовим, О.Є. Смирновою, О.Ф, Коп'євим та ін.

Особливості діалогічного спілкування:

• рівність позицій вихователя й вихованця, за умови якої від­
бувається взаємний вплив, формується здатність ставати на
позицію іншого;

• відсутність оцінювання, повне прийняття, повага і довіра;

• формування у вихователя й вихованця схожих установок
щодо ситуації;

» особливе емоційне забарвлення спілкування, щирість і при­родність прояву емоцій, взаємопроникнення у світ почуттів;

• здатність учасників бачити, приймати і активно застосову­
вати широкий і різноманітний спектр комунікативних за­
собів, у тому числі й невербальних.

Оволодіння навичками ефективної виховної взаємодії може від­буватися не тільки під час індивідуальних консультацій, але й спе­ціальних тематичних тренінгів.

Дата добавления: 2013-12-14