Питання № 2

Враховуючи реалії та прогнозні показники соціально-економічного розвитку України на найближчі роки, розвиток соціальної політики слід розглядати поетапно.

На першому етапі (1993—1997), за обмежених ресурсних можливостей національної економіки, ставилося завдання здійснити комплекс заходів зі стабілізації життєвого рівня населення, поступового зменшення масштабів бідності та розшарування населення за рівнями доходів, зростання рівня зайнятості працездатного населення.

Для вирішення цих завдань необхідно було:

- ліквідувати та не допускати в подальшому заборгованостей з виплати заробітної плати, пенсій і надання со­ціальних допомог;

- упорядкувати чинні системи пільг і компенсацій, підвищити обґрунтованість їхнього надання; сформувати систему державних мінімальних соціальних стандартів;

- запровадити порядок визначення та використання показників прожиткового мінімуму;

- запобігти масовому вивільненню робочого персоналу з підприємств.
Основним ресурсним забезпеченням виконання цих завдань повинні були стати більш ефективне використання коштів, які спрямовувалися на соціальні цілі, конкретизація адресності надання соціальних допомог, інтенсифікація залучення позабюджетних коштів.

Суттєво зменшити заборгованість з виплат заробітної плати та пенсій не вдалося, не переглядалися численні пільги. Право на отримання пільг регламентували близько 200 законів і нормативних актів. Певні парадокси були й у пільговому забезпеченні, зокрема з оплати житлово-комунальних послуг. Вони полягали в тому, що забезпечували право не платити за житло та комунальні послуги не лише інвалідам, учасникам війни та певним іншим категоріям громадян, а й членам сімей пільговиків, якщо вони проживали в одному помешканні з носієм пільги. Станом на 1997 р. було близько 18 млн пільговиків, а фінансове забезпечення цих пільг становило 15 млрд грн (для порівняння: пенсійні витрати на той самий період становили 11 млрд грн).

Усе це відбувалося на тлі подальшого спаду української економіки, серед причин якого були світова фінансова криза (1997—1998), помилки у грошовій і фінансовій політиках. На межі 1997—1998 рр. валютні резерви НБУ зменшились з 2341,1 млн до 731,3 млн дол. США, критично зросли державний зовнішній борг, суттєво скоротився експортний потенціал.

Системи державних соціальних стандартів і державних соціальних гарантій, які є основою визначення механізму реалізації конституційних соціальних прав громадян (мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, доходу, спо­живання та забезпечення, інших видів соціальних виплат і допомог), вперше були задекларовані лише в проекті Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії". Показник прожиткового мінімуму набув чинності відповідно до Закону України "Про прожитковий мінімум" від 18 серпня 1999 р., а у проекті Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" прожитковий мінімум вже означений як базовий державний соціальний стандарт, на підставі якого визначатимуться державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я та освіти.

Хоча в цей період сталися певні зрушення у збереженні старих робочих місць і створенні нових, рівень зареєстрованого безробіття залишався ще значним.

На другому етапі (1998—2001), коли очікувалося певне економічне зростання, і, як наслідок, поповнення бюджету, планувалося поступово поліпшити соціальне становище українського суспільства, зменшити рівень бідності та оптимізувати зайнятість населення. Для цього планувалося:

- підвищити мінімальні державні гарантії життєвого рівня, забезпечити
мінімальні розміри заробітної плати і трудових пенсій на рівні прожиткового
мінімуму; - розпочати реформування пенсійної системи;

- приступити до реформування системи соціального страхування;

- почати реалізацію програми створення і розвитку робочих місць;

- зміцнити соціальний захист і реабілітацію інвалідів;

- зміцнити соціальний захист пенсіонерів, ветеранів, малозабезпечених, немічних і самотніх;

- підвищити безпеку праці.

Одним із визначальних факторів зростання життєвого рівня населення повинна стати зміна державної політики доходів, заробітної плати, а саме:

- реформування системи доходів населення, спрямоване на підвищення частки оплати праці в загальному обсязі доходів;

- посилення залежності рівня оплати праці від кінцевих результатів виробництва, кваліфікації та професіоналізму працюючих;

- забезпечення платоспроможності заробітної плати, зростання її соціальної та стимулятивної функції;

- реформування системи оплат праці, запровадження погодинної оплати праці.

Як засвідчує світовий досвід, вирішення таких питань залишається одним з актуальних для становлення і розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки. Чинне законодавство України наразі не дає змоги застосовувати державні чинники впливу на майнове розшарування населення та диференціацію його доходів.

Першорядним завданням є усунення невідповідності між цінами на матеріальні ресурси, товари, послуги і вартістю робочої сили: якщо перші вже досягли світового рівня, то друга значно відстає від них. Така диспропорція створює вартісний дисбаланс на макроекономічному рівні, не дає змоги здійснити податкову реформу, суттєво змінити співвідношення між бюджетними надходженнями від суб'єктів господарювання та особистих доходів громадян. Низька вартість робочої сили в Україні робить неконкурентоспроможним індустріальний спосіб виробництва, призводить до подальшого зростання бідності.

Від рівня оплати праці багато в чому залежить мотивація до підвищення її продуктивності, стан реформування пенсійної системи та житлово-комунальної сфери. Зростання економічно розвинених держав — США, Німеччини, Великобританії, Японії та постсоціалістичних країн Східної Європи і Балтії стало можливим завдяки випереджальним темпам зростання рівня заробітної плати.

В Україні ж залишилося невиконаним задеклароване в "Основних напрямках соціальної політики на 1997—2000 роки" положення про запровадження до 2000 р. погодинної системи оплати праці та щотижневого її нарахування (така система уже багато років поспіль діє в розвинених країнах світу).

Зберігаючи нинішній принцип формування заробітної плати (який є наслідком радянської системи господарювання), за відсутності державного її регулювання (у бюджетній сфері), руйнування нормативно-тарифних та інших організаційних механізмів прихованого безробіття та мінімізації економіки, за певної деструктивності людського капіталу (значна частина сучасної робочої сили, навіть з вищою освітою, малопридатна для роботи за ринкових умов), зупинити негативні процеси розвитку економіки України буде нелегко.

На другому етапі призупинене падіння реальної заробітної плати і спостерігалося певне зростання номінальної заробітної плати та рівнів пенсійного забезпечення. У бюджетній сфері підвищено, в середньому на 25%, заробітну плату, розпочато відновлення зруйнованих міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці. Розпочалася реалізація Концепції реформування оплати праці в Україні, оскільки вперше за останні роки на соціальні програми було виділено 48% державного бюджету (не враховуючи витрат на заходи з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи), вперше за останні п'ять років соціальні виплати були повністю профінансовані. Значно скоротилися заборгованості з пенсій, заробітної плати, стипендій та інших соціальних виплат.

На початок 2001 р., за даними Державної податкової адміністрації в Україні, було зареєстровано близько 1 млн підприємців та 217 тис. малих і середніх підприємств. Однак навіть таке зростання кількості підприємств малого та середнього бізнесу за останні роки не мало суттєвого впливу на розвиток національної економіки. Частка таких підприємств в загальному обсязі виробництва становила лише 11%, тоді як в економічно розвинених країнах цей показник сягав 50%. До того ж на них заангажовано лише 9% усіх працюючих, а частка малого і середнього бізнесу у балансовому прибутку вітчизняних підприємств становила 1,8%.

Протягом 2000—2001 рр. суттєво збільшилися бюджетні витрати на реалізацію програм соціального захисту і реабілітацію інвалідів. Створюються умови безперешкодного доступу неповносправних до соціальної сфери, отримання освіти, відновлення працездатності і вибору місця праці відповідно до віку, досвіду, кваліфікації, фізичних та інтелектуальних можливостей. У межах Національної програми професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями передбачено створити систему центрів раннього втручання і соціальної реабілітації дітей-інвалідів, центрів медичної, професійної та соціальної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями (у містах з чисельністю населення понад 50 тис. осіб); збільшити кількість осіб з обмеженою працездатністю, які б навчалися у вищих і профе­сійно-технічних закладах та здобували б конкурентоспроможні професії і спеціальності; створити достатню кількість робочих місць за рахунок коштів Фонду України соціального захисту інвалідів. Важливу роль відіграє надання неповносправним відповідної протезно-ортопедичної допомоги.

Визначальними на цьому етапі є такі документи, як Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002—2011 роки", Державна програма зайнятості населення на 2001— 2004 рр., Стратегія подолання бідності, Основні напрями соціальної політики на період до 2004 р., Програма структурної перебудови економіки, Генеральна схема створення нових робочих місць, щорічні регіональні програми зайнятості насе­лення та регулювання ринку праці; Стратегія запобігання бідності; Національна програма поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2001—2005 рр., Державна програма навчання та підвищення рівня знань працівників, населення України з питань охорони праці на 2001—2005 рр.; Програма розвитку виробництва і забезпечення працюючих засобами індивідуального захисту на 2001— 2005 рр.; Комплексна програма запобігання дорожньо-транспортному, побутовому і дитячому травматизму, іншим нещасним випадкам невиробничого характеру на 2001—2005 рр.,

Соціальна політика і система соціального захисту в Україні, хоч уже набули ознак, характерних для країн західної демократії, ще не цілком задовольняють життєві потреби своїх громадян.

Реалізація основних завдань державної соціальної політики вимагає розробки і впровадження ефективних механізмів правового, фінансового, організаційного забезпечення.

Ефективність соціальній політиці забезпечують вироблені світовою практикою принципи:

- єдність об'єктивного і суб'єктивного в реалізації соціальної політики;

- взаємозв'язок об'єктивної соціальної саморегуляції та цілеспрямованості у здійсненні соціальної політики;

- активність соціальної політики;

- пріоритет соціальних інтересів людини, особистості;
- легалізація соціальної захищеності особистості;

- цільове фінансування, прогнозування та програмно-інформаційне забезпечення;

- профілактика соціальних ризиків;

- адекватність, диференційованість і стійкість соціальних гарантій;

- комплексність соціальної політики;

- єдність централізованих і децентралізованих засад у реалізації соціальної політики.

Дата добавления: 2013-12-14