Сутність процесу соціальної мобільності, її види

У сусп. відбувається постійне переміщення індивідів між елементами соц. стр-ри, цей процес – соціальна мобільність (Сорокін). Особливо переміщення спостерігаються в перехідні періоди. Факторами, що впливають на мобільність є: зміна умов життя, отримання нової професії, зміна видів діяльності, сусп. думка з приводу престижності тих чи інших професій.

Соц. мобільність буває горизонтальна (без зміни соц. статусу) та вертикальна (зі зміною статусу). Пересування груп по вертикалі відбувається під час структурної перебудови, коли виникають нові престижні професії, соціальні статуси; за ек. криз, коли з’являються нерентабельні підприємства, навіть галузі виробництва, а також за зміни політики ціннісно-нормативної організації. За таких умов пересування, як правило, відбувається одночасно в усіх сферах: ек., політ. і соц. Різновидом соц. мобільності є міграція. Коли соц. мобільність занадто інтенсивна, тоді особливої гостроти набуває проблема маргінальності, втрата особистістю належності до певної соц групи, втрата норм та цінностей відповідної субкультури без входження до іншої. Поведінка маргінала дуже мінлива і для неї характерні крайнощі.

63. Сутність процесу маргіналізації, особливості його в Україні

Феномен перебування людини між двома соц. стратами, зв’язаний із її переміщенням у соц. просторі, у соціології називається маргінальністю. Маргінал – людина, яка втратила колишній статус і не адаптувалася до нового соц.-культурного середовища. У таку ситуацію, як правило, потрапляє людина або занадто агресивна, або пасивна, або така, що втратила соціальну опору (наприклад, мігрант із села у пошуках роботи в місті чи імігрант, що шукає в іншій країні кращої долі). Такі пограничні, проміжні стосовно тих чи тих соц. спільнот прошарки називають маргінальними. В Укр. поширюється маргіналізація сусп., багато селян залишають землю, однак чимало й тих, хто залишає місто та повертається до землі, в село. Процеси маргиналізації відбиваються в тенденціях утворення середнього класу. Одна із 7 страт.

65. Сутність, спільність та відмінність понять “людина ”, “індивід”, “особистість”.

Коли аналізують місце і роль особи в суспільстві широко застосовують ці поняття, в чому ж їхня сутність?

Людина- це в першу чергу біологічна і соціальна істота, вона перебуває на найвищому щаблі в ієрархіївсіх живих організмів є суб’єктом суспільної і історичної діяльності. Головною характеристикою людини є її свідома, цілеспрямована діяльність.

Індивід- (від individuum- неподільний)- це людина, що розглядається як окремий представник тієї або іншої соціальної спільності. Індивід характеризує собою, щось особливе, специфічне, неповторне, що вирізняє його від інших.

Особистість- це людина, яка, в міру своїх сил впливає на конкретно-історичні суспільні відносини, і являється одним з суб’єктів цих відносин. Кожна особа є не тільки людиною, а й індивідуальністю, яка володіє певними неповторними якостями.

Головною спільністю цих понять являється те, що вони характеризують кожну конкретну людину з властивими їй якостями, характеристиками, зв’язками.

Різниця між цими поняттями:

Людина народжується як біологічна і соціальна істота, а особистістю стає в результаті засвоєння певних знань, соціальних і культурних норм та цінностей того суспільства до якого вона належить, тобто в процесі своєї соціалізації.ф

Людина – істота біологічна і соціальна, яка уособлює найвищий щабель розвитку живих організмів на нашій планеті, також являється суб’єктом свідомої діяльності і творцем культури.

Індивід -це визначення всього того особливого, специфічного, неповторного, що відрізняє окрему людину від інших у конкретній соціальній групі.

Особистість -втілення конкретних історичних суспільних відносин і творець цих відносин залежно від своїх неповторних якостей та становища, що його вона займає у суспільстві.

66. Особистість як об’єкт і суб’єкт соціальних відносин.

Загальні соціальні умови існування активно впливають на якості особистості як об’єкта соціальних взаємозв’язків та їх діяльного суб’єкта. Важливим компонентом впливу на особистість виступають економічні відносини. У нашому суспільстві - це перехід до ринкової економіки, співіснування різних форм власності, загострення конкуренції на ринку праці тощо.

Соціокультурне життя суспільства, в тому числі політичні та ідеологічні відносини теж виступає компонентом загальних соціальних умов, причому культура акумулює традиції, що склалися історично в даному суспільстві. Соціальна стратифікація та суспільний розподіл праці – це теж важливі елементи, які зумовлюють усі соціальні відносини.

Отже особистість виступає об’єктом соціальних відносин, якщо розглядати її з точки зору поведінки людини, яка формується під впливом суспільства та його інститутів, тобто тоді, коли особистість піддається впливу соціуму.

Вплив людини на суспільство передбачає розгляд особистості, як суб’єкта суспільних відносин. Це означає, що людина розглядається, як активно діюча особа, що здатна змінювати та впливати на навколишнє середовище.

67.Соціологічні підходи до вивчення особистості та її ролі в суспільстві.

Особистість вивчається соціологією з позиції її соціально типових якостей, як суб’єкта соціальних дій. Існує два підходи щодо вивчення і визначення особистості, це спричинено суперечностями в теоріях розвитку особистості. З точки зору першої кожна особистість формується та розвивається відповідно до її природних якостей та здібностей, і соціальне оточення при цьому відіграє не дуже значну роль. Представники іншої точки зору повністю спростовують природні, внутрішні якості та здібності людини вважаючи, що особистість – це деякий продукт, який повністю формується в ході соціального досвіду. Але слід зазначити, що це два крайні погляди на процес формування особистості, хоча практика свідчить, що соціальні фактори формування особистості більш значущі.

В процесі задоволення певних потреб, керуючись певними цінностями людина змушена виконувати певні ролі.

Прихильники теорії ролей (Р. Мертон, З. Фрейд, Т. Парсонс) вважали, що соціальна роль виступає важливим елементом механізму взаємодії індивіда з суспільством. Діяльність людини ототожнюється із розігруванням певних стандартних ролей в стандартних ситуаціях. Кожна роль потребує від актора певної поведінки. Отже, соціальна роль – це те, що очікують в даному суспільстві від людини, яка займає певне місце в соціальній системі.

Ролева концепція пояснює багато аспектів в соціології особистості, але від неї не можна вимагати всебічного обґрунтованого з’ясування всієї сукупності соціальних функцій індивіда, адже як писав Сорокін, - роль може стати соціальною лише за наявності соціальної матриці.

68. Соціологічна структура особистості.

Соціологічний підхід до структури особистості враховує передусім особливості і механізми її соціальної поведінки. Особистість розглядається як утворення яке складається з трьох основних видів компонентів:

1 - розумових компонентів: думок, переконань, сприйняття, пам’яті;

2 - емоційних. компонентів: любові, ненависті, заздрощів, симпатiй, гніву, гордості та інших почуттів,

3 - поведiнницьких компонентів: вмінь, навичок, здібностей, здатностей та інших спроможностей.

Найзагальнішою спонукою людини до дії є потреба – внутрішній стимул, активність та все те, що забезпечує існування та самозбереження людини.

В науці є багато спроб класифікувати потреби, але найвідомішою є класифікація за Маслоу. Він виділив 5 рівнів потреб:

- фізіологічні потреби;

- потреба в захисті, безпеці, стабільності;

- потреби в емоційних зв’язках;

- потреба в самоповазі, визнанні та повазі з боку інших;

- потреба в самореалізації, творчості, та реалізації своїх можливостей.

69. Соціальний статус та соціальна роль особистості.

Соціальний статус – це відносне становище чи позиція індивіда або групи в соціальній системі. Це поняття характеризує місце особистості в системі суспільних відносин, її діяльність в основних сферах життя, та врешті –решт містить оцінку діяльності особистості з погляду суспільства, яка проявляється в певних кількісних та якісних показниках (зарплата, нагороди, звання, привілеї тощо), а також самооцінку, яка може, або не може збігатися з оцінкою суспільства або соціальної групи. Соціальний статус у значенні норми та суспільного ідеалу має великі можливості при розв’язанні задач соціалізації особистості, оскільки орієнтація на досягнення більш високого соціального статусу стимулює соціальну активність. Серйозну проблему становить правильне усвідомлення особистістю свого соціального статусу. Якщо соціальний статус особистості сприймається не правильно, то людина орієнтується на ворожі його соціальному оточенню зразки поведінки.

У цьому випадку можна розглянути дві крайності в оцінці свого соціального статусу. Низька статусна самооцінка, як правило, пов’язані з низькою протидією зовнішньому впливу.

Кожен індивід може мати велику кількість статусів, і всі, хто його оточує чекають від нього виконання ролей згідно цих статусів.

В процесі задоволення певних потреб, керуючись певними цінностями людина змушена виконувати певні ролі.

Прихильники теорії ролей (Р. Мертон, З. Фрейд, Т. Парсонс) вважали, що соціальна роль виступає важливим елементом механізму взаємодії індивіда з суспільством. Діяльність людини ототожнюється із розігруванням певних стандартних ролей в стандартних ситуаціях. Кожна роль потребує від актора певної поведінки. Отже, соціальна роль – це те, що очікують в даному суспільстві від людини, яка займає певне місце в соціальній системі.

Ролева концепція пояснює багато аспектів в соціології особистості, але від неї не можна вимагати всебічного обґрунтованого з’ясування всієї сукупності соціальних функцій індивіда, адже як писав Сорокін, - роль може стати соціальною лише за наявності соціальної матриці.

70. Проблеми соціалізації особистості в умовах ринкових відносин.

У сучасних умовах, коли поширюються можливості вільного самовизначення і самоформування індивіда, його самоорганізації та самоуправління, роль самосвідомості і саморегуляції постійно зростає(важлива характеристика соціалізації на сучасному етапі), треба приділяти особливу увагу у формування самосвідомості кожного громадянина, особливо молодого – майбутнього України.

Становлення ринкових відносин формує особливий тип особистостей – конкурентноздатний підприємливість, мобільність, раціоналізм, вигода.

71. Соціальна спрямованість особистості у сучасному суспільстві.

У сучасному, динамічному суспільстві, що набуває все яскравіше постіндустріальних рис, особистість спрямована на інтеграційні процеси, інтелектуальний та духовний розвиток. Все більшого значення набувають культурні та моральні цінності, посилюється взаємозалежність та взаємодоповнюваність індивідів. Збільшується роль інформатизації в соціумі.

72. Соціологічний зміст понять “де соціалізація” та “ре соціалізація”

де соціалізація- відчуження від старих ролей та правил поведінки.

ре соціалізація – оволодіння новими ролями та правилами поведінки.

В більшості випадків де соціалізація та ре соціалізація характерна для дорослого життя.

73. Типологія особистості в соціології.

Однією з центральних задач соціології особистості є розробка типізації особистості. Вивчаючи різні групи людей та їх соціальні функції, соціологія не може абстрагуватися від індивідів, і з яких ці групи складаються. При чому її цікавить не конкретна поведінка окремої людини, що зумовлена її індивідуальними якостями, а певні типові ознаки, що притаманні більшості. Тобто визначають риси деякої абстрактної особистості, які виявлять більш точно сутність даної соціальної групи. Інколи соціологи характеризують чи відображають сутність соціальної групи наданням певних якостей окремій особистості, що взята за модель. Зарубіжні соціологи виділяють наступні 6 типів особистостей: теоретичний, економічний, політичний, соціальний, естетичний, релігійний.

Відомий соціолог В. А. Ядов писав, що соціальний тип особистості – це продукт історико-культурних і соціально-економічних умов життя людей, і виділяє 3 соціальні типи особистості, це: базисний – людина, яка характеризується повним розумінням і виконанням соціально-правових і моральних норм (конституція, закони, традиції);

модальний – особа, яка займає домінуюче становище у суспільстві, соціальній групі, іншій спільності;

маргінальний – людина, яка залишила своє соціальне середовище (соціальну групу, націю, країну, державу) і адаптується в інше соціальне середовище.

Нині в нашій державі відбувається докорінний перелом особистісно-типологічної структури суспільства, змінюються соціальні статусу соціальний груп і соціальних особистостей. Певне розповсюдження отримала людина торгового типу, що отримує гроші на різниці цін або одержує їх за допомогою різноманітних махінацій, а то й за допомогою злочинів. Засоби масової інформації та судові інстанції підкреслюють факт широкого розповсюдження мафіозного типу особистості, що загрожує важливими наслідками для суспільства.

86. Конфлікт як соц. явище.

Існує безліч різноманітних концепцій, що так чи інакше інтерпретують конфлікт. Однак між ними існує спільне – практично всі визнають соц. конфлікт є вирішальним чи одним із найважливіших факторів соц. розвитку. Звернення до соц. конфліктів у історії соц. зв’язано з такими впливовими іменами як М. Вебер, Ф. Тьоніс, Т. Веблен, Г.Зімель, Р. Парк, Е. Бьорджес, які вважали конфлікт соц. формою боротьби за існування, змагання за обмежені соц. блага та пристосування. Власне кажучи концепції соц. конфліктів з’явилися лише у 50-ті роки.

Американський соціолог Л. Козер визначає їх як ідеологічне явище, яке відображує намагання і почуття соц. груп чи індивідів у боротьбі за об’єктивні цілі: владу, зміну статусу, перерозподіл доходів, переоцінку цінностей і таке інше.

Отже конфлікт – це крайня межа загострення суперечностей, зіткнення протилежних інтересів, цілей, позицій, поглядів опонентів або суб’єктів взаємодії, пов’язане з відмінностями їхнього становища в суспільстві, реальними чи уявними суперечностями.

Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають застою у соц. системах, відкривають канали соц. нововведень.

87. Становлення та розвиток соціології конфлікту.

Німецький соціолог Р. Дарендорф, який вніс помітний внесок в теорію соціальних конфліктів, протиставляє її як марксистській теорії класів, так і концепції соціальної згоди Л. Козера. Дарендорф визначає соціальні конфлікти як результат опору існуючим у будь-якому суспільстві спів відносинам панування та підкорення в їх соціальній ієрархії. Придушення конфлікту, за Дарендорфом, спричиняє його загострення, а “раціональна регуляція” – “еволюцію яку можливо контролювати”. Причини конфліктів не можна усунути зовсім. Для демократичного суспільства існує можливість узгоджувати їх на рівні конкуренції між індивідами, соціальними групами та класами.

Існує також біхевіористський підхід до аналізу соціальних конфліктів, який пояснює конфлікти соціально-психологічними причинами, які знаходяться у сфері протиборства різноманітних соціальних груп, які зорієнтовані на несумісні цілі.

Теорія “постіндустріального суспільства” (Д. Белл) ставить акцент на класовій боротьбі, як найбільш гострій формі соціального конфлікту, яка ведеться за перерозподіл доходів та інших соціальних благ. Згода інтерпретується нормальним станом суспільства, конфлікт – тимчасовим.

88. Структура соціального конфлікту.

Залежність соціальної проблеми від певних умов завжди має вираз форми конкретної ситуації, тобто ситуації загострення існуючих протиріч, із притаманною їй специфічною структурою: умови виникнення та протікання; образ ситуації, яка склалася в учасників конфлікту; дії суб’єктів, спрямовані на досягнення своїх цілей; наслідки конфліктної ситуації.

89. Функції соціального конфлікту, його негативні і позитивні наслідки.

Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають застою у соц. системах, відкривають канали соц. нововведень.

Соціальний конфлікт є вирішальним чи одним із найважливіших факторів соц. розвитку. Конфлікти на макрорівні часто проявляються в різних формах класової боротьби, війнах, національно-визвольних рухах, політичних кризах тощо. Соціальний конфлікт може відігравати різну роль. Він або стає чинником прогресивного розвитку суспільства, або породжує соціальний хаос. Звернення до соц. конфліктів у історії соц. зв’язано з такими впливовими іменами як М. Вебер, Ф. Тьоніс, Т. Веблен, Г.Зімель, Р. Парк, Е. Бьорджес, які вважали конфлікт соц. формою боротьби за існування, змагання за обмежені соц. блага та пристосування.

Соціальні конфлікти виконують такі функції: сигнальну, (яка сповіщає проякісь негативні явища); інформаційно-творчу (полягає в подоланні перешкод на шляху економічного соціального та духовного розвитку); інформативну (оскільки в процесі конфлікту обидві сторони намагаються як можна більше отримати інформації одна про одну, що дасть їм змогу найбільш імовірно передбачити стратегію і тактику супротивника).

90. Об’єктивні та суб’єктивні причини конфлікту.

Можна стверджувати, що склалася певна традиція пояснення соціальних конфліктів через об’єктивне протиріччя інтересів великих соціальних груп, які детермінують логіку, тривалість, міру напруженості боротьби за задоволення різноманітних інтересів. Конфлікти, у свою чергу, пов’язані з розумінням (суб’єктивним) та оцінкою індивідами суперечності їх інтересів і цілей як членів тих або інших соціальних груп. Вчені розрізняють 3 типи причин конфліктів: 1) створення умов, що посилюють чи заохочують ворожнечу між індивідами (групами); 2) агресивні установки, що безпосередньо призводять до конфліктної поведінки; 3) психологічні процеси, що призводять до взаємного войовничого не сприйняття групових (особистісних) соціальних, ідеологічних, культурних, релігійних та ін. цінностей.

91. Основні стадії розвитку соціального конфлікту.

Соціальні конфлікти є динамічним явищем, або процесом, завдяки чому вони характеризуються певними узагальненими періодами і стадіями проходження. Взагалі в соціальному конфлікті визначають 4 основні стадії: перед конфліктну, конфліктну, розв’язання конфлікту та після конфліктну. У свою чергу, кожна з цих стадій може розподілятися на ряд фаз. Перед конфліктна стадія розбивається на 2 фази: латентну, (характеризується формуванням конфліктної ситуації, загостренням протиріч, у системі між особистих та групових відносин на основі розбіжностей інтересів, цінностей та настанов суб’єктів конфліктної взаємодії) та початково (починається з будь-якої зовнішньої події яка активізує дії суб’єктів соціального конфлікту. Тут формуються усвідомлення та оцінка конфліктуючими сторонами їх мотивів (протилежності їх інтересів, цілей, цінностей, та ін.).

Конфлікт переходить до відкритого в різноманітних формах конфліктної поведінки. Конфліктна поведінка характеризує другу, основну стадію розвитку конфлікту – це дії, спрямовані на те, щоб прямо або не прямо заважати протилежній стороні досягати її цілей та інтересів. Розв’язання конфлікту здійснюється або через зміну об’єктивної ситуації, або через зміну суб’єктивного образу ситуації, який склався у протилежної сторони. Цілковите розв’язання означає припинення конфлікту як на об’єктивному так і на суб’єктивному рівнях. При частковому розв’язанні конфліктів змінюється тільки зовнішня колективна поведінка, але зберігаються внутрішні спонукаючі настанови до продовження протистояння.

На заключній – після конфліктній – стадії остаточно ліквідуються протиріччя інтересів, цілей настанов, соціально психологічна напруженість та будь-яка боротьба, що сприяє поліпшенню соціально психологічних характеристик як окремих груп так і між групової взаємодії.

92. Типологія конфлікту.

Існує багато типологій конфлікту, що визначаються за наступними ознаками: учасники конфлікту, сфери виникнення та перебігу та його характер.

За учасниками розрізняють: внутрішньо особистісні, між особистісні, між особистістю і суспільством, між соціальними групами міжнаціональні, міждержавні.

За сферами: економічні, соціальні, політичні, ідеологічні, міжетнічні, релігійні, побутові.

За характерами: антагоністичні, не антагоністичні, закономірні, випадкові, вигадані.

Усі типи конфліктів досить зрозумілі, тому що кожен з них визначається певним підґрунтям, зв’язками і ознаками. Деяких пояснень вимагає такий тип конфліктів, як вигаданий.

Річ у тім, що вигаданий конфлікт зазвичай виникає не з реальних причин, а під впливом штучно створених здебільшого не вдалими керівниками, лідерами, які прагнуть приховати власні недоліки, підбурюють одну групу проти іншої, щоб перекласти власну відповідальність.

93. Механізм міжгрупових конфліктів.

Кожен член суспільства має свої інтереси, розподіл суспільства на групи відбувається на основі спільності інтересів. У процесі соціального розвитку на певному етапі відбувається конфронтація групових інтересів, що і складає основу міжгрупових конфліктів.

Конфліктуючими групами можуть бути сім”ї, трудові колективи, класи, нації, отже, конфліктуючі групи – об”єднання людей, що безпосередньо чи опосередковано беруть участь у конфлікті і ставлять собі соціально значущі цілі. Агентами конфлікту є первинні групи, що безпосередньо конфліктують, вторинні групи, що підбурюють і розпалюють конфлікт, а проте, намагаються не брати прямої участі в ньому, хоча згодом можуть і безпосередньо втягнутися в конфлікт, тобто перейти в первинну групу, треті сили – ті, що зацікавлені в успішному розв”язанні конфлікту. Дуже важливою в цих типах конфліктів є особлива, змінна суть, соціальна значущість суперечностей, що спричинили конфлікт. Саме це визначає ставлення сторін до конфлікту, ступінь його запеклості.

121. Предмет та об’єкт економічної соціології її місце у системі соціального знання.

У сукупності спеціальних соціологічних теорій економічна соціологія посідає особливе місце як між дисциплінарна наука яка розкриває зв’язок між соціологією та економікою, вивчає мотивацію економічної поведінки, закономірності розвитку економічної та соціальної сфер.

Економічна соціологія вивчає широке коло питань соціальної політики, яка стосується діяльності органів влади, спрямованої на регулювання стану, відносин і взаємодії основних елементів соціальної структури суспільства - класів, націй, верств і груп. Завдання цієї політики полягає у забезпеченні узгодження інтересів індивідів і спільностей з інтересами суспільства. Конкретні цілі соціальної політики ґрунтуються на потребах і умовах та спрямовуються на соціальний захист людей і дотримання соціальної справедливості в усіх сферах суспільного життя.

96. Взаємозв’язок економічної та соціальної сфер суспільства. Соціальні функції економіки.

Характерна особливість економічної соціології полягає в тому, що вона грунтується на взаємозв’язках і взаємодіях соціальної та економічної сфер. Економічна соціологія розглядає соціальну сферу як середовище, в якому формуються соціальні відносини між сукупностями людей та індивідами. Соціальна сфера істотно впливає на функціонування і розвиток економіки, тобто на соціально-економічні процеси. Під соціальними процесами розуміються зміни у соціальних об’єктах, які відбуваються під впливом людського фактора.

Економічна сфера являє собою цілісну підсистему суспільства, яка відповідає за виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ та послуг, необхідних для життєдіяльності людей. Вона взаємодіє з політикою, культурою, освітою, побутовими послугами та іншими елементами системи.

Між економічною і соціальною сферами існують тісні взаємозв’язки, насамперед, економічні відносини впливають на соціальну структуру суспільства і на активність соціальних груп, а соціальні відносини впливають на соціально економічні процеси. Особливу роль у такому взаємовпливі відіграє людський фактор, який є активною силою розвитку економіки й надання їй соціального характеру.

Першою вихідною функцією є підтримка й розвиток форм суспільного розподілу праці. Це досягається за рахунок відтворення трудових ресурсів, розподілу робочих місць та перерозподілу кадрів.

Друга функція – стимулююча – забезпечує посилення стимулів до праці, економічну зацікавленість до праці.

Третя функція – інтеграційна – виражається у забезпеченні єдності інтересів працюючих.

Четверта функція – інноваційна – забезпечує оновлення форм та організації виробництва, систем стимулювання. Інноваційні процеси залежать від того, як ставляться суб’єкти виробництва до нового, досягнень науки, який рівень і характер їхньої активності.

97. Соціологічне тлумачення категорій “ек. поведінка”, “ек. культура”, “ек. мислення”, “ек. інтерес”

Економічний інтерес – усвідомлення людиною потреб та економічних умов їх задоволення, реальний спонукальний мотив і причина дій людей, їх ек. та соц. активності. Економічна культура – сукупність норм, цінностей, традицій, звичаїв, за допомогою яких спрямовується й регулюється ек. поведінка суб’єктів. Економічна поведінка – різновид соц., спрямований на досягнення певного рівня добробуту та якості життя; складний та багатоплановий процес взаємодії людини з існуючими виробничими відносинами. Їй притаманна раціональність, ретельний обрахунок витрат та доходів. Регулятори – сусп. й ек. норми. Мотиви – економіка, культура, мислення. Економічне мислення – розумова діяльність людини, спрямована на пізнання, відображення, узагальнення ек. дійсності, її здатність частково передбачувати й прогнозувати ек. процеси.

98.Економіка як соціальний інститут, його функції

Економіка — це багатоаспектний соціальний інститут, що становить базу існувння та життєдіяльності суспільства, де здійснюється матеріальне виробництво, розподіл, обмін, споживання матеріальних благ і послуг, необхідних для життя і діяльності людини і суспільства, тобто економіка — це сукупність певних суспільних відносин.

Економічні відносини визначають положення соціальних груп, закріплюють їх глибинні соціальні зв”язки, визначають характер взаємодії.

Економіка як соціальний інститут виконує ряд функцій, спрямованих на забезпечення, функціонування та розвиток виробництва, розподіл, обмін, споживання. Беручи до уваги перш за все вплив на нові соціальні процеси, можна виділити з них як основні чотири функції.

1) Підтримка і розвиток форм суспільного розподілу праці. Це досягаєтьтся за рахунок відтворення трудових ресурсів, розподілу робочих місць та перерозподілу кадрів.

2) Стимулююча — забезпечення посилення стимулів до праці, економічну зацікавленість до праці.

3) Ітеграційна — виражаєтьься у забезпеченні єдності інтересів працюючих. Про значення цієї функції свідчить соціальна напруга відносин.

4) Інноваційна — забезпечує оновлення форм та організації виробництва, системи стимулювання. Інноваційні процеси залежать від того, як до них ставляться суб”єкти виробництва до нового, досягнень науки, який рівень і характер їхньої активності.

Загалом дослідження економічної соціології грунтується на інтеграції соціологічного й економічного підходів. Соціологи розглядають цілі розвитку економіки як похідні від цілей суспільства, а саму економіку — як засіб, що дає можливість суспільству досягти розвинутого способу життя, соціальної справедливості та інших соціальних цілей.

99. Сутність соціального механізму економічного розвитку

В житті суспільства надзвичайно велику роль відіграє соціальний механіз економічного розвитку, який являє собою складну взаємодію її внурішніх спонукальних мотивів і чинників, що впливає на поведінку (соціально-економічне становище соціальних спільностей, різні соціальні інститути, культура та інше), активність суб”єкта, виступає способом функціонування економіки.

Велике значення мають всі елементи соціального механізму функіонування і розвитку економіки, але особливе місце посідає культура суспільства, яка забезпечує певний рівень, сутність і зміст економічної свідомості, що виступає у формі внутрішнього збудника — інституціоналізованими формами економіки та іншими соціально-політичними й економічним чинниками.

Соціальний механіз розвитку економіки складається з наступних елементів:

1) Система управління економікою

2) Соціально-економічне становище соціальних спільностей

3) Культура суспільства

4) Діяльність і поведінкка соціальних спільностей

5) Результати економічного розвитку суспільства

Соціальний механіз забезпечує виконання економікою як соціальним інститутом таких функцій:

1) Підтримка і розвиток суспільного поділу праці;

2) Стимулювання, тобто забезпечення стимулів до праці, матеріальної зацікавленості у праці;

3) Інтеграційна функція, що виражається у забезпеченні єдності інтересів працюючих та їхньому соціальному партнерстві;

4) Інноваційна функція, яка забезпечує оновлення форм та організації виробництва, систем стимулювання.

Усі функції економіки як соціального інституту взаємопов”язані і взаємодіють, вони спрямовані на забезпечення функціонування й розвиток виробництва, розподілу, обміну та споживання. Для реалізації цих функцій дуже важливим є підготовка і правильний розподіл висококваліфікованих кадрів, здатних розробляти науково обгруновані соціально-економічні програми та забезпечувати їх реалізацію.

100. Соціальна структура сучасної індустріальної економіки України

Соціальна структура сучасної індустріальної ек. Укр. репрезентована таким ек. суб’єктами: підприємець, менеджер, робітник, споживач. Підприємець – власник, що розпоряджається своїм майном, наймає робітників для виробничої діяльності. У малому бізнесі він може поєднувати функції власника та менеджера. Власники великих підприємств є акціонерами та наймають менеджерів – центральних постатей в структурі ринкової ек. Їм притаманні творчі пошуки, енергія, особиста ініціатива у вирішенні проблем управління. Успіх ек. перетворень в Україні залежить від ек. поведінки робітників, у якій виділяють 2 стратегії: 1) макс. інтенсифікація праці, орієнтована на високий прибуток, ризик; 2) обмежений прибуток без ризику. Перша стратегія повинна переважати. Покупець – повноправний учасник ек. відносин. Від його попиту та оплати залежить добробут виробника. В Укр. за ек. кризи і низького рівня життя покупець ще не може справити відчутного впливу на розв. ек. У майбутньому платоспроможний попит населення стане одним з головних рушіїв ек. розв.

103. Предмет соціології праці та управління, його складові.

Соціологія праці — спеціальна соціологічна теорія, галузь соціології, що вивчає трудову діяльність як соціальний процес, як необхідну умову життєдіяльності людини та суспільства, а також розглядає соціальні чинники підвищення ефективності праці, вплив науково-технічних і соціальних умов ставлення до неї.

В науці виокремлюються три основних предмети соціології праці:

1) Соціальні закономірності взаємодії людей із засобами та предметами праці, зокрема механізми дії і форми прояву цих закономірностей у діяльності трудових колективів і особистості.

2) Ставленя людини і колективу до праці, її змісту, характеру, умов (матеріальна заінтересованість, зміст праці, взаємини у колективі).

3) Соціальна організація підприємства, колективу, тобто та особлива система відносин, що утворює сукупність позицій, ролей,цінностей, зв”язаних між собою робітників, що працюють колективно.

Вивченню останнього комплексу проблем соціологія праці надає найбільшого значення, бо саме в колективі виникають соціально-трудові відносини й відбуваються соцільні процеси.

Соціологія управління — галузь соціології, що вивчає соціальні наслідки механізму цілеспрямованого впливу на соціальні структури та поцеси в суспільстві, а також соціальні відносини, що з ним зв”язані.

Це стосується всіх без винятку сфер діяльності людини. Механіз управління ніби вмонтовується в них і забезпечує вироблення та застосуваня відповідних способів, методів і форм здійснення передбачуваних змін.

Соціологія управління — міждисциплінарна наука, що вивчає проблеми управління, поєднуючи економічні, політичні, соціальні, правові та психологічні підходи до управління.

К Маркс розглядав соціальне управління, як регулювання відносин власності, без чого неможливий прогрес і добробут людини. М. Вебер розкрив необхідністьь та сутність механізму контролю і стимулів у відносинах та діяльності індивіда і груп, що стали важливою методологчною основою концепції соціального управління.

Основні складові соціального управління

· Розробка та організація управлінських рішень.

· Збір, аналіз та використання інформації, різноманітних засобів впиливу на об”єк соціального управління і стилів керівництва.

· Розвиток самоврядування в трудових колективах та виробничої демократії.

· Планування соціального розвитку об”єктіів соціального управління, організація реалізацї цих планів та контроль за їх виконанням.

104. Особливості соціально-трудових відносин, їх класифікація.

Соціально-трудові відносини на відміну від функціонально- трудових, зумовлених поділом та кооперацією праці, виникають між працівником і соціальними групами колективу як відносини рівності й нерівності залежно від місця цих суб”єктів у процесі праці, їхнього досвіду умінь, інтересів.

Суб”єкти праці — це такі соціальні спільності і групи, як підприємці, менеджери, ІТП, службовці, робітники та ін.

Суб”єкти праці різняться за своїм соціальним станом, становищем у трудових колективах, тобто мають різну кваліфікацію, досвід, рівень і джерела прибутків.

Соціологія вивчає проблеми співвідношення різних соціальних груп у сфері праці, формування їхніх соціальних відмінностей (чому існуть підприємціі, управлінці, робітники, чому з”являються безробітні, чому різні соціальні групи мають різні інтереси).

Соціально-трудові відносини класифікуються за таким ознаками:

· змістом діяльності — виробничо-функціональні, професійно-кваліфікаційні, уравлінсько- організаційні;

· суб”єктом відосин —міжколективні і внутрішньо-колективні.

· наявність владних повноважень — по горизоталі і по вериткалі.

· способи розподілу результатів праці — кількістю та якістю праці, грошовим внеском, майновим внеском, обсягом інтелектуальної власності.

· ступенем регламентованості — формальні і неформальні

· характером спілкування — безпосередні, опосередковані, міжособисті, безособові.

105. Основні види трудових процесів у трудовій сфері.

Формування та розвиток соціально-трудових відносин відбувається у вигляді соціальних процесів, що відбивають функціонування трудових колективів, груп та окремих працівників.

Розрізняють такі види соціальних процесів у трудовій сфері:

· базові — праця, що впливає на соціальний стан, інтереси, кваліфікаційний рівень виконавців трудових функцій, формування їхньої особистості;

· інтегративні — формування, функціонування та розвиток трудових колективів, що забезпечують цілісність усієї трудової системи;

· ціннісно-орієнтаційні — мотивація, соціалізація, адаптація, що формують цінності, норми, орієнтації відповідного способу життя;

· трудових переміщень — плинність кадрів та регульовані зміни місця працівника у системі суспільного поділу праці.

106. Праця, як соціальний процес, її види.

Процес праці може набвати двох видів — у формі простого процесу і суспільного процесу. Складовими простого процесу праці є предмет праці, її знаряддя та суб”єкт. У результаті взаємодії цих двох складових формується продукт праці. Соціальні відносини панування і підпорядкування, відчуження і експлуатації, влади і безправ”я формуються не з приводу предмета праці, а з приводу привласнення й розподілу засобів і продукту праці.

Якщо простий процес праці розкриває спецефічний для людини спосіб обміну речовин між ними і природою, то її суспільний процес свідчить про спосіб обміну продуктами діяльності між людьми. Перший є переважно індивідуальним, його суб”єктом є індивід, що забезпечує своє відтворення як біологічної істоти; другий — завжди колективний, його суб”єктом є соціально-професійні групи. Це відносини між людьми як між виробниками і споживачами, робітниками основного і допоміжного виробництва, представниками різних галузей промисловості. Саме ці відносини визначають характерні риси суспільного процесу праці і відтворення людини як істоти соціальної.

107. Соціальні функції праці

Праця виконує практичні, дуже важливі завдання-функції, основними з яких є такі:

· Задоволення людських потреб.

· Відтворення суспільного багатства.

· Обмін речовин між собою, суспільством і природою через трудову діяльність.

· Створення суспільства і забезпечення суспільного прогресу.

· Людинотворча: тільки праця є безпосередньою умовою становлення і розвитку самої людини.

· Свободотворча, яка полягає в тому, що тільки праця прокладає людству шлях до свободи.

108. Цінності праці. Види ціннісної орієнтації у сфері праці.

Цінність — це усвідомлена людьми значущість певного об”єкта. Для оволодіння ним люди здатні пожертвувати всім.

Визнані особистістю соціальні цінності перетворюються на її ціннісні орієнтації. Завдяки цьому людина ніби виривається з полону мотивів і прямує до цінностей. Цінності стають метою життя індивідів, решта відступає на другий план. Якщо такими є цінності праці, то вона із примусової перетворюється на вільну. Мета виконує інтегруюючу роль: стимули, мотиви і цінності, якщо вони усвідомлюються людиною, стають метою її праці. Коли у людини щось не виходить із досягненням мети, то вона відчуває невдоволення.

Невдоволення — емоційно забарвлений стан незбалансованості між прагненнями, нереалізовані мотиви, неможливість досягнення мети, реалізації головної цінності життя.

Міра задоволення працею, що є головним об”єктом вивчення соціологами, — це суб”єктивна оцінка працівниками можливостей реалізації своїх вимог до змісту, характеру та умов праці. Задоволення є комплексним показником, оскільки воно визначається не тільки змістом і характером праці, а умовами праці, зарплатою, відносинами в колективі тощо. Цей показник є головним у трудовій адаптаціії працівників.

110. Співввідношення понять “управління “ та “керівництво”. Методи та стилі керівництва

Управління — це можливість і здатність певного суб”єкта впливати на суспільство (або його окремі спільності) з метою упорядкування, збереження якісної специфіки, стабільного функціонування, розвитку та удосконалення.

К Маркс розглядав управління, як регулювання відносин власності, без чого неможливий прогрес і добробут людини. М. Вебер розкрив необхідність та сутність механізму контролю і стимулів у відносинах та діяльності індивіда і груп, що стали важливою методологчною основою концепції соціального управління.

На сучасному етапі виділяють наступні функції управління:

· Забезпечення охорони здоров”я громадян

· Вирішення житлових проблем

· Захист прав та інтересів найманих працівників та роботодавців

· Перерозоділ прибутків

· Поліпшення природного середовища

· Організація загальної, технічної, мистецької освіти та виховання

· Організацція досліджень у галузі фундаментальних і прикладних наук

· Підвищення кваліфікації працівників, забезпечення робочими місцями

· Забезпечення розвитку мистецтва і культури тощо.

Водночас поняття керівництва має більш вузьке значення і може бути визначене як представництво державної влади в колективі для здійснення управлінської діяльності, а сам керівник є представником цієї влади, який має певні права (формальний лідер) і зобов”язаний об”єднувати і спрямовувати людей до визначеної мети. Для ефективної діяльності він має володіти різними методами керівнцтва, тобто сукупністю прийомів, які використовуються в процесі керівництва.

Відомі такі групи методів:

· Адміністративні, що породжуються адміністративно-нормативними відносинами і і грунтуються на можливості примусу;

· Економічні, за яких становлення бажаної для керівника поведінки підлеглих відбувається під впливом економічних чинників і стимулів;

· Соціально-психологічні, що полягають у своренні у колективі таких умов, за яких вибір підлеглими бажаної для керівника поведінки відбувається під впливом психологічного клімату колективу, системи його ціннісних орієнтацій, авторитету самого керівника тощо.

Стиль керівництва — це в певний спосіб упорядковане застосування різних управлінських методів, що залежать від особистих здібностей і особливостей характеру конкретного керівника. Полярними стилями керівництва є демократичний, за якого керівник радиться із підлеглими, обговорює з ними різні варіанти рішень, намагаючись не нав”язувати своєї думки, і адміністративний, коли ініціатива зосереджується в руках керівника, дії пілеглих максимально контролюються.

111Сутність соціальних технологій, їх роль в управлінні соціальними процесами.

Більшість керівників на Заході мають певну управлінську, соціологічну, психологічну та іншу підготовку необхідну при прийняті управлінських рішень. Ідеться про так звані соціальні технології.

Соціальна технологія — це сукупність операцій, що передбачають використання керівником чи управлінським органом чітко визначених прийомів, заходів, дій для вирішення різних проблем у трудовму колективі та управління його розвитком.

Класична модель соціальної технології вкючає такі процедури:

a) Формування мети

b) Приняття рішень

c) Організацція соціальної дії

d) Аналіз результатів

Важливим у такому підході є те, що у процесі соціального управління застосовується технологічний принцип: процес поділяється на складові — операції, які детально описуються.

Структура соціальної технології включає три складові:

1) Характеристика мети, завдань і основних положень технології

2) Перелік технологічних операцій

3) Дотаток: зміст основних документів, інформаційні таблиці та інші необхідні для реалізації технлогії матеріали.

Найбільш вагомими у вітчизняній практиціі є технології з таких питань: робота з робітниками, що звільняються, управління адаптацією нових робітників, профілактика порушень трудової та громадської дисципліни, професійна орієнтація робітників, формування резерву і вибори керівників, організація гнучкого режиму роботи, вивчення і поліпшення міжособистих відносин у колективі та деякі інші.

52. Політика як соціальний інститут, його функції

Самодостатність суспільства виявляється у його здатності інституціоналізувати певні культурні елементи, представити широкий репертуар ролей та забезпечити особисту мотивацію діючих в ньому індивідів, а також достатньою мірою контролювати поведінку людей, соціальних спільностей і певну територію.

Політика — це діяльність класів, соціальних груп, індивідів, яка проявляється у владних відносинах, спрямованих на завоювання, утримання, перерозподіл і використання влади. Це випливає із усталеного загальносоціологічного уявлення про владу як здатність однієї частини суспільства пригноблювати іншу частину, нав”язувати її свою волю, здійснювати певний вплив на її свідомість і поведінку з метою забезпечення власного інтересу і потреб, що за ним стоять. Що ж до політичної влади, ядром якої є держава, то ця влада спрямована на захист особистого інтересу і спирається на систему інститутів.

Хоча політична влада, спираючись на систему інститутів на чолі з державою, вимагає організаційних дій, політичні відносини можуть носити як інституційний, так і неінституційний характер. Інститути, хоч вони мають власні закони функціонування та еволюції, організовану людську діяльність, відіграюь суттєву роль у політичному розвиткові суспільства.

Соціологи розглядають політику через призму аналізу соціальної структури і неформальних соціальних інститутів, громадської думки і поведінки, через дослідження особистості і малих груп.

Політика виконую функції:

· Загальноорганізаційної основи суспільства

· Конкретної контрольно-регулятивної сфери або системи, що спрямовує життя, діяльність, відносини людей, соціальних спільностей, класів, націй, народів і країн.

53.Релігія як соціальний інститут, ефективність його функцій

Релігія як соціальний інститут є історично сформованим комплексом вірувань, символів, духовних цінностей і заповідей, що містяться у духовних текстах, за допомогою яких організується, спрямовується і контролюється релігійна діяльність людей.

Функції:

інтегративна функція притаманна всім релігіям. Її глибоко вивчив Е.Дюркгем. Прийняття певної релігії, її символів, цінностей включає людину в певну спільноту, а спільне виконання обрядів об‘єднує людей, стабілізуючи цю спільноту. Поширюються на певну конфесію, а коли конфесій кілька можливі міжконфесійні конфлікти.

регулятивна функція(ціннісно-нормативна) полягає у підтримуванні й посиленні дії традиційних для спільноти норм поведінки та у здійсненні соціального контролю. Соціальний контроль соціальним інститутом релігії здійснюється як формально – через заохочування й покарання віруючих церковними організаціями, так і неформально – самими віруючими як носіями моральних норм стосовно свого оточення. Досліджуючи різні сфери людського суспільного життя, М.Вебер виявив причинно-наслідковий зв‘язок, за яким релігійно-етичні цінності є причиною, а поведінка людини – наслідком.

психотерапевтична функція інституту релігії полягає в тім, що різні релігійні дійства – богослужіння, молитви, ритуали заспокійливо діють на людей, породжують позитивні емоції, вселяють упевненість, захищають від стресів. Зрозуміло, чому до релігії часто звертаються люди, обтяжені земними негараздами, хворобами, особистими трагедіями, бо навіть сам характер проведення культових дійств може заспокійливо діяти на людину. Німецький соціолог П. Бергер сказав, що сучасна людина, відмовившись від релігії, вимушена страждати від бездомності, самотності. Духовний світ людини, що втратила зв‘язок з навколишньою природою, який забезпечувала їй релігія, П. Бергер назвав "бездомною свідомістю".

комунікативна функція реалізується в процесі взаємного спілкування віруючих. Засобами спілкування є різні релігійні дійств, колективні моління тощо.

113. Організаційну структуру соціологічної роботи в Україні репрезентують:

· установи Академії Наук України, що здійснюють розробку загальних теоретико-методичних і галузевих соціологічних проблем;

· центри вивчення громадської думки, які утворені на громадських засадах у деяких містах України і вивчають рейтинг політичних діячів, сприйняття трудящими політики уряду, політичну активність, розвиток неформальних рухів тощо. Результати роботи цих центрів використовуються в процесі прийняття рішень на різних рівнях управління суспільними процесами;

· установи при різних державних організаціях, міністерствах і відомствах, які ведуть соціологічні дослідження за завданнями цих організацій, розробляють теоретико-методологічні проблеми державно-політичної та відомчої роботи;

· соціологічні кафедри та лабораторії вузів, що готують спеціалістів, розробляють теоретико-методологічні проблеми, виконують замовлення підприємств і організацій

· на проведення прикладних досліджень;

· соціологічні служби підприємств та інших соціальних організацій, що займаються прикладними дослідженнями соціологічних проблем, розробкою і впровадженням соціальних технологій, соціальних програм тощо.

114.. Поняття соц. дослідження, його завдання

Соціологічне дослідження – це система логічно послідовних методологічних, методологічних та організаційно-технічних процедур. Метою її є глибоке вивчення, аналіз і систематизація соціальних фактів, виявлення зв‘язків, залежностей між соціальними явищами і процесами, прийняття на основі зібраної інформації рішень, розробка заходів щодо управління об‘єктом, котрий досліджується, його прогресивним розвитком.

Соціологічні дослідження проводять з метою вирішення таких, як правило, завдань:

· опис певної соціальної реальності;

· пояснення суперечностей чи особливостей функціонування окремих спеціальних спільнот чи процесів (соціальних конфліктів, безробіття, напруженості відносин у трудовому колективі тощо);

· прогнозування тенденцій розвитку (зміни у ставленні до праці, у виробничих стосунках, динаміка безробіття тощо);

· практичне перетворення соціальної реальності (запровадження соціальних технологій, проектів, планів та ін.).

115. Поняття прцедури, методології, методики і техніки соц. дослідження

Процедура – певна послідовність усіх операцій, комплекс організаційних та пізнавальних дій дослідника.

Методологія – система принципів, визначених діалектичним підходом до об‘єкта, що вивчається. А діалектика передбачає розгляд якостей і характеристик об‘єкта в їх різноманітних зв‘язках і відносинах з іншими об‘єктами, у розвитку та змінах. Принципи методології реалізуються за допомогою конкретних методик соціологічних досліджень.

Методика – сукупність технічних заходів, зв‘язаних з методом дослідження, у тім числі окремі операції, їхня послідовність і взаємозв‘язок.

Техніка соціологічного дослідження – це сукупність спеціальних прийомів для ефективного використання певного методу.

116. Види соц. досліджень, їх призначення

Є три типи соціологічних досліджень:

Розвідувальне призначене для формування проблеми, мети, завдань, описової гіпотези;

Описове – для перевірки описової гіпотези, повного кількісно-якісного описання об‘єкта;

Аналітичне – для виявлення причинно-наслідкових залежностей в об‘єкті.

117. Функції соц. дослідження

Дві основні функції емпіричних соціологічних досліджень:

дослідна, евристична – зв‘язана з вивченням специфіки соціальних явищ, процесів у сфері трудової діяльності, накопиченням нових знань про них.

прикладна, прогностична – зв‘язана з розробкою і наданням відповідним підрозділам практичних рекомендацій щодо розв‘язання певних соціальних проблем.

118. Етапи організації соц. дослідження

Організація будь-якого прикладного соціологічного дослідження передбачає розподіл функцій і здійснюється в чотири етапи:

§ розробка програми і робочого плану дослідження;

§ здійснення підготовчо-організіційних робіт;

§ збирання емпіричного матеріалу;

§ аналіз результатів дослідження і розробка рекомендацій.

Найбільш важливими є початковий етап, на якому розробляють програму, котра визначатиме загальні обриси дослідження, а також його робочий план.

119. Програма соц. дослідження, структура

Програма – це документ, що в ньому всебічно обгрунтовуються методологічні підходи й методичні заходи соціологічного дослідження. Вона містить дві частини – методологічну й методичну (процедурну). Першу присвячено предмету дослідження, другу – його методам.

Розробка методологічної частини програми включає формулювання й обгрунтування проблеми, визначення об‘єкта, предмета і мети, постановку завдань дослідження, логічний аналіз основних понять, попередній системний аналіз об‘єкта і формулювання гіпотез дослідження. Під час розробки методичної частини визначають досліджувану сукупність, обгрунтовують системи вибірки одиниць обстеження, визначають основні процедури збирання й аналізу вихідних даних.

120. Поняття прблеми, значення її правильного формулювання і обгрунтування в організації соц. дослідження

Проблема – це питання, на яке треба відповісти, але знань для відповіді бракує. Для цього і проводиться дослідження. Проблема тим відрізняється від завдання, що для розв‘язання останнього знання є, слід їх тільки використати, щоб відповісти на поставлене питання. Але якщо висувається проблема, то знання потрібно знайти, здобути чи то між фактами, чи між фактами і способами пояснення.

Вважають, що в основі проблеми лежать якісь суперечності чи то між фактами, чи між фактами і способами пояснення, чи між потребами та можливостями їх задоволення.

Проблеми різняться за своїми масштабами. Якісь торкаються інтересів лише окремого колективу, інші – цілого регіону, а ще інші – суспільства загалом.

121. Мета і завдання соц. дослідження

Мета дослідження – це очікуваний кінцевий результат, що визначає загальну спрямованість дослідження. Загальна мета соціологічного дослідження – отримання інформації для вироблення рекомендацій, підготовки і прийняття управлінських рішень, здатних підвищити життєздатність соціальної організації (змінити стиль поведінки її членів, сприяти подоланню соціальної апатії, оптимізувати виробничу адаптацію молоді тощо).

Мета дослідження розкривається в його завданнях. Завдання – це запитання, на які мають бути отримані відповіді, щоб реалізувати мету дослідження. Інакше кажучи, завдання – це шляхи досягнення мети.

122. Роль гіпотез в організації соц. дослідження, їх види

Гіпотеза – це обгрунтоване припущення щодо пояснення будь-яких фактів, явищ, процесів, причин, чинників та тенденцій їх розвитку, яке потребує емпіричного підтвердження чи спростування.

Роль гіпотез в соціологічних дослідженнях:

· акумулює досвід науки, суспільної практики, самого дослідника, у тім числі його інтуіцію;

· конкретизує мету дослідження, є головним методичним інструментом, що організує весь процес дослідження, підпорядковуючи його внутрішній логіці.

Робочі гіпотези можна класифікувати за різними ознаками. За функціональним змістом припущень щодо досліджуваного об‘єкта поділяються:

§ описові гіпотези – це припущення щодо сутнісних якостей об‘єктів (класифікаційні), характеру зв‘язків між окремими елементами досліджуваного об‘єкта.

§ пояснювальні гіпотези – це припущення щодо причинно-наслідкових залежностей у соціальних процесах та явищах, котрі вивчаються. Ці гіпотези найбільш складні й потребують експериментальної перевірки.

§ прогнозні гіпотези – це гіпотези, які містять не тільки припущення відносно фактичного стану предмета і опису причин такого стану, а й припущення, які розкривають тенденції та закономірності розвитку цього об‘єкта.

За мірою опрацювання поділяють:

· первинні гіпотези – формулюються до того, як зібрано емпіричні данні.

· вторинні гіпотези – висуваються якщо попередні данні були спростовані.

За характером взаємозумовленості передбачень гіпотези поділяють на:

§ гіпотези-причини – причини явища або факту.

§ гіпотези-наслідки – наслідки явищ або фактів.

Залежно від важливості виконуваної ролі розрізняють гіпотези основні та неосновні. На відміну від гіпотез-причин і гіпотез-наслідків, які логічно взаємозв‘язані, ці гіпотези є різними завданнями дослідження і ніби співіснують одна з одною.

123. Суть і призначення процедури “логічного аналізу понять”

“Логічний аналіз понять” – структурування основних понять при всебічному поясненні їх змісту. Інтерпритація – чіткі визначення категорій предмета дослідження, використовуючи для цього наукові визначення. Операціоналізація – процедура конкретизації соціологічних понять чи зведення їх до таких індикаторів, які можна описувати деякою сукупністю операцій; моделювання проблеми, її деталізація. Емпірична інтерпритація та операціоналізація – не лише теоретичне уточнення основних понять. Кінцева мета – пошук аналогів у соц. діяльності – емпіричних індикаторів досліджуваних характеристик явищ, процесів, а також засобів їх вимірювання.

124. Генеральна і вибіркова сукупність, порядок їх визначеня

Генеральна сукупність – вся сукупність явищ, об’єктів, стосовно яких досліджується проблема. Пізнати всю генеральну сукупність дуже важко. Достаьтньо обстежити частину сукупності і на підставі частини зробити висновок про ціле. Ця частина називається вибірковою. Вибірка має бути репрезентативною – за окремими параметрами склад обстежуваних елементів має наближатися до відповідних пропорцій генеральної. Складові вибіркової сукупності – об’єкти репрезентації. Існує декілька способів відбору. За випадкового кожна одиниця генеральної може потрапити в вибіркову. Спрямований відбір – такий, за якого одиниці сукупності відібрані спрямовано. Випадкові способи: ймовірнісний, районований, статистичний. Спрямовані – квотний, стихійний. Систематична вибірка – добір здійснюється з певним кроком. Гніздова – добір певних статистичних груп. Стратифікована – вибірка в кілька етапів, на кожному з яких змінюється одиниця добору.

Дата добавления: 2013-12-14