Соціологічні погляди Л. Петражицького

Лев Йосифович Петражицький (1867-1931) - найвідоміший представник психологічної теорії права. Він опублікував двотомну «Теорію права і держави в зв?язку з теорією моральності» та «Вступ до вивчення права і моралі. Основи соціальної психології».

Однією з основних концепцій соціології права є концепція дії права. За Л. Петражицьким, це - теорія, яка прагне розглянути дію соціального життя на право і навпаки, спираючись при цьому на його загальну концепцію соціології. Соціологія Л. Петражицького - це теорія соціального розвитку, прогресу. На думку вченого, право і мораль є факторами, які "прищеплені" суспільству шляхом суспільної соціалізації. Але вони різняться за своїми соціальними функціями. Мораль прагне до створення у людини позиції обов'язку, вона виробляє людську особистість, відводячи їй пасивну роль виконання обов'язків. А право прагне до вироблення у людини відчуття власних схильностей. Право формує тип людини-громадянина, особистість, вкорінюється в соціальне життя і зміцнює свої цінності у формі взірців поведінки, встановлюючи певні ролі, типи відносин між людьми. Воно систематично проникає в різні типи зв'язків між людьми.

Л. Петражицький окреслив три тенденції розвитку, які спостерігається в історичному ракурсі і які є важливими для змін, що відбуваються у розвитку правової системи.

Перша - це тенденція зросту вимог. Правова система, устрій постійно потребують від індивіда набагато більшої покори (як в кількісному, так і в якісному контексті), ніж раніше.

Друга тенденція - це прагнення до зміни мотиваційних спонукань. У різних розвинутих устроях право породжує все більш благородні спонукання, щоб забезпечити один і той же вид поведінки.

Прагнення до зменшення тиску в дії права є третьою тенденцією.

Те право є головним реал і затором соціальних функцій, яке виявляється і в особистісних відносинах між людьми (позаконфліктні угоди, передача майна, афери, встановлення термінів, умови оплати, узгоди, приватний арбітраж, позики і т. ін.), діє в кожну хвилину в різних соціальних контекстах.

Відомий французький соціолог, правовик Е. Дюркгейм розглядав право як "ідентифікатор" колективної свідомості і невіддільно пов'язував його із організацією. Дюркейм розрізняв два різновиди правових розпоряджень, що принципово відрізняються між собою за характером: репресивне (карне) право, і реститутивне (поновлюване) право. Перше застосовує репресивні санкції проти кожного, хто порушує правові розпорядження. Інше - пов'язане не стільки із репресіями, скільки із поновленням (поверненням до попереднього) стану, в якому речі перебували до порушення правових розпоряджень. За Дюркгеймом, такий характер мають санкції комерційного, громадянського та адміністративного права. На думку соціолога, різниця між цими різновидами права та переважання одного із них відображають і різницю між двома видами суспільної солідарності.

Щодо системності, Л. Петражицький, розрізняє позитивне й інтуїтивне право, офіційне та неофіційне. Позитивне - таке право, яке містить повідомлення про нормативні факти органів влади, авторитетів. Інтуїтивне – яке зобов'язує діяти без посилання на будь-який зовнішній авторитет. Офіційне - застосоване і забезпечене державною владою. Неофіційне - яке не володіє призначенням зв'язку із державною владою.

Поза увагою не залишено і механізм взаємовідносин суспільної поведінки та правових засобів. Згідно з його твердженням, видані законодавчою системою абстрактні правові циркуляри діють на соціальну поведінку через три основні змінні:

? зміст значення циркулярів як відображення чинної правової системи і суспільного устрою;

? тип субкультури, яка діє в рамках суспільного устрою як зв'язуюча ланка між законодавцем і соціальною поведінкою отримувача соціальних наказів, циркулярів;

? тип особи, яка є кінцевим реалізатором вказівок даного циркуляру.

Абстрактний правовий циркуляр починає діяти (відображатися в соціальній поведінці) тоді, коли у вигляді складного комплексу доходить до свого отримувача.

Соціально-статистичні дослідження показують, що різні види психосоціальної обумовленості тягнуть за собою в цілому різне ставлення до права. Зауважимо: особи у віці 35-40 і понад 60 років з вищою, як правило, освітою, працівники розумової праці, вихідці із інтелігентних сімей, які мислять раціонально, не відчуваючи почуття тривоги, контактні відзначаються більшою схильністю до поваги права, ніж категорія, яка їм протистоїть.

Особлива увага в даній проблематиці приділена і так званій політиці права. Ця концепція виникла наприкінці XIX ст., міститься у роботах з права JI. Петражицького. Основні положення він обґрунтував у таких постулатах:

? сутність проблем політики права полягає у науково обґрунтованому передбаченні наслідків, які слід очікувати у випадку введення певних правових циркулярів, а також у зв'язку з розробкою таких положень, введення котрих до системи чинного права виявилося причиною певних бажаних результатів;

? науку політики права слід би було віднести до галузі практичних соціальних наук. Вона становить елемент "соціотехніки", який займався б раціональною дією на соціальне життя при використанні права як основного засобу цієї дії.

Можна стверджувати, що наука політики права складається із трьох основних частин. Перила - це збір інформації про соціальні закономірності, в котрих право виступає як один із суттєвих елементів. Друга - це світ загальних соціальних цінностей, котрі в даному суспільстві визнані і котрі розв'язують також і законодавство. Третя - вимоги, вказівки, котрі виступають як синтез двох вищевказаних частин. Це директиви, націлені на реалізацію основних завдань - встановлення ефективної дії права.

Психологічна теорія права Л. Петражицького

Кризовий стан держави на межі ХІХ-ХХ ст. знищив одну з ілюзій, яка панувала в тогочасній юриспруденції та полягала у вірі в безмежні можливості державної правотворчості. Цю юридичну ілюзію заступила психологічна теорія права Л. Петражицького. Вона полягала у вірі в наявність широкої недержавної бази правотворчості, в можливості для соціальних організацій усередині держави мати власне право. Мало того, вказувалося на можливість автономної правотворчості окремої людини.

Отже, ми бачимо, що Петражицький у своєму розумінні права посідав зовсім інше становище серед сучасних йому юристів. І якщо він і домагався відродження природноправового вчення, розуміння науково обґрунтованої політики права, і визнав існування непозитивного (інтуїтивного) права, але його вчення про це право мало зовсім інший характер, ніж в інших прихильників тогочасного природноправового вчення, оскільки він, по-перше, в конструюванні його чітко визначив поняття права, відмежовував право від інших явищ; з іншого боку, розглядаючи право як своєрідні феномени нашого психічного життя, він водночас не оголосив примат непозитивного права і не визнав правом різні ідеальні проекції права, «бажане» право або «ідеальне» право тогочасних представників природноправового вчення.

Оцінюючи теорію Л. Петражицького, можна сказати, що, розширивши сферу юридичних досліджень введенням проблеми «право - людина» і розробивши теорію емоціонального регулятора людської поведінки, він водночас надзвичайно узагальнив ідею правового нормативного регулятора. Розширення поняття права призвело до розриву об?єктивного зв?язку права і держави. Така позиція створила ілюзію рівноцінності всіх соціальних регуляторів людської поведінки.

І все ж таки заслугою Петражицького було те, що він сформулював ідею, яка згодом вплинула на соціологічну юриспруденцію XX ст. Через десятиріччя соціологи-юристи Німеччини, Австрії, Італії та особливо США почали писати про «живе» право як норми, що підтримуються соціальними групами, навіть наперекір волі держави, про що детальніше - у наступному параграфі.

Дата добавления: 2013-12-14