Методологія встановлення цін на продукцію

Одержана сума є собівартістю валової продукції. Після її коригування на зміну залишків незавершеного виробництва за собівартістю (приріст віднімається, зменшення додається) одержуємо виробничу собівартість товарної продукції. Якщо до останньої додати позавиробничі (комерційні) витрати, то одержимо повну собівартість товарної продукції.

Витрати на продукування виробів (послуг), кошторис виробництва і повна собівартість продукції

Тема 11. Поточні витрати підприємства та ціноутворення на його продукцію

Планування виробничих потужностей

Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річний обсяг випуску продукції (видобутку й переробки сировини або надання певних послуг) заздалегідь визначених номенклатури, асортименту та якості за умови найбільш повного використання прогресивної технології та організації виробництва.

У найзагальнішому вигляді виробничу потужність провідного цеху (дільниці) з виготовлення однорідної продукції (переробки сировини, виконання інших виробничих операцій) можна визначити за однією з таких формул

N_i=а_i.Т_p m

N_i=Т_p m/t_i

де N_i – потужність і-го виробничого підрозділу підприємства;

а_i – продуктивність устаткування у відповідних одиницях виміру і-ої продукції за годину;

Т_p – річний фонд часу роботи устаткування;

m – середньорічна кількість фізичних одиниць устаткування;

t_i – трудомісткість виготовлення одиниці продукції (переробки сировини, час надання послуги в годинах

У практиці господарювання рівень використання виробничої потужності діючого підприємства визначається двома показниками: 1) коефіцієнтом освоєння проектної потужності (співвідношення величин поточної і проектної потужності); 2) коефіцієнтом використання поточної потужності (співвідношенням річного випуску продукції та середньорічної її величини).

11.1. Витрати на продукування виробів (послуг), кошторис виробництва і повна собівартість продукції.

11.2. Визначення собівартості окремого виробу (послуги).

11.3. Методологія встановлення цін на продукцію

За ступенем однорідності витрати поділяються на елементні й комплексні. Елементні витрати однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними. До них належать матеріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування, інші витрати. Комплексні витрати різнорідні за складом, охоплюють кілька елементів витрат. Наприклад, витрати на утримання й експлуатацію устаткування, загальновиробничі, загальногосподарські витрати, утрати від браку та ін.

За способом обчислення на окремі різновиди продукції витрати поділяються на прямі й непрямі. Прямі витрати безпосередньо зв’язані з виготовленням певного різновиду продукції і можуть бути прямо обчислені на її одиницю. Якщо виготовляється один різновид продукції, усі витрати – прямі. Непрямі витрати не можна безпосередньо обчислити для окремих різновидів продукції, бо вони пов’язані не з виготовленням конкретних виробів, а з процесом виробництва в цілому: зарплата обслуговуючого.й управлінського персоналу, утримання та експлуатація будівель, споруд, машин тощо.

На підставі зв’язку з обсягом виробництва витрати поділяють на постійні та змінні.

Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції. Їхня загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції (зрозуміло, у певних межах). До постійних належать витрати на утримання та експлуатацію будівель і споруд, організацію виробництва, управління. На практиці до групи постійних відносять також витрати, які хоч і змінюються внаслідок зміни обсягу виробництва, але не істотно. Їх називають умовно-постійними.

Змінні витрати – це витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції. У свою чергу, їх можна розділити на пропорційні та непропорційні.

Пропорційні витрати змінюються прямо пропорційно обсягу виробництва. Для них коефіцієнт пропорційності k_п = 1. До пропорційних належать переважно витрати на сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби, відрядну зарплату робітників.

Непропорційні витрати поділяються на прогресуючі та дегресуючі. Прогресуючі витрати зростають у більшій мірі, ніж обсяг виробництва, k_п > 1. Це, наприклад, витрати на відрядно-прогресивну оплату праці, додаткові рекламні та торгові витрати та ін. Дегресуючі витрати зростають повільніше, ніж обсяг виробництва, k_п < 1. До них належить широке коло витрат на експлуатацію машин і устаткування, на ремонт, на інструменти тощо.

Кошторис виробництва — це витрати підприємства, які пов’язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні.

Матеріальні витрати як елемент кошторису складаються з витрат на:

• сировину й основні матеріали, які є матеріальною субстанцією продукції;

• вироби, що їх треба купити для укомплектування продукції (двигуни, прилади тощо);

• покупні напівфабрикати (штамповки, відливки, поковки та ін.);

• виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій, необхідні для виготовлення продукції;

• допоміжні матеріали, які використовуються в технологічному процесі (кріпильні деталі, фарби, інструмент і т.п.) або потрібні для його обслуговування (ремонту, експлуатації устаткування та ін.), на господарські та управлінські потреби (утримування будівель, канцелярські товари тощо);

• паливо та енергію зі сторони (електроенергію, пар, газ тощо). Витрати на власне виробництво енергії включаються в кошторис за окремими елементами;

• пошук і використання природної сировини (відрахування на геологорозвідувальні роботи, рекультивацію землі, плата за деревину та ін.).

Витрати на матеріали обчислюються на підставі норм їхнього витрачання та цін з урахуванням транспортно-заготівельних витрат, які не є складовими інших елементів кошторису (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні заготівельним організаціям та ін.). Із вартості матеріалів віднімають вартість відходів за ціною використання чи продажу.

Заробітна плата включає всі форми оплати праці штатного й позаштатного виробничого персоналу підприємства, тобто персоналу, що зайнятий виробництвом продукції, обслуговуванням виробничого процесу та управлінням. Не включаються в собівартість виплати працівникам, що фінансуються із прибутку або з інших джерел спеціального призначення.

Відрахування на соціальні потреби містять відрахування на соціальне страхування, у Пенсійний фонд та на інші подібні заходи. Величина відрахування обчислюється в установлених нормах від витрат на оплату праці незалежно від джерел її фінансування.

Амортизація основних фондів у вигляді амортизаційних відрахувань на повне їхнє відтворення обчислюється за встановленими нормами від балансової вартості. Амортизація нематеріальних активів здійснюється за рівномірно-лінійним методом, виходячи з терміну функціонування цих активів у межах до 10 років.

До інших витрат належить широке коло витрат різного призначення, а саме: оплата послуг зв'язку, обчислювальних центрів, охорони, витрати на відрядження, страхування майна, винагорода за винаходи й раціоналізаторські пропозиції, оплата робіт із сертифікації продукції, витрати на гарантійний ремонт, орендна плата за окремі об'єкти основних фондів та ін.

Собівартість продукції – це грошова форма витрат на підготовку виробництва, виготовлення та збут продукції.

На підприємствах обчислюється собівартість валової, товарної і реалізованої продукції. Собівартість валової продукції як показник застосовується для внутрішніх потреб підприємств, на яких не є стабільною величина залишків незавершеного виробництва.

Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами. Перший з них, синтетичний, ґрунтується на кошторисі виробництва Останній коригують у такий спосіб:

• з кошторису віднімають витрати, які з різних причин не включають у виробничу собівартість продукції (витрати на підготовку та освоєння нової продукції, якщо вони фінансуються з прибутку чи інших джерел, позавиробничі витрати, відшкодування втрат від браку);

• віднімається приріст, додається зменшення залишків витрат майбутніх періодів;

• додається приріст, віднімається зменшення залишків майбутніх платежів (відпускних, винагороди за стаж роботи, за підготовчі роботи в сезонних виробництвах тощо).

Інший спосіб обчислення собівартості товарної продукції полягає в підсумовуванні попередньо визначеної собівартості окремих виробів, тобто:

С_т – собівартість товарної продукції;

n – кількість найменувань продукції

C_i – собівартість одиниці і -ої продукції

N_i – виробництво і -ої продукції у натуральному вимірі

Собівартість реалізованої продукції обчислюється коригуванням собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої продукції.

С_Р=С_Т+(С_С.П.-С_С.К.),

де С_Р – собівартість реалізованої продукції;

С_С.П., С_С.К. – собівартість залишків товарної продукції на складі на початок і кінець розрахункового періоду.

Ціна – це грошовий вираз вартості товару (продукції, послуги).

Оптова ціна підприємства: собівартість +прибуток.

Оптова ціна реалізації: собівартість + прибуток + ПДВ + акцизний збір + оптово-збутова надбавка (витрати і прибуток постачально-збутових організацій)

Роздрібна ціна: собівартість + прибуток + ПДВ + акцизний збір + оптово-збутова надбавка (витрати і прибуток постачально-збутових організацій) + торговельна надбавка (витрати і прибуток торговельних організацій).

Методи ціноутворення:

1. Розрахунок ціни за методом середні витрати + прибуток: Ц=СВ+П

2. Розрахунок ціни на підставі цільового прибутку. Особливість полягає в тому, що ціну поставлено в жорстку залежність від загального розміру прибутку, який підприємство передбачає одержати від продажу певної кількості продукції.

3. Установлення ціни на засаді суб’єктивної цінності товару здійснюється з урахуванням потенційного (реально виявленого) попиту.

4. Метод ціноутворення за рівнем поточних цін (за рівнем конкуренції) полягає в тому, що ціну розглядають та встановлюють як функцію цін на аналогічну продукцію в конкурентів.

5. Установлення цін на підставі результатів закритих торгів застосовується з метою одержання замовлення на виготовлення певної продукції (торг за вигідний контракт).

6. Метод ціноутворення за рівнем попиту передбачає встановлення ціни за допомогою пробного продажу товару в різних сегментах ринку.

7. Метод установлення ціни за місцем походження товару полягає в тому, що товар передається транспортній організації за умови «франко-вагон»; після цього всі права на товар і відповідальність за нього переходять до покупця.

8. Метод установлення єдиної ціни із включенням у неї витрат на доставку означає відповідні дії підприємства для включення в ціну фіксованої суми транспортних витрат незалежно від віддаленості покупця.

9. Застосування методу встановлення зональних цін полягає в тому, що підприємство виокремлює кілька зон, у межах яких встановлюються єдині ціни залежно від рівня транспортних витрат.

10. Метод установлення ціни стосовно базисного пункту характеризується тим, що продавець вибирає конкретний район (місто, область) за базисний і збирає з усіх замовників транспортні витрати в сумі, що дорівнює вартості поставки з цього району незалежно від того, звідки насправді здійснюється відвантаження товару.

11. Метод встановлення цін із прийняттям на себе витрат на поставку означає, що підприємство частково чи повністю бере на себе фактичні витрати на доставку товару з метою стимулювання надходження замовлень від покупців.

12. За встановлення цін із знижками підприємство-продавець змінює свою вихідну ціну та встановлює певну знижку з неї, враховуючи дострокову оплату рахунків, закупівлю великого обсягу продукції або позасезонну її закупівлю.

Дата добавления: 2013-12-14