Вступна частина. 4. Норми літературної мови і культура мовлення

План

1. Предмет і завдання курсу. Його наукові засади.

2. Мова як суспільне явище.

3. Функції мови.

4. Норми літературної мови і культура мовлення.

5. Роль І.П.Котляревського і Т.Г.Шевченка у становленні сучасної української літературної мови. Послідовники Т.Г. Шевченка.

Література:

Базова література

1. Закон України «Про освіту», «Про мови».

2. Конституція України [Текст]: офіц. вид. – К.: Парламент. вид-во, 2006. – 58, [2] с. –

(Серія «Закон України»).

3. Українська мова [Текст]: Підручник. / за ред. Дудика П.С. – К.: Вищ. школа, 1993.

4. Українська мова [Текст]: Підручник. / за ред. Ющука І.П. – К.: Либідь, 2004. - 639 с.

5. Українська мова [Текст]: Практикум: навч. посібник. – 2-ге вид., стереотип. / Позяк,

О.М.,Сербенська. О.А., Фурдуй, М.І., Шевченко, Л.Ю. – К.: Либідь, 2001. – 384 с.

6. Фурдуй, М.І. Українська мова [Текст]: Практикум з правопису: навч. посібник / за ред. В.В. Різуна. – К.: Либідь, 2004. – 272с.

7. Шевчук, С.В., Лобода, Т.М. Практикум з української мови [Текст]: Модульний курс:

навч. посіб. /С.В Шевчук, Т.М. Лобода. – К.: Вища шк..,2006. – 326 с.

8. Шкуратяна, Н.Г., Шевчук, С.В. Сучасна українська літературна мова [Текст]:

Модульний курс: навч. посіб./ Н.Г Шкуратяна, С.В. Шевчук. – К.: Вища шк., 2007. –

832 с.: іл.

9. Ющук, І.П. Практикум з правопису української мови [Текст]: / І.П.Ющук. – 4-те вид. –

К.: Освіта, 2000. – 254 с.

10. Бевзенко, С.П., Литвин, Н.П., Семеренко, Г.В. Сучасна українська мова. Синтаксис

[Текст]: навч. посіб. / С.П. Бевзенко та ін. – К.: Вища шк., 2005. – 270 с.

11. Сучасна українська мова [Текст]: підручник / за ред. О.Д.Пономарева. – 2-ге вид.,

перероб. – К.: Либідь, 2001. – 140 с.

12. Сучасна українська мова [Текст]: підручник / за ред.. М.Я. Плющ. – К.: Вища шк.,

1994. – 414 с.

13. Пономарів, О.Д. Стилістика сучасної української мови [Текст]: підручник / О.Д.

Пономарів. - К.: Либідь, 1992. – 248 с.

14. Ужченко, В.Д., Терновська, Т.П., Маркотенко, Т.С. Сучасна українська мова. Збірник

вправ і завдань [Текст]: навч. посіб. / В.Д.Ужченко та ін. – К.: Вища шк.., 2006. – 286

с. Кочан, І.М., Токарська А.С. Культура рідної мови [Текст]: Збірник вправ і завдань /

А.С. Токарська І.М. Кочан. – Львів: Світ, 1996. – 232 с.

15. Олійник, Г.А. Виразне читання. Основи теорії [Текст]: посібник для вчителів /

Г.А.Олійник. – Тернопіль: Навчальна книга. – Богдан, 2001. – 224 с.

16. Позяк, О.М. Українська мова [Текст]: практикум: навч. посібник. – 2-ге вид.,

стереотип. / О.М Позяк, О.А.Сербенська, М.І. Фурдуй, Л.Ю.Шевченко. – К.: Либідь,

2001. – 384 с.

Допоміжна:

1. Караман, С. О. Сучасна українська літературна мова [Текст]: навч. посіб. для студ.

вищ. навч. закладів / С. О. Караман, О. В. Караман, М. Я. Плющ / за ред. С. О.

Карамана. – К.: Літера ЛТД, 2011. – 558, [2] с.

2. Пасинок, В. Г. Основи культури мовлення [Текст]: навч. посіб. для студ. вищ. навч.

закладів / В. Г. Пасинок. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 183 с.

3. Шевчук, С. В. Сучасна українська літературна мова [Текст]: навч. посіб. / С. В.

Шевчук, Т. М. Лобода. – 2-ге вид. випр. та допов. – К.: Арій, 2008. – 383, [1] с.

Інформаційні ресурси

1. Карбовська, О.І., Сидоренко, Л.М. Термінологія в сучасній українській мові

[Електронний ресурс]: / О.І. Карбовська, Л.М. Сидоренко // Режим доступу

kpi.ua/707-9.

2. Леонова, М.В Сучаснаукраїнськалітературнамова. Морфологія.

[Електронний ресурс]: / М.В Леонова // Режим доступу www.ukrcenter.com

3. Литовченко, В.М., PetroSemenovychDudyk. Сучасна українська мова – завдання і

вправи. [Електронний ресурс]: / навч. посіб. / В.М. Литовченко, P. SemenovychDudyk

// Режим доступу books.google.com. >ForeignLanguageStudy>SlavicLanguages

4. Коваль, А. Практична стилістикасучасноїукраїнськоїмови. [Електронний ресурс]: / А.

Коваль // Режим доступу www.ex.ua/view/14318850http://1576.ua/view/14317575

5. Росінська, О.А. Культура сучасноїукраїнськоїмови. Довідник для всіх [Електронний

ресурс]: /навч. література / О.А.Росінська // Режим доступу

nashformat.ua/…/kul%60tura_suchasnoyi_ukrayins%60koyi_movy_

6. Авксентьєв, Л.Г. Сучаснаукраїнськамова. Фразеологія [Електронний ресурс]: / навч.

посібник для філологічнихфакультетівуніверситетів // Режим доступу

www.twirpx.com/file/348572/.

7. Сучаснаукраїнськалітературнамова. Лексикологія. Лексикографія. Фразеологія.

[Електронний ресурс]: // Режим доступу www.chdu.edu.ua/um/filo03.php

1.1. Оголошення теми, мети і завдань лекції.

1.2. Ознайомлення з планом лекції, основною та додатковою літературою.

1.3. Коротка характеристика проблеми, встановлення міжпредметних зв’язків.

1.4. Ознайомлення студентів з внутрішньо-предметними зв’язками (ознайомлення з завданнями наступного практичного заняття).

2. Виклад лекційного матеріалу

1. Предмет і завдання курсу, його наукові засади

Предметом вивчення курсу «Сучасна українська мова з практикумом» є сучасна українська літературна мова в усіх її стилях (науковому, діловому, художньому тощо) і формах вияву (усній і писемній), її фонетична (звукова) система, словниковий склад (лексика) і граматична (морфемна, словотвірна, морфологічна і синтаксична) будова. Предметом вивчення цього курсу є також українське письмо — графіка, алфавіт, орфографія і пунктуація.

Завдання курсу полягає в тому, щоб різнотипні явища сучасної української літературної мови охарактеризувати системно, на рівні здобутків сучасної мовознавчої науки, з урахуванням досягнень методики викладання мови і відповідно до тих настанов, що їх містять Закон «Про мови», Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України.

Теоретико-світоглядною основою курсу є усталене у вітчизняному мовознавстві вчення про мову, яке ґрунтується на матеріалістичному розумінні її суті. У лінгві­стичному плані цей курс враховує сучасний рівень знань про мову, її структуру та роль у суспільстві. Тільки за умови творчого використання досягнень мовознавчої на­уки можна вичерпно, повно чи задовільно висвітлити й осягнути принципово важливі питання лінгвістики (науки про мову), зокрема ті, які стосуються суті людської мови, її ролі у суспільстві, походження, часу виникнення певних конкретних мов (української, грузинської тощо); тільки за цієї умови можна осмислити ті закономірності, за якими розвиваються мови, яким є характер їх зв’язку з мислен­ням людини, якою є справжня природа таких основних мовних одиниць, як звук, морфема, слово, речення.

Отже, вивчаючи курс «Сучасна українська мова з практикумом», знайомлячись з численними мовознавчими дослідженнями кожен, хто навчається в вузах, самостійно чи за допомогою ви­кладача знайде пояснення всіх головних явищ сучасної української літературної мови, її структурних елементів, дізнається про минуле нашої мови, її розвиток і взаємодію з іншими мовами, передусім з російською, про контакту­вання української літературної мови з українськими діа­лектами в різні періоди життя українського суспільства.

2. Мова як суспільне явище

Мовою ми користуємось усно й писемно, без мови не можна спільно й погоджено жити, будувати сучасне жит­тя, осягати своїм розумом минуле, передбачати майбутнє.

Мова — це особлива система різнотипних і в той же час внутрішньо поєднаних між собою структурних одиниць звуків, морфем, слів, словосполучень, речень тощо), яки­ми людина послуговується свідомо й які служать їй засо­бом спілкування з іншими, засобом вираження її думок, почуттів, настроїв. Усі одиниці мови взаємозалежні, зако­номірно підпорядковані одні одним. Мовні одиниці є своє­рідними матеріальними (фізичними) одиницями, бо утво­рюються внаслідок складної «праці» наших мовних орга­нів, сприймаються слухом або зором (коли їх попередньо запишуть).

Мова — явище суспільне, соціальне, бо її виникнення і розвиток пов’язані з виникненням і розвитком, суспіль­ства, тобто певного колективу людей, народу.

Мова функціонує і розвивається тільки в суспільстві. Поза суспільством немає мови, оскільки обов’язковою умовою існування і розвитку будь-якого людського колек­тиву є постійний обмін думками. Разом/з загибеллю пев­ного народу гине і його мова.

Дитина навчається говорити тією мовою, якою кори­стуються люди, що її оточують (батьки, близькі, знайомі). Від них дитина переймає навички і вміння вимовляти кож­ний звук і звукосполучення, засвоює слова з певними зна­ченнями, граматичні форми і синтаксичні конструкції.

Мова — продукт певного колективу. Про суспільний характер мови переконливо свідчать й інші факти. Якщо дитина не буде виховуватися серед людей (науці відомо понад 30 випадків, коли діти потрапляли до гурту звірів), вона не навчиться говорити. Якщо помістити немовля будь-якої національності в чужомовне оточення, воно оволодіє його мовою. Навіть доросла людина, яка потрапить в інше мовне середовище, з часом може забути свою рідну мову.

Втрачаючи з певних причин свою рідну мову, її носій, народ, втрачає себе самого, свою духовну самобутність, стає іншим народом.

Мова є засобом спілкування, порозуміння людей. Цей засіб — найважливіший, універсальний, бо мовою люди користуються постійно і скрізь.

За допомогою мови люди обмінюються найскладніши­ми думками і найтоншими почуттями, досягають взаємо­розуміння у колективі, налагоджують виробництво необ­хідних матеріальних благ (продуктів харчування, взуття й одягу, житла), створюють духовні цінності, згуртову­ються для долання сил природи. Мова—гостра зброя в осягненні гідного Людини життя. Вона відіграє велику роль в організації суспільства і захисті рідної землі і народних багатств від недругів.

Отже, функція спілку­вання, або комунікативна функція мови (від лат. соmunicatio — зв'язок), є найважливішою функцією мови. Спілкування з іншими — одна з постійних потреб і най­більших радощів людини.

Поряд із звуковою мовою, мовою слів, люди широко використовують жести, міміку, а також століттями узви­чаєні умовності (потискування рук і помахування ними, обнімання, поцілунки, плескання в долоні та ін.), що су­проводжують звукову мову, виступають допоміжними за­собами повідомлення наших думок, урізноманітнюють жи­ве мовлення, роблять його жвавим, підкреслюють емоційні відтінки думки, передають настрій мовця.

Ми користуємося і такими немовними (несловесними) засобами спілкування, як звукові і світлові сигнали, до­рожні знаки, азбука Морзе, численні тайнописи тощо. Розвинулися вони на базі звукової мови. У наш час мова може передаватися на далекі відстані за допомогою телефону, радіо, телебачення, фіксуватися спеціальними приладами звукозапису і відтворюватися через будь-який час.

Науку про мову (мови) називають мовознавством, або лінгвістикою (від лат. lingua (лінгва - мова ).

Отже. виходячи з вищесказаного можна сказати, що мовознавство вивчає такі два основні об’єкти: 1) мову, мовлення як притаманну тільки людині здатність говорити, писати; 2) всі конкретні мови, діалекти, які постійно змінюються і в яких реалізується здатність людини висловлюватися усно чи писемно.

3. Функції мови

Мова виконує кілька функцій (від лат. functio - обов’язок, коло діяльності, при­значення), життєво важливих для суспільства, окремих груп і кожної людини. Голов­ними є комунікативна і мислетворча, а ряд інших (експресивна, гносеологічна, ідентифікаційна, номінативна, естетична тощо) є похідними від них.

Комунікативна функція (від лат. соттипісtіо - спілкування) - функція спілку­вання. Мова й створена для того, щоб спілкуватися, а спілкування можливе лише в суспільстві.

Щоправда, існують також інші засоби спілкування, наприклад жести й міміка. У театрі пантоміми та на балетній виставі глядачам цілком зрозумілі «діалоги» дійових осіб і перебіг подій. Однак у щоденному людському спілкуванні жести й міміка є лише допоміжними, супровідними щодо звукової мови засобами. Допо­міжними певною мірою можуть бути й музика, і живопис. Але вони у кожної людини викликають свої враження, почуття, думки.

Спілкуючись за допомогою мови, всі люди приблизно однаково розуміють ви­словлене. Тому мову вважають найважливішим засобом людського спілкування. До того ж, комунікативну функцію виконує не тільки звукове мовлення, а й написані чи надруковані тексти.

Мислетворча функція мови - функція формування й формулювання думки. Мис­лення (думка) не тільки виражається словом, а й реалізується в ньому. Не випадково один із найвидатніших мовознавців XIX ст. В. Гумбольдт назвав мову «органом, який творить думку».

Обидві функції дуже тісно пов’язані між собою: для того, щоб спілкуватися, потрібно мислити й уміти передавати свої думки за допомогою мовних засобів.

Мислячи, людина пізнає світ, нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає всі інтелектуальні здобутки народу, фіксує досвід предків. Так, у словнику відображено результати розумової діяльності людства, класифікований і система­тизований весь навколишній світ. Засобами мови передається досвід попередніх по­колінь, що засвідчують, наприклад, усталені звороти - фразеологізми, приказки і прислів’я: Не знаючи броду - не лізь у воду; Сім разів відміряй, а один відріж тощо. Засвоюючи мову, людина засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях пізнання, убезпечує людину від зайвих помилок.

Експресивна функція полягає в тому, що мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Вона дає можливість перетворити внутрішнє, суб’єк­тивне у зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття. Кожна людина - це цілий неповторний світ, сфокусований у її свідомості, у сферах інтелекту, емоції, волі. Але цей світ прихований від інших людей, і тільки мова дає можливість розкрити його для інших. Чим досконаліше володієш мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше по­стаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ: «Говори — і я тебе побачу», — запевняли мудреці античності.

Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просторовому вимірах. Ми, сучасні українці, відчуваємо свою спільність і з пращурами, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні,культурні, духовні, вікові та інші параметри. Лише для тих хто знає мову, вона є засобом спілкування, ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти. Для тих, хто її не знає зовсім або знає погано, вона може бути причиною роз'єднання, відокремлення, конфліктів і навіть ворожнечі.

Гносеологічна (пізнавальна) функція мови виражається в тому, що вона є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот людина користується не лише індивідуальнимдосвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників і сучасників, тобто суспільним досвідом. Але за умови досконалого знання мови, й далеко не однієї.

Пізнаючи будь-яку мову, людина пізнає різнобарвний світ крізь призму саме цієї мови. Оскільки кожна мова є неповторною картиною світу — зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід. Гносеологічна функція мови полягає не лише в прийнятті й нагромадженні досвіду суспільства. Вона безпосередньо пов'язана з функцією мислення, формування та існування думки.

Естетична функція мови полягає в тому, що вона є першим джерелом культури, знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Існування мови у фольклорі,красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури. Ось чому виховання відчуття краси мови — основа естетичного виховання.

Культурологічна функція мови відіграє важливу роль у житті будь-якої нації. Культура кожного народу відображена та зафіксована найперше в його мові. Для глибшого пізнання нації необхідне знання її мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв'язку культур між народами. Репрезентуючи свою мову, ми репрезентуємо і власну культуру, її традиції та здобутки, збагачуючи світову культуру.

Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Чим повнокровніше функціонує в суспільстві мова, тим надійніший зв'язок та багатша духовність наступних поколінь. Дотримання мовних норм, популяризація рідної мови — це поступ у розвитку загальної культури нації.

Номінативна функція.

Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвілізацією — «омовленням» світу. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, понять ознак тощо. У назвах не лише зафіксовані певні реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але також її помилкові уявлення, ірреальні сутності, фантазії тощо.

4. Норми літературної мови

Мо́вна но́рма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще 1936 р. видатний діяч українського відродження проф. І. Огієнко, «Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис».

Мова — це сукупність правил, за якими будується мовлення як основа спілкування людей, а отже, і розуміння одне одного. Головною категорією культури мови є мовна норма.

Норма диктується й випрацьовується вихованням і освітою: родиною, оточенням, дошкільними й шкільними закладами, середньою спеціальною та вищою школами, літературою, театром, кіно-, радіо- й телевізійними передачами — усіма засобами масової інформації, а тепер ще й Інтернетом. Норма не є незмінною константою. Суспільство, час і простір, у якому функціонує мова, змінюються і зазвичай змінюють ті чи інші мовні норми.

Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота та ясність, приступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормованості може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова та його форма, словосполука й будь-яке речення. Оскільки мовна норма — категорія історична, вона, як уже зазначалося, змінюється разом із розвитком і зміною суспільства. На ґрунті старої норми утворюється нова, але стара до певної міри ще продовжує існувати. Таким чином з усталених нових правил нагромаджуються винятки.

Як би ми не розглядали питання культури мови — у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв'язках з мисленням і психологічними чинниками,— усі вони неминуче пов'язані з поняттям норми… Мовній нормі притаманний двоїстий характер: з одного боку — мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого — норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний характер норми виявляється сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'язана саме із суспільно-комунікативною функцією мови.

Сукупність загальноприйнятих, -усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.

Типи норм.

Розрізняють такі структурно-мовні типи норм:

1. орфоепічні норми (вимова);
Наприклад: (молод'ба)

2. акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос);
Наприклад: виходити- виходити (наголос на перший, другий склад).

3. лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

4. словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

5. морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

6. синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

7. стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

8. орфографічні норми (написання слів);

9. пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

5. Роль І.П.Котляревського і Т.Г.Шевченка у становленні сучасної української літературної мови. Послідовники Т.Г. Шевченка.

Літературна мова - це мова, оброблена майстрами слова, вченими. Від діалектної мови вона відрізняється тим, що має певні кодифіковані (зафіксовані у словниках та підручниках) норми щодо вимови, слововживання, граматичних форм, яких повинні дотримуватися мовці. Це своєрідний зразок, еталон правильного користування мовою.

Літературна мова існує в усній та писемній формах і характеризується стилістич­ним розмаїттям.

У сучасному мовленні однаково поширені обидві форми української літературної мови - усна й писемна. Обом їм однаково властиві лексичні й граматичні норми, проте кожна з них має свої специфічні особливості.

Усна форма літературної мови переважно обслуговує поточні потреби спілкування людей, безпосередньо пов’язаних між собою. Кількість учасників усного спілкування обмежена. Усне мовлення сприймається органами слуху, виражається за допомогою звуків. За походженням це первинна форма існування мови. Усне мовлення спон­танне, здебільшого непідготовлене, але воно більш виразне в емоційному відношенні, супроводжується інтонацією, жестами, мімікою. Воно переважно діалогічне: бесіда, діалог, публічна лекція, виступ, дискусія тощо.

Писемна форма літературної мови - це мовлення, зафіксоване на якомусь мате­ріалі за допомогою певних графічних знаків, що позначають звукові одиниці мов­лення і сприймаються органами зору. Це - вторинна форма існування мови. Писемна форма літературної мови обслуговує потреби народу в галузі науки, культури, полі­тики, господарства і права.

Писемне мовлення монологічне. У ньому використовуються переважно повні ре­чення, а в усному (діалогічному) дуже поширені неповні речення. У писемному мов­ленні частіше використовуються складні речення, що викликано потребою оформити й повно розгорнути складну думку, а в усному спілкуванні переважають прості ко­роткі речення, оскільки висловлене може доповнюватися мімікою, жестами.

Писемне мовлення лексично багатше, слова добираються вимогливо, з ураху­ванням літературної традиції, широко вживаються книжна, абстрактна лексика, терміни.

І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, поети-романтики багато зробили для становлення української літературної мови на народно-національній основі. Тарас Шевченко успадкував їхні надбання. Поет звер­тався до різних джерел рідної мови. У літературну мову вія увів багато раніше не вжи­ваних слів з уснопоетичних творів та розмовно-побутової мови. Широко викорис­товував церковнослов’янізми, не цурався іншомовних слів, створював сам нові слова (широкополі (лани), ревучий (Дніпро), худорослі (воїни) тощо). Цілий ряд таких авторських неологізмів закріпився в нашій мові.

Удосконалював Шевченко і синтаксичний лад української мови: спростив будову речень, наблизив їх за структурою до народнопоетичних та розмовних конструкцій. Звучання текстів стало мелодійним, злагодженим.

Збагачуючи й удосконалюючи українську літературну мову, Кобзар підніс її до рівня розвинених літературних мов світу, відкрив нові шляхи і способи дальшого розвитку. Ось чому Тараса Шевченка вважають основоположником, творцем україн­ської літературної мови.

Дата добавления: 2013-12-14