Міжнародні відносини в першій половині 1970-х років. Пошуки шляхів розрядки

Радянське вторгнення в Афганістан і зрив політики розрядки. Загострення «холодної війни» між протилежними системами.

Міжнародні відносини у другій половині 1970-х років. Наростання суперечностей світового розвитку.

Гельсінкський процес. Підписання Заключного акта НБСЄ. Основні принципи Гельсінкського акта та його історичне значення.

Радянсько-американські відносини та їх вплив на розрядку міжнародної напруженості.

Міжнародні відносини в першій половині 1970-х років. Пошуки шляхів розрядки.

План.

Перехід від конфронтації до розрядки міжнародних відносин у першій половині 1970-х років зумовлений рядом чинників.

По-перше, було досягнуто воєнно-стратегічного паритету між США і СРСР, відповідно між НАТО і ОВД.

По-друге, зростаюча напруженість радянсько-китайських відносин, і водночас безславна в'єтнамська авантюра Вашингтона, спонукали лідерів обох блоків до пошуку компромісів у протистоянні.

По-третє, в західноєвропейських країнах до влади прийшли ряд талановитих і далекоглядних політичних лідерів, які прагнули зменшити загрозу війни на континенті. Це такі політичні діячі, як канцлер ФРН Віллі Брандт, наступники президента Франції де Голля Ж. Помпіду, Валері Жіскар д'Естен, президент Фінляндії У. К. Кекконен. Усвідомлював важливість конструктивного політичного діалогу з країнами соціалізму і президент США Р. Ніксон.

По-четверте, до 70-х років спільними зусиллями лідерів СРСР, США і Англії вдалося укласти низку важливих міжнародних угод щодо контролю над ядерною зброєю, в їх числі Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., під яким поставили підписи представники понад 100 країн світу.

По-п'яте, в цей період зовнішньополітична ініціатива була за Радянським Союзом. За словами відомого американського політолога Збігнева Бжезінського, «радянський глобальний наступ тривав без будь-яких перешкод до середини 70-х років».

Прихід до влади у ФРН соціал-демократів в 1969 р. і конструктивна «нова східна політика» канцлера В. Брандта зумовили позитивні зрушення у нормалізації відносин на континенті. Основою їх став підписаний у Москві 12 серпня 1970 р. Договір між СРСР і ФРН про основні принципи непорушності кордонів держав у Європі. У статті 3 Договору зазначалося, що СРСР та ФРН «розглядають як непорушні тепер і у майбутньому кордони усіх держав у Європі, як вони пролягають на день підписання цього Договору, у тому числі лінію Одер-Нейсе, яка є західним кордоном Польської Народної Республіки, та кордон між Федеративною Республікою Німеччини й Німецькою Демократичною республікою».

Договір мав важливе міжнародне значення, оскільки започаткував міжнародно-правове закріплення наслідків Другої світової війни у Європі на основі принципу непорушності кордонів. Підписання радянсько-західнонімецького Договору відкрило шлях для врегулювання відносин між ФРН і ПНР. Результатом складних, але динамічних переговорів між представниками обох держав став підписаний 7 грудня 1970 р. у Варшаві Договір між ПНР та ФРН про основи нормалізації їх взаємовідносин. У документі було зазначено, що лінія по Одеру й Нейсе становить західний кордон Польщі. Обидві сторони зобов'язувались поважати територіальну цілісність одна одної і не висувати таких претензій у майбутньому.

Для процесу формування загальноєвропейської безпеки важливе значення мало розв'язання західноберлінської проблеми. Західні держави визнали, що оскільки Західний Берлін розташований усередині НДР, то він не може нормально існувати, якщо не брати до уваги інтереси соціалістичних країн. Водночас лідери країн соціалізму дійшли висновку, що приєднати Західний Берлін до НДР без воєнного конфлікту не є можливим. Проблема могла бути розв'язана лише мирним шляхом.

З вересня 1971 р. унаслідок довготривалих переговорів представники СРСР, США, Великої Британії та Франції підписали угоду щодо Західного Берліна. Чотиристороння угода забороняла застосовувати силу або її загрозу один до одного - всі суперечки потрібно було врегульовувати тільки мирними засобами.

Як зафіксовано у документі, Західний Берлін не належить ані ФРН, ані НДР. Угода передбачила розширення зв'язків західноберлінців із зовнішнім світом, зокрема із їхнім представництвом у різних міжнародних організаціях.

Порозуміння у справі Західного Берліна, яке підтвердило владу колишніх союзників антигітлерівської коаліції над цією частиною міста, дало можливість розпочати переговорний процес між двома німецькими державами. В результаті 21 грудня 1972 р. у Берліні було підписано Договір між ФРН і НДР про основи відносин між ними. Угода підтвердила державну відокремленість ФРН і НДР. З урахуванням того, що дві німецькі держави входили до протилежних військово-політичних блоків і перебували на лінії конфронтації між Заходом і Сходом, нормалізація відносин між ними мала загальноєвропейське значення.

18 вересня 1973 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла НДР і ФРН до Організації Об'єднаних Націй.

Договір між німецькими державами усунув останні перешкоди для встановлення західними країнами дипломатичних відносин з НДР. Якщо в 1971 р. дипломатичні відносини з НДР мали 27 країн, то на травень 1976 р. - вже 121 держава світу.

Загальноєвропейське значення мав підписаний 11 грудня 1973 р. у Празі Договір про нормалізацію відносин між Чехословацькою Соціалістичною Республікою і ФРН. Слід підкреслити, що переговорний процес тривав більше двох років. Суттєвою проблемою цього політичного діалогу була проблема ліквідації ганебної Мюнхенської змови. Стаття 1 Договору констатувала, що сторони розглядають Мюнхенську угоду 1938 р. як «нікчемну».

Договір підтверджував недоторканність загальних кордонів між державами нині й у майбутньому; також констатував, що сторони не мають жодних територіальних претензій і не висуватимуть їх і надалі. Сторони зобов'язувалися у власних взаємовідносинах і в питаннях забезпечення європейської та міжнародної безпеки керуватися цілями і принципами ООН, що власні суперечки вони будуть вирішувати виключно мирними засобами і утримуватися від застосування сили і загрози силою.

Процес договірного оформлення відносин між ФРН і країнами соціалістичної співдружності було завершено установленням 21 грудня 1973 р. дипломатичних відносин з Болгарією і Угорщиною.

Надзвичайно важливе значення для процесу розрядки напруженості в Європі мав розвиток радянсько-французьких відносин, старт яким дав візит президента Франції генерала де Голля до СРСР ще влітку 1966 р.

Протягом 1971-1975 рр. відбулося шість радянсько-французьких зустрічей на вищому рівні. Наслідуючи курс, взятий де Голлем, його наступники - Жорж Помпіду (1969-1974 рр.), Валері Жіскар д'Естен (1974-1981 рр.) надали французько-радянському співробітництву міцну правову, політичну й економічну базу.

Підписаний 30 жовтня 1971 р. під час офіційного візиту Л. Брежнєва до Франції документ «Принципи співробітництва між СРСР і Францією» став важливим кроком у справі вироблення принципів взаємовідносин між всіма європейськими державами. Визначальне значення для розрядки напруженості і гарантування безпеки в Європі мали принципи мирного співіснування, які декларувалися у даному документі: непорушність нинішніх кордонів; невтручання у внутрішні справи; рівність, незалежність; відмова від застосування сили чи загрози її застосування.

Це був перший в історії повоєнної Європи нормативний міжнародно-правовий документ, в якому перелічені принципи спільно проголошувались представниками держав із різними суспільними системами, що створювало важливий прецедент для відповідної кодифікації основ відносин інших європейських країн.

Для поглиблення процесу розрядки важливе значення мали політичні заяви і документи, підписані під час робочих зустрічей керівників СРСР і Франції у Заславлі (поблизу Мінська) в січні 1973 р., у Рамбуї (поблизу Парижа) в червні 1973 р., у Піцунді (на чорноморському узбережжі Кавказу) в березні 1974 р. та ін.

Паралельно із радянсько-французькими відносинами динамічно розвивались відносини Франції з іншими європейськими соціалістичними країнами: Польщею, Болгарією, Угорщиною, НДР, Чехословаччиною, Румунією.

На характері радянсько-англійських відносин негативно позначилась акція консервативного уряду Хіта з вислання у вересні 1971 р. з Англії великої групи працівників радянського посольства, яких було звинувачено в «недозволеній діяльності». Проте вже у грудні 1973 р. відбувся офіційний візит до СРСР міністра закордонних справ Англії А. Дугласа-Хьюма, в ході якого було зафіксовано прагнення до нормалізації взаємовідносин між двома країнами.

Під час візиту прем'єр-міністра Великої Британії Г. Вільсона до Радянського Союзу в лютому 1975 р. було підписано цілу серію важливих двосторонніх політичних документів. Загалом радянсько-англійські переговори на найвищому рівні відігравали значну роль не лише в розвитку двосторонніх відносин, а й у справі стабілізації миру і безпеки на європейському континенті.

В першій половині 70-х років нормалізувались відносини між СРСР і Італією, успішно розвивались взаємини Радянського Союзу із скандинавськими країнами, передусім з Фінляндією.

Підсумовуючи, важливо підкреслити таке. По-перше, визначальну роль у процесі нормалізації відносин європейських країн відіграла конструктивна «нова східна політика» канцлера ФРН В. Брандта, яка знайшла своє втілення в серії важливих договорів. По-друге, принципово важливе значення для розрядки напруженості мало юридичне оформлення в укладених Договорах принципу непорушності кордонів європейських держав. По-третє, динамізм і політична стабільність радянськофранцузьких відносин значною мірою забезпечили процес розрядки в Європі..

Дата добавления: 2013-12-14