Лекція 2.4 Тема: Україна у 40-90-ті роки XX ст

План

1. УРСР у роки повоєнної відбудови. Завершення радянізації західноукраїнських земель (1945-1953*.

2. Україна у період хрущовської «відлиги» (1953-1964*. Шістдесятництво.

3. Соціально-економічний та суспільно-політичний розвитоу України у 60-80-х роках.

4. Політика «перебудови» в УРСР (1985-1991*. Проголошення незалежності України.

1. УРСР у роки повоєнної відбудови. Завершення радянізації західноукраїнських земель (1945-1953*.

Основні напрями програми відбудови були викладені в законі про п’ятирічний план на 1946—1950 рр., ухваленому в серпні 1946 р. VIII сесією Верховної Ради УРСР. Особлива увага приділялась відродженню важкої промисловості і залізничного транспорту, вугільної промисловості республіки.

Обсяг капіталовкладень на п'ятирічку становив понад 65 млрд. карбованців, що перевищувало рівень капіталовкладень у народне господарство Радянського Союзу в першій п'ятирічці. У 1945—1946 рр. Україна одержала устаткування десятків заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини. Почало прибувати й устаткування деяких підприємств, евакуйованих свого часу з України. До кінця 1945 р. було відновлено близько третини довоєнного індустріального виробництва республіки. У перший післявоєнний рік в основному завершилося переведення виробництва на випуск мирної продукції.

Промисловий розвиток відбувався в умовах зовнішньої ізоляції, за відсутності внутрішнього ринку засобів виробництва. І все ж таки післявоєнна п'ятирічка була виконана достроково, а промислове виробництво в Україні зросло на 15 % порівняно з 1940 р.

Відбудова промисловості відбувалася виключно за рахунок зусиль населення і примусових заходів уряду щодо нього. Знову вводилася примусова трудова повинність. 1947 р. була проведена грошова реформа, що мала на меті примусове вилучення коштів у населення на відбудову промисловості. Ту саму мету мав і примусовий займ, на який трудящі мусили жертвувати щонайменше місячну заробітну плату. Особливі труднощі переживало сільське господарство. Зменшилися посівні площі та поголів'я худоби, знизилася врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тваринництва. Внаслідок великих людських втрат за час війни основною робочою силою на землі стали жінки. Становище ускладнювалося голодом 1946 — 1947 рр., причинами якого був, з одного боку, неврожай 1946 р., а з іншого — політика держави, спрямована на максимальне збереження продовольчих запасів, виконання експортних поставок, що вилилося у проведення продрозкладки в колгоспах і радгоспах. Голодувало близько 3 млн. селян, померло близько 900 тис.

На відбудову сільського господарства було виділено лише 7 % капітальних витрат. Тому воно і на початку 1950-х рр. було збитковим. Це зводило нанівець саму ідею з матеріального стимулювання колгоспників. Усе це разом узяте призвело до невиконання планів четвертої п'ятирічки. На початку 1950 р. сільське господарство залишалось с відсталою галуззю.

Одним із наслідків Другої світової війни для України було визнання міжнародним співтовариством нових кордонів СРСР на заході. Про це була укладена серія міжнародних договорів СРСР з Польщею, Чехословаччиною і Румунією щодо кордонів, якими було визнано входження їх колишніх територій, населених українцями, до складу СРСР та УРСР.

Нове розмежування кордонів супроводжувалось переміщенням великої кількості населення. Так, відповідно до підписаної ще під час війни угоди між урядом УРСР та прокомуністичним Польським Комітетом національного визволення, з Галичини, Волині, Рівненщини в Польщу було переселено 1944—1946 рр. майже мільйон осіб переважно польського населення. Цими роками до України з Польщі прибуло 520 тис. українців. Масові переміщення людей супроводжувались насиллям власних структур як з польського, так і з радянського боку.

Особливою жорстокістю відзначалась проведена поляками за згодою радянського уряду операція «Вісла» (квітень-травень 1947 р.*, яка полягала в насильницькому виселенні українського населення з прикордонних з УРСР територій у західні райони Польщі, конфіскації майна українців, створенні на кордоні з УРСР своєрідної «санітарної зони».

У перші повоєнні роки почалося інтенсивне освоєння західного регіону України у промисловому плані. 1945—1946 рр. у Львові стали до ладу заводи електроламповий, інструментальний, сільськогосподарських машин та ін. 1949 р. на території західних областей діяло вже 2500 великих і середніх підприємств.

У післявоєнні роки в Західній Україні тривала примусова колективізація, яка була проведена в основному за 1948—1949 рр. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об'єднали 98 % селянських господарств. Потім у стислі терміни відбулося укрупнення колгоспів. До кінця 1950 р. їх стало не більше 800.

Процес «радянізації» Західної України тривав на тлі братовбивчої війни, яка була спричинена антирадянським опором ОУН—УПА і в якій 1945—1950 рр. загинуло не менше півмільйона людей.

Ускладнював ситуацію в регіоні радянський репресивний апарат, який жорстоко переслідував місцевих жителів за підтримку оунівського опору і всіляко намагався їх залякати. За 1946—1949 рр. цим апаратом до Сибіру було заслано близько 500 тис. західних українців та 40 тис. поляків. Крім того, в боях з бандерівськими загонами загинуло 25 тис. радянських військовослужбовців.

Але з 1947 р. гострота збройної боротьби почала поступово спадати. На початку 1948 р. частина підрозділів УПА перейшла на територію Польщі, деякі через Чехословаччину прорвались у Західну Німеччину. 1950 р. у бою під Львовом загинув командир УПА Роман Шухевич (псевдонім — Тарас Чупринка*. До 1952 р. ОУН — УПА як масова організована сила припинила своє існування.

Одним із напрямів радянської політики в Західній Україні була боротьба за ідеологічне панування, де основним конкурентом партійно-державної системи була греко-католицька церква. На Львівському церковному соборі 1946 р., де основною «фігурою» був єпископ Григорій Костельник, що співпрацював з органами безпеки, був винесений вердикт про скасування Брестської церковної унії 1596 р. і розрив стосунків з Ватиканом та приєднання до Російської православної церкви. Греко-католицька церква змушена була діяти нелегально протягом понад 40 років.

Суспільно-політичне життя в Україні у повоєнні роки мало надзвичайно суперечливий характер. Морально-політична ситуація в Україні визначалася в повоєнні роки подальшим посиленням культу особи Сталіна, якому приписувалась перемога у війні. Розпочався новий виток репресій проти військових і колишніх військовополонених, проти діячів науки і культури, проти державних працівників. Становище в Україні особливо загострилося у березні 1947 р., коли з ініціативи Сталіна першим секретарем ЦК КП(б*У став Лазар Каганович.

Період післявоєнної відбудови був одним із найбільш активних з огляду участі України у міжнародних відносинах. Але УРСР, залишаючись однією з республік СРСР, не була суб'єктом міжнародного права не мала власної зовнішньої політики.

Йшлося не про зовнішню політику України, а про Україну на міжнародній арені. Разом із тим, незважаючи на свої вкрай обмежені можливості, УРСР тією чи іншою мірою була причетна до світової політики, а її дипломати накопичували досвід, якого не мали відтоді, як Москва 1922 р. відібрала зовнішньополітичні повноваження у союзних республік. Сталін, що був зацікавлений в розширенні радянського політичного впливу у світі і зокрема в ООН, зміг виторгувати в цій організації місця не тільки для СРСР, а й для України і Білорусії як республік, що найбільш постраждали під час війни і зробили вагомий внесок у перемогу над фашизмом. Тому 1944 р. був створений наркомат (з 1946 р. міністерство* закордонних справ УРСР, очолений спочатку О. Корнійчуком, а згодом Д. Мануїльським.

Важливими проявами присутності УРСР на міжнародній арені стали її участь у заснуванні ООН та прийняття України 1945—1949 рр. до 17 міжнародних організацій. Делегація Української РСР брала участь у роботі Паризької мирної конференції (липень 1946 — лютий 1947 р.*, зокрема у підготовці договорів з країнами — колишніми союзниками гітлерівської Німеччини.

Але республіка практично не мала власної позиції і виконувала московські директиви.

2. Україна у період хрущовської «відлиги» (1953-1964*. Шістдесятництво.

Зміни у суспільно-політичному житті 5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. У його оточенні почалася боротьба за владу. У липні 1953 р. група партійних керівників на чолі з Хрущовим, що тривалий час очолював партійно-державний апарат в Україні, усунула керівника сталінського репресивного апарату Л. Берію і стала до влади.

В республіці було вжито низку заходів щодо реорганізації управління господарством, створено союзно-республіканські міністерства, скорочено штати адміністративно-управлінського апарату. Посилився контроль за діяльністю суду, прокуратури, органів внутрішніх справ і державної безпеки.

1954 р. в республіці відзначалось 300-річчя возз'єднання України з Росією. З огляду на давні історичні і культурні зв'язки, етнічну і територіальну спорідненість України і Криму Верховна Рада СРСР своїм указом у лютому 1954 р. включила Кримську область до складу Української РСР. При цьому враховувалося, що Крим був більше економічно пов'язаний з Україною, ніж з Росією.

Одразу ж по смерті Сталіна було припинено репресії і розпочався зворотний процес — реабілітація репресованих у 30-ті рр., який спочатку торкнувся партійних, радянських, комсомольських і військових діячів. Вагомою подією у суспільно-політичному житті став XX з'їзд КПРС (14—25 лютого 1956 р.*, де М. Хрущов виступив із промовою, у якій засуджувався культ особи Сталіна і водночас усі злочини більшовицького режиму перекладалися на одну особу. Після XX з'їзду КПРС процес реабілітації прискорився. До початку 1960-х рр. в Україні було переглянуто справи майже 55 тис. осіб, з таборів випущено сотні тисяч в'язнів.

Але в Українській РСР процес десталінізації просувався дуже важко. Багато представників партійної номенклатури виступали проти критики сталінізму. Якщо в Росії реабілітували талановитого письменника І. Буніна — затятого ворога більшовиків, то в Україні навіть не йшлося про таку ж акцію щодо В. Винниченка – носія ідей «українського буржуазного націоналізму». Отже, десталінізація мала незавершений характер.

Заходи з реформування суспільства спричиняли роздратування значної частини партійної номенклатури, яка за роки сталінщини звикла до свого панівного становища і не бажала цього втрачати. Тому почалася підготовка до усунення М. Хрущова. Воно сталося у жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС. Першим секретарем ЦК був обраний вихідець з української номенклатури Л. Брежнєв. Активну роль в усуненні Хрущова відіграли й інші представники керівництва КПУ — М. Підгорний, П. Шелест, що були висуванцями Хрущова. Усунення Хрущова від влади було відчутним ударом по реформаторській політиці і означало реставрацію багатьох явищ періоду сталінізму.

У своєму прагненні за будь-яку ціну втримати суспільство під своїм жорстким контролем, проводити десталінізацію у визначених верхівкою межах тоталітарний режим зайшов у конфлікт із інтелігенцією. Наслідком цього стала поява на рубежі 1950—1960-х рр. руху українських інакомислячих — дисидентів, які відкрито висловлювали свої погляди і вимагали від влади змін у політиці.

Дисидентський рух в Україні мав національно-демократичний відтінок. Він заявив про себе раніше, ніж у Москві, Ленінграді та інших містах Росії. Як прояв національно-визвольного руху дисидентство в Україні мало специфічні риси.

У травні 1961 р. у Львові відбувся судовий процес над Українським робітничо-селянським союзом (УРСС*, організованим 1959 р. Л. Лук'яненком. Програма УРСС мала на меті вихід України зі складу СРСР, що як право було зафіксоване у радянській Конституції. Л. Лук'яненко був засуджений до страти, з часом заміненої 25 роками ув'язнення і 10-річним засланням.

1961 р. в Донецьку була засуджена група громадян, очолювана журналістом Г. Гаєвим. Такі ж політичні процеси відбувались у Рівному, Тернополі, Чернівцях, Ворошиловграді (теп. Луганськ*, Києві.

Певним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» була праця Київського літературного критика Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», адресована 1965 р. П. Шелесту. В ній автор сміливо засуджував політику ігнорування громадянських прав українського народу, гостро критикував національну політику КПРС в Україні з точки зору тієї ж комуністичної ідеології (використовуючи цитати Леніна і Маркса*, намагаючись цим показати розбіжності між словом і ділом в політиці радянського керівництва в Україні та інших республіках СРСР.

На середину 1950-х рр. Україна посідала вагоме місце у народно-господарському комплексі СРСР. Особливого розвитку набули машинобудування, металургія, легка промисловість та інші галузі. Водночас в середині 1950-х рр. виявились серйозні недоліки в системі управління народним господарством. Були надмірно роздуті штати в міністерствах і відомствах. Вичерпувало себе надмірно централізоване планування. За цих умов Хрущов висунув ідею реформи управління. Але при цьому не ставилося питання про повну відмову від адміністративно-командної системи, скасування централізації. Тому і реформи мали половинчастий характер.

У лютому 1957 р. управління народним господарством було перебудоване за територіальним принципом через ради народного господарства (раднаргоспи*. 11 раднаргоспів було утворено і в Україні. Така система створювала умови для введення госпрозрахунку, ефективного використання ресурсів і кадрів. При цьому зміцнювалась, зокрема, економічна самостійність України, оскільки всі підприємства на її території підпорядковувались республіканським органам.

Одночасно певною мірою порушилась централізація управління галузями промисловості. Раднаргоспи не змогли комплексно вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галузей. У 1950—1960-ті рр. склалася невідповідність між зростаючими масштабами виробництва і методами планування, прогнозування наслідків виробничої діяльності та матеріального стимулювання праці. Наприклад, в Україні був побудований цілий каскад гідроелектростанцій на Дніпрі, створювалися штучні моря. Як наслідок затоплювались і втрачались для рільництва великі масиви родючих земель. Теплові електростанції, хімічні комбінати отруювали навколишнє середовище.

Разом із тим досить значне економічне зростання сприяло поліпшенню добробуту населення. Почалося збільшення заробітної плати, зріс випуск товарів народного споживання, завдяки величезному житловому будівництву сотні тисяч сімей, що раніше жили у бараках та комуналках, отримали ізольовані квартири.

Але основні хвороби командно-адміністративної економіки так і не вдалося подолати. Вона, як і раніше, розвивалась екстенсивним шляхом і вимагала додаткового залучення матеріальних і людських ресурсів.

У сільському господарстві у 1950-ті рр. здійснювались заходи щодо організаційно-господарського, зміцнення колгоспної системи. Вони почались за ініціативою Центру з укрупнення дрібних колгоспів. 1965 р. в Україні було 9,5 тис. колгоспів проти 13 тис. у 1950 р. Водночас багато дрібних сіл було віднесено до неперспективних. Кошти на їх соціально-культурний розвиток були зведені до мінімуму.

Вживалися заходи до того, щоб матеріально зацікавити колгоспників: зросли закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, почалося грошове авансування. Селяни нарешті отримали паспорти, що полегшило їх пересування.

Значних труднощів зазнали господарства внаслідок ліквідації 1958 р. МТС, що перетворювались на ремонтно-технічні станції (РТС*. Колгоспи мали викупити у МТС за свій рахунок всю сільськогосподарську техніку. До цього додавались витрати на її ремонт, зберігання, оплату праці механізаторам та інженерно-технічному персоналу, придбання нової техніки за завищеними цінами. Це призвело до того, що 90 % колгоспів України опинились у надзвичайно складному фінансовому становищі.

Негативно на сільське господарство вплинула «кукурудзяна» кампанія. Щоб вирішити проблему розвитку тваринництва і зернових, почалося широке впровадження цієї культури за рахунок інших. Внаслідок цього завдання розвитку сільського господарства в регіоні були зірвані. Далися взнаки і неврожаї 1960 і 1963 рр. Отже, виявилось, що сільське господарство не в змозі забезпечити населення продуктами, що виявилось у 1962 р. у зростанні цін на м'ясо-молочні продукти, перебоях у постачанні хліба.

3. Соціально-економічний та суспільно-політичний розвитоу України у 60-80-х роках.

Із усуненням 1964 р. від влади М. Хрущова настала «ера» Л. Брежнєва. Хрущовські реформи було згорнуто. З вересня 1965 р. децентралізовану систему управління (раднаргоспи* змінила випробувана — централізована. Загальносоюзним міністерствам знову була підпорядкована переважна більшість підприємств. Таким чином, корінних змін не планувалося. У промисловості планувалося посилення економічного стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахункових відносин, створення ефективної системи стимулювання, скорочення кількості диктованих згори показників.

Спочатку такі заходи дали певні наслідки. Результати восьмої п'ятирічки (1965— 1970* підбадьорювали. Її підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції було одержано завдяки підвищенню продуктивності праці.

Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився на безоглядній експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти і газу, на досягненні миттєвого успіху будь-якими методами. Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку.

Економіка України не мала замкнутого технологічного циклу, тобто паливо і комплектуючі завозилися з інших регіонів СРСР. ВПК поглинав більшу частину капіталів, людських ресурсів, тому економіка мінімально турбувалась про людей та задоволення їх потреб. Освіта, наука, культура, медицина фінансувались за залишковим принципом. Таким чином, соціально-економічне життя переживало період застою.

Зростання кризових явищ в економічній сфері доповнювалось політично-ідеологічною кризою радянського ладу, яка невпинно зростала у 1970—1980-ті рр. Ідеологічним орієнтиром партійно-державного керівництва СРСР та УРСР була програма КПРС, ухвалена 1961 р. Основним положенням програми була побудова в СРСР до 1980 р. комунізму, що передбачав повне забезпечення матеріальних і духовних потреб радянських людей. У 1970-ті рр. стало ясно, що комунізм побудувати найближчим часом неможливо. Тоді партійне керівництво висунуло тезу про те, що в країні побудований так званий «розвинутий соціалізм», який на теперішній момент є найбільш досконалою формою суспільно-політичного ладу і передує комуністичному устроєві. Але при цьому наголошувалось, що «розвинутий соціалізм» є історично тривалим етапом суспільно-політичного устрою. У суспільстві формувалася ідея про те, що питання задоволення потреб людини майже вирішено, успішно розвиваються економіка, наука, освіта, культура, і повністю відсутні соціальні проблеми.

Після ухвалення нової Конституції СРСР 1977 р. та нової Конституції УРСР: 1978 р. в конституційну практику були внесені статті, за якими компартія проголошувалась «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його політичної системи». Таким чином, була закріплена компартійна монополія на владу в країні.

Ліквідація раднаргоспів і перехід до централізовано-галузевого управління звузили повноваження республіки та її керівництва. Проти цього був перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, хоча на словах він погоджувався з централізаторською політикою Москви. Однак він неодноразово виявляв твердість у відстоюванні інтересів республіки в конкретних сферах — в економічній, мовній і культурній. Невдоволення П. Шелестом у центрі зростало. 1972 р. на травневому пленумі ЦК КПУ Шелест був усунений зі своєї посади з формальним переведенням його заступником голови Ради міністрів СРСР. Новим керівником КПУ став Володимир Щербицький, що був висуванцем Л. Брежнєва. Він, як і Брежнєв, належав до так званого дніпропетровського клану партійно-державної еліти, що домінувала в СРСР у 1970—1980-ті рр. Підбираючи кадри, Щербицький виходив з найнадійнішого у партійних колах критерію — особистої відданості і старанно копіював те, що відбувалось у Москві. Внаслідок цього на керівних посадах у Києві швидко з'явилося 20 дніпропетровців, безмежно відданих своєму «благодійникові». Поступово в Києві склалося дніпропетровське земляцтво, члени якого висували на високі посади одне одного та своїх наближених осіб.

Національно-визвольний рух активізувався у другій половині 1960-х рр., коли у відповідь на утиски офіційних властей почали прилюдно звучати протести проти порушення прав громадян. Усім інакомислячим інкримінувалась антирадянська націоналістична агітація. 1965 р. за вільнодумство було заарештовано 20 осіб, серед яких були брати М. і Б. Горині, О. Заливаха та ін. Проти цього необґрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, І. Драч, М. Стельмах та інші представники свідомої української інтелігенції. Багато з них також підпали під репресії та звільнення з роботи. На початку 1970-х рр. в Україні відбувається новий підйом дисидентства. У 1970—1972 рр. почав видаватися журнал «Український вісник», заснований В. Чорноволом. У ньому друкувалася інформація про порушення свободи слова, прав особи та нації, гарантованих Конституцією, про судові та позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту.

1976 р. М. Руденко створив у Києві групу сприяння виконанню Гельсінських угод 1975 р. — Українську Гельсінську спілку (УГС*, першу організовану структуру в українському національно-визвольному русі. До цієї групи входили Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Матусевич — всього 36 осіб.

УГС займалася збиранням матеріалів про виконання Гельсінських угод, виступала на захист політичних в'язнів, підтримувала зв'язок із відомим російським правозахисником А. Сахаровим, допомагала колишнім репресованим та сім'ям політв'язнів. Особливістю цієї групи було те, що її члени намагалися діяти легально. Однак до початку 1980-х рр. більшість їх були заарештовані і засуджені. О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко і В. Стус загинули в радянських таборах.

В Україні існувало також релігійне дисидентство, пов'язане із захистом прав віруючих. Особливо активно за відновлення своїх прав виступали греко-католики, формально ліквідована греко-католицька церква діяла в західноукраїнських областях підпільно. З-за кордону церквою керував кардинал Йосип Сліпий, що прибув до Ватикану 1963 р. після багаторічного сибірського заслання.

4. Політика «перебудови» в УРСР (1985-1991*. Проголошення незалежності України.

Смерть Л. Брежнєва 1982 р. поклала край його «ері», але не змінила загальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю. Андропов, що помер у лютому 1984 р. Ю. Андропова змінив К. Черненко, також тяжко хворий, який помер у березні 1985 р.

На зміну цим людям прийшов тоді ще молодий і енергійний М. Горбачов. Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, М. Горбачов почав кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки, темпи зростання якої дедалі знижувалися. Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської атомної електростанції. Величезна радіоактивна хмара, незмінно більша, ніж хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії, а згодом поширилася на землі Польщі та Скандинавії. У властивий для себе спосіб радянські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї катастрофи.

В Україні, як і в цілому у Радянському Союзі, сталося багато змін: у галузі економіки — розширення самостійності підприємств, відродження приватної власності і кооперативного руху, зменшення кількості міністерств і відомств. Але ці реформи мали непослідовний характер, що у свою чергу призвело до катастрофічного зниження темпів виробництва, а отже, й рівня життя населення, що насамперед виявилось у тотальному дефіциті товарів першої необхідності та впровадженні карткової системи.

У політичній галузі було взято курс на побудову «соціалістичної і правової держави», або «соціалізму з людським обличчям». Під гаслом «гласності» відбувалась лібералізація суспільно-політичного життя. 1986 р. із тюрем було випущено близько 300 політичних в'язнів, серед них В. Чорновіл, М. Горинь, Л. Лук'яненко та ін. Із Кримінального кодексу УРСР були виключені статті переслідування за ідейні переконання. Новим явищем стала політика «соціалістичного плюралізму», яка поступово переросла у свободу слова. Одною із значних подій того періоду стала свобода історичної науки. Вийшли друком численні публікації художніх, філософських творів, що тривалий час були недоступні: секретні протоколи радянсько-німецького пакту 1939 р., документи про голодомор 1932—1933 рр., про Українську національно-демократичну революцію 1917—1921 рр., діячів Центральної Ради і Директорії, про події Громадянської війни в Україні, про сталінські репресії, діяльність ОУН—УПА в роки Другої світової війни.

Політика гласності і загальна лібералізація суспільного життя спричинили виникнення численних, непідконтрольних офіційній владі «неформальних» організацій. 1987 р. в Києві виник «Український культурологічний клуб» (УКК*, у роботі якого брали участь і колишні дисиденти. Учасники клубу проводили дискусії про закриті сторінки радянської історії, обговорювали проблеми української мови і культури, відкрито демонструючи свою опозиційність владі. Тоді ж у Львові було створено «Товариство Лева» — молодіжна організація, що об'єднувала людей різних політичних поглядів, які займалися питаннями культури і політики. У 1988 р. в Україні з'являється багато громадських неформальних об'єднань: студентська організація «Громада» в Київському університеті, «Товариство української мови ім. Т. Шевченка» у Львові, а також «Спадщина», «Союз незалежної української молоді», «Демократичний союз студентів» та ін. Навесні 1989 р. у Києві виникло товариство «Меморіал», куди входили науковці, освітяни, діячі культури, що. виступали за реабілітацію жертв сталінських репресій в Україні. Наприкінці жовтня 1989 р. утворилася екологічна організація «Зелений світ».

Зростання політичної активності народу України, послаблення політичної та ідеологічної цензури, розвиток національного самоусвідомлення, ліквідація економічного монополізму держави, поява нових суспільних груп на основі формування нових форм власності сприяли виникненню в Україні у часи перебудови багатопартійності.

Перший етап становлення багатопартійності в Україні почався із зародженням 1988 р. опозиційних КПРС рухів. Головним завданням демократичних сил було створення широкого об'єднання за типом народного фронту. Однією зі спроб створити таку організацію стало створення у вересні 1989 р. Народного Руху України за перебудову (НРУ*, очоленого Іваном Драчем, який представляв різні верстви населення і виступав за розбудову незалежної України.

1990 р. розпочався новий етап демократизації і розмежування політичних сил — почали виникати політичні партії. Серед них особливо впливовими виявились Українська республіканська партія, очолена колишнім політв'язнем Левком Лук'яненком, Партія демократичного відродження України, яка об'єднала у своїх лавах тих, хто вийшов з лав КПУ, Конституційно-демократична партія, що домагалась ненасильницького реформування радянської системи, Українська селянська демократична партія, дві соціал-демократичні (СДПУ і об'єднана СДПУ*.

Одночасно відбувалося послаблення політичних позицій КПУ. Командно-адміністративна система боролася за Володимира Щербицького до кінця. Тільки у вересні 1989 р. він змушений був піти у відставку. Першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Івашко, а згодом, коли його перевели до Москви на посаду заступника Генерального секретаря ЦК КПРС, КПУ очолив С. Гуренко. Але ці зміни не поліпшили становище комуністів. З початку 1990 р. розпочався масовий вихід членів із лав КПУ. Послабленню позицій компартії в Україні і загалом у СРСР сприяло також скасування у березні 1990 р. конституційного положення про керівну і спрямовуючу роль Компартії у житті радянського суспільства, що зводило нанівець її монополію на владу і визнавало існування альтернативних політичних сил.

На тлі політизації суспільства 1989 і 1990 рр. відбулися перші, альтернативні вибори відповідно до з'їзду Народних депутатів СРСР та Верховної Ради УРСР, де антикомуністичній опозиції вдалося посісти приблизно третину місць. Але більшість комуністів в парламенті не віддзеркалювала справжньої розстановки сил у суспільстві, оскільки була забезпечена недосконалістю передвиборного законодавства та слабкою політичною свідомістю сільського населення.

Одним із питань, що висувалися в парламенті, була ідея суверенітету України. Демократичні кола українських політиків ображала великодержавна політика центру, який грубо ігнорував інтереси союзних республік. Не останню роль у цей період відігравав і так званий «парад суверенітетів», що прокотився по союзних і автономних республіках Союзу РСР.

Все це підштовхувало українських парламентарів до проголошення Декларації про державний суверенітет України, яка була ухвалена 16 липня 1990 р. Декларація містила десять розділів. Нею визначалося право українського народу на самовизначення; держава мусила захищати і охороняти національну державність українців. Народ визнавався єдиним джерелом державної влади, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. В цьому документі також було відображено: поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, її верховенство всередині республіки; рівність усіх громадян перед законом; виключне право народу України на володіння, користування та розпорядження національним багатством України; самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки та міжнародних відносин. Передбачалось розпочати створення власних збройних сил. Україна зобов'язувалась не поширювати, не виготовляти і не нарощувати ядерної зброї. Майбутня зовнішня політика визначалася «Декларацією» як нейтральна, а першочерговим її завданням проголошувалось забезпечення національних інтересів України.

Однак «Декларація» не мала статусу конституційного акту і тому залишилася планом на майбутнє, низкою добрих побажань. У цьому виявилась половинчатість депутатської більшості, що декларувала свою відданість національним інтересам і при тому весь час озиралася на Москву.

В останні роки перебудови економічна і політична ситуація в Україні продовжувала загострюватися. Уряд України, намагаючись стабілізувати ситуацію на внутрішньому ринку, в умовах тотального дефіциту товарів і пустих полиць у крамницях, намагався обмежити споживання шляхом впровадження купонної системи. Трудящі отримували на додаток до грошей купони у розмірі 70 % від заробітної плати, на які можна було придбати товар. Але це не врятувало ситуації. Різке зниження життєвого рівня народу спричинило появу і зростання в Україні страйкового руху. Особливою активністю в ньому відзначались шахтарі Донбасу. Вони страйкували регулярно, починаючи з липня 1989 р. Продовжувало загострюватись і протистояння в політичній сфері. На початку жовтня 1990 р. на Жовтневій площі в Києві демократичними силами було організоване голодування студентів, які вимагали: відставки голови Ради міністрів УРСР Віталія Масола, який уособлював в їхніх очах стару систему; передачі місцевим органам влади майна КПРС і комсомолу; проходження юнаками військової служби за межами України тільки на добровільних засадах; виборів до Верховної Ради УРСР на основі багато партійності навесні 1991 р. Оскільки в Україні назрівав соціальний вибух, керівництво Верховної Ради змушене було погодитися на деякі поступки. В. Масол пішов у відставку, а його місце посів економіст В. Фокін. Студентам було обіцяно задовольнити й інші вимоги.

Демократично налаштовані сили України дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру, а й самого ініціатора перебудови М. Горбачова (з березня 1990 р. Президента СРСР*. Намагаючись не допустити переростання суверенізації союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати, запропонувавши, зокрема, проект нового союзного договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали. З цією метою між представниками республік та центром в розпочалися переговори про умови оновлення Союзу, але вони не сприяли вирішенню суперечностей між Україною і центром.

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичне напруження в суспільстві, у тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступала проти будь-яких поступок союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави, намагаючись зберегти панування партійно-бюрократичних структур. Ці реакційні сили в Москві в ніч на 19 серпня 1991 р. здійснили спробу перевороту, утворивши Державний комітет надзвичайного стану у складі Генадія Янаєва, Володимира Павлова, Дмитра Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева. Горбачов, ізольований на кримській дачі, був усунутий від влади. На території СРСР на 6 місяців було оголошено надзвичайний стан. Проти заколотників рішуче виступив Борис Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний путч. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, стало на вичікувальну позицію. Щодо верхівки КПУ, очолюваної С. Гуренком, та більшості місцевих органів влади і партійних комітетів, то вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були проігноровані.

Тільки коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти і скликало засідання Верховної Ради. Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку і незалежності.

Виходячи з цього, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила незалежність України. Цей документ був підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. У ньому взяло участь 84,2 % виборців, з яких 90,3 % проголосувало за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародно обрано Леоніда Кравчука.

Проголошення незалежності такою республікою як Україна остаточно зробило неможливим збереження Радянського Союзу. 7 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич*, Росії (Б. Єльцин* та України (Л. Кравчук* і після переговорів (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР, але дедалі більше втрачав владу* наступного дня підписали угоду про ліквідацію Союзу РСР та створення на його місці нового утворення — Співдружності незалежних держав, до якої невдовзі приєдналося декілька інших незалежних республік (за винятком Балтії* колишнього СРСР.

Дата добавления: 2013-12-14