Податкове планування та незаконне зменшення податкових зобов’язань: співвідношення та проблеми розмежування

Досліджуючи проблеми криміналізації незаконного зменшення податкових зобов’язань М. Мамаєв відзначає [1], що з метою зменшення законодавчо встановлених податкових зобов’язань використовуються різні способи, які можна поділити на три групи:

1)способи неподання в податкові органи документів податкової звітності при обов’язковості такого подання;

2)способи спотворення даних, внесених в документи податкової звітності;

3)найбільш поширені на даний час способи, пов’язані з використанням недобросовісних податкових схем. У спеціальній літературі вони називаються схемами податкової оптимізації або мінімізації.

Діяння передбачені вище, переслідують ціль уникнення сплати законодавчо встановлених податків відзначає автор. Спробуємо його аргументацію щодо недоліків російського законодавства екстраполювати на аналогічні проблеми українського законодавства. По суті зробимо апробацію ідей автора щодо української ситуації із зазначених проблем.

У спеціальній літературі проблемам кримінально-правової відповідальності за ухилення від сплати податків, вчинене способами, об’єднаними в третю групу, приділяється мало уваги вважає автор. На його думку, при вирішенні цього питання можна в багатьох випадках скористатися цивільним законодавством. В України це правило, закріплене у ч.3 ст. 13 ЦПК України за якою “Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах”, а також правилами ст. 234 – 235 ЦПК про фіктивні та удавані правочини.

За змістом цивільного законодавства для визнання угоди нікчемної, так само як і оспорюваної, необхідний акт відповідного компетентного в даному випадку судового органу. Поки угода виконується й породжує ті правові наслідки, на які вона спрямована, і ніхто не виявив її нікчемності, за формою й змістом вона діє як угода. Але як тільки будуть установлені умови (підстави), що визнають її нікчемною, угода стає правопорушенням. Встановлення таких умов (підстав) є прерогативою суду.

У рамках діючого складу податкового злочину під способами ухилення, пов’язаними із внесенням завідомо неправдивих відомостей у податкову звітність, автор розглядає діяння, вчинені способами передбаченими в межах третьої групи мінімізації податкових зобовязань.

Як приклад, автор наводить зменшення податкових зобов’язань шляхом формальної заміни відносин (зокрема, купівля-продаж у певній частині оформляється наданням інформаційно-консультаційних послуг). У цьому випадку в наявності ознаки удаваної угоди згідно ст. 235 ЦПК України.

На підставі цього М. Мамаєв робить висновок про необхідність криміналізації ухилення від сплати податків при використанні способів, що зазначені в третій групі, і виділення цих діянь в окремий склад податкового злочину відмічає автор.

В цьому контексті автор припускається помилки щодо класифікації діянь, бо якщо третя група «ухилень» включає спотворені дані, то це не оптимізація, не мінімізація, що здійснюються в контексті законного податкового планування, що робиться за рахунок вибору оптимальних схем розміщення капіталів, та бухгалтерської політики відповідних закону варіацій бухгалтерських проводок. Наприклад, відправка коштів підрядчику, як авансова передплата нових розширених закупівель за кошти отримані у звітному періоді таким чином, що дохід звітного періоду дорівнює витратам. Податкове планування категорія законна, бо спрямована на розширене відтворення і держава отримає свої надходження з розширено відтвореного обороту, що в перспективі буде не менше оптимізованого прибутку. У прикладі заміни купівлі-продажу на надання інформаційно-консультаційних послуг здійснено явне спотворення даних, тому його слід відносити до другої групи. Тут не потрібна криміналізація діянь, а просто кваліфікувати їх як ухилення від оподаткування шляхом службового підлогу. Службовий підлог зроблено щоб завуалювати ціну предмету купівлі-продажу, бо при кваліфікації ухилення від оподаткування її оцінити легше ніж довільно-договірну ціну інформаційних, маркетингових чи консультаційних послуг. Але хід думки автора, основні її аспекти доцільно навести до кінця. Тому надамо йому слово.

Факт ненадходження податкових платежів у бюджет, встановлений відповідним актом податкового органу, а при застосуванні податкового законодавства - судовим рішенням, будучи ознакою об’єктивної сторони податкового правопорушення поряд із самим діянням, повинен бути критерієм в оцінці його суб’єктивної сторони. Саме діяння буде виражатися:

1) у висновку фіктивності й удаваності угоди з метою ухилення від сплати податків;

2) в заниженні ціни угоди й переміщенні оподатковуваної бази в сторону підприємств які зареєстровані в офшорних зонах, чи зменшуючих свої зобов’язання іншими способами, і, навпаки, у завищенні при імпортних операціях з метою ухилення від оподатковування. У цьому випадку мова йде про трансферні (внутрікорпоративні) ціни;

3)у вчинені дій, спрямованих на обман податкових органів щодо статусу платника податків і прав на податкові пільги й інші преференції.

Отже, М. Мамаєв пропонує доповнити ККУ нормою що передбачає відповідальність за ухилення від сплати податків зазначеними способами. На його думку у цьому випадку в наявності більш “кваліфікований” обман, ніж при ухиленні способами другої групи, тобто пов’язаними із включенням у податкову звітність завідомо неправдивих відомостей, оскільки має місце декілька взаємопов’язаних, послідовно вчинених актів (угод).

Термін “податкове шахрайство” найбільше повно відображає зміст подібних діянь робить висновок автор і формулює диспозиції нової кримінально-правової норми, яка передбачає відповідальність за згадані діяння, може бути представлена такою диспозицією і назвою. Податкове шахрайство: 1. Податкове шахрайство, тобто поєднане з обманом оформлення підприємницької діяльності, що спотворює дійсний зміст чи існування умов здійснюваних фінансово-господарських операцій з метою ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів, вчинене керівниками організації, або іншою особою, яка виконує управлінські функції в цій організації чи приватним підприємцем, якщо ці діяння призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах”.

Щодо наведеного вище автором «податкового шахрайства», то на нашу думку потрібно просто встановити різницю між ціною купленого реального товару та удаваною ціною консультаційних послуг. Якщо різниця складає укриття кримінально-караної суми, то це діяння слід кваліфікувати за ст. 212 КК України. Норма «податкове шахрайство» для подібних прикладів не потрібна, інакше можна дійти до ситуації коли відносно нового способу чи засобу ухилення від оподаткування ми будемо пропонувати окрему кримінально-правову норму, що порушує принцип мовної економії та робить КК громіздким і суперечливим.

Дата добавления: 2013-12-14