План лекції. Тема: Культура епохи Відродження

Тема: Культура епохи Відродження

Лекція 10.

1.Етапи розвитку культури Відродження та її особливості.

2.Нова концепція людської особистості й нова модель освіти.

3.Титани італійського Відродження.

4.Північне Відродження.

5.Криза гуманістичних ідеалів.

1.

Відродження поділяється на три етапи: друга половина XIII—XIV ст. — проторенесанс (перед відродження); XV ст. — раннє Відродження; кінець XV — перша третина XVI ст. — Високий Ренесанс; XVI ст. — пізній Ренесанс. Сам термін "Відродження" (фр. "ренесанс") введено в ужиток у XVI ст. живописцем та істориком мистецтва Джорджо Вазарі.

Уже в XIII — на початку XIV ст. змінився погляд на реальність, виникли нові ідеї, які й привели до радикальних змін у всіх сферах ідеології та світогляду і які були неможливі в умовах середньовічного суспільства. "Божественне знання" потроху витіснилось інтелектуальними інтересами. Виникло сучасне природознавство, котре йшло пліч-о-пліч з пробудженою новою філософією.

Розвиток ремісництва і промисловості породили книгодрукування, ткацтво, годинникарство, металургію, виникнення нових інструментів. Стала можливою експериментальна наука. Ці століття дали людству порох і вогнепальну зброю (гармати, бомбарди), доменний процес видобування заліза, залізниці, осушення боліт, будівельну справу, підзорну трубу, мікроскоп, оптику, дзеркала із скла. Географічні відкриття епохи — це кругосвітня подорож Магеллана, відкриття Америки Колумбом. На місце геоцентричної системи Птоломея прийшла відкрита Коперником геліоцентрична. Однак у ті самі часи — процеси над відьмами, захоплення магією, астрологія, містика, ворожба на картах. Усі лідери нової науки (І. Ньютон та ін.) займались астрологією, алхімією тощо. Людина-мудрець виступає у Джордано Бруно, Томазо Кампанелли, Френсіса Бекона та інших натурфілософів пізнього Відродження у ролі всемогутнього мага. У цьому розкривалося відчуття єдності буття і мислення, властиве ренесансному світорозумінню.

У ранні роки XIV ст. був написаний один з найвеличніших творів світової культури — "Божественна комедія". Її автор Данте Аліг´єрі (1265—1321 p. p.) — останній поет середньовіччя і разом з тим перший поет нового часу. Поштовхом до пробудження поета була трепетна і благородна любов до дочки батькового друга — юної і прекрасної Беатріче. Вірші тут чергуються з прозою — це щоденник схвильованого серця й аналітичного розуму."Божественна комедія" відображає життя душі та серця поета, приватне та громадське життя, політичну боротьбу в Італії та культурні традиції. Поетична оповідь Данте ділиться на три частини: пекло, чистилище і рай.

Поряд з Данте завжди називають ім´я іншого великого італійського поета — Франческо Петрарки (1304—1374 p. p.). Він протиставив середньовічному "божественному знанню" вивчення людини. Двадцять один рік оспівував Петрарка у своїх сонетах і канцонах Лауру, а коли вона померла, оплакував її ще довгі роки.

Людина у багатьох філософів Відродження набирає всесвітнього розмаху, вона є центром, стрижнем світу. Віра у природу людини, особливо в її творчі сили ґрунтувалася на тому, що з усіх живих істот тільки людина здатна доповнити існуюче іншою реальністю, створеною нею самою, її руками, її працею і талантом, реальністю мистецтва, культури, громадських інститутів і цінностей.

2.

Новий ідеал ґрунтувався на визнанні таких цінностей: висока гідність людської природи; не відхід від мирських справ, а активна діяльність; істинне благородство не передається у спадок, а здобувається особистими заслугами і знаннями; вартість особливої, індивідуальної думки, смаку, обдарування, способу життя.

Художники і мислителі цієї епохи, як відомо, були титанами за силою думки, пристрасті і характеру, багатосторонністю і вченістю. Очевидно, універсальність і багатосторонність таких майстрів, як Донателло, Леонардо да Вінчі, Альбрехт Дюрер, пояснюється не тільки їх надзвичайною обдарованістю, а й умовами їхньої праці і виховання. Оскільки поділ праці ще не торкнувся мистецтва, художники займалися всім: будівництвом церков, палаців, міських фортець, військових машин, поєднуючи найрізноманітніші види творчої праці — вони були живописцями, архітекторами, інженерами, декораторами.

Природним було звернення гуманістів до античної культури, їх інтерес до еллінських пам´яток і літератури. Італійські письменники і вчені розшукували по всіх містах і поселеннях Європи стародавні рукописи, відновлювали праці грецьких і римських авторів, вивчали мистецтво класичного стилю.

У врятованих після падіння Візантії рукописах, у викопаних з руїн Рима античних статуях постав новий світ — грецька давнина: перед її світлими образами зникли привиди середньовіччя, в Італії почався небачений розквіт мистецтва. У Флоренції була заснована Платонівська академія, бібліотека, яка містила багатюще зібрання античних рукописів, створено перші художні музеї.

В університетах Європи створювалися кафедри стародавніх мов. У 1530 р. у Франції був заснований "коледж трьох мов" (латинської, грецької та староєврейської) — своєрідний центр французького гуманізму. Це були перші експерименти гуманістичного виховання.

У Німеччині виявився блискучий талант одного з найосвіченіших людей Європи — Еразма Роттердамського (1469—1536 p. p.). Його сатира "Похвала глупості" спрямована проти богословів, ченців, пап, зажерливих і хтивих королів, вельмож.

Франсуа Рабле (1494—1553 pp.) у своєму романі "Гаргантюа і Пантагрюель" дав геніальну сатиру на суспільство свого часу. Визначне явище культурного життя Франції XVI ст. — скептик Мішель де Монтень (1533—1592 pp.).

Випереджаючи всі мистецтва, пишно розквітала іспанська література - Сервантес (1547—1616 p. p.) з його знаменитим "Дон Кіхотом".

Розвивався театр. На початку XVI ст. в Італії виникла так звана вчена комедія, яка частково освоювала традицію римської комедії. Надалі склався жанр "комедії масок" (commedia dell´arte), який поєднував у собі традиції майбутнього народно-фарсового театру (балагану) з впливом античного, виникли жанри драматичної пасторалі, міфологічної і пасторальної опери.

Найбільшого розвитку у другій половині XVI ст. досяг англійський театр, який набув великої популярності й серед народу. Це час Шекспіра (1564—1616 p. p.).

У комедії "Приборкання непокірної", "Сон літньої ночі", "Багато галасу даремно", "Дванадцята ніч" виражено важливу ренесансну думку про те, що людину судять не з одягу і звання, а з її розуму, відваги, благородства. Перша велика трагедія Шекспіра — "Ромео і Джульєтта". Багато людських пристрастей, злети і падіння зобразив великий драматург: нестерпний тягар душі принца Датського, тяжкі страждання обманутої довіри в Отелло, розчарування короля Ліра, муки сумління Макбета.

3.

Проторенесанс зв´язується з ім´ям живописця Джотто ді Бондоне (1267—1337 p. p.). З робіт Джотто найкраще збереглися фрески капели дель Арена у Падуї. 38 сцен з життя Христа і Марії Джотто зв´язав в єдине ціле, створивши великий епічний цикл. Це зв´язна розповідь (перша в живопису), в якій відображені найрізноманітніші психологічні колізії: взаєморозуміння, підступність, скорбота, смиренність, всепоглинаюча материнська любов. Фігури набувають об´єму й природності рухів. Замість умовного золотого фону візантійських мозаїк Джотто вводить пейзажний фон. Джотто був і архітектором: за його проектом споруджена дзвіниця флорентійського собору, яка й досі прикрашає Флоренцію своїм легким наскрізним силуетом, контрастуючи з могутнім куполом собору.

Риси нового стилю до архітектури Флоренції у XV ст. ввів Філіппо Брунеллескі (1377—1446 p. p.). У 1434 р. він завершив велетенський купол Флорентійського собору (в цілому готичний будинок). Надалі Брунеллескі та інші архітектори звернулися до античної ордерної системи.

Було створено й новий образ світського міського палацу (палаццо). Чіткість поверхового членування (як правило, вони триповерхові), велика роль пілястр, здвоєні (парні) вікна, підкреслений карниз — такі характерні риси цих палаців.

Скульптором, якому випало в мистецтві на цілі століття вперед розв´язати проблеми круглої скульптури, кінного монумента, був Донателло (близько 1386 —1466 p. p.). Античні традиції явно відчутні у бронзовому "Давиді" Донателло. Донателло зобразив його зовсім юним, ідеально прекрасним. Простий пастух, переможець велетня Голіафа, який врятував жителів Іудеї від ярма філістимлян і став згодом царем, Давид був одним з найулюбленіших образів мистецтва Відродження.

У Падуї перед собором св. Антонія стоїть пам´ятник Гаттамелаті (перший кінний монумент нової епохи) — це створений Донателло образ воєначальника, кондотьєра з маршальським жезлом у руці, в обладунку, але з непокритою виразно-портретною головою на дебелому, величному коні.

У другій половині XV ст. зросло значення витонченості і розкошів. Особливо ця тенденція давалась взнаки під час правління Лоренцо Медічі, прозваного Пишним. Тверезий політик, тиран, але й поет, філософ, гуманіст, меценат, язичник за світовідчуттям, схильний в той же час до релігійної екзальтації, Лоренцо перетворив свій двір на центр художньої культури того часу.

Виразником естетичних ідеалів двору був художник Сандро Ботічеллі (1445—1510 p. p.). Галерея Уффіці зберігає дві його знамениті картини: "Народження Венери" і "Весна". У цих картинах виявилися всі основні особливості стилю Ботічеллі: ліричний

і романтичний характер образів, фантастичний пейзаж — якийсь зачарований сад, його "готичні" (подовжені невагомі фігури, що наче не торкаються землі), особливий тип жіночого обличчя — подовжений овал, припухлі губи та очі, які здаються заплаканими.

З кінця XV ст. настає недовгий "золотий вік" італійського Відродження, так званий Високий Ренесанс. Його мистецтво зрікається подробиць, незначних деталей в ім´я узагальненого образу. І, природно, творцями такого мистецтва могли стати тільки істинні титани.

Одним з них був Леонардо да Вінчі. Він знався на анатомії, геометрії, фортифікації, меліорації, лінгвістиці, віршуванні, музиці. Леонардо присвятив все своє життя науковим дослідженням. Коли Леонардо запропонував свої послуги герцогу в Мілані, він насамперед перелічив свої навики військового інженера (будівника мостів, фортифікатора, суднобудівника), меліоратора, зодчого, а вже потім скульптора і живописця. У мистецтві він теж ставив досліди, робив спостереження, розрахунки, експериментував. Через перспективу виходив у сферу оптики і фізики, через проблеми пропорцій — в анатомію і математику тощо.

Перший великий твір міланського періоду — "Мадонна у скелях" (або "Мадонна у гроті"). У ньому вже повною мірою проявилися риси стилю Леонардо. Композиція логічна, точно вивірена. Постаті мадонни та ангела випромінюють спокій, але водночас і певну таємничість, викликають тривожне почуття, що підкреслено фантастичним виглядом самого грота і пейзажем. По суті це вже не просто пейзажний фон, а певне середовище проживання персонажів. Створенню цього середовища сприяє і та особлива якість живопису Леонардо, яка дістала назву "сфумато": всі предмети оповиті легким серпанком, що пом´якшує контури, утворює специфічну світлоповітряну атмосферу.

Найвищим досягненням Леонардо да Вінчі є розпис стіни трапезної монастиря Санта-Марія делла Грація на сюжет "Таємної вечері". Христос востаннє зустрічається за вечерею зі своїми учнями, щоб оголосити їм про зрадництво одного з них: "Істинно кажу вам, один з вас зрадить мене". Доля "Таємної вечері" трагічна. Леонардо сам спричинив осипання стінопису, бо проводив досліди з фарбами, змішуючи темперу з олією.

Одна з найзнаменитіших у світі з живописних робіт Леонардо — портрет Мони Лізи, дружини купця дель Джокондо. Велич Мони Лізи досягається вже самим зіставленням її сильно висунутої до краю полотна постаті з видимим немовби здалеку ландшафтом, заманливим, невловним, наче фантастичним. Невловний і вираз обличчя Джоконди — у ньому розум, проникливість і тонкість, її очі стежать за глядачем, таємнича зваблива усмішка може бути витлумачена по-різному. У портреті підкреслено почуття власної значущості, високого права на самостійне духовне життя.

Леонардо да Вінчі був генієм, який відкрив нові горизонти у мистецтві. Кожний із залишених ним творів — це етап у розвитку культури, а деякі його наукові відкриття і прозріння становлять інтерес і сьогодні.

Злиття традицій античності і духу християнства дістали найяскравіший вияв у творчості Рафаеля (Рафаело Санті, 1483—1520 p. p.). Він був щасливим митцем. Все, що він хотів сказати людям, він встиг передати у своїх творах, хоча прожив лише 37 років. Його мистецтво було ясним, піднесеним, ідеальним, справді класичним. У творах майстра яскраво втілились уявлення ренесансного гуманізму про вільну людину, про її фізичну і духовну досконалість, про її особливе місце у навколишньому світі. Світлий геній Рафаеля прагнув поєднати цінності земного буття з високими ідеями. Заслуга Рафаеля полягала в тому, що у своєму мистецтві він органічно зв´язав в одне ціле два різних світи — світ християнський і світ класичний. У картинах і фресках Рафаеля перед нами постає ідеально-піднесене зображення церковної легенди, античного міфу і людської історії.

У його "Мадоннах" втілюється Богоматір і вічна краса материнства з її радощами і печалями. Він багато разів звертався до цього образу: "Мадонна Конестабіле", "Мадонна Альте", "Мадонна у кріслі", "Мадонна зі щигликом" і, нарешті, Мадонна, намальована для монастиря церкви св. Сікста, так звана "Сікстинська мадонна". Тема сумного материнського передчуття, немовби усвідомлення жертви, яку мати Христа повинна принести людям, набула у "Сікстинській мадонні" найповнішого виразу.

Цариця небесна з печальним сином на руках — урочиста, недосяжна, скорботна — ніби спускається назустріч людям. Мотив розсунутої завіси — (в "Сікстинській мадонні" вона розкривається сама за велінням невідомої сили), — показує явлення Богоматері як зриме чудо. Святий Сікст і свята Варвара немовби підтримують з обох боків Мадонну, утворюючи навколо неї замкнений коловорот почуттів. Здалеку картина здається чудесним видінням. Печальна серйозність і недитяча врочистість маленького Христа підкреслює жертовність матері.

У 1509 p. папа Юлій II запросив молодого художника до Риму для розпису особистих покоїв (стансів) у Ватиканському палаці. Рафаель розмалював перші дві станси. Робота тривала дев´ять років. У стансі делла Сеньятура (кімнаті підписів, печаток, офіційних засідань) він створив чотири фрески — алегорії основних сфер духовної діяльності людини: філософії, поезії, богослов´я та юриспруденції.

Фреска "Афінська школа" — алегорія Храму науки. Під склепінням цього храму невимушено розташувалися філософи давнини. Найвидатніші з них — Платон та Аристотель — немовби повільно виходять з глибини, стають у центр групи вчених. За ними інтер´єр чудового купольного храму, прикрашеного статуями Аполлона і Мінерви. Праворуч в образі Евкліда Рафаель зобразив свого великого сучасника — архітектора Браманте; далі знамениті астрономи і математики; біля самого краю правої групи художників змалював себе. На сходах стоїть Діоген, у лівій групі — Сократ і Піфагор; на передньому плані у глибокій задумі — Геракліт. Величний образ Платона, за припущенням деяких дослідників, навіяний непересічним образом Леонардо, а в Геракліті зображений Мікеланджело. Головне, звичайно, — це загальна атмосфера високої духовності, глибокої шани до могутності людського духу і розуму.

У фресці "Парнас", яка уособлює поезію, зображений Аполлон в оточенні муз і поетів — від Гомера і Сапфо до Данте.

У великій композиції "Диспуту" зображено розмову батьків церкви і вчених теологів про таїнство причастя. У ній земні персонажі (серед них і художники та філософи кватроченто — Фра Анжеліко, Савонарола та ін.) об´єднуються із зображенням чудесного видіння "Трійці" в оточенні святих та ангелів.

Рафаель був і великим портретистом свого часу. Він поєднав індивідуальне з типовим. Ми маємо змогу бачити у історичні портрети-типи: "Папа Юлій II", "Лев X", "Жінка в покривалі".

Після смерті Браманте Рафаель став головним архітектором собору св. Петра.

Два великих митці XVI ст. Венеції — Джорджоне і Тиціан. Найвідоміші картини Джорджоне (1476 або 1477—1510 p. p.) — "Мадонна Кастельфранко", "Спляча Венера", "Сільський концерт" — міфологічні за сюжетом. Художник володів тонкою і надзвичайно багатою палітрою.

Тиціан (Тиціано Вечелліо; 1476—1477 або 1480-ті—1576 p. p.) малював картини на християнські й міфологічні сюжети, був портретистом. Тиціан любив сюжети, де можна було показати венеціанську вулицю, красу її архітектури, святкову юрбу ("Введення Марії у храм"). Данину духові античності він віддав різними варіантами "Данаї", в яких, точно дотримуючись фабули міфу, зобразив царівну, яка знемагає в очікуванні Зевса, і служницю, яка пожадливо ловить золотий дощ. Даная ідеально прекрасна відповідно до античного ідеалу.

У численних портретах Тиціана завжди підкреслено благородність обличчя, величність постави, стриманість — це передається благородним за гамою колоритом і скупими деталями (портрет юнака з рукавичкою; дочки Лавінії). У них вловлюється складність характеру і напруженість внутрішнього стану.

4.

Паростки нового мистецтва в Нідерландах спостерігаються у книжковій мініатюрі, котра, найбільше зв´язана із середньовічними традиціями.

У живопису воно починається з братів Яна та Губерта ван Ейків, які створили Гентський вівтар. Він становить собою двоярусний складень, на дванадцяти дошках якого (у розкритому вигляді) подано десять сцен. Ван Ейки вдосконалили техніку малювання олією, що дало змогу повніше передавати яскраву звучність барв. ("Людина з гвоздикою", "Людина в тюрбані").

Творцем похмурих містичних видінь став Ієронім Босх (близько 1450—1460—1516 p. p.). Демонологія межує у Босха зі здоровим гумором, почуття природи — з аналітичним поглядом на людину і гротескністю в її зображенні. Світ Босха фантастичний (він створював істот з поєднання тваринних форм і предметів неорганічного світу) — і при цьому реальний, хоч і пройнятий передчуттям якихось всесвітніх катастроф. Творчістю Босха завершується перший етап великого мистецтва Нідерландів — XV ст.

Вершиною нідерландського Ренесансу була творчість Пітера Брейгеля Старшого, прозваного Мужицьким (близько 1525—1530— 1569 p. p.). З ім´ям Брейгеля зв´язується остаточне оформлення пейзажу як самостійного жанру. Найбільш відомий з них "Зимовий пейзаж" з циклу "Пори року" (інша назва — "Мисливці на снігу"). Він ліричний, щемливий, від нього віє сумом. Темно-коричневі силуети дерев, мисливців і собак, білий сніг і зникаючі в далині пагорби, крихітні постаті людей на льоду і літаючий птах, який здається зловісним у цій напруженій, майже відчутно лункій тиші. Брейгель — незаперечно родоначальник жанрового живопису. Його полотна заповнені людьми — рядженими, гультяями, жебраками, перекупками. ("Селянський танець").

Важкі часи селянської війни у Німеччині були періодом високого духовного піднесення і розквіту німецького гуманізму, світських наук, культури. З цим періодом збігається творчість найвидатнішого художника німецького Відродження Альбрехта Дюрера (1471—1528 p. p.). Він був і живописцем, і гравером, і математиком, й анатомом, й інженером. Він розв´язав ряд професійно-художніх проблем: співвідношення предметів у просторі, існування людської постаті у просторі й пейзажі. Дюрер залишив після себе значні теоретичні праці про пропорції та перспективу в живопису. Його художня спадщина — 80 станкових творів, понад 200 гравюр, більш як 1000 малюнків, скульптури. Образи Дюрера сповнені сили, але й сумнівів, болісних роздумів. Художня мова ускладнена, алегорична. Три найзнаменитіші гравюри художника: "Вершник, смерть і диявол", "Св. Ієронім", "Меланхолія". У першій з них зображено вершника, який нестримно мчить уперед, незважаючи на те, що смерть і диявол спокушають і лякають його. У другій — святий Ієронім, який сидить за столом у келії і працює. На передньому плані зображений лев, більше схожий на старого, доброго пса, що лежить поруч. В образі св. Ієроніма багато дослідників бачать письменника-гуманіста, вченого нової епохи. У "Меланхолії" крилата жінка в оточенні атрибутів середньовічної науки та алхімії: пісочного годинника, інструментів ремесел, терезів, дзвона, "магічного квадрата", кажана та ін. — сповнена похмурої тривоги і зневіри в торжестві розуму й пізнання. Образ оповитий тяжким настроєм, який відображає, очевидно, громадський настрій тих років у Німеччині. Автопортрети Дюрера демонструють еволюцію і результат його пошуків, як людини високого інтелекту, внутрішнього горіння, характерного для мислячих людей того трагічного періоду німецької історії. У 1526 р. Дюрер створює своє останнє живописне полотно — "Чотири апостоли", станкове за формою, але справді монументальне за величністю образів. Деякі дослідники бачили в ньому зображення чотирьох характерів, чотирьох темпераментів.

Ганс Гольбейн Молодший (близько 1497—1498—1543 p. p.) менше від решти німецьких художників пов´язаний із середньовічною традицією. Він малював портрети з натури — гостро правдиві, часом безжальні, холодно-тверезі, але вишукані за колоритом.

Лукас Кранах Старший (1472—1553 p. p.) створював картини в основному на релігійні сюжети. Для його манери характерні м´якість і ліризм, але у вигині витягнутих постатей, в їх підкресленій тендітності, в особливій витонченості стилю намічаються уже риси маньєризму, котрі свідчать про кінець німецького Відродження.

Французький Ренесанс мав придворний характер. В архітектурі — це замок у Фонтенбло, перебудова старого палацу Лувр, численні замки по берегах річки Луари. XVI ст. — час блискучого розквіту французького портрета. У цьому жанрі особливо уславився Жан Клуе. Його портрети виконані аквареллю, олівцем, сангіною.

Французька скульптура Відродження репрезентована дуже поетичними, карбованими рельєфами Фонтану Німф у Парижі.

5.

Кризу ренесансної гуманістичної ідеї найповніше висловив третій великий майстер Високого Відродження — Мікеланджело Буонароті (1475—1564 p. p.). За традиції — негласної, але усталеної, особистість і мистецтво Мікеланджело протиставляється Рафаелю: світосприймання Мікеланджело переважно трагічне.

Мікеланджело дозволяв собі бути незалежним щодо покровителів. Він не був близькою до папи особою, як Рафаель, не здобував графського титулу, як Тиціан. Зате заслужив найвищу похвалу своєму таланту, він був названий "божественним".

У Римі він створив перші скульптури, які здобули йому славу, — "Вакх" і "П´єта". Марія зображена з убитим Христом, який лежить на її колінах. У незвичайно сильному ракурсі закинута назад голова Христа, викручене його праве плече. Все це надало групі внутрішньої напруги, нехарактерної для мистецтва Відродження. Юне, ідеально прекрасне обличчя Мадонни скорботне, але дуже стримане.

Наступною великою роботою Мікеланджело (вже у Флоренції) була статуя Давида. Знаменно, що це замовлення Мікеланджело одержав через дванадцять днів після прийняття нової конституції республіканської Флоренції. Можливо, саме тому тема наповнила образ біблійного героя гордим громадянським звучанням. Незвичайним було трактування образу Давида: замість несміливого хлопчика з незграбними пропорціями юнацької постаті художник зобразив Давида юнаком, який тілом і духом готовий до подвигу.

Мікеланджело бачив у тілі не тільки вмістилище розуму та пристрастей людини, але й наділяв його небаченою силою і величчю. Це надає його образам відчуття неземної масштабності. Такий його Мойсей, створений для надгробка папи Юлія II. Образ Мойсея — один з найсильніших у художника. Він вклав у нього свою мрію про вождя — мудрого, сповненого титанічної сили волі — якості, такої необхідної для об´єднання його батьківщини.

Наступний, один з найбільш значущих скульптурних творів Мікеланджело — гробниця Медичі. Постаті герцогів Лоренцо і Джуліано живуть немовби в іншому вимірі. Загадкова недомовленість, відчуженість від глядача, зверненість до самих себе спонукають до роздумів, змушують шукати ключ розгадки їхньої таємниці. Тема "memento mori" ("пам´ятай про смерть") клалася в основу інтерпретації образів Лоренцо і Джуліано. Вони ідеалізовані й уособлюють два способи життя — діяльне (Джуліано), споглядальне (Лоренцо). Алегорії пір доби — "Ранок", "День", "Вечір", "Ніч" — разом із саркофагом ідейно звернені до світу пробудження душі, у них вражає те почуття страшної пригніченості, те відчуття неволі, яке виникає у кожного, хто заглядає у гнівне обличчя Дня, бачить томливе пробудження Ранку, або Аврори, відчуває гнітючу безнадійність Вечора і надмірний тягар сну Ночі.

Вершини живопису Мікеланджело досяг у творах, зв´язаних з Сікстинською капелою. Плафон площею близько 600 кв. м на висоті 18 м художник розмальовував сам, з 1508 по 1512 р. Центральну частину стелі займають сцени зі священної історії, починаючи від створення світу. Великі й малі живописні композиції чергуються: великі — "Потоп", "Гріхопадіння", "Створення людини", "Створення планет і світил"; малі "Осміяння Ноя", "Жертвопринесення Ноя", "Створення Єви", "Створення води", "Відокремлення світла від темряви". Гріх, його покарання і спокута — головні мотиви цих композицій.

Принцип розміщення сюжетів від кінця до початку, від Ноя до Бога-творця був невипадковим, в його основі лежала точно продумана ідейна програма, яка поєднувала християнську і неоплатоністичну символіку в єдиний сплав. Могутні образи пророків і сивіл, внутрішня сила яких дуже велика, втягують глядача в орбіту свого циклу. Душа наче прокидається від сну та піднімається до найвищого стану прозріння і прилучення до істини. Трагічна тема відплати, а не прощення стала головною у "Страшному суді" — фресці на західному боці Сікстинської капели. Фреска "Страшний суд" стала своєрідним духовним заповітом художника.

Римська художня культура середини XVI ст. стає елегантною, зніженою, нарочито ефектною або підкреслено монументальною. Зберігається лише форма класичного мистецтва, але ідейна його змістовність зникає.

Дата добавления: 2013-12-14