Чинники формування витрат

Рис. 2 Регресивні витрати

Рис. 1 Графічна інтерпретація категорій витрат Шмалєнбаха

С

Q

На думку Шмалєнбаха, при внутрізаводських вартісних обчисленнях слід керуватися вартістю факторів з урахуваннях їхньої дефіцитності. Це співзвучно з врахуванням цін факторів виробництва при аналізі витрат підприємства.

Результати досліджень даного вченого мають суттєве значення для практичного застосування теорії витрат передусім на однопродуктовому виробництві. Для багатопродуктових підприємств, які виробляються декілька видів продукції, дана теорія стикається з деякими труднощами.

Тому на другому етапі розвитку теорії витрат підприємства велика увага звертається на дослідження чинників формування витрат, їх виявлення та систематизацію, а також кількісне вираження впливу на витрати. Цим зайнялися такі економісти, як Руммель та Гутенберг. Вони приділяли увагу не лише зайнятості як основному чиннику формування витрат (згідно Шмалєнбаха), а вивели систему таких чинників. Ці вчені працювали незалежно один від одного, проте їх роботи з’явилися майже в один і той самий час – відповідно 1949 та 1951 роки [11,С.332]. Різниця у виділенні чинників витрат зумовлена різними цілями дослідження даних економістів.

Так, Руммель намагався встановити закономірності між чинниками, які впливають на витрати, та величиною витрат. Для досягнення цього він ділив загальні витрати на групи, величина кожної з яких пропорційно залежить від певного фактора. Тобто, принцип обумовленості, або пропорційності, Руммель вважав основним при визначенні витрат. У зв’язку з цим він цікавився переважно чинниками, вплив яких на витрати підприємства можна виразити лінійно:

С = а₁е₁ +...+ а_nе_n (1),

де е_1,..., е_n – чинники, що впливають на витрати лінійно;

а₁,..., а_n – константи.

Постійні витрати Руммель також розглядав як пропорційні щодо тривалості певного періоду виробництва, не дивлячись на те, що вони не залежать від обсягів продукції.

Руммель класифікував чинники витрат виробництва на наступні:

- затрати факторів;

- рівень зайнятості;

- ціни затрачених факторів;

- інтенсивність роботи (рівень продуктивності робітників та машин);

- величина замовлень на продукцію;

- встановлені перерви у роботі підприємства.

Математичне вираження факторів витрат підприємства, подане у формулі (1), було простим для калькулювання, але не відображало загальної картини. В той же час функції витрат, побудовані на основі виробничої функції Гутенберга, показують нелінійну їх динаміку і не обмежуються лише лінійною залежністю витрат від певних чинників.

Розробляючи класифікатор факторів витрат, Гутенберг цікавився не стільки їхньою залежністю від витрат, скільки необхідністю вираження загального впливу на витрати обмеженої кількості показників підприємства, що розглядаються як змінні.

Система чинників витрат Гутенберга включає:

- виробничу програму;

- зайнятість;

- ціни факторів;

- якість факторів;

- організацію виробництва;

- величину підприємства.

Зазначені дослідження були важливими для розгортання третього етапу розвитку теорії витрат. При цьому такий чинник витрат як якість факторів виробництва у виробничих моделях почали поділяти за певними ознаками. Наприклад, щодо якості робочої сили, кваліфікований та допоміжний робітники будуть різними факторами, щодо якості верстатів – однотипні верстати різної продуктивності – теж вважаються різними факторами. Пропорції факторів у виробничій функції виражаються через їхні затрати, при цьому співвідношення затрат відповідає комбінації мінімальних витрат. Якщо затрати факторів виразити у грошовій формі за допомогою цін, то одержаться витрати на певний обсяг продукції. Це означає, що на основі кожної виробничої функції можна побудувати функцію витрат, яка показує їх залежність від обсягу продукції, тобто від рівня зайнятості. Такий зв’язок моделей виробництва та витрат (відповідно, і їх функцій) на сьогодні є методологічною основою теорії витрат. Таким чином, відповідні функції витрат будуються за зразками виробничих функцій.

Свого історичного розвитку отримали також особливості визначення витрат у сумісному виробництві. Сумісним виробництвом вважається виробництво, у якому з однієї і тієї ж сировини і в результаті одного і того ж технологічного процесу виготовляється декілька видів продуктів (наприклад, виробництво кислот, соди, мінеральних добрив, лаків, фарб, кольорових металів тощо). Одним із перших, хто займався дослідженням витрат у сумісних виробництвах, був Штакельберг (1932 р.), який запропонував використати методи, що застосовуються у простих виробництвах, тобто таких, у яких виготовлення різних продуктів між собою не пов’язане. Розвиваючи цю ідею, тільки у 1970 році вчений Рібель удосконалив дану схему калькулювання таким чином, що метод визначення величини покриття для подібних груп продуктів (пакетів), які виготовляються у різних сумісних процесах, може застосовуватися в різних типах сумісних виробництв. Для вирішення методичних і практичних труднощів, які при цьому виникали, даними дослідженнями у 70-х рр. ХХ ст. займалися також такі вчені, як Кільгер, Крушвіц, Бітхан. Поставали проблеми щодо визначення покриття для окремих продуктів у межах їх пакетів через складності поділу витрат. Оскільки функції витрат орієнтовані на відокремлене виготовлення певної продукції, то вони суперечать суті сумісного виробництва. Тому при формуванні витрат у сумісному виробництві стали пропонувати орієнтуватися не лише на окремі продукти, а й на відокремлені процеси.

Здійснення оцінки витрат та побудова їх функції має важливе значення в діяльності підприємства, оскільки полегшує прогнозування майбутніх витрат. Оцінка витрат – це процес обчислення динаміки витрат, тобто встановлення кількісного взаємозв’язку між витратами і різними факторами на підставі дослідження діяльності. Функція витрат – це математичний опис взаємозв’язку між витратами та їх факторами. Звичайно, на практиці витрати мають кілька факторів витрат, але для побудови функції витрат на сучасному етапі для прийняття управлінських рішень здебільшого вибирають один чи два найвпливовіших фактори. У спрощеному вигляді, враховуючи модель (1), функцію витрат можна описати так:

Y = a + bx (2),

де Y – загальні витрати;

а – загальні постійні витрати;

b – змінні витрати на одиницю діяльності;

х – значення фактора витрат.

Наявність змішаних витрат у частині змінних та постійних витрат ускладнює побудову функції витрат. Тому для визначення функції витрат застосовуються різні методи, такі як [1]: технологічний аналіз; аналіз рахунків; метод вищої – нижчої точки (аналіз діапазону обсягів діяльності); метод візуального пристосування (діаграма розсіювання); регресійний аналіз; спрощений статистичний аналіз.

Технологічний аналіз – системний аналіз функції діяльності з метою визначення технологічного взаємозв’язку між витратами ресурсів та результатом діяльності [1, С.77]. такий аналіз потребує детального вивчення всіх операцій, їх доцільності, визначення найнеобхідніший операцій, потреби ресурсів та оцінки адекватності їх використання. Це представляє собою своєрідний функціонально-вартісний аналіз діяльності. Перевагою цього аналізу є те, що він зорієнтований на майбутні операції, а не на вивчення минулої діяльності. Проте він потребує значних витрат часу та коштів.

Метод аналізу розрахунків – метод визначення функції витрат шляхом розподілу їх на змінні та постійні щодо відповідного чинника на підставі вивчення даних рахунків бухгалтерського обліку. Тобто, для побудови моделі (2) спочатку сумують усі постійні витрати, потім підсумовують усі змінні витрати і визначають їх величину на одиницю продукції. Далі ці данні записують у вигляді відповідної функції. Цей метод є досить широко застосовуваним на практиці. Проте, він значною мірою базується на досвіді та інтуїції менеджера й аналізі минулих подій. Тому до його недоліків слід віднести певну суб’єктивність та можливість суттєвих відмінностей між минулими та майбутніми умовами діяльності. Ці негативні впливи можна зменшити за допомогою серії спостережень та застосування математичних методів.

Метод вищої – нижчої точки – це метод визначення функції витрат на підставі припущення, що змінні витрати є різницею між загальними витратами за найвищого та найнижчого рівнів діяльності. Тобто, спочатку визначають величину, що дорівнює різниці між загальними витратами при максимальному та мінімальному рівнями виробництва. Ця величина приймається за величину змінних витрат. Для знаходження змінних витрат на одиницю діяльності їх величина ділиться на різницю максимального і мінімального рівнів виробництва. Далі слід визначити постійні витрати і всі ці дані підставити у модель типу (2). Визначення таким чином функції витрат графічно зображено на рис. 3.

Графічне зображення функції витрат дає змогу уникнути ризику помилки, пов’язаного із застосуванням методу вищої – нижчої точки. Так, при використанні цього методу проводиться лінія функції витрат через вищу і нижчу точку графіка, ігноруючи інші точки. Але якщо інші точки не мають тісного взаємозв’язку з вищою і нижчою точками (відповідно точки А і В на рис. 4), то функція витрат не відображатиме реальної залежності між витратами та їхнім фактором, як це вказано нижче.

витрати

.В

Дата добавления: 2013-12-14