Українські митці другої половини ХІХ – початку ХХст

В добу Шевченка останні майстри стилю класицизму вперше в українському малярстві пустили "в люди" жанрові образи і вони швидко зайняли у малярстві головне місце. До того часу діапазон нашого малярства обмежувався портретами, релігійними та історичними композиціями. У другій половині XIX ст. чільне місце зайняв краєвид як самостійна галузь малярського мистецтва, який перед добою класицизму належав до певної міри релігійним образам, а в добу класицизму - портретові.

Перші у цьому відношенні проклали безпосередні продовжувачі традицій Тараса Шевченка - Л. Жемчужников та К. Трутовський. Творчість цих малярів, хоч і позначена деякою романтичною ідеалізацією, проте пройнята прагненням поетично виображувати життя і побут українців.

Лев Жемчужников (1828 - 1912) - нащадок останнього гетьмана України, уродженець Слобожанщини, навчався у кадетському й пажеському корпусах, певний час студіював мистецтво в петербурзькій Академії мистецтв, удосконалював свою майстерність у Парижі. Перебуваючи на Чернігівщині й Полтавщині, захопився життям українського народу, його побутом, звичаями, мелодійним співом бандур. Його відома картина "Кобзар на шляху" (1854) навіяна поемою "Катерина", а альбом "Живописная Украйна" (1861 - 1862) немов продовжив традиції, започатковані самим Шевченком у 1840-х рр.

Ідеї Тараса Шевченка, його поетичні, малярські й графічні твори сприяли формуванню ще одного таланту, яким був Кость Трутовський (1826 - 1893). Один з його предків був бандуристом і збирачем українських пісень, батько мав хист до малювання. Трутовський, одержавши звання "вольного художника", 1857 р. відбув у мандрівку до Європи. Жив на Харківщині, потім осів у Петербурзі, де познайомився з Т. Шевченком та іншими видатними людьми того часу. Його картини щиро й безпосередньо зображують народний побут, як "Весільний викуп", "Хоровод у Курській губернії", "Колядки в Україні", "Український ярмарок", "Базар у провінції", "Шевченко над Дніпром", "На кладці", "У місячну ніч". Мистець багато ілюстрував твори Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Крилова.

Через два роки після смерті Шевченка в стінах пе­тербурзької Академії вибухнула ціла революція: студенти під проводом українця Івана Крамського з Острогожська на Слобожанщині зреклися академічних конкурсів. Вони по­кинули Академію й заложили мистецьку артіль вільної праці. Соціальна тенденція опанувала мистецькою творчістю, дала їй певний поступовий громадський напрямок (по-мос-ковськи - "направлєніє") й загніздила у малярстві т. зв. "на-правлєнчество". Ця течія полягала у тому, що майстри сил­кувалися по можливості точніше (фотографічне) відтво­рити дійсність. Сюжети для своїх творів брали з простона­родного життя, або коли з панського, то з метою показати вади того панства, вади тогочасної дійсності ("облічітєль-ноє направлєніє"). Тобто вони переслідували не мистець­кі, а тенденційно-громадські завдання.

Основоположниками товариства були українці - зга­даний І. Крамськой, Микола Ге, найталановитіші з них також українці - Рєпін (Ріпин), Ярошенко, Кузнєцов, Пимоненко, Бодаревський, найвидатнішими пейзажистами передвижни­ків були Куїнджі (Шаповал), Дубовський, Лагоріо. Поза ук­раїнцями "передвижників" представляли Мясо-єдов, Суріков, Шишкін, товариство підпирали остзейські німці - Перов, Клодт, Клевер.

Оскільки центр ваги нового малярства полягав не в мистецьких досягненнях, а в заглибленні громадсько-пуб­ліцистичної тенденції, то не дивно, що найталановитіша й найбільша постать українського малярства того часу - Ми­кола Ге (1831 - 1894) був, власне, більше глибоким фі­лософом, ніж артистом-малярем. Його творчість висунула глибоку філософську проблему "двох правд" і з широкою філософською ерудицією цю тему опрацювала. Він її вті­лив у таких композиціях, як "Таємна вечеря", в образі царя Петра й царевича Олексія, "Голгофа", "Христос перед Пі-латом". Ге був добрим майстром портретів.

Наймогутнішим представником передвижницького руху був уродженець слобідського Чугуєва, симпатик Ук­раїни та її козацького минулого - Ілля Рєпін (Ріпин, 1844 -1930). В невідрадні часи для чистого мистецтва переваги тенденційної тематики над формою був Рєпін. Віддаючи дань уподобанням свого часу, артист-маляр творив такі композиції, як "Іван Грозний при трупі сина", "Не чекали", але малював їх з умінням і бравурою майстра композиції, рисунку й колориту. З рідною Украї­ною був Рєпін у постійному зв'язку. Малював рідну природу, схоплював типів старожилів, студіював минуле України. Своїх славних "Запоріжців", що пишуть листа турецькому султанові, малював довго.

На перших виставках передвижників живий рух почу­вався у малярстві краєвидів. Особливий успіх мав Архип Куїнджі (справжнє прізвище - Шаповал, 1842 - 1910) свої­ми українськими місячними ночами і сяйвом.

У трьох найбільших містах України - Києві, Харкові й Одесі - українські пейзажисти фактично зложили три групи, трохи відмінні між собою. У Києві - С.Світославський, В.Ор­ловський, П.Левченко, у Харкові - М.Ткаченко, а особли­во вславився С.Васильківський, між майстрами Одеси бу­ли І.Похитонів, К.Костанді.

З початком 1880-х рр. виступило ряд митців-українців не тільки по крові, але й по своїй глибокій свідо­мості, щоб підготувати ґрунт для подальшого розвитку на­ціонального мистецтва. На чоло висувається малярська трій­ця - Васильківський, Мартинович, Сластьон.

Сергій Васильківський (1854 - 1917) був перш за все свідомим українцем, свідомим малярем і мистцем. Він всі свої духовні сили й матеріальні засоби віддав на підготов­чу працю для відродження української мистецької культури. Васильківський відбув малярські студії у петербурзькій Ака­демії, побував за кордоном і як пейзажист, присвятив себе природі України, а відтак її історії та мистецькій старовині. Мальовані ним краєвиди, побутові сцени та рисунки па­м'яток української архітектури та орнаментики утворили згодом багату колекцію. 1900 року Васильківський видав альбом "Из украинской стариньы". Втіленням його задушев­них мрій про національне відродження рідного мистецтва залишаються його величні малярські композиції у будинку Полтавського земства, першому з будинків в українському стилі.

"Змарнований талант" - це Порфирій Мартинович (1856-1933), уродженець Полтавщини. Він учився у пе­тербурзькій Академії, але не покінчив її, бо вів себе різко проти професорів, ігнорував класичні теми. Його тягло до близького і рідного українського життя. Він проживав на Полтавщині. Його спадщина невелика: ілюстрації до "Енеї-ди" Котляревського, портрети козаків і селян, картини й етюди з українського побуту.

Опанас Сластьон (1855-1933) походив з Полтав­щини і все життя присвятив себе популяризації українсь­кого мистецтва, як графік, ілюструючи твори Шевченка, творець портретної галереї кобзарів, як маляр, як будів­ничий, започаткувавши масив шкільних споруд у рідному стилю у Лохвицькому повіті. Окрім цього, він один з реч­ників впровадження у життя національної орнаментики. Сластьон був неабияким критиком мистецтва і вихователем видатних мистців (І. Северин, М. Гаврилко, І. Українець).

Під впливом реалістичних ідей українська скульп­тура стала на новий шлях і майстри пластики бажали якнай-докладніше відтворювати реальне життя. Типовим представ­ником був Леонід Позен (1849-1921), котрий уславився дрібними статуетками та групами з теракоти чи воску. Сюжета­ми творів Позена були жанрові сцени з сільського українсь­кого життя. Він залюбки ліпив вози з волами й групами се­лян і селянок побіля них. Ця дріб'язкова манера зле дала себе відчути, коли Л. Позен узявся до великого пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві (1903). Саме погруддя поета ^_ є, власне, слабим місцем скульптурної частини па­м'ятника (архітектура його просто жахлива). Ситуацію де­що рятують три горельєфи на сюжети "Енеїди", "Наталки-Полтавки" та "Москаля-чарівника". Ці горельєфи тракто­вані як мальовничі образки, із майстерною перспективою жваво передають сцени. Для міського пам'ятника дещо здріб­нена манера виконання не є позитивним явищем.

З початком XX ст. мистецький рух в Україні пожва­вився і почин у цьому в скульптурі задав полтавець Ми­хайло Гаврилко (1882-1919). Із Миргородської художньо-промислової школи він подався до Краківської академії, а звідти - до Парижа. Він розвинув у собі сильну індивіду­альність, а своїми погруддями і взагалі працями, присвя­ченими Т. Шевченкові, здобув визнання. Композиції на тему Великого Кобзаря були наповнені енергією й силою мис­тецького духу. На першому конкурсі в Києві його проект пам'ятника Т. Шевченка здобув першу премію. На жаль, майстер-романтик наклав головою у боротьбі з большеви-ками: його замордували у Полтаві.

У царині архітектури XIX ст. будови були не тільки безвартісними з мистецького боку, а й технічно примітивні, так що чимало їх понищилося й розвалилося. Це завжди гостро відчували наші мистці та архітектори. Але всякі за­ходи щодо створення місцевих шкіл, як вищого, так і серед­нього типу, здебільшого розбивалися об стіну централістсь-ких устремлінь Москви.

Піонером у справі відродження національної архітек­тури був дідич Григорій Галаган з с. Лебединці на Полтав­щині, що ще 1854 - 1856 рр. збудував "будинок для гостей" у суто українському народному стилю. З початком XX ст. поширюється течія відродження українського архітектур­ного стилю. Визначна роль у цьому належить Опанасу Слас-тьону з Миргорода, завдяки якому в Полтаві почали зводи­ти будинок Полтавського земства. Зведений в 1903 - 1908 рр. за проектом великого архітектора Василя Кричевського, він витриманий в єдиному стилістичному ключі з викорис­танням традицій народного будівництва, монументально-декоративного і народного мистецтва. Загальна імпозант­ність, урочистість і парадність витримана й доповнена вда­лим добором національних форм як у загальному, так і в деталях. Будинок вдало вписується у природне середовище. Наш визначний історик мистецтва В.Січинський так ви­словився про будинок: "будинок Полтавського земства наочно довів, що український стиль справді існує та ще виблискує своєю оригінальністю і своєрідністю, так само, як оригінальні українські пісні, музика, література". Будин­ку Кричевський зумів "надати виразних стилістичних оз­нак і тої української м'якості і принадності, що характе­ризують народне мистецтво".

В українському стилі за 1900-1940-ті рр. зведено до 500 різноманітних будівель в Україні: від Харкова до Закарпаття, від Чернігова до Одеси.

Дата добавления: 2013-12-14