Зобов’язальне право

Зобов'язальне право - це правовий інститут цивільного права, ре­гулюючий відносини, головним чином, у сфері майнового обороту. На від­міну від права власності, яке визначає стан закріпленості майна у певних осіб, зобов'язальне право опосередкує процес руху майна.

Зобов'язальне право регулюється ЦК України і низкою законів. Зобо­в'язальне право включає в себе загальні положення про зобов'язання і окремі види зобов'язань. У загальних положеннях містяться норми, регу­люючі загальні питання правового регулювання відносин майнового обо­роту (виникнення зобов'язань, виконання зобов'язань, забезпечення вико­нання зобов'язань та ін.). Деякі види зобов'язань містять норми, що відо­бражають специфіку правового регулювання окремих видів зобов'язань. Велика частина цих зобов'язань виникає за бажанням самих учасників угод (купівля-продаж, поставка, підряд, оренда та ін.). Ці зобов'язання називаю­ться договірними. Деякі види зобов'язань виникають поза волею їх учасни­ків, внаслідок настання фактів, передбачених у законі. Ці зобов'язання називаються позадоговірними. Зобов'язання виникають з договору або з ін­ших підстав, вказаних в ст. 4 ЦК України.

Сторони в зобов'язанні називаються боржником і кредитором. Зобо­в'язання - це відношення, внаслідок якого боржник зобов'язаний здійснити на користь кредитора певну дію (передати майно, виконати роботу, спла­тити гроші та ін.) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вима­гати від боржника виконання його обов'язку.

Характерною особливістю зобов'язального правовідношення є ви­значеність його учасників, яких може бути декілька (як кредиторів, так і бо­ржників), але вони завжди відомі Зобов'язання бувають односторонніми і двосторонніми (багатосторонніми). Одностороннім є зобов'язання, в якому сторони мають тільки права або тільки обов'язки, а в двосторонньому - сторони мають і права, і обов'язки.

Підставою виникнення зобов'язання є різні види договорів.

Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, оскільки являє собою вид угоди (двосторонньої або багатосторонньої), за­снованої на взаємному волевиявленні двох або більше осіб. Будь-який до­говір є угодою, але не кожна угода є договором. При цьому найважливішою вимогою є збіг волі сторін відносно прав і обов'язків, виникаючих у них, причому воля повинна бути не тільки взаємною, але й узгодженою, тобто співпадати за обсягом і змістом.

Договір - це угода двох або більше осіб, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Договори поділяються на оплатні та безвідплатні. Сплатним вважає­ться той договір, в якому дія однієї особи обов'язково вимагає у відповідь майнову дію іншої особи. У безвідплатних договорах дії однієї сторони не вимагають взаємного задоволення.

У залежності від моменту, з якого у сторін виникають права і обов'яз­ки за договором, останні можуть бути консенсуальними і реальними. Консенсуальний - це договір, для укладення якого досить одного погодження сторін. Реальний - це договір, який вважається укладеним не з моменту по­годження сторін, а з моменту здійснення певної дії з передачі майна. На­приклад, договір позики вважається укладеним, а, отже, позичальник стає зобов'язаним не з моменту, коли сторони домовилися про позику, а з мо­менту, коли позикодавець передав позичальнику певну суму грошей.

Одностороннім є договір, внаслідок якого одна сторона має тільки права, а інша - тільки обов'язки. Двостороннім називається договір, в якому обидві сторони пов'язані взаємними правами і обов'язками. При цьому не треба плутати односторонню угоду з одностороннім договором. Односто­роння угода - результат волевиявлення однієї сторони (наприклад, запо­віт). Односторонній договір виникає внаслідок узгодженого волевиявлення двох сторін і тому завжди є двосторонньою угодою.

Значення договору полягає, передусім, у тому, що він є підставою виникнення особливого виду цивільних правовідносин - зобов'язань.

Договірні відносини виникають на певній економічній основі, отже, вони тісно пов'язані з відносинами власності. Відносно свого майна влас­ник має право здійснювати будь-які дії, що не суперечать закону. У числі дій, за допомогою яких власники розпоряджаються своїм майном, най­більше значення мають договори.

Розвиток торгівлі, збут промислової та сільськогосподарської проду­кції, постачання підприємств та інших господарюючих суб'єктів необхідною сировиною, матеріалами й обладнанням, надання фізичним і юридичним особам різноманітних послуг в сфері обслуговування - в усьому цьому різ­номанітті господарського життя договір служить найважливішим засобом задоволення матеріальних і культурних потреб суб'єктів цивільного права. Договір також є найважливішим регулювальником фактичної поведінки, оскільки ним безпосередньо визначаються взаємні права і обов'язки сторін в цьому зобов'язальному правовідношенні. Договір є також найважливі­шим засобом, що дисциплінує цивільний оборот, оскільки покладає відпо­відальність на сторони, які не виконують права і обов'язки, передбачені до­говором.

Уся сукупність умов, які визначають права і обов'язки сторін в зобо­в'язанні, виникаючому з договору, називається змістом договору.

У змісті договору прийнято розрізнювати такі види умов:

1) істотні;

2) звичайні;

3) випадкові.

Істотними називаються ті умови, без яких даний вид договору не може вважатися укладеним. Тому істотні умови визначають обов'язковий зміст договору (наприклад, ціна в договорі купівлі-продажу). До звичайних умов відносяться ті, які самі по собі передбачаються і, як правило, до до­говору не включаються тому, що передбачені в нормах цивільного права. Невключення звичайних умов до договору не впливає на його юридичну силу, позаяк в цьому випадку застосовуються правила відповідної правової норми. Випадковими умовами договору визнаються, звичайно, ті, які час­тіше за все не передбачаються в договорах такого типу, але можуть бути включені в його зміст зазгодою сторін.

Виходячи з економічних і юридичних ознак, система договорів може мати такий вигляд:

1) договори, спрямовані на передачу права власності на річ або
права оперативного управління річчю (наприклад, договори купівлі -
продажу, поставки);

2) договори, які спрямовані на забезпечення надання іншій особі
права користування майном (наприклад, договір оренди);

3) договори з надання послуг (наприклад, договори перевезення,
доручення);

4) договори, пов'язані з передачею грошей (наприклад, договори
позики, банківської позички);

5) договори про перерозподіл ризику, який виникає з випадкових
причин (наприклад, договір страхування);

6) договори про спільні дії (договір про спільну діяльність).

Виникнення зобов'язань зумовлене взаємними інтересами сторін. Виконання зобов'язання - це здійснення боржником дії (передача майна, виконання роботи, сплата грошей і т.ін.) або утримання від дії, якої має право вимагати кредитор. Виконання зобов'язань підпорядковано деяким принципам, тобто встановленим законом основним положенням, яких не­обхідно дотримуватись у процесі виконання зобов'язань.

Принцип належного виконання зобов'язання означає, що зобов'язан­ня вважається виконаним належним чином, якщо виконане в точній відпо­відності до договору й закону. Дія вказаного принципу спрямована на те, щоб виконання кожного конкретного зобов'язання неодмінно приводило до досягнення тієї мети, заради якої воно було встановлене.

Принцип реального виконання є логічним продовженням принципу належного виконання та означає неприпустимість заміни того, що зобов'я­заний зробити боржник, грошовою компенсацією у вигляді відшкодування збитків і сплатою неустойки. Закон вимагає, щоб зобов'язання виконувало­ся в натурі - передавалося майно, виконувалися роботи, робилися послуги і т.ін., з приводу яких особи вступили у зобов'язання. Боржник може бути звільнений від реального виконання внаслідок неможливості виконання - загибелі предмета виконання, визначеного індивідуальними ознаками, ін­ших обставин, за які боржник відповідальності не несе.

Взаємна зацікавленість сторін у виконанні зобов'язання обумовила існування таких принципів, як принцип співпраці сторін і принцип економіч­ності. Принцип співпраці означає, що сторони повинні не тільки сумлінно виконувати свої обов'язки, але й надавати допомогу і створювати умови контрагенту для належного виконання зобов'язання. Співпраця сторін по­чинається зі стадії виникнення зобов'язання і закінчується його виконан­ням. Принцип економічності означає, що виконання зобов'язання повинно здійснюватися з найменшими витратами матеріалів, праці та ін.

Норми зобов'язального права передбачають можливість укладення і таких договорів, за якими виконання проводиться не кредитору, а третій особі.

Під предметом виконання зобов'язання розуміють те, з приводу чого боржник зобов'язаний здійснити дію, виконуючи вимогу кредитора. Під які­стю виконання розуміють якість продукції, що поставляється за догово­ром, якість виконаної роботи або послуги і т.ін., тобто якість предмета зо­бов'язання. Під способом виконання зобов'язання потрібно розуміти поря­док виконання, який визначається нормативними актами або передбачає­ться сторонами в договорі. Місце виконання може передбачатися догово­ром або випливати з самої суті зобов'язання. Крім того, зобов'язання по­винно бути виконане в строк, встановлений договором або законом. Днем виконання в цьому випадку вважається: при відвантаженні продукції іного­родньому одержувачу - день здачі продукції органу транспорту або зв'язку для доставки її за призначенням; при здачі продукції на складі одержувача або постачальника - день складання акту передачі-приймання або отри­мання розписки за здану продукцію. Іноді сторони не встановлюють точно­го строку виконання. Таке зобов'язання боржник мусить виконати на першу вимогу кредитора.

Під способами забезпечення виконання зобов'язань потрібно ро­зуміти передбачені законом або договором спеціальні заходи, покликані додатково стимулювати боржника до належного виконання свого обов'язку за основним зобов'язанням, а в разі невиконання ним свого обов'язку - служити засобом задоволення інтересів кредитора. До способів забезпе­чення виконання зобов'язань відносяться: неустойка, застава, завдаток, поручительство (гарантія). Кожний з названих способів забезпечення зо­бов'язань характеризується специфічними, властивими тільки йому харак­терними рисами. Але є ряд спільних моментів: спільність цілей (надання кредитору певних гарантій задоволення його вимог); крім основного зобо­в'язання, виникає нове, що є по відношенню до нього додатковим (таким, що забезпечує). Будь-який з названих способів забезпечення виконання зобов'язань припиняється у разі припинення головного зобов'язання.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник зобов'язаний сплатити кредитору у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Штраф - це неустойка, яка визначається в твердій грошовій сумі за кожне порушення за зобов'язанням. Пеня - це неустойка, що обчислюється, як правило, в процентному відношенні до суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

Закон України "Про заставу" розширив сферу застосування застави як способу забезпечення виконання зобов'язань. Застава - це спосіб за­безпечення зобов'язання, внаслідок якого кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставником) забезпеченої за­ставою вимоги отримати задоволення від вартості закладеного майна пе­реважно перед іншими кредиторами. Закон встановлює певні вимоги до договору застави.

Завдатком називається грошова сума, яка видається однією зі сто­рін, що домовляються, в рахунок належних з неї за договором платежів іншій стороні як доказ укладення договору і забезпечення його виконання. Завдаток застосовується тільки у відносинах між громадянами.

За договором поручительства (гаранти) поручитель зобов'язуєть­ся перед кредитором іншої особи відповідати за виконання останнім свого зобов'язання в повному обсязі або в частині.

Цивільно-правова відповідальність - це покладання на особу, від­повідальну за невиконання або неналежне виконання зобов'язання або за порушення іншого права, що охороняється законом, несприятливих май­нових наслідків, передбачених правовою нормою або договором. Пору­шення зобов'язання може виступати або у вигляді невиконання зобов'я­зання, або у вигляді неналежного виконання. Підставами виникнення від­повідальності є неправомірні дії боржника, пов'язані з невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Як загальна форма відповідальності виступає обов'язок боржника відшкодувати збитки, викликані невиконанням або неналежним виконан­ням зобов'язання. Для притягнення боржника до цивільно-правової відпо­відальності в формі відшкодування збитку необхідно, щоб порушення зо­бов'язання дійсно спричинило настання у кредитора збитків.

Під збитками згідно із законом розуміються витрати, здійснені кре­дитором, втрата або пошкодження його майна, а також не отримані ним прибутки, які кредитор отримав би, якби зобов'язання було виконане бор­жником належним чином. Для стягнення збитків кредитор повинен довести:

1) факт порушення зобов'язання;

2) наявність причинного зв'язку між допущеним порушенням і збит­ками, що виникли;

3) розмір збитків, що вимагаються.

У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання як міра відповідальності застосовується неустойка (штраф, пеня), яка може бути передбачена законом або договором.

Дата добавления: 2013-12-14