Попередники преси в давні часи

Лекція. Початки журналістики

1. Попередники преси в давні часи

2. Журналістика епохи Середньовіччя

3. Європейська рукописна журналістика

Масові інформаційні процеси мають, як відомо, професійну і непрофесійну основу. Деякі з них виникають стихійно в народному середовищі, інші організуються штучно, професійно. Мабуть, є сенс розглядати різні аспекти «високої» і «побутової» культури, адже зі співіснування цих двох регістрів культури і складається «єдина поліфонія історії» (Г. Кнабе).

Первинні форми збору, поширення інформації та її коментування дослідники пов’язують з історією Давнього Єгипту. Як засвідчує французький дослідник Фернанд Міттон, у Луврській колекції папірусів знайдено документ, датований 1750 р. до н. е. (епоха фараона Тутмоса ІІІ*, в якому міністр Размара коментує кілька статей якогось офіційного органу єгипетського уряду.

Посилаючись на Геродота й Міттона, П. Федченко висуває гіпотезу про існування рукописного єгипетського Палацового журналу. Вірогідність існування такого щоденника місцевих подій підкріплюється історіографічними писемними пам’ятками.

Становлення публіцистики й журналістики в античній культурі

Осмислення появи особливого виду художньої діяльності – мистецтва переконувати – неможливе без урахування агоністичного (від гр. – змагання, гра, бій, судовий процес* характеру грецької ментальності. Агоністика як фундаментальний принцип грецької культури зумовила не тільки посилення колективістських тенденцій, але й підняла на небачену висоту роль усного слова. Формується діалектика як мистецтво роздуму і риторика як мистецтво красномовства. Ораторство було невід’ємною частиною державної системи, а вміння володіти ораторською майстерністю стало визначною рисою образу «громадської людини», як ідеалу демократичної Греції. Становлення судової та юридичної системи, захист державності, усування порушників полісної ідеології через остракізм відбувалися на загальних зборах – віче (екклесіях*, де право слова мав кожний вільний громадянин.

Розвиток риторичного типу публіцистики зробив престижною професію логографа (той, що пише промови для інших* і супроводжувався становленням мистецтва створення епопеї (характеру*, теорії правдоподібності як типу аргументації, винаходом численних прийомів і фігур: «загальні місця», ентімема (риторичні силогізми*, софізми, енкоміея (хвалебна промова*, погос (гнівне обвинувачення*, іронія.

Заслуговує на увагу поява діалогу як форми філософської публіцистики (Сократ, Платон* і діатріби – жанрової форми філософсько-моралістичної «настанови». Їх підкреслена спорідненість з усною мовою («діатріба являла собою імітацію діалогу…» (С. Аверінцев* свідчить не тільки про історичну поєднаність, але й про певну невиокремленість слова усного й писемного для античної культури. Схожі приклади типологічної тотожності присутні в епідектичному красномовстві і жанрі «риторичної біографії». Сучасні дослідники жанру анекдоту звертають увагу на риторичність цього різновиду, який не може сприйматися як замкнений самодостатній текст і живе лише в діалозі, розмові.

Показові й факти масової апробації письмових текстів. Так, текст законів Солона можна було прочитати на табличках і обговорити на площі й навіть, звернувшись до Солона, внести певні зміни. Письмовий текст ще не набув статусу «останньої інстанції», це було те ж саме усне слово, викарбуване на камінні, дошці, мармурі. Як будь-який діалог, своїм спрямуванням на читача антична історіографія, епістолографія, публіцистика закладали основу майбутньої періодичності письмових текстів.

На відміну від грецького полісу, римська культура сприймалася як цивілізація індивідуальностей. Це зумовило пріоритет писемної культури. Звідси жанрове розмаїття історичних записів (скрижалі, фасти, анали, «Ефемеріди»*, активний розвиток літературно-публіцистичних форм (памфлет, сатира*. Змінюються форми передачі побутової та офіційної інформації. Особливе місце посідали римські афіші. «Corpus inscriptionum Latinarum» нараховує 120 тисяч написів.

Ці засоби інформування були достатніми для жителів Рима. Але ж велика територія Римської імперії вимагала нових форм комунікації. Функції інформаторів, як свідчать історичні документи, виконували довірені особи, або ж operarii. Такі приватні інформатори-репортери стежили за громадським життям і складали донесення патрону. Оскільки це були в основному декласовані елементи або ж вільновідпущені раби (а царина їх інтересів – чутки, скандали, плітки*, то їх професія не викликала особливої поваги. Інформаторів називали ремісниками, compilatio (крадіжник, плагіатор*.

Іншим джерелом інформації було приватне листування. Епістоли Цицерона і Цезаря, Горація й Овідія сприяли багатофункціональності жанрової форми листа. Варто відзначити, що суб’єктивність викладення матеріалу, непідвладність державній цензурі зробили епістолярну творчість аналогом газетного повідомлення. На це вказує й наявність особливого жанру відкритого листа – іn publico propositae, – текст якого розмножувався і вивішувався на стінах у людних місцях.

Створення офіційної газети пов’язане з ім’ям Гая Юлія Цезаря. Отримавши консульство, Цезар наказав складати і публікувати сенатські та народні щоденні відомості. Звертаємо увагу на принципову різницю між «Acta senatus» – протоколів сенату, які відправлялися в архіви і мали строго секретний характер, і «Acta diurna senatus ad populi» («Щоденні протоколи сенату і римського народу»*, «настінної газети» Цезаря, що поширювала інформацію про діяльність сенату серед населення Рима й усієї імперії.

Зміст «acta diurna» складали звіти про засідання сенату, промови, навіть зауваження окремих виступаючих, відомості про судові засідання. Крім того, в «aктaх» можна було прочитати про народження дітей у високопосадовців, про різні надзвичайні події. Наприклад, «під час захисту Тита Аннія Мілона з неба падали цеглини, що й занесено у відомості того року» (Пліній*. За часів імперії в газетах можна було прочитати про більш-менш важливі події міського життя: згадки про накази імператора, нові призначення, повідомлення про одруження.

Мова газети не відзначалася особливою правильністю. Зміни в абетці (за часів правління імператора Клавдія* відразу враховувалися переписувачами. Газета розповсюджувалася по-різному. Бажаючі могли переписати її з оригіналу, який вивішували в публічних місцях, Цицерон отримував «газету» з приватними листами. Крім того, в Римі існувала пошта і спеціальні раби – поштарі (talellarii* або ж гінці (publicani*, які розвозили римський вісник.

За вказівкою імператора Октавіана Цезаря зменшили обсяг офіційної інформації, значно розширили відділ пригод, які самі римляни називали «пустощами» (ineptiae*. А після імператора Августа газета (під назвою «Acta senatus at populi»* перетворилася в опис церемоній при дворі, дискредитувавши остаточно громадську просвітницьку функцію цезарівського видання. «Acta diurna» використовували як офіційний документ без огидливості та глузування, а нові «Acta senatus» стали об’єктом сатири.

Цікаво, що на той же період припадає й виникнення цензурних органів. Інститут цензури, як контролюючого органу, що формує склад сенату, було впроваджено у 443 р. до н. е. як наслідок дроблення патриціями консульської влади. Складання acta diurna входило до обов’язків квестора – представника громадської магістратури. Але разом з квестором до римської магістратури входили два цензори, обов’язком яких була перевірка складу общини, а також здійснення нагляду за громадською моральністю. Цензори переобиралися кожні п’ять років. Цією високою метою – забезпечувати морально-етичне здоров’я общини та держави – виправдовувалася не тільки поява цензури, але і її подальше існування.

Виникнення журналістики в Давньому Китаї

Початки писемної китайської журналістики більшість учених виводять зі збірки «Весна та осінь» (VII ст. до н.е.*. Звичай збирати інформацію в найбільш важливі пори року – весною та восени – мав розповсюджену практику. Крім того, існували офіційні бюлетені (дао*, що видавалися правителями у випадках важливих церемоній, тексти наносилися на бронзові вироби. Як вважає дослідник китайської журналістики Г. Сергєєв, ці документи (пізніше вони увійдуть до книги «Шуцзін»* використовували родові функції журналістики. Такі офіційні повідомлення, копії імператорських декретів стали змістом китайських газет періоду правління Танської династії (618-907 р. н.е.* – дібао, потім офіційно санкціонованих чжоубао (для всіх*, сяобао. Оскільки більшість підданих були неосвічені, то для них спеціально вивішувалися ілюстровані новини.

Що ж до цензури, то засобом формування та контролю суспільної думки ще у І ст. до н.е. була «Музична палата» (Юефу*, яка вивчала народні пісні, переробляла їх у потрібному напрямку, породивши особливу форму передачі інформації – через музичну епіграму, баладу. Крім того, до функцій «секретаріатів» імператорських урядів входило рецензування офіційних вісників.

Традиційність китайського національного менталітету, авторитарність влади гальмували поширення ксилографічного та книгодрукарського досвіду, затримавши незмінними періодичні видання майже до ХІХ ст.

Дата добавления: 2013-12-14