Валютний ризик та методи його мінімізації

Валютний ризик – це небезпека втрат, пов’язана з можливими змінами валютного курсу.

Розрізняють три типи валютного ризику:

– ризик валютних операцій – виникає тоді, коли зміни у валютних курсах відбуваються в період між моментом визначення величини доходу за результатами певної комерційної операції та моментом здійснення платежів в інозем­ній валюті;

– ризик перерахунків (балансово-валютний ризик) – компанії вимушені з урахуванням змін валютних курсів переоцінювати свої обліково-балансові позиції, виражені в іноземній валюті;

– економічний ризик (конкурентно-валютний ризик) – під впливом змін валютних курсів конкурентні позиції фірми на внутрішніх або зовнішніх ринках, їхня частка в структурі експорту чи імпорту змінюється, таким чином впливаючи на її конкурентоспроможність та, відповідно, фінансовий стан.

Система управління валютним ризиком охоплює такі блоки:

1) заходи з прогнозування валютних курсів;

2) економічна оцінка ризику, його масштабів і можливих втрат;

3) визначення методів і механізмів запобігання наслідкам валютного ризику або мінімізації втрат.

Серед методів управління валютним ризиком виділяють дві основні групи:

– хеджування;

– методи прямого страхування валютного ризику.

Хеджування – це мінімізація валютного ризику за позицією СПОТ шляхом відкриття протилежної строкової позиції у тому ж фінансовому інструменті з наступним її заліком (страхування ризиків за допомогою укладання строкових угод, тобто форвардних, ф’ючерсних, опціонних і угод типу своп).

Хеджування валютних ризиків здійснюється прове­ден­ням валютообмінних операцій до того, як відбудуться несприятливі зміни валютного курсу, або шляхом укладення угод, які дають змогу компенсувати збитки від таких змін за допомогою паралельних угод із валютою.

Хеджуються, зазвичай, ті ризики, за якими можливі великі втрати, а інші ризики залишаються непокритими. Це пов’язано з досить високими витратами хеджування на комісійні й опціонні премії. Проте необхідно враховувати, що зменшення цих витрат може спричинити значні збитки, пов’язані з великим ризиком. Тому банк має визначити чіткі критерії застосування хеджу та створювати належні страхові резерви, аби прорахунки не створили критичної ситуації.

Найпоширенішими методами страхування є форвардні угоди, валютні опціони та своп-операції.

Валютний своп – це операція, що поєднує купівлю чи продаж валюти на умовах СПОТ із одночасним продажем чи купівлею тієї ж валюти через певний термін на умовах форварду (це комбінація протилежних за напрямом конверсійних угод, перша з яких – поточна, друга – строкова, тобто угоди є на однакову суму, але з різними датами валютування).

Операції своп зручні для банків, оскільки не створюють непокритої валютної позиції – обсяги вимог і зобов’язань банку в іноземній валюті збігаються. Крім мотиву хеджування, операції своп використовуються для купівлі валюти для міжнародних розрахунків, диверсифікації валютних резервів, задоволення потреб клієнтів у валюті.

Найактивніше операції своп використовують центральні банки для тимчасового підкріплення своїх валютних резервів у періоди валютних криз і для валютних інтервенцій.

Свопи залежно від послідовності укладання угод купівлі-продажу поділяються на:

Ÿ своп-репорт;

Ÿ своп-депорт.

Своп-репорт – це продаж валюти на умовах СПОТ із одночасною купівлею на умовах “форвард”.

Своп-депорт – це купівля валюти на умовах СПОТ із одночасним продажем на умовах “форвард”.

Розрізняють ще так звані форвардні свопи – операція, яка здійснюється на підставі двох угод за курсом аутрайт.

У разі укладання свопа дата виконання ближчої угоди називається “датою валютування”, а дата виконання зворотної угоди – “датою завершення свопу”.

Операцію депорт записують так:

“6m USD/UAH b/s swap”,

тобто на умовах СПОТ куплено певну суму доларів США за грив­ні й одночасно продано за курсом аутрайт на шість місяців (b/s – купівля/продаж).

Запис операції репорт такий:

“6m USD/UAH s/b swap”,

тобто продано певну суму доларів США за гривні за курсом СПОТ і одночасно куплено за курсом аутрайт із поставкою за шість місяців.

Стандартні терміни укладання угод типу своп – від шести місяців до року (є випадки і до п’яти років). Своп використовується як інструмент рефінансування центральними банками. Ця операція також розповсюджена між центральними банками різних країн, де набуває форми взаємного кредитування центральних банків. З такою метою 1969 р. створено багатосторонню систему обміну валют на базі використання операцій своп через Банк міжнародних розрахунків у Базелі (Швейцарія).

Останнім часом поняття валютних свопів трактується дуже широко, оскільки під час укладання угод більше уваги приділяється не власне валютним курсам, а різниці в їхніх відсоткових ставках. Тому під час здійснення угоди своп на практиці найчастіше не постачаються обумовлені суми, а ведеться розрахунок компенсаційних платежів. Покупець, котрий купив вимогу з вищими процентними ставками, сплачує контрагентові компенсацію, яка визначається як різниця у відсоткових ставках. Поява нових видів свопів і розрахунків за ними пов’язана з тим, що валютні свопи мають симетричну структуру ризику, тобто у разі укладення угоди є однакова імовірність виникнення збитків чи прибутків, а мета хеджування полягає саме в тому, щоб певним чином розподілити цей ризик між контрагентами.

Валютний опціон – своєрідна форма строкової угоди двох сторін – продавця і власника опціону, внаслідок якої власник опціону отримує право (але не зобов’язання) купувати у продавця опціону або продати йому заздалегідь визначену суму валюти в обмін на іншу валюту за обумовленим курсом (ціною виконання опціону).

Отже, власник опціону має право вибору: реалізувати опціон чи відмовитися від цього, залежно від того, наскільки сприятливими для власника опціону будуть коливання ринкового курсу. В обмін на це право покупець опціону сплачує продавцеві премію, і нею ризик покупця опціону обмежується. Премія встановлюється як сума за одиницю валюти або як процент від суми угоди. Вона сплачується у момент продажу угоди і залежить від суми опціону, виду валюти і терміну виконання, СПОТ-курсів та ціни виконання. Прибутки покупця нічим не обмежені, а його ризик обмежений величиною премії. Ризик продавця опціону знижується на величину премії, але його збитки не обмежені нічим. Опціони також, як форварди і ф’ючерси, належать до деривативів.

Опціони можуть реалізовуватися як на біржі, так і на неорганізованих ринках, тобто розрізняють біржові й позабіржові опціони. Виділяють також опціони кол і опціони пут.

Опціони кол – право купувати валюту для захисту від її потенційного подорожчання. Продавець опціону кол зобов’язаний продати власникові опціону обумовлену суму за визначеним курсом. Власник опціону кол очікує на зростання курсу.

Опціони пут – право продати валюту для захисту від її потенційного знецінення. Продавець опціону пут зобов’язаний купити у власника валюту. Власник опціону пут очікує на зменшення курсу.

Розрізняють також європейський і американський опціони.

Європейський опціон може бути реалізований тільки в день закінчення дії угоди.

Американський опціон – опціон, що дає право купувати чи продавати базовий актив у будь-який момент до закінчення терміну дії угоди. Продавець американського опціону ризикує більше, ніж продавець європейського, тому йому сплачується більша премія.

Для визначення доцільності реалізації опціону необхідно порівняти поточний валютний курс на день виконання опціону та ціну виконання опціону. Якщо СПОТ-курс нижчий від ціни виконання, то вигідно реалізовувати опціон пут. А якщо навпаки, то вигідно реалізовувати опціон кол.

Таким чином, розрізняють опціон із виграшем, опціон без виграшу і опціон з програшем.

Опціон із виграшем – це опціон кол із ціною виконання, нижчою від поточного ринкового курсу, й опціон пут із ціною виконання, вищою, ніж поточний ринковий курс.

Опціон є безвиграшним, коли ціна виконання і ринковий курс збігаються.

Опціон із програшем – це опціон кол із ціною виконання вищою, ніж поточний ринковий курс, і опціон пут із ціною виконання нижчою від поточного ринкового курсу.

На рисунку відображено ситуацію з купівлею опціону кол. Як бачимо, реалізація опціону буде невигідною до точки 3, і власник цього опціону матиме збитки в розмірі премії. Починаючи з точки 3 за подальшого зростання ринкового курсу власник опціону відшкодує собі частину премії, а в позиції 5 – увесь розмір премії, що він заплатив продавцеві. Наступне збільшення курсу дасть змогу власникові опціону отримати прибуток, розмір якого нічим не обмежений.

Отже, на відміну від ф’ючерсних контрактів, опціони покликані обмежити ризик, пов’язаний із несприятливим розвитком курсів валют, зберегти при цьому шанси на отримання прибутку у випадку їхнього сприятливого розвитку.

До методів прямого страхування валютних ризиків належать:

Ÿ кредитування в іноземній валюті;

Ÿ маніпуляція термінами платежу за контрактом;

Ÿ дисконтування векселів;

Ÿ лімітування;

Ÿ вибір форм міжнародних розрахунків і мультивалютні застереження (вибір валюти платежу);

Ÿ створення страхових резервів у іноземній валюті.

Для своїх клієнтів банки разом зі страховими компаніями пропонують таку послугу, яка є страхуванням курсового ризику за угодою валютного кредитування (клієнт може застраху­ватися від підвищення курсу валюти, в якій видано позику). Страховий випадок настає лише в разі різкого підвищення курсу (наприклад, понад 10 %). Для позичальника це означатиме, що він повинен повертати кредит за завищеним курсом, а страхова компанія компенсуватиме збитки позичальникові в тій частині, яка перевищуватиме 10 % зростання курсу.

Маніпуляція термінами платежу передбачає застосування дострокових виплат при очікуванні підвищення курсу валют і затримку платежів через очікування зниження курсу. Проте застосування цього методу обмежується умовами контракту.

Дисконтування векселів у іноземній валюті полягає в купівлі банком тратти (переказного векселя) та перебиранні ризику валютних коливань та ризику неплатоспроможності боржника. Клієнт може отримати суму боргу до настання терміну платежу, але з певною знижкою. Дисконтування подібне за змістом до форфетування – передача права вимоги боргу в іноземній валюті в обмін на негайну сплату банком відповідної суми в національній валюті.

Одним із поширених є метод управління валютними ризиками через лімітування. Лімітування передбачає обмеження обсягів валютних операцій із країнами, контрагентами, клієнтами за певними видами інструментів. Лімітування можна вважати своєрідним методом уникнення ризику, хоча дія його обмежена, проте, підсилена іншими інструментами, може позитивно впливати на рівень ризику.

Застосування методів управління валютними ризиками має ґрунтуватися на щоденному ретельному аналізі валютного ринку. Для цього використовується фундаментальний і технічний аналізи. Фундаментальний аналіз ґрунтується на відстежуванні макроеко­номічної ситуації в країнах-емітентах валют і здійсненні довго­строкового прогнозування. Технічний аналіз ґрунтується на застосуванні новітніх програмних продуктів, що використовують математичні моделі випадкових величин. Технічний аналіз дає змогу передбачити короткострокові зміни курсу. Отже, необхідно застосовувати ці методи аналізу паралельно для отримання ліпшого результату.

Дата добавления: 2013-12-14