Своєрідність філософії Стародавніх Індії та Китаю

ПРИКЛАД

ВИД ПРАВОЇ ЧАСТИНИ 3

Розв’язати рівняння

ПРИКЛАД

ВИД ПРАВОЇ ЧАСТИНИ 2

Розв’язати рівняння

ПРИКЛАД 2

Розв’язати рівняння

Підставляємо похідні в рівняння

ПРИКЛАД 1

Лінійні диференціальні рівняння 2-го порядку з постійними коефіцієнтами та спеціальною правою частиною

Приклади

ПРИКЛАДИ

Корені комплексні

Корені кратні

Характеристичне рівняння

Лінійні однорідні диференціальні рівняння 2-го порядку

1. Корені дійсні:

Види правої частини:

Філософія як система поглядів на світ вперше з'явилася в Стародавніх Індії та Китаї в кінці II на початку І тисячоліть до н. є. Специфіка розвитку суспільних відносин цих держав спричинила формування своєрідних рис філософії Індії та Китаю.

Зокрема, кастовий устрій в Індії та чиновницько-бюрократична система в Китаї зумовили збереження і подальше поширення традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні та розвитку перших філософських течій.

Це згодом проявилося в тому, що у світогляді східних країн набула переваги релігійно-етична проблематика над науково-теоретичною.

Своєрідність філософії Стародавніх Індії та Китаю проявляється також у специфічному розумінні картини світу. Природа тлумачиться в основному не як предмет теоретичного дослідження, а як об'єкт релігійно-морального аналізу. Вчення про світ розгортається як варіація і продовження етичного вчення про людину. Філософи відшукують в бутті не природні причинно-наслідкові зв'язки, а всесвітній моральний світопоря-док (типу індійської карми), який визначає життєвий шлях та долю людини.

У філософії цього часу можна спостерігати різні школи і напрямки матеріалістичного та ідеалістичного характеру. Так, у староіндійській письмовій пам'ятці культури "Ведах" (буквально — "знання") знаходимо релігійно-ідеалістичні положення, в яких сили природи сприймаються як божества, розвивається вчення про слабкість людини перед цими силами. Поряд із цим у "Ведах" і, особливо, в коментарях до них — "Упанішадах" (таємне вчення) — намічається матеріалістичне тлумачення навколишньої дійсності, відчувається пошук, прагнення до відкриття істини в речах, явищах.

У VIII—VII ст. до н. е. в Індії значного поширення набув матеріалістичний напрямок локаята (від "лока" — цей світ). Прибічники цього напрямку заперечували потойбічний світ і вважали своїм завданням вивчення земного, реально існуючого світу, що оточує людину. Локаятики критикували релігійні положення "Вед", прагнули довести відсутність божественного світу, заперечували існування і пекла, і раю, стверджували, що душа людини існує разом із тілом і помирає зі смертю людини. Закликали до повнокровного щасливого життя на Землі, а не десь у божественному світі.

Різновидом філософії локаята був досить поширений напрямок чарвака ("чар" — чотири, "вак" — слово). Його прибічники виступали проти ідеалізму і релігії в різні періоди історії Індії. Чарваки вважали, що все у світі складається з чотирьох елементів — вогню, повітря, води і землі. З таких матеріальних часток складаються і живі істоти, в тому числі і людина. Розмаїтий світ речей є багатоманітною комбінацією цих незмінних, вічно існуючих елементів.

Питання про відношення свідомості до матерії чарваки вирішували наївно-матеріалістично. Свідомість вони розуміли як властивість, що належить тілу. Але в елементах, взятих нарізно, свідомості немає — вона виникає в результаті поєднання всіх чотирьох елементів у людському тілі.

У VI—V ст. до н. е. поширюється йчення вайшешика (від "вішеша" — особливість). Вайшешики, відомі насамперед як просвітителі, вважали, що причиною страждань людей є незнання ними сутності навколишнього буття. Тому метою своєї філософії вони вважали позбавлення людей від страждань через поширення істинних знань про світ.

Згідно із вченням вайшешиків світ складається з якісно різнорідних і найдрібніших часток — ану. Всі об'єкти фізичного світу виникають з цих атомів. Самі ану вічні, нестворювані і незнищувані, але об'єкти, що виникли з них, минущі, мінливі і непостійні. Ану відрізняються один від одного не лише якісно, а й кількісно, своїми розмірами і формою. У філософії вайшешика розвивалися елементи теорії відображення, логіки.

На цей період (VI—V ст. до н. є.) припадає виникнення релігійно-філософського вчення буддизму. На ранній стадії свого розвитку буддизм розглядає весь світ як єдиний потік, що складається з окремих елементів — фізичних і психічних дарм,які перебувають у постійному процесі змін. Так в природі відбуваються безкінечні переміни, вічне виникнення і знищення. Буття — це безперервне становлення. Така панівна думка раннього буддизму.

Пізніше буддизм абсолютизує ідею відречення від життя, самозаглиблення у свій внутрішній світ. Згідно з буддизмом, шляхом самоспоглядання і самозаглиблення можна вийти з неспокійного, хвилюючого океану буття і досягти вічного блаженства — нірвани. Цей бік буддизму був надзвичайно зручним засобом підкорення мас з боку панівної верхівки. Адже, змальовуючи життя безперервним потоком страждань, буддизм закликав не до полегшення реальних страждань, а до знищення їх лише у думках.

У Стародавній Індії набула поширення і посилення одна з крайніх форм ідеалізму містичного спрямування — школа йоги. Це релігійно-містичне вчення відшукувало засоби "приборкання думки", тобто засоби абстрагування (відвернення) думок від усіх предметів чуттєвого світу і зосередження такої "очищеної" думки на самій собі. У стані такого глибокого трансу людина немовби усвідомлює відмінність свого "я" від світу, звільняється від нього. Цій меті зосередження думки слугують різні пози і положення тіла, контроль за диханням тощо.

Історія філософської думки в Стародавній Індії свідчить про значне розмаїття та багатство філософських ідей, на характеристиці яких в такому короткому викладі ми не можемо зупинитися більш детально.

Попри всі відмінності релігійно-філософських вчень Індії, є певні загальносвітоглядні уявлення індійської культури, що відображенні тією чи іншою мірою у більшості цих вчень. До них можна віднести:

а) розуміння предметно-чуттєвого світу як повної ілюзії, видимості, справжньою ж реальністю вважається споконвічна і безособистісна сила, божественний Абсолют (уявлення про особистого Бога-творця у світоглядній традиції Індії зустрічається дуже рідко);

б) вчення про сансару, тобто про переселення і перевтілення душ, про вічний кругообіг життя;

в) ідея карми, кармічного закону - закону обумовленості життя людей та їх перероджень сукупністю добрих і поганих вчинків у попередніх існуваннях;

г) ідея кастового поділу суспільства, тобто уявлення про належність кожної людини від народження до одного з чотирьох прошарків населення, представники яких об’єднуються за спільною професійною діяльністю.

Водночас індійська філософія мала свої особливості:

1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

2. Своєрідність ставлення до Вед.

3. Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

5. Народження логіки.

6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

7. Обґрунтування ідеї активно-діяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, тілесного і духовного, свідомості і матерії.

Значний внесок у розвиток філософської думки зробили мислителі Стародавнього Китаю. Подібно індійській,китайська філософія була тісно пов’язана з міфологічними уявленнями минулого, які збереглися у стародавніх книгах китайської освіченості і які (передфілософія) їй передували.

Передфілософія. Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається вже в VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: “І-цзін” (“Книга перемін”), “Шу-цзін” (“Книга історії”) “Ші-цзін” (“Книга пісень”), “Лі-Цзін” (“Книга ритуалу”), “Чунь-цю” (“Весна і осінь”) і “Юe-цзін” (“Книга музики”). Остання згодом була втрачена, а перші 5 (“У-цзін” – “П’ятикнижжя”) разом з 8-ма іншими пізніше склали конфуціанський канон (“Тринадцятикнижжя”).

У цих класичних книгах містяться уявлення про світ і людину, перші спроби їх філософського осмислення, зокрема, осмислення проблем єдності й різноманітності речей, дії протилежних сил у єдиній субстанції, природної закономірності, природності людської душі і свідомості. Так, у “Книзі перемін” розвивається ідея про 5 першоелементів (метал, дерево, вода, огонь, земля), дається тлумачення понять, які стали вихідними для всієї китайської культури і визнавалися практично всіма філософськими системами Стародавнього Китаю (“інь”, “ян”, “дао”).

Світ, згідно з китайськими уявленнями, є вічною боротьбою двох протилежних сил. які не тільки заперечують, але й взаємодоповнюють одне одного. Одна сила потенційно містить іншу і на вищому ступені свого розвитку може перетворитися на свою протилежність. Ян - символ неба, енергії, світла, це є активний, чоловічий початок світу. Інь - символ землі, матерії, це темна сторона світу, жіночий початок, якому належить пасивна роль. Інь і ян пронизують все суте - небо, землю і людину. Від гармонії і рівноваги між ними залежить порядок у Піднебесній, спокій, мир і злагода на землі, успіх, благополуччя і здоров’я людини. Взаємозалежність і взаємопроникнення цих двох сил називається дао (дослівно - “шлях”) - єдиний світовий закон, божественна основа всіх речей.

Школи. В класичний період (V-II ст. до н.е.) у давньокитайській філософії сформувалося шість основних шкіл: даосизм, конфуціанство, моїзм, фацзя, мінцзя, іньянцзя. Найвпливовішими з усіх вчень стали конфуціанство і даосизм - два протилежні полюси світобачення китайців. У культурі Китаю вони нерозривно пов’язані між собою, як iнь і ян У різні часи своєї історії китайська культура тяжіла до однієї чи іншої філософської традиції, тому можна говорити про переплетення у китайському суспільстві конфуціанських ідей з даоськими. Конфуціанство панувало у сфері соціально-сімейних стосунків, воно стало офіційною, державною ідеологією та релігією Китаю. В інтимних глибинах людської душі головне місце належало даосизму.

Стародавні пам'ятки китайської культури "Книга перемін", "Книга про гармонію тьми" та ін. (IX—VIII ст. до н. є.) свідчать, що в цей період відбувалась боротьба між наївно-матеріалістичним, ідеалістичним та містичним розуміннями природи. У цих книгах висловлювалися думки про те, що світ предметів є не що інше, як різноманітні сполучення п'яти першоелементів світу: заліза, дерева, вогню, води і землі. Але ці думки були непослідовними, суперечливими, що знайшло своє відображення в розвиткові таких течій, як конфуціанство, даосизм, моцзя та ін.

Засновником конфуціанства був видатний мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій (551—479 pp. до н. е.). Конфуціанська філософія має чітко виражений етико-гуманістичний характер.

Основним поняттям цього вчення є "жень" (гуманність). Це моральний принцип, що визначає стосунки між людьми в суспільстві та в сім'ї. Він пропагує повагу і любов до старших за віком і за соціальним станом. Кожна людина повинна діяти відповідно до того становища, яке вона займає в суспільстві. Люди, вважав Конфуцій, мають бути взаємно великодушними, а також свято дотримуватися культу предків.

Принцип "жень" вимагає від правителів держав, щоб вони були людьми мудрими, подавали підданим приклад особистої високоморальної поведінки, піклувалися про них, як батько. Люди діляться на "шляхетних" і "низьких", одні покликані управляти іншими. Конфуцій вважав, що управляти — це означає ставити кожного на своє місце в суспільстві відповідно до положення, яке він займає. В цьому і полягає головна функція правителя.

Конфуцій також вважав, що кожна людина повинна по можливості вчитися і вдосконалюватися морально. Правителі зобов'язані виховувати і навчати народ, закликати його вчитися у досконалих людей.

У VI—III ст. до н. є. значного поширення набуло наївно-матеріалістичне і стихійно-діалектичне вчення даосизму (від "дао" — шлях, закон).

Даосисти критикували релігійні погляди, зокрема твердження про створення світу богом. Основна ідея даосизму зводиться до того, що життя природи і людей підкоряється не волі неба, богам, а закону "Дао". "Дао" — це закон самих речей і явищ. Він, як всезагальний закон, привносить порядок у хаос речей. "Дао" існує незалежно від свідомості і волі людини.

Основою світу є матеріальні частки "ці" (повітря, ефір). У процесі руху та розвитку матеріальних часток "ці" виникають жива матерія, тварини та людина. Народження, життя та смерть тлумачаться як процеси, пов'язані з матеріальними частками "ці", з їх накопиченням та розсіюванням.

"Ці" даосисти поділяють на дві групи — "тонкі" та "грубі". Людина, на їх думку, народжується в результаті з'єднання цих двох видів "ці". При цьому душа у неї складається з "найтонших", а тіло — з "грубих ці". Деякі даосисти вважали, що наитонші "ці" залишають людину після смерті і утворюють те, що люди називають "демоном" і "богом".

У даосизмі спостерігаються елементи стихійної діалектики. Визнавалося, що у світі немає нічого постійного, що все знаходиться в безперервному русі та розвитку. "Одні речі відходять, — стверджують даосисти, — інші приходять; одні розцвітають, інші в'януть; одні стають міцними, інші хиріють; одні з'являються, інші руйнуються".

Закономірним у розвитку речей, на думку даосистів, є те, що кожна річ, досягнувши певного ступеня розвитку, перетворюється у свою протилежність: "неповне стає повним, криве — прямим, пусте стає наповненим, старе змінюється новим" і т. д.

Прибічники даосизму поширювали своє вчення про "дао" і на сферу суспільних явищ. Всі нещастя в житті народу спричиняються тим, що правителі порушують природний закон "дао".

Обмеженістю представників даосизму було те, що вони не розуміли того, що люди не лише можуть і повинні пізнати сутність світу, його "дао", а й, спираючись на пізнане, змінити природу і суспільство в потрібному їм напрямку. Вони зводили діяльність людини лише до пізнання "дао" як сутності світу і помилково вважали, що обов'язково зазнає невдачі той, хто втручається у природний хід подій, хто прагне підпорядкувати їх своїм інтересам.

Даосисти, по суті, пропагували пасивне ставлення людини до оточуючої дійсності. Правда, деякі з них виступали проти свавілля знаті та релігійних тверджень про потойбічне життя, закликали до задоволення своїх потреб у земному житті.

Слід зауважити, що в розумінні закону "дао" частина даосистів не були послідовними матеріалістами. Вони відривали "дао" від його основи — світу речей. "Дао" тлумачився вже як незаперечна воля богів. Ця тенденція спричинилася до виникнення у І ст. н. є. релігійної секти даосів, яка існує до нашого часу.

Особливості. Філософська думка Китаю мала свої особливості:

а) китайська філософія була малосистемна і в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї;

б) у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з проблемами житейської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням;

в) в цілому за формою і методами постановки проблем китайська філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем – цінніснозначимою і гуманістичною.

Дата добавления: 2013-12-14