Лекція 13

Тема 10: Культура Середньовіччя і Відродження.

(2 год.)

1. Історичні передумови формування середньовічної культури.

2. Характерні риси культури раннього Середньовіччя.

3. Роль релігії і церкви в середньовічному суспільстві.

4. Лицарська культура.

5. Народна селянська культура. Міська культура.

6. Мистецтво Середньовіччя.

Культура сучасної Західної Європи спирається на підґрунтя, що утворилося за тисячоліття від кінця V до початку ХІV століття (на півночі Європи – до середини ХVІІ ст.). В історичній науціза цим періодом закріпилася назва “середні віки”.

Середньові́ччя — період історії від У століття (руйнування Римської імперії і Велике переселення народів) до епохи Відродження та Реформації (кінець ХУ століття - початок ХУІ століття). За усталеною періодизацією раннє середньовіччя швидше відбулося у Західній Європі, аніж у Східній (близько ІХ-ХІ ст.).

Термін «середні віки» виник в Італії в XIV—XVI ст. в колі істориків і літераторів, передових людей свого часу. Вони схилялися перед культурою Давньої Греції і Давнього Рима старалися відродити її. «Середніми віками» вони назвали час між античністю і своєю епохою. Середні віки в сучасній періодизації всесвітньої історії охоплюють час від краху Західної Римської імперії в V с. н. е. до епохи Великих географічних відкриттів (рубіж XV—XVI ст.). Потім в Італії зароджується перехідна культурна епоха — Відродження, що охоплює кінець середньовіччя і початок Нового часу.

Соціально-економічний лад середньовіччя в Західній Європі схематично можна змалювати таким чином. На розвалині Західної Римської імперії виник ряд часом дуже великих (як, наприклад, імперія франків часів Карла Великого), але неміцних ранньофеодальних монархій. Основа економіки — сільське господарство. Спочатку всі землі належали королеві. Він розподіляв їх між своїми васалами — феодалами (феод — назва наділу), які служили в його війську. Феодали, в свою чергу, наділяли землею селян, що виконували повинності (панщина, оброк). Встановлювалися складні взаємовідносини між кріпосними селянами і добродіями, і всередині класу феодалів (принцип «васал мого васала — не мій васал»). Кожний феодал хотів розширити свої володіння, війни велися практично безперервно. У результаті королівська влада втрачала свої позиції, що вело до роздробленості. Селяни, що пригноблюються не припиняли боротьбу в різних формах — від втечі в міста до великих селянських воїн і повстань. Самостійні міські комуни, що виникли стають опорою королівської влади. З'являється новий клас — міська буржуазія (власне саме слово «буржуа» утворене від німецького «бург» — місто). Відповідно, виділяють і основні періоди:

· раннє середньовіччя (кінець V ст. — середина XI ст.);

· феодальна роздробленість (XI—XII ст.);

· централізація держав під королівською владою (XIII—XV ст.).

Оцінки культури середньовіччя як своєрідного етапу в розвитку людства традиційно суперечливі. Глибинні процеси становлення національної самосвідомості в західній Європі кінця ХVIII – початку ХІХ століття відкривали народам цього регіону їхнє величне минуле, пробуджували цікавість до середньовіччя та його культури. Найвидатніші представники літературної інтелігенції в цей час докладали великих зусиль, аби заохотити європейське суспільство до знайомства з культурою середніх віків.

Найважливішим наслідком уваги до проблем культури середньовіччя стало те, що літературно-філософська думка кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття вперше осмислила цю культуру як цілісне історичне явище, яке й далі впливало на культурні процеси тогочасної Європи.

Попри всі складності філософського осмислення феномена середньовіччя сучасна наука розглядає культуру середніх віків як історично закономірну складову частину розвитку людства. Культурна спадщина середньовіччя посіла значне місце в історії культури людства й позначилася на розвитку філософії, релігії, права, природничих наук. Особливо вагомими були досягнення літератури та мистецтва. Творчість митців середньовіччя залишила людству невмирущі художні цінності.

Початок добі середньовіччя поклала криза, що її переживав римський світ у ІІІ столітті. Передусім далася взнаки боротьба, яку вів Рим з провінціями і в які так і не зміг перемогти. Середньовіччя успадкувало цю боротьбу, на його культуру впливали процеси як об’єднання, так і уособлення різних частин Заходу, в ній відбилися, з одного боку, цілком щире бажання об’єднатись у християнській вірі, з іншого – не менш пристрасний потяг до національної самостійності.

В цей саме час починається й оте характерне для середній віків змішання народів, що надало культурі середньовіччя особливого колориту. У ІІІ столітті римські імператори мусили визнати варварів, приймаючи їх до війська або дозволяючи їм як конфедератам чи союзникам селитися на окраїнах імперії.

Не можна оминути також іще однієї обставини, яка великою мірою вплинула на формування середньовічної культури. Більшість варварських народів на довгому шляху міграції (“велике переселення”), що призвів у Західну Європу, в результаті контактів з різними цивілізаціями, збагатили свої ремесла, мистецтво, звичаї. Чимало з них прийняли християнство.

Термін “середні віки” з’явився в Європі в ХV ст. і набув широкого вжитку, охоплюючи своїм змістом період від античності до Новітніх часів. Це була епоха зі своєю, не схожою ні на яку іншу систему культурних цінностей, епоха, яка виникла в хаосі великого переселення народів і залишила значний слід у культурному розвитку людства. Системоутворюючим чинником культури європейського середньовіччя стало християнство у формі католіцизму. Ідея Бога займає центральне місце. Основним принципом упорядкування світобудови стала ієрархія різних її рівнів. Верхній рівень – це світ небесний, нетлінний, вічний. Потім іде світ земний – мінливий, недосконалий, підпорядкований занепаду і зникненню. Згідно з цією уявою, час земного життя людини і всього людства постає лише відблиском безконечного “небесного світу” та вічності “майбутнього віку”, а тому є замкненим у собі і конечним.

Своєї довершеності “середньовічна картина світу” досягла в Х-ХІІ ст.. Уява про світ носила описовий і багато в чому фантастичний характер. У цілому світ для середньовічної людини обмежувався видноколом її існування, в центрі якого була рідна домівка. Все, що було за її межами, сприймалося як “чуже” і “вороже”. Сталість у просторі стає своєрідною нормою людського життя. Людина повинна була жити там, де вона народилася. Все, що порушувало або не вписувалося в цей ідеал, сприймалося як антисоціальне. Такі життєві норми сприяли укоріненню у свідомості середньовічної людини недовіри до всього чужого і незрозумілого.

Внаслідок варварських навал занепала система торгівлі, міста. Економіка згасала, бо не було товарообміну, існували згідно законів Римської імперії стабільні спадкові професії. Існував юридичний партикуляризм – уособлення права. Для кожної етнічної групи існували різні закони. Вся культура Західної Європи перебувала під впливом католицької церкви – зверхність над світською владою у релігійному, політичному, соціальному аспекті. Програми до шкіл затверджувались католицькою церквою. Після школи здібні учні поповнювали ряди церковної ієрархії. У школах почала вивчатися філософія. Проте ці науки за церквою не повинні були відволікати від вивчення Святого письма. Блаженний у своєму творі “Сповідь” відтворив любов до Бога, а також “страх Божий”, він боровся проти язичництва. “Бог має істинне буття” – стверджує Платон, за якого зароджується неоплатонізм. За цих філософів Середньовіччя мало моральну досконалість. Бог, світ, людина пов’язані між собою.

У той же час почала формуватися схоластика як провідна течія філософської думки феодального суспільства. Головною проблемою, якою займалася схоластика, було питання співвідношення знання та віри. Висувалась теза про зверхність віри стосовно розуму. Увага до внутрішнього віту людини, вже не була надбанням лише літератури та філософії, вона проникала в сам процес богослужіння. Немало священнослужителів почали проголошувати свої проповіді мовою схвильованою, пристрасною, прагнучи не лише донести до віруючих слово Боже, а й пробудити душі..

Покровителем наук і мистецтв вважався Кассіодор. Його основний твір “Варії” – традиції Риму. Світила медицини: Гіппократ, Гален та ін. Ієрарх католицької церкви говорив, що блаженний той, хто знаходить мудрість від Бога. Утворився жанр церковної літератури – агіографія, яка пояснює долю душі після смерті.

Саме в цей час формується загальноєвропейський художній стиль, якому французькі археологи дали назву “романського”. Характерною рисою Романки було пробудження інтересу до людської особистості.

У той же час були зроблені перші літературні записи середньовічного епосу та героїчних пісень. “Пісні про Роланда” та “Пісні про мого Сіда”, які мали європейський резонанс і являли собою одну з вершин західноєвропейської середньовічної культури. “Пісня про Роланда” (1100 р.) є одним з найвизначніших творів фр. епосу, який складається із 4002 віршів. Вся оповідь пройнята ідеєю релігійної боротьби з мусульманами і особливою місією Франції в цій боротьбі. Водночас в поемі відобразились і соціально-політичні суперечності, характерні для феодалізму Х-ХІ ст..

Вершиною іспанського народного епосу стала “Пісня про мого Сіда”. Головний герой поеми Руй Діас відіграв значну роль у звільненні Іспанії від маврів, став її національним героєм.

Саме в цей час Європа захоплювалася романами В.Гюго “Собор Паризької Богоматері”, Вальтера Скотта та ін. Вони надали образові Середньовіччя ареолу романтичної фантазії й таємничості.

Сучасна наука розглядає культуру середніх віків, як складову частину розвитку людства. Культура цього часу позначилася на розвитку філософії, релігії, права, природничих наук. Особливо вагомими були досягнення літератури та мистецтва. Творчість митців залишила людству невмирущі художні цінності.

Для середньовічної культури характерні дві ключових відмітних ознаки: корпоративність і домінуюча роль релігії і церкви. Середньовічне суспільство, як організм з кліток, складалося з безлічі станів (корпорацій). Людина по народженню належала до одного з них і практично не мала можливості змінити своє соціальне положення. З кожним станом були пов'язані своє коло політичних і майнових прав і обов'язків, наявність привілеїв або їх відсутність, специфічний уклад життя, навіть характер одягу. Існувала сувора корпоративна ієрархія: два вищих стани (духовенство, феодали — землевласники), потім купецтво, ремісники, селяни (останні у Франції були об'єднані в «третій стан»).

Могутнім об'єднуючим чинником в таких умовах виступали релігія і церква. Визначальна роль християнської релігії і церкви у всіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Весь світогляд людини середніх віків був теологічним.

Основи офіційного церковного світогляду середніх віків були закладені на рубежі IV—V ст. в працях Августіна, згодом прирахованого до образу святих. Він розробив вчення про «божественну благодать», згідно з яким церква є посередником між богом і людьми.

Політичний вплив папства розповсюджувався на всю Європу. Дуже довго тільки папа призначав єпіскопів у всі країні. Церква широко використала систему покарань (в тому числі проти правителів): «відлучення», що ставило людину поза церквою, «анафему» — урочистий публічний переказ прокляттю, «інтердикт» — заборону відправляти культ на цілій території і інші. Обрання Папи з XI с. стало проходити на особливих зборах кардиналів, без найменшої можливості втручання світської влади. Приблизно третина всіх орних земель в Європі належала церкві, всі держави виплачували «десятину» (десяту частину податків, що збираються) на її користь. У католицькій церкві до Х с. встановлюється звичай безшлюбності (целібата) духовенства. Цей звичай тісно зв'язав стани феодалів і духовенства: в сім'ях феодалів старший син звичайно успадковував земельну власність, а другий ставав священиком.

Особливу роль в поширенні впливу церкви грали монастирі. Вони виникли в III ст. в Єгипті і являли собою спочатку поселення відлюдників (від грецького «чернець» — відлюдник). Монастирі в Європі стають і великими землевласниками, і центрами багатогалузевих господарств, і укріпленими фортецями, і вогнищами культурного життя. При монастирях організовувалися скрипторії — спеціальні майстерні для переписування книг. Школи протягом раннього середньовіччя відкривалися тільки при церквах і монастирях. Поступово складається шкільна програма. Вона не мінялася потім віками. У неї входили «сім вільних мистецтв»: три ввідні дисципліни — «трівіум» — граматика, риторика (оволодіння красномовством), діалектика (оволодіння правильним красномовством, тобто формальна логіка); чотири дисципліни вищого циклу — «квадріум» — арифметика, геометрія, астрономія, музика.

Більшість населення середньовічної Європи складали селяни. Ще з варварських часів зберігаються і розвиваються народні усні епічні твори — «Гімн про Нібелунгів», «Гімн про Роланда» — але записують і обробляють їх вже освічені люди. У народному середовищі відбувається формування національних мов пізніше вони витісняють латинь з професійної літератури. Подібними контрастами багаті середні віки.

Народна селянська культура послужила одним з найважливіших джерел прогресу середньовічної культури, що почався в XI ст. і що виразився в складанні міської культури. У XI ст. в Європі відбувається швидке зростання міст. Їх населення складалося з найрішучіших та найбунтівніших елементів суспільства. Нові види занять — торгівля, ремесло — вимагали активності, обачності, породжували раціоналістичний підхід до життя. Городяни об'єднувалися в комуни, що мали органи самоврядування. Важливим елементом підйому культури в XI—XIII ст. було розширення освіченості, вихід її за межі винятково духовенства. Організація міського життя диктувала потребу в грамотних людях. Збільшується кількість шкіл, з'являються міські, церковні, а також приватні школи. Поступово виникає їх спеціалізація. Наприклад, у Болоньї були юридичні школи, в Солерно — медичні, визнаним центром філософії вважався Париж.

Якісно новий етап в розвитку системи освіти — виникнення вищих учбових закладів. У XII—XIII вв. виникають університети (від латинського «универсум»- загальність, сукупність). Багато в чому типова організація Паризького університету. Він отримав королівську грамоту в 1200 р. У його склад входили викладачі, що вчаться, а також книготорговці, посильні, аптекарі, навіть шинкарі. Викладачі об'єднувалися в особливі організації — факультети (від латинського «здатність», здатність викладати який-небудь предмет). У Паризькому університеті їх було чотири: один «молодший», на якому навчали читанню, письму і вивчали «сім вільних мистецтв», і три «старших» — медичний, юридичний і богословський. Викладачі вибирали розділ факультету — декана. Учні — студенти — слухали і записували лекції, брали участь в диспутах. До XV ст. в Європі було вже 60 університетів.

Пожвавленням інтелектуального життя в XI—XIII ст. виявилося в розгортанні філософських суперечок. Середньовічна філософія отримала узагальнене позначення — схоластика. У схоластиці складаються і борються декілька напрямів. Однією з перших була дискусія між номіналістами і реалістами. Найвизначнішим представником офіційної церковної схоластики був Фома Аквінський.

З літературних жанрів з міською культурою пов'язаний розквіт латино мовної літератури. Її яскраве явище — лірика вагантів. Популярні були твори сатиричних жанрів на народних мовах.

Про формування певного художнього стилю можна говорити приблизно з Х ст. Тоді вже виразно проступала особливість середньовічного мистецтва — провідна роль у ньому належить архітектурі. Саме вона відображає основні естетичні ідеї, диктує вигляд живопису, скульптури, є основою синтезу мистецтв.

Стиль західноєвропейського мистецтва Х — XII ст. отримав назву «романський». Він виник у монументальній кам'яній архітектурі, а в той час всі кам'яні споруди називалися римськими (Roma — Рим), на відміну від варварських — дерев'яних. На формування нового стилю вплинули і рівень будівельної техніки того часу (значний практичний досвід був накопичений, але складні інженерні прийоми не використовувалися), і реалії політичного життя (провідна роль церкви, зміцнення земельних володінь феодалів, безперервні війни).

Найхарактерніші для романського мистецтва типи споруд — замок (укріплене житло феодала) і храм, також дуже міцний зовні. Основою планування романського храму стала римська базиліка (в перекладі — «царський будинок») — обширне прямокутне приміщення, розділене поперечними перегородками на декілька зал — нефів. Стіни були масивними, важкими, вузькі вікна розташовувалися високо над землею. Приміщення прикрашали скульптурою і фресками. Для романського живопису характерні дуже яскраві, контрастні кольори.

Усією Європою живим відгомоном середньовіччя залишаються рицарські замки, від одних збереглися тільки мальовничі руїни, але немало вистояло і залишилося майже незайманими. У XII—XV ст. зростання міст, комплекс нових явищ духовного життя, побутового укладу, технічний прогрес привели в художній сфері до виникнення нового стилю — готики. Готичний стиль формується, як і романський, в архітектурі. Термін «готика» ввели в епоху Відродження, виражаючи своє відношення до варварської, як тоді прочитали, архітектури середніх віків (готи — назва одного з варварських племен).

Найяскравіші готичні пам'ятники — міські споруди: ратуші і, головне, собори. У ратуші концентрувалася ділова, практична частина управління містом. Осереддям же всього суспільного життя був собор. Крім основного призначення — проведення богослужіння — тут читалися лекції, проходили містерії — театралізовані уявлення на біблійні сюжети, укладалися особливо важливі договори. Собори будувалися на замовлення міських комун. Собор часом бував так великий, що його не могло заповнити і все населення міста. Готичний собор Паризької Богоматері панує навіть над сучасною столицею Франції.

Головна зорова особливість готичної архітектури — спрямованість будівлі угору. Готичні собори залишають відчуття легкості, легкості при своїй запаморочливій висоті.

Епоха Відродження — період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці XIII століття, зайняв в більшості європейських країн XIV—XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII століття. Термін «Відродження» першим почав вживати Джорджо Вазарі — італійський художник XVI століття. Він хотів підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій. Серед вчених тривають дискусії про основні риси, сфери поширення, періодизацію культури Відродження. Серед інших обговорюється, зокрема, і питання про те, чи є Відродження суто європейським явищем (можна зустріти міркування про китайське, японське Відродження тощо).

За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов'язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу. Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей.

Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів, пам'ятників мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея «гріховності» людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм («антропос» грецькою — людина). Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури — всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями.

Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації — общини в селі, цеху в місті і ін. Ідеалізованим вираженням раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої людської особи і всього того, що з нею пов'язано. Це мало безперечно прогресивне значення.

У тісному зв'язку з економічними потребами розвиваються в XIV—XVI ст. наука і техніка. Народжується наука в сучасному розумінні — наука як новий спосіб пізнання світу. Характерною рисою епохи стає відхід від середньовічної схоластики. Всіляко обґрунтовується необхідність вивчати природу не шляхом схоластичних міркувань, а за допомогою досвіду.

З розвитком торгівлі удосконалюється кораблебудування і морська справа. Використання компаса робить можливим тривалі плавання. Удосконалюються карти. Все це підготувало епоху Великих географічних відкриттів: 1492 р. — відкриття Америки Колумбом, 1498 р. — відкриття морського шляху до Індії Васко да Гамою, 1519—1522 рр. — кругосвітня подорож Магеллана. Ці та інші відкриття познайомили Європу з новими цивілізаціями, дали поштовх розвитку багатьох наук і в той же час змінили всю систему світової торгівлі, послужили передумовою виникнення колоніалізму.

Поява артилерії викликала зміни у військовій справі, вимагала складних математичних розрахунків, змінила систему містобудування.

Величезне значення мав винахід Йоганом Гутенбергом книгодрукування (біля 1445 р.).

Поступово нерозчленованість, характерна для древніх часів, починає змінюватися виділенням окремих галузей знань.

Великі зміни відбуваються в медицині.

Символом епохи Відродження, її найвищим злетом, безумовно, є мистецтво. Насамперед у мистецтві знаходив втілення новий гуманістичний світогляд. З інших особливостей мистецтва Ренесансу можна зазначити його світський (нецерковний) характер і активне використання наукових досягнень.

Відродження вміщує творчість найталановитіших майстрів: Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело.

Першими в повному розумінні гуманістами в італійській культурі були Франческо Петрарка і Джованні Бокаччо, які разом з Данте є творцями італійської літературної мови.

Література:

Гуревич А. Категории средневековой культуры. М.

Карсавин Л. Культура средних веков. К., 1995

Лирика вагантов. М., 1998

Хейзинга И. Осень Средневековья. М., 1988

Бернсон Б. Живописцы итальянского Возрождения. М., 1965

Бокаччо Дж. Декамерон. К., 1968

Вазари Д. Жизнеописания наиболее знаменитих живописцев, ваятелей и зодчих т. I-V. М, 1959-1971

Данте А. Божественная комедия. М., 1967

Дата добавления: 2013-12-14