Причини та наслідки інфляції

Як видно з рис. 6.1, за незмінної сукупної пропозиції, яку відображує крива AS, збільшення сукупного попиту від AD1 до AD3 викликає зростання цін від P1 до P3. Але слід звернути увагу на те, що в умовах різного рівня зайнятості реакція цін на однаковий приріст сукупного попиту є різною.

Припустимо дві протилежні ситуації. Перша ситуація: економіка знаходиться в умовах неповної зайнятості і тому має значні резерви виробничих потужностей. У такій ситуації випереджальне зростання сукупного попиту може викликати негайне збільшення сукупної пропозиції без підвищення цін або з незначним їх зростанням за рахунок тих галузей, які працюють в умовах, близьких до повної зайнятості. На рис. 6.1. цій ситуації може відповідати переміщення кривої сукупного попиту від положення AD ₁ в положення AD ₂ і зростання цін від P ₁ до P ₂. Друга ситуація: економіка перебуває в умовах повної (або наближених до неї) зайнятості, а тому її виробничі потужності повністю чи майже повністю завантажені. В такій ситуації надлишок сукупного попиту цілком або переважно трансформується в зростання цін, наприклад, від P ₂ до P ₃. Це пояснюється тим, що економіка не здатна збільшувати свої виробничі потужності, тобто нарощувати основний капітал, із такою самою швидкістю, як зростає сукупний попит.

Інфляція витрат — це таке зростання цін, яке виникає внаслідок збільшення витрат на одиницю продукції (середніх витрат), що супроводжується зменшенням сукупної пропозиції. Двома основними джерелами збільшення середніх витрат є підвищення цін на проміжну продукцію, тобто на матеріальні ресурси (сировину, паливо, електроенергію тощо) і збільшення номінальної заробітної плати, яке не супроводжується адекватним підвищенням продуктивності праці.

Якщо витрати на одиницю продукції збільшуються, то за заданих цін на цю продукцію прибутки підприємств — виробників зменшуються. Це примусить їх зменшити виробництво продукції, тобто скоротити пропозицію, що за незмінного попиту викликає зростання цін. Рисунок 6.2 унаочнює умови, в яких виникає інфляція витрат: Збільшення витрат на одиницю продукції переміщує криву сукупної пропозиції вліво вздовж нерухомої кривої сукупного попиту. Внаслідок цього ціни зростають від P ₁ до P ₂. При цьому, як правило, інфляція витрат супроводжується скороченням обсягів виробництва. Це означає, що інфляція витрат відбувається водночас із падінням виробництва, тобто відбувається у формі стагфляції.

Інфляція попиту та інфляція витрат відбуваються не лише автономно. За певних умов вони можуть знаходитися між собою у причинно-наслідковій залежності та викликати інфляційну спіраль «ціни — заробітна плата». Здебільшого вона започатковується зростанням цін у формі інфляції попиту. Реагуючи на підвищення цін, робітники примушують роботодавців підвищувати номінальну заробітну плату. Це викликає зростання середніх витрат на виробництво продукції, скорочення обсягів виробництва та зменшення сукупної пропозиції і, як наслідок, нове зростання цін у формі інфляції витрат. Така інфляційна спіраль продовжуватиметься, до поки номінальна заробітна плата буде адекватно реагувати на зростання цін.

Залежно від можливостей економічних суб’єктів передбачати (прогнозувати) майбутнє зростання цін розрізняють очікувану (прогнозовану) і неочікувану (непрогнозовану) інфляцію. Очікуваною є така інфляція, яку економічні суб’єкти передбачали на основі доступної їм інформації, неочікуваною — інфляція, яку економічні суб’єкти не передбачали. Фактична інфляція може збігатися з очікуваною, а може й відхилятися від очікуваної.

Відхилення фактичної інфляції від очікуваної зменшує ефективність рішень, які приймаються в економіці. Очікувану інфляцію можна заздалегідь врахувати і звести втрати від неї до мінімуму. Неочікувану інфляцію врахувати неможливо, а це завдає шкоди економічним суб’єктам, оскільки в обґрунтуванні своїх рішень вони враховували інфляцію очікувану.

Наприклад, очікуючи, що ціни зростуть на 5 %, робітники, домоглися підвищення номінальної заробітної плати також на 5 %, аби запобігти зниженню реальної заробітної плати. Але через неврожай, що не передбачався, ціни зросли на 8 %. Внаслідок цього реальна заробітна плата робітників тимчасово знизиться, до моменту нового підвищення номінальної заробітної плати.

Інфляційнім очікуванням відводять важливе місце в макроекономічному аналізі. Проте серед макроекономістів не існує єдиної думки щодо механізму формування інфляційних очікувань. У контексті цього питання найбільшої уваги заслуговують теорія адаптивних очікувань і теорія раціональних очікувань.

Згідно з теорією адаптивних очікувань економічні суб’єкти формують свої інфляційні прогнози лише на базі інформації про інфляцію, яка спостерігалася в найближчому минулому періоді. Такий механізм можна описати за допомогою формули

(6.3)

З формули (6.3) видно, що очікування відносно інфляції в прогнозному періоді дорівнюють інфляційним очікуванням в передпрогнозному періоді , скоригованим на помилковість прогнозу, що виявляється в процесі цього (передпрогнозного) періоду . Іншими словами, якщо в процесі передпрогнозного періоду фактична інфляція перевищує очікувану, то очікувана інфляція прогнозного періоду також перевищуватиме очікувану інфляцію передпрогнозного періоду. Але помилковість прогнозування в передпрогнозному періоді має враховуватися не один до одного, а згідно з коефіцієнтом корекції (g), який залежить від швидкості перегляду очікувань. Припускається, що інфляційні очікування корегуються швидко. Тому g близький до 1, а рівняння (6.3) спрощується до такого вигляду:

(6.4)

Отже, за цих умов інфляція, очікувана майбутньому періоді, дорівнює фактичній інфляції у попередньому, тобто минулому, періоді.

Механізм формування інфляційних очікувань, запропонований теорією адаптивних очікувань, може забезпечувати достатньо точне прогнозування лише в умовах стабільних темпів інфляції. Якщо темпи інфляції нестабільні, то використання рекомендацій цієї теорії може викликати певні відхилення фактичної інфляції від очікуваної.

Теорія раціональних очікувань спирається не на минулу інформацію, а на майбутню. Вона виходить з того, що економічні суб’єкти користуються достатньою інформацією про майбутні зміни в економіці і можуть її використати для формування прогнозів щодо всіх економічних змінних, у тому числі й цін. Зокрема, вони володіють інформацією про майбутні зміни грошової маси, реального ВВП та інших змінних, від яких залежить динаміка цін. Прихильники цієї теорії припускають, що в процесі формування очікувань люди можуть помилятися, але систематичних помилок не роблять. Що стосується окремих помилок, то їх легко помітити, виправити і з урахуванням цього вдосконалити спосіб формування очікувань.

Прогресивним елементом теорії раціональних очікувань є ідея про те, що інфляційні очікування мають базуватися на майбутніх змінах в економіці. Але гіпотеза про спроможність домогосподарств і підприємств володіти всією необхідною інформацією і на її базі без «систематичних помилок» передбачити майбутню інфляцію, суперечить дійсності.

Ясна річ, кожна людина може володіти певною інформацією про майбутні зміни в приватній економіці та економічній політиці держави і на цій базі намагатися формувати свої очікування щодо інфляції. Проте дуже мало людей можуть отримати всю необхідну інформацію і ще менше — правильно її використати для прогнозування інфляції. Практика доводмть, що прогнозування інфляції є складною проблемою, для вирішення якої необхідно мати спеціальні знання та вміння. Тому рекомендації теорії раціональних очікувань не можуть бути надійною основою для формування економічними суб’єктами своїх інфляційних очікувань.

Для того щоб управляти інфляцією, потрібно знати чинники (причини), що її викликають. Серед макроекономістів не існує єдиної думки щодо інфляційних чинників. Прихильники кейнсіанської теорії розглядають це питання у форматі інфляції попиту. Вони виходять із того, що в умовах неповної зайнятості інфляція, як правило, відсутня, оскільки за даних умов зростання сукупного попиту не викликає зростання цін, а втілюється лише в збільшення обсягів виробництва. В умовах повної зайнятості, коли економіка виробляє потенційний ВВП, збільшення сукупного попиту означає виникнення надлишкового попиту, який спричинює інфляцію попиту.

Спираючись на позицію кейнсіанців, рівень цін в економіці можна визначити так:

(6.5)

де Р — рівень цін в економіці; Y^AD — сукупний попит; Y_p — потенційний ВВП.

Якщо за повної зайнятості в економіці спостерігається рівновага (Y^AD = Y_p), то ціни стабільні і тому Р = 1,0. Але якщо сукупний попит перевищує потенційний ВВП, то виникає надлишковий попит, тобто рівновага в економіці порушується. Для усунення нерівноваги ціни мають зрости (Р > 1,0). Отже, згідно з кейнсіанською теорією причиною інфляції є надмірний сукупний попит (або надмірні сукупні витрати), що виникає в умовах повної зайнятості та відсутності безробіття (циклічного).

Кейнсіанська теорія щодо причин інфляції не повною мірою відповідає дійсності. Сучасна економічна практика показує, що інфляція спостерігається не лише в умовах повної зайнятості, а й за умов неповної зайнятості і наявності безробіття. Крім того, інфляція не обмежується лише інфляцією попиту. Важливим елементом загальної інфляції є інфляція витрат. Певний вплив на інфляцію можуть справляти також інфляційні очікування.

Прихильники монетаристської теорії вважають, що причиною інфляції є надмірна, порівняно з вартістю товарів і послуг за даних цін, кількість грошей в обігу. Іншими словами, інфляція виникає тоді, коли «надто багато грошей полює за надто малою кількістю товарів». Позицію монетаристів щодо ролі грошей в інфляційному процесі виявляє широко відоме висловлювання М. Фрідмана, згідно з яким «інфляція завжди і всюди є монетарним явищем». Теоретичною базою монетаристськой позиції слугує рівняння кількісної теорії грошей:

Y × P = M × V, (6.6)

де Y — реальний ВВП; M — грошова маса; V — швидкість обігу грошей.

Використовуючи кількісне рівняння, можна визначати рівень цін в економіці за такою формулою:

. (6.7)

Оцінюючи формулу (6.7), слід зазначити, що монетаристи виходять із двох передумов, які, на їх думку, притаманні довгостроковому періоду: 1) швидкість обігу грошей є стабільною величиною; 2) обсяг реального ВВП визначається не монетарними, а лише реальними чинниками, тобто факторами виробництва. За цих передумов, згідно з формулою (6.7), збільшення грошової маси викликає прямо пропорційне зростання сукупного попиту і цін. Тому у прихильників монетаристської теорії надмірне збільшення грошової маси є причиною зростання сукупного попиту та інфляції.

Прихильники кейнсіанської теорії по-іншому бачать зв’язок між грошовою масою і сукупним попитом. Із кейнсіанської теорії випливає, що джерелом сукупного попиту є не гроші, а дохід, який отримують суб’єкти економіки внаслідок розподілу виробленого ВВП. Якщо сукупний дохід зростає, то, з одного боку, збільшується сукупний попит і попит на гроші як платіжний засіб, а з іншого — центральний банк збільшує пропозицію грошей.

Отже, у кейнсіанців грошова маса є не джерелом сукупного попиту, а засобом його реалізації. В тій мірі, в якій надмірним є сукупний попит, у такій самій мірі надмірною є і грошова маса, що забезпечує цей попит платіжними засобами. Завдяки цьому залежність інфляції від надмірного сукупного попиту може опосередковано репрезентуватися через залежність інфляції від надмірної грошової маси.

Емпіричні дослідження виявляють суттєву кореляцію між інфляцією та індексом грошової маси в короткостроковому періоді та високу кореляцію між ними в довгостроковому періоді. Завдяки цьому грошова маса широко використовується в аналізі та прогнозуванні інфляції як екзогенна змінна макроекономічних моделей. Проте слід ураховувати, що кореляція і причинність — це не те саме. Кореляція відображує таке відношення між окремими явищами, в межах якого одне явище супроводжується іншим явищем, незалежно від того, чим зумовлюється зв’язок між ними — прямою причинністю, оборотною причинністю чи наслідком спільної причини. Причинність є лише таким відношенням між окремими явищами, в межах якого одне з них (причина) з неминучою необхідністю породжує інше (наслідок).

Враховуючи відмінність між кореляцією і причинністю, можно зробити такі висновки. Якщо домінує інфляція попиту, то надмірне зростання грошової маси є наслідком надмірності сукупного попиту. Тому між індексом грошової маси та інфляцією спостерігається кореляція. Якщо домінує інфляція витрат, то відповідне збільшення пропозиції грошей є не причиною, а наслідком зростання цін і попиту на гроші. Про це також свідчить кореляція між індексом грошової маси та інфляцією. Отже, у кейнсіанців надмірна грошова маса є не причиною інфляції, а засобом реалізації причин інфляції.

Сучасна макроекономіка та економічна практика переконують, що інфляцію не можна пояснити лише надлишковим сукупним попитом в умовах повної зайнятості або надлишковою грошовою масою. Вона є наслідком великої кількості різноманітних чинників, які можуть бути поділені на такі види.

Чинники інфляції попиту. Як відомо, інфляція такого виду виникає в умовах випереджального зростання сукупного попиту порівняно із сукупною пропозицією, тобто за умов виникнення надмірного сукупного попиту. Але варто пам’ятати, що сукупний попит є агрегатною величиною, яку можна розкласти на три елементи: урядовий попит, попит приватної економіки, іноземний попит. Це дає підстави віднести до чинників інфляції попиту такі чинники, які викликають надмірність цих складових сукупного попиту.

1) Чинники, що викликають надмірний урядовий попит. Такий попит проявляється через бюджетний дефіцит. Але інфляція спричиняється лише в тому випадку, коли бюджетний дефіцит фінансується за рахунок позик, то надмірний урядовий попит нейтралізується відповідним скороченням попиту позикодавців. Отже, чинником інфляції є емісійне фінансування бюджетного дефіциту.

2) Чинники, що виключають надмірний тривалий попит. До таких чинників можна віднести надмірне емісійне фінансування тривалої економіки, випереджальне зростання доходів населення порівняно із обсягами виробництва, ажіотажний інвестиційний та страховий попит, інші чинники, що забезпечують випереджальне зростання приватного попиту порівняно із сукупною пропозицією.

3) Чинники, що викликають надмірний іноземний попит на вітчизняні товари та послуги. Такий попит виникає у зв’язку з випереджальним зростанням експорту порівняно з імпортом. Унаслідок цього на внутрішньому ринку сукупний попит зростає на різницю між експортом (доходи) та імпортом (витрати), а сукупна пропозиція скорочується на різницю між імпортом (увезенням товарів і послуг) та експортом (вивезенням товарів і послуг).

Чинники інфляції витрат. Нагадаємо, що інфляція витрат виникає внаслідок збільшення витрат на одиницю продукції, що проявляється через скорочення сукупної пропозиції. Це означає, що до чинників інфляції витрат належать такі, що збільшують середні витрати в економіці. Їх можна поділити на внутрішні та зовнішні.

· До внутрішніх чинників інфляції витрат слід віднести:

1) зростання цін на проміжну продукцію (сировину, паливо, електроенергію тощо). Коли такі ціни зростають, то у підсумку зростають ціни і на кінцеві товари та послуги;

2) зменшення продуктивності ресурсів (переважно це стосується природних ресурсів);

3) випереджальне зростання номінальної заробітної плати порівняно з продуктивністю праці;

4) підвищення податків на продукти.

Окремо слід виділити чинники, що відображують вплив на ціни монопольної влади. Передусім таким чинником є підвищення цін підприємствами-монополістами з метою отримання наднормального (монопольного) прибутку. Монопольне зростання цін, як правило, має нетривалий період, оскільки в довгостроковому періоді воно усувається через появу конкурентів. Іншим чинником, що реалізує вплив монопольної влади на інфляцію витрат, є зростання цін, які адмініструються державою. В Україні адміністративне регулювання застосовується відносно цін на хліб, квартирної плати, тарифів на електричну і теплову енергію тощо. Використовуючи монопольне право регулювати ціни, держава підвищує їх не тоді, коли зростають середні витрати, а згідно з цілями економічної та соціальної політики.

· Зовнішні чинники реалізуються через імпорт товарів і послуг. Якщо зростають ціни на імпорну продукцію, то одночасно з продукцією країна імпортує інфляцію витрат. Складовим цієї інфляції є зростання митної вартості продукції, зниження курсу національної валюти, підвищення податків на імпорт. Типовим прикладом імпортованої інфляції є зростання цін на імпортні енергоносії.

Інфляційні очікування. Роль інфляційних очікувань полягає в тому, що економічні суб’єкти, фіксуючи загальне зростання цін у минулому періоді або передбачаючи несприятливу економічну кон’юнктуру в майбутньому періоді, впливають на динаміку цін. Реагуючи на несприятливі очікування, наймані працівники наперед вимагають підвищення заробітної плати, підприємства заздалегідь підвищують ціни на свою продукцію, комерційні банки упереджувально піднімають проценти за кредит тощо. В умовах високих інфляційних очікувань гроші стають «гарячими», від них намагаються якнайшвидше звільнитися. Це підвищує швидкість обігу грошей, що у свою чергу прискорює інфляцію. Отже, інфляційні очікування вносять окремий вклад у загальну інфляцію незалежно від співвідношення між сукупним попитом і сукупною пропозицією.

Інфляція є наслідком як сталих, постійних чинників, так і чинників мінливих, тимчасових. Постійний компонент загальної інфляції називається базовою інфляцією. В практиці макроекономічного аналізу та прогнозування для визначення індексу базової інфляції загальний індекс інфляції коригується на такі зміни цін, які викликаються впливом сезонних чинників або регулюються державою.

Інфляція впливає на різні аспекти соціально-економічного життя країни. Негативні економічні та соціальні наслідки викликає висока інфляція. Розглянемо основні соціально-економічні наслідки високої інфляції.

1. Зниження реальних доходів населення. Воно виникає за умов, коли темп зростання номінальних доходів людей нижчий від темпу інфляції. Це стосується передусім осіб, які отримують фіксовані номінальні доходи (працівники державних установ, пенсіонери та інші особи, що живуть за рахунок соціального забезпечення). Втрачають реальні доходи і робітники, що працюють у депресивних галузях, в яких відсутні можливості для підвищення номінальної заробітної плати пропорційно зростанню цін. На противагу їм робітники, що працюють в прогресуючих галузях, мають можливості домагатися пропорційного або навіть випереджального зростання номінальної заробітної плати порівняно з інфляцією.

2. Знецінення фінансових активів. Під впливом інфляції зменшується реальна вартість фінансових активів із фіксованою вартістю (ощадні рахунки, облігації тощо). Зазвичай майже всі фінансові активи приносять дохід у формі процента. Але якщо темп інфляції перевищує процентну ставку, то їхня реальна вартість зменшується.

3. Порушення відносин між позикодавцями та позичальниками. Від інфляції виграють позичальники коштів (дебітори), а програють позикодавці (кредитори). Це зумовлено тим, в умовах інфляції позичальник отримує гроші за однією купівельною спроможністю, а повертає — за нижчою. Особливо згубними для відносин між дебіторами та кредиторами є наслідки від неочікуваної інфляції. Очікувану інфляцію позикодавець може враховувати за допомогою адекватної індексації процентної ставки. Але якщо фактичний темп інфляції вищий від очікуваного на величину неочікуваної інфляції, то кредитор втрачає частину реального доходу на користь дебітора.

4. Зниження мотивації до інвестування. Як відомо, інвестиційні кошти вкладаються на тривалий період, в межах якого економічна кон’юнктура і прибутковість капіталу можуть змінюватися. Одним із показників економічної кон’юнктури є інфляція. Якщо через кілька років інфляція зросте порівняно з поточним періодом, то прибутковість вкладених інвестицій реально може зменшитися. Тому в умовах нестабільної інфляції, яка не піддається прогнозуванню, у підприємств знижується мотивація до інвестування.

5. Перерозподіл доходів між приватним сектором і державою. В умовах інфляції існує кілька шляхів перерозподілу доходів домогосподарств на користь держави. Основний з них зумовлений тим, що інфляція зменшує реальну вартість грошей або їхню купівельну спроможність. Тому домогосподарства несуть певні втрати від зменшення реальної величини своїх грошових залишків (запасів). Ці втрати є інфляційним податком, який отримує держава як емітент грошей.

Дата добавления: 2013-12-14