Утворення нових форм та структур фізичного виховання: релігійних, жіночих, робітничих. Скаутський рух

Протестантські організації

Серед релігійних організацій, які опікувалися фізичною культурою в її рекреаційному аспекті, найбільш значну діяльність проводили Асоціації молодих християн.

Їхнє створення відноситься до середини минулого сторіччя, коли протестантська церква все в більшій мірі стала проводити політику, що пристосовувалася до буржуазного світогляду і нових соціальних потреб, які формувалася разом з ним. Ця церква, спираючись в першу чергу, на американські релігійні громади, вже в 80-і роки сприяла розвитку такого міжнародного християнського молодіжного руху, який в інтересах більш ефективного проповідування протестантських доктрин і релігійного виховання використовував також спортивну діяльність і ігри. Асоціація створила навколо своїх соборів і шкіл спортивні й ігрові площадки, парки для відпочинку. Вона включилася в організацію програм проведення різних заходів під відкритим небом. Місіонери одержували базову підготовку викладачів фізкультури і спортивних керівників. Асоціація за допомогою насамперед американських, англійських і німецьких офіційних кіл вже в перші роки нового століття охопила мережею своїх організацій увесь світ. Її організації діяли в приміських зонах. Особливо сильні позиції асоціації молодих християн завоювали в колоніях і напівколоніальних країнах. У надзвичайно широку сферу їхньої діяльності входило не тільки створення руху з організації площадок для ігор, але і поширення баскетболу, ручного м'яча і волейболу.

Американські історики спорту, пише П’єр Сьорен, вважають, що ці асоціації в 1885 році відкрили «кемпінг», у 1891 році — баскетбол, у 1895 році — волейбол, близько 1910 року масовий студентський спорт і заклали основи гегемонії Америки в плаванні, а також поклали початок підводному плаванню.

Місіонери асоціацій, які відігравали роль першопрохідників у справі проникнення на Філіппінські острови, заснували Далекосхідні християнські молодіжні ігри. З них пізніше виникли Далекосхідні чемпіонати.

Єврейські організації

Міжнародний спортивний рух, що перетворювався із суспільного явища в соціальний фактор, містив у собі не тільки національні, класові і групові інтереси, але і відкриті чи завуальовані расові забобони, що в Америці і Південній Африці негативно позначалися на положенні головним чином негрів, а в Європі — євреїв. Особливо гостро антисемітизм виявлявся в спортивних організаціях німецьких вищих навчальних закладів, а також у гімнастичних товариствах Франції, Австро-Угорської монархії і Росії. Під впливом, з одного боку, цих обставин, а з іншого боку, специфічних націоналістичних тенденцій, що виявлялися в ностальгії за древньою батьківщиною, учасники IV Всесвітнього сіоністського конгресу (1903), який відбувся в Базелі створили самостійний міжнародний союз з метою згуртування єврейських гімнастичних і спортивних організацій. Назву союзу «Маккавей», що вказувала на політичну спрямованість цієї організації, було взято на честь керівника повстання в Іудеї в 167 році до н.е. проти панування Селевкідів — Іуди Маккавея.

Центр «Маккавея», що діяв у Берліні, розвинув велику активність. Він надавав матеріальну підтримку більш слабким організаціям союзу. Перед першою світовою війною, цей рух охопив увесь світ, згуртував уже більше ста організацій, що своєю назвою і символікою виражали прихильність справі Маккавея.

Католицькі організації

Фізкультурні і спортивні організації римської католицької церкви стали створюватися лише слідом за аналогічними протестантськими і єврейськими організаціями. Причину цього варто шукати насамперед у тому, що в певних колах католицької церкви набагато довше збереглися забобони до сучасних форм фізичної культури. Після досягнення згоди між папством і західноєвропейськими державами римська католицька церква в останній третині XIX століття також приступила до згуртування віруючих в організації загальносвітового характеру.

Однак у ході своєї діяльності церква переконалася у тому, що вільний час певних прошарків і груп міського населення витрачається — часто на шкоду дотриманню церковних обрядів — на походи, відвідування змагань і інші подібні заходи. Виходячи з цього, церква начала постачати товариства католицької молоді шахами, площадками для гри в кеглі, а також засобами для різних ігор на свіжому повітрі. Крім того, вона взяла у свої руки керівництво спортивними гуртками церковних шкіл, а через надійних віруючих стала намагатися впливати на президії спортивних об'єднань. З метою координації розрізнених зусиль із налагодження рекреаційного руху при сприянні вищого духівництва в 1911 р. у Нансі був створений міжнародний союз католицьких організацій фізичної культури. Центр цього союзу знаходився в Римі. Сфера його впливу аж до початку першої світової війни обмежувалася лише європейськими католицькими країнами. Політика Союзу в області спорту, на відміну від протестантських і єврейських спортивних організацій, була спрямована проти прагнення до досягнення високих результатів. Тільки в рідкісних випадках Союз створював самостійні клуби.

Жіночі напрямки гімнастики

Сучасна гімнастика зародилася завдяки щасливому переплетенню стилізованих гімнастичних рухів і нових форм балетного мистецтва.

Франсуа Дельсарт (1811—1871) звернув увагу на те, що елементи руху, перенесені в «світське життя» зі сцени, необхідно спрощувати відповідно до законів дидактики. Тим більше, оскільки батьки пред'являли також вимоги щодо фізичної міцності, виправлення постави, освоєння етикету рухів. У той же час відповідно до принципів балету зі стилізованих гімнастичних рухів він запозичив тільки ті елементи, що вважав придатними для пробудження усвідомлених емоцій, для вираження почуттів.

Дельсарт і його послідовники, роблячи наголос при навчанні на естетичні і драматичні моменти, заклали основи художньої гімнастики чи гімнастики модерн. Одна з його учениць, американка Женевьєва Стеббінс, застосувала методи дельсартистів в області індивідуального виховання на заняттях з фізичного виховання в навчальних закладах для дівчат.

У наступному після славних дельсартистів поколінні представників мистецтва руху виділялися Айседора, Раймонд і Елізабет Дункан, що свідомо на рубежі століть виступили проти мертвого конвенціоналізму балетних рухів. Найбільш значної з них була діяльність Айседори Дункан (1876—1927). З Америки вона потрапила в Німеччину. В той час у культурному житті Німеччини панувало захоплення обробкою численних олімпійських знахідок, які з'явилися в ході розкопок, дискусіями навколо них. Археологи і теоретики естетичного руху прагнули знайти на вазах із зображеннями античної гімнастики, що ввійшли в моду, першоджерело рухів. Цей шлях пройшла й Айседора Дункан. «Своїми рухами, наповненими грецьким натхненням і індивідуальною винахідливістю, вона прагнула виразити складні почуття сучасної людини й особливості класичної, романтичної чи модерної музики», — писала про неї Роза Вайї.

Новинки, введені Дункан, не вирішили всіх проблем, пов'язаних із подальшим розвитком танцювального мистецтва, однак у результаті їхньої діяльності у фізичному вихованні дівчаток право на життя одержала виразна гімнастика. Дункани відкрили свої заклади в Берліні (1904), потім у Парижі (1906). Їхня група в 1914 році працювала в Лондоні, а в 1916 — знову в Сполучених Штатах і тільки після закінчення війни повернулася в Європу. Раймонд Дункан заснував нову школу мистецтва руху в Дармштадте, а Елізабет Дункан — у Зальцбурзі. Айседора Дункан у 1921 році за запрошенням В. І. Леніна приїхала в Радянську Росію і провела там два роки.

Послідовники родини Дункан створили також свою філософію руху. Основна їхня теза містила наступну ідею: людина XX сторіччя, позбавлена завдяки механізації природних умов, а також завдяки досягненням цивілізації втратила почуття здорового і самовиражаючого руху. В результаті у всякій діяльності, пов'язаній із рухами, вона вступила у протиріччя зі своєю індивідуальністю. Ціль, отже, полягала в створенні гармонії індивідуума, досягти яку намагалися за допомогою навчання пластиці, звільняючи людину з-під впливу суспільства і навколишнього середовища. Відповідно до їхніх уявлень, між створеним таким шляхом «вільним індивідуумом» і природою відновиться рівновага, пластика компенсує вплив зовнішніх факторів.

Школа Дори Менцлер стала своєрідним різновидом течії, прихильником якої виступали члени родини Дункан. На перший план у навчанні пластиці вона висувала зміну ритму в процесі напруження і розслаблення м'язів, а також психологічні процеси, які виявлялися при цьому. Аналогічні принципи сповідувала інша учениця мадам Стеббінс, Бессі М. Менсендик. Серед її естетичних цілей на першому місці стояло не самовираження, а завдання знайти і зберегти себе. Обидві вони на основі анатомічних, фізіологічних знань і психологічних досвідів намагалися розробити таку систему рухів, що «могла б байдужій до всього жінці, яка втомилася від життя і монотонних занять, допомогти знову стати жінкою». Вони прагнули допомогти звільнитися від неправильної постави, від недбалої ходи, від нервових жестів. Своїми вправами вони хотіли головним чином зміцнити м'язи плечей і спини, а також зберегти форму м'язів стегон і сідниці.

Бессі М. Менсендик на відміну від мрій про повернення до природи довела, що тіло людини є під впливом факторів культурного характеру. З одного боку, під впливом шкідливих факторів воно деформується, з іншого боку – під впливом інших факторів, воно розвивається й удосконалюється. «Шкідливий вплив цивілізації, — писала вона, — треба переборювати не тим, щоб повернути організм до природного стану, а тим, щоб пристосовувати його до вимог сучасної культури».

Таким чином, вона підходить до проблеми управління рухами і проблеми відчуття рухів. Людина тільки тоді може формувати себе, якщо вона точно знає «механізм» володіння своїм тілом. Від своїх учнів вона вимагала ґрунтовних знань анатомії вже в ранньому віці. Правильну поставу і пластику рухів представляла таким чином, що «свідомість, спираючись на відповідні знання в області анатомії», здатна надати групам м'язів гармонічний рух. В навчанні Менсендик знаходять висвітлення соціологічні вчення, засновані на розрахунку.

Ритмічний напрямок сучасної гімнастики пов'язаний з ім'ям женевського вчителя музики Еміля Жака Далькроза (1865—1914). Спочатку він хотів здійснити реформу викладання музики. У процесі спостережень він встановив, що виконання певних рухів сприяє розвитку почуття ритму і слуху. З іншого боку, оволодіння музичним ритмом допомагає впливати на діяльність нервової системи. З метою високого оволодіння музичним мистецтвом він спонукав своїх учнів почуття і думки, які викликають у них ті чи інші акорди, виражати в тих чи інших рухах. Тим самим виразні жести Дельсарта одержали подальший розвиток у гімнастиці Далькроза.

Учні Далькроза, однак, відійшли від первісних уявлень свого вчителя. Рудольф Боде, Симон Зигель, Яніна Салон, Одетта Крутья вже спиралися не на музику, а свої ідеї засновували на так званому абстрактному ритмі. Їхній основний принцип полягав у тому, що «вправи повинні відповідати ритмічним хвилям людського тіла». Іншими словами, подібно представникам родини Дункан, вони вважали, що психіка індивідуума, звільнена завдяки рухам, повинна бути приведена в гармонійну відповідність з ритмічною сферою навколишнього світу.

Внаслідок надзвичайно суперечливих оцінок, що існують в Угорщині щодо діяльності Рудольфа Боде (1881—1971), необхідно коротенько зупинитися на ній. Відповідно до книги, у якій викладені його думки й ідеї (1935), він також був прихильником виразної гімнастики. Зміст його міркувань зводився до того, що ритміку природних рухів створює цілий ряд взаємозалежних, що змінюють один одного завчених рухів і розслаблення. А вольовий рух у залежності від наших цілей суперечить природному руху, що безпосередньо виражає наші почуття, і машинально дезорганізує його. У зв'язку з цим він пропагував свої спостереження, що стосуються єдиної структури рухів, ритму, взаємозалежності музики і пластики, у процесі яких розкривав дійсно існуючі і корисні взаємозв'язки.

По цьому ж шляху, подібно Боде, але злегка віддаляючись від ірраціоналізму, йшов також угорець за походженням Рудольф Лабан (1879—1958). Суть його головної концепції полягала в тому, що рух здатний виразити внутрішні переживання, якщо виконується вільно, без попередніх умов, техніки і театральних прийомів. Його система ґрунтувалася на розкутості, співвідношенні з внутрішнім натхненням людини, із просторовими, тимчасовими і динамічними умовами, на свідомому включенні в колективні рухи. Людина ж, як частина групового руху, тільки час від часу виявляє себе. Таким чином, погляди Лабана щодо колективізму знайшли сприятливий ґрунт у гуртках пластики, що існували в рамках робочого руху (в Угорщині в 1930-х роках школа Аліс Яси Маджарне і Едена Паласовського).

Крім розробки принципів експресіоністського вільного танцю, він відомий також своїми аналітичними роботами в дослідженні пластики періоду веймарської Німеччини, а після вимушеної еміграції — своєю діяльністю зі створення жіночої гімнастики в країнах Британської співдружності. У ході досліджень рухів, що проводилися на науковій основі, він враховував можливості людського тіла і на основі аналізу розробив систему класифікації рухів (кінетографія). Лабан вважав, що рух має три компоненти: простір, час і силу, і відповідно науку про рух він підрозділяв на пластику, ритміку і динаміку. З урахуванням цих факторів людські рухи він класифікував відповідно до обмежених можливостей суглобів і простору, зайнятого у процесі рухів. Тим самим він створив можливість для наукового дослідження напрямку, амплітуди, сили і тривалості рухів. І хоча в сфері мистецтва його висновки здавалися сумнівними, у методиці спортивних тренувань для вивчення взаємозалежності між рухом і результатом, тактичних і технічних прийомів, вони були необхідною основою. Слід зазначити також, що сфера його інтересу поширювалась на рухи у процесі роботи, а також на використання рухів для лікування нервових захворювань.

Після приходу до влади Гітлера він емігрував в Англію. У Лондоні сфера діяльності Лабана розширилася. Він організував курси, видавав книги про сучасну гімнастику в школах для дівчат і про використання її у фізкультурі для дорослих жінок.

Напрямки в розвитку пластики, що заклали основи сучасної гімнастики до першої світової війни, одержали поширення завдяки приватним закладам. Однак, починаючи з 1920-х років вони впливали на шкільне фізичне виховання, на гімнастику і спортивний рух. У значній мірі вони сприяли подоланню формалізму й однобічного трактування рухів. Однак штучна вихідна основа, дуалістичний підхід до оцінки ролі свідомості і психіки, неясність у визначенні цілей обмежували можливість їхнього застосування. Ці течії на початку століття завоювали визнання в спортивному житті і склали самостійний розділ у матеріалах, присвячених фізичному вихованню дівчат. Члени австрійської, німецької, голландської, англійської, американської та інших гімнастичних шкіл у 1952 році заснували міжнародну федерацію сучасної гімнастики.

Виникнення і розвиток робітничого спортивно-гімнастичного руху

Перші робітничі спортивні організації виникли в Німеччині в 1850 р. Однак «Винятковий закон» проти соціалістів, прийнятий рейхстагом у 1878 р., заборонив існування не тільки соціалістичної партії, але і профспілкових і робітничих гімнастичних клубів. Після скасування «Виняткового закону» (90-і рр. XIX ст.) робітничі спортивні організації вступили в новий період свого розвитку. На початку 90-х рр. у ряді міст Німеччини відбулися збори робітничих гімнастичних союзів (Берлін, Лейпциг і ін.). У 1893 р. був заснований Німецький робітничий спортивний союз. До початку XX ст. подібні спортивні організації з'явилися в Угорщині, Франції, Бельгії, Чехії, Болгарії й інших країнах. Так був покладений початок організованому робітничому спортивно-гімнастичному руху.

Напередодні першої світової війни була зроблена спроба створити міжнародний робітничий спортивний союз. У 1913 р. у Генте (Бельгія) представники робітничих спортивних організацій Німеччини, Франції, Бельгії, Австрії організували міжнародний робітничий спортивний центр. Під час першої світової війни ця організація активно себе не виявляла.

Після першої світової війни успішно розвивався робітничий спорт у Чехословаччині. Чеський робітничий спортивний рух виник наприкінці XIX ст. Поступово він розширював свої ряди. У 1921 р. була створена Федерація робітничих спортивних товариств Чехословаччини. Уся діяльність цієї федерації проходила під керівництвом Комуністичної партії Чехословаччини. У тому ж році в Празі робітничі спортивні колективи провели першу велику Спартакіаду. У ній брало участь більш 20 тис. юнаків і дівчат, чоловіків і жінок.

Активну участь у розвитку робітничого спорту в Чехословаччині брали К. Готвальд і А. Запотоцький. К. Готвальд був одним із організаторів першої Спартакіади в Чехословакії. Він редагував журнал спортивної федерації «Спартакус».

Після першої світової війни в Болгарії виникли робітничі спортивні організації «Спартак». Загони «Спартака» були створені в Софії, Плевні й інших містах. Спартаківські організації спортсменів входили в Червоний спортивний інтернаціонал. У 1923 р., після того як Болгарська комуністична партія була заборонена, робітничий спорт припинив свою діяльність. Однак, у 1930 р. цей спорт знову відродився і продовжував розвиватися аж до другої світової війни.

В Угорщині велику роботу серед молоді проводила спортивна організація за назвою «Мункаш» («Робітник»). У робочих спортивних організаціях Угорщини займалися футболом, легкою атлетикою, боротьбою й іншими видами спорту.

У Фінляндії Робітничий спортивний союз (ТУЛ) був заснований в 1919 р. Спортсмени ТУЛ нерідко приїжджали в Радянський Союз. Радянські спортсмени проводили змагання з членами ТУЛ з легкої атлетики, футболу, гімнастики, лижного і ковзанярського спорту. Фінські спортсмени приїжджали в СРСР на Першу Всесоюзну спартакіаду в 1928 р., де в цілому ряді видів спорту зайняли перші місця. Представники робітничого союзу входили у фінську національну олімпійську команду.

У Франції робітничий спорт почав складатися в перше десятиліття XX ст. У 1934 р. усі робітничі спортивні організації були об'єднані в Спортивно-гімнастичну федерацію Франції (ФСЖТ). ФСЖТ проводила велику роботу для розвитку спорту серед працюючих мас Франції, виступала проти мілітаризму і фашизму в спорті.

ФСЖТ проводила не тільки місцеві і національні змагання, але і великі міжнародні зустрічі. Усім відомий крос на приз газети «Юманіте» організує ФСЖТ. У цьому змаганні брали активну участь радянські спортсмени. На одному з етапів дистанції встановлено приз імені братів С. і Г. Знаменських, що виходили переможцями в цьому кросі в середині 30-х рр.

Однією з найбільш численних робітничих спортивних організацій був Німецький робітничий спортивно-гімнастичний союз. Кількість членів цього союзу особливо збільшилась в період дофашистської Німеччини. З 100 тис. чоловік у 1919 р. воно виросло більш ніж до 1 млн. у 1932 р.

Тут у 1920 році було створено Люцернський спортивний інтернаціонал, перейменований в 1929 році в Соціалістичний робочий спортивний інтернаціонал. Його керівництво пропагувало нейтралітет і аполітичність робітничого спорту. Ця організація забороняла будь-які контакти з радянськими спортсменами.

На противагу Люцернському спортивному інтернаціоналу у 1921 році в Москві було створено Червоний спортивний інтернаціонал. Головною задачею якого було перетворення робітничих спортивних організацій в бойові осередки пролетаріату в боротьбі із капіталізмом.

Саме в німецькому робітничому спортивному русі найбільш гостро в порівнянні з іншими країнами проходила боротьба між робітничими спортивними організаціями, що знаходилися під впливом Комуністичної партії Німеччини, і керівництвом робітничих спортивних союзів, пов'язаних з Соціал-демократичною партією Німеччини.

У робітничих спортивних організаціях Німеччини активно брали участь видатні діячі міжнародного комуністичного руху Е. Тельман, В. Пік, В. Ульбрихт, Е. Хонеккер. З встановленням фашистської диктатури в Німеччині всі робітничі спортивні організації були ліквідовані.

Робітничий спорт розвивався також в Австрії, Бельгії, Англії, Швеції, Норвегії й інших країнах. В роки другої світової війни робітники-спортсмени багатьох країн Європи боролися проти фашистської Німеччини на фронтах війни й у загонах опору фашизму.

Напіввійськові молодіжні організації. Скаутський рух

Поряд зі створенням рекреаційних центрів і товариств під патронатом різних церков уже в останні роки ХІХ століття починалися численні спроби організувати такий позашкільний фізкультурний рух, що забезпечував би вишкіл і фізичну тренованість молоді в період між закінченням навчання і початком військової служби. Відповідь на питання, чому цю проблему вдалося вперше вирішити в Англії, дають традиції англійської демократії і специфіка її колоніальної політики. Колоніальні інспектори, чиновники і військові, яких було набагато менше корінного населення, для подолання кліматичних труднощів, доказу «переваги білої раси» мали потребу в добре фізично підготовленому, тямущому й енергійному поповненні. Відповідно до цього сформувався ідеал джентльмена, який одержав приватне виховання в дусі Локка, а пізніше ідеал «атлетично складеного юнака-християнина», вихованого в коледжі на основі принципів арнольдизма.

Серед різних форм напіввійськових молодіжних організацій найбільш успішним виявився створений інспектором кавалерії колоніальних військ Робертом Баден-Пауелом (1857—1942) рух бойскаутів. У ході війн проти бурів Баден-Пауел організував з дітей англійських колонізаторів ефективно діючі групи розвідників. На основі цього досвіду він створив систему іспитових вимог і бойскаутських «законів», що не тільки відповідала інтересам англійського правлячого класу, але і задовольняла потреби підростаючого покоління.

Усього за кілька років рух бойскаутів поширився по всьому світі. Наприклад, у Сполучених Штатах Америки і Канаді ідеологічною основою цього руху служила романтика піонерів дикого Заходу (сини Даніеля Боне) і війни проти індіанців, в Угорщині — мрії про тисячолітню імперію, у Японії — відродження традицій самураїв, у чехословаків і поляків — ідеї національної незалежності. В Австрії, Німеччині і Швейцарії поряд з бойскаутизмом великою популярністю користувався також так званий рух «Перелітний птах», що був пов'язаний із одним з реформаторських напрямків у педагогіці.

До першої світової війни роль бойскаутизму, руху «Перелітний птах» і інших подібних молодіжних об'єднань ще не була цілком визначеною. Засновники цих рухів хотіли з їхньою допомогою поряд із забезпеченням необхідного для військової підготовки фізичного тренування компенсувати все те, що педагогіка, яка боролася з ознаками кризи вже не могла дати в стінах навчальних закладів. Поширенню цих рухів сприяло також інстинктивне прагнення молоді вирватися з атмосфери перенаселених комунальних будинків. У той же час у польському бойскаутському русі, що на початку 1910-х років став бурхливо розвиватися, існувало крило П’яшецького, що відігравало роль організації, що служила прикриттям для національно-визвольного руху.

І все-таки Едуард Спрангер у книзі «Психологія молоді» охарактеризував ці рухи як «паростки фантастичного стилю життя, що одержали поширення», які поєднують у собі всі риси «фізичної радості життя, тяги до романтичного бродяжництва, любові до природи, поезії і музики, еротики, дружби і духовної спільності, народності, табірного багаття і простоти, що проповідувалася Руссо».

До першої світової війни, поряд із створенням молодіжних рухів, що виступали під маскою романтичної любові до природи, — майже у всіх країнах відкрито вівся також вишкіл допризовників. Особливо в кайзерівській Німеччині державні і суспільні органи, що займалися різними формами виховання, змагалися між собою в тому, як створити такі установи й організації, які б найкраще відповідали інтересам мілітаризації. Вони провели навчання біля трьох мільйонів молодих людей рукопашному бою і стрільбі. У Японії гвинтівками, захопленими під час російсько-японської війни, були озброєні молодіжні загони. Їх возили на місця недавніх боїв, і там під керівництвом викладачів і офіцерів у формі військової гри вони відтворювали той чи інший епізод боїв.

Дата добавления: 2013-12-14