Негайне виконання рішення суду, забезпечення його виконання

Рішення суду: зміст та вимоги до нього.

Судове рішення як основний акт судової влади повинно відповідати вимогам процесуального закону та правилам діло­водства, встановленим для офіційних документів. ЦПК визначають ряд вимог до судового рішення, зокрема воно повин­но ухвалюватися, оформлюватися і підписуватися у вста­новленому порядку (ст. 209), бути законним і обгрунтованим (ст. 213), мати свою структуру (ст.ст. 215—217) і проголошува­тися публічно (ст. 218).

До того ж, ухвалюючи рішення, суди повинні неухильно дотримуватися вимог ст. 7 ЦПК щодо складання судових доку­ментів державною мовою.

Порядок ухвалення, оформлення і підписання рішень суду (ст. 209 ЦПК) -- це чітко врегульований цивільним процесуальним законодавством комплекс процесуальних дій, спря­мованих на досягнення цієї мети, і послідовність їх здійснення.

Зокрема, суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення суду ухвалюється, оформляється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду — суддями, які розглядали справу.

Лише у виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладене на строк не більше ніж 5 днів з дня закінчення розгляду справи, але вступ­ну і резолютивну частини суд має проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Проголошені вступна і резолютивна частини рішення мають бути підписані всім складом суду і приєднані до справи (ст. 209 ЦПК). Воно може бути написаним від руки, виконаним машинописним спо­собом чи набране на комп'ютері в одному примірнику.

Рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим (ст. 213 ЦПК). Рішення суду є законним тоді, коли суд, вико­навши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до ст. 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до цих правовідносин на підставі ст. 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія за­кону), а за відсутності такого суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи мате­ріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення суду є законним, якщо судом застосовано відповідно до ч. 4 ст. 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нор­мами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові "Про застосування Консти­туції України при здійсненні правосуддя".

Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посила­ються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відпові­дають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значен­ня для вирішення справи (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р. № 14 "Про судове рішення у цивільній справі").

Зазначені вимоги до рішення суду — законність та обґрунтованість — є нероздільними, невідповідність рішення суду хоча б одній з них підриває його значення як правосудного.

Ухвалене у справі рішення суду має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій ст. 215 ЦПК, і обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.

Вступна частина рішення суду розпочинається наймену­ванням процесуального документа та вказівкою на те, що рішен­ня постановляється іменем України. Після цього у вступній частині відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 215 ЦПК послідовно зазнача­ється: час та місце його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвище й ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді) та секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог. Стосовно останньої вимоги, у цій саме частині необхідно юридично точно сформулювати предмет вимоги як за основним, так і за зустрічним позовом, а також за позовними заявами третіх осіб, які заявляли самостійні вимоги щодо предмета спору.

Описова частина рішення суду повинна містити: зміст і під­стави позовних вимог відповідно до позовної заяви; узагаль­нений виклад позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інші докази, досліджені судом (п. 2 ч. 1 ст. 215 ЦПК).

У складних справах в описовій частині судового рішення можуть бути наведені посилання та розпорядчі дії сторін: про зміну позову, самостійні вимоги третіх осіб та їх обґрунтування, вимоги відповідача за зустрічним позовом та їх обгрунтування, пояснення позивача щодо цих вимог та його обґрунтування, а також рух справи в різних судових інстанціях, якщо вона роз­глядається не вперше.

Дослідженими слід вважати докази не лише за назвою, але й за одержаною через них інформацію про наявність чи від­сутність обставин, що мають значення для справи.

У мотивувальній частині (п. З ч. 1 ст. 215 ЦПК) рішення зазначаються посилання на встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні норма­тивно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким.

У мотивувальній частині кожного рішення суду мають бути наведені також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках — на норми Консти­туції, на підставі яких визначені права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на ст.ст. 10, 11, 60, 212 та 214 ЦПК (ст.ст. 224—226 ЦПК — при ухваленні заочного рішення) й інші норми процесуального права, керуючись якими суд устано­вив обставини справи, права та обов'язки сторін. У разі необхід­ності мають бути посилання на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини, які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 р. "Про виконання рішень та застосування прак­тики Європейського суду з прав людини" є джерелом права та підлягають застосуванню в цій справі.

Водночас за змістом ч. 4 ст. 174 ЦПК у разі визнання від­повідачем позову, яке не суперечить закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд у мотивувальній частині рішення суду може зазначити лише про визнання позову та прийняття його судом.

Таким чином, мотивувальна частина судового рішення не­обхідна для того, щоб переконати осіб, які беруть участь у справі, та виші судові інстанції, які можуть перевіряти справу в апеляційній та касаційній інстанціях, в законності та обгрун­тованості прийнятого судом першої інстанції рішення.

Разом з тим суд не має права вирішувати питання про права та обов'язки осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права, що тягне безумовне скасування рішення суду (п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК).

Резолютивна частина рішення суду містить у собі висновки по суті розглянутих вимог, зокрема про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, про розподіл судових витрат, а також роз'яснення щодо строку і порядку набрання рішення суду законної сили та його оскарження (п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК).

Закон не передбачає включення до резолютивної частини рішення суду висновків з процесуальних питань, не пов'язаних з вирішенням справи по суті. Тому в цій частині неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог у самостійне провадження або про закриття провадження в них, залишення заяви без розгляду тошо. Висновки з таких питань виклада­ються у формі ухвал (ч. 2 ст. 208 ЦПК), які постановляються у вигляді самостійного процесуального документа і можуть пос­тановлятися одночасно з рішенням суду.

У резолютивній частині, крім викладеного, також визнача­ється порядок і строк виконання рішення суду, забезпечення його виконання (ст. 217 ЦПК).

Виконання судових рішень — заключний етап у процесі реалі­зації захисту цивільних прав.

Згідно з ч. 5 ст. 124 Конституції судові рішення ухвалюються іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Зазначений конституційний припис знайшов своє ві­дображення у ст. 14 ЦПК, яка додатково зазначає, що судові рішення, які набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, під­приємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами.

За загальним правилом загальнообов'язковості та реалізованості рішення суду підлягає виконанню з моменту набрання ним законної сили (ст.ст. 14, 223 ЦПК), що має місце в усіх випадках, за винятком негайного його виконання. Негайне виконання рішення суду до набрання ним законної сили є винятком із загального правила, а тому допускається лише у випадках, зазначених у законі.

Стаття 367 ЦПК містить ви­черпний перелік справ, у яких суд допускає негайне виконання судового рішення, який не підлягає розширеному тлумаченню:

1) стягнення аліментів — у межах суми платежу за 1 місяць;

2) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за 1 місяць;

3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкод­женням здоров'я або смертю фізичної особи, — у межах суми стягнення за 1 місяць;

4) поновлення на роботі незаконно звільненого або переве­деного на іншу роботу працівника;

5) відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона про­живала;

6) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (пункти 1—6 ч. 1 ст. 367 ЦПК).

Виходячи з конкретних обставин справи, суд може допусти­ти негайне виконання рішення в разі стягнення всієї суми боргу при присудженні платежів, визначених пунктами 1—3 ч. 1 ст. 367 ЦПК.

Виконання подібних рішень здійснюється за загальними правилами. Тобто приймаючи рішення про негайне виконання рішення, суд має одночасно виписати виконавчий лист і вру­чити його позивачу на його прохання або вчинити інші дії, передбачені Законом "Про виконавче провадження".

Дата добавления: 2013-12-14