Поняття і форми права власності на природні ресурси

Семінарське заняття

План лекційного заняття

ТЕМА 1.5. Право власності на природні ресурси в Україні

1. Поняття і форми права власності на природні ресурси.

2. Суб’єкти і об’єкти права власності на природні ресурси.

3. Форми та методи забезпечення права власності на природні ресурси.

Поняття і форми права власності на природні ресурси.

Суб’єкти і об’єкти права власності на природні ресурси.

Форми та методи забезпечення права власності на природні ресурси.

Література:

1. Екологічне право України. Підручник за заг. ред.. Ю.С.Шемшученка. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2005. - стор. 67-87.

2. Екологічне право України. Підручник за ред. Проф. А.П.Гетьмана, М.В.Шульги. – Х.: Право, 2005. – стор. 81-108.

3. Комарницький В.М., Шевченко В.І., Єлькін С.В. Екологічне право: навчальний посібник. К.: Центр навчальної літератури, 2006. - стор. 33-45.

Право власності на природні ресурси — це сукупність юридичних норм та інших правових засобів, які регулюються суспільні відносини на землю, надра, ліси, рослинний і тваринний світ, об’єкти природно-заповідного фонду та забезпечують реалізацію повноважень власників і користувачів щодо володіння, користування і розпорядження цими ресурсами..

Розрізняють право власності на природні ресурси в об'єктивному і суб'єктивному розуміннях. В об'єктивному розумінні право власності на природні ресурси являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею, лісами, водами тощо.

У суб'єктивному розумінні право власності на природні ресурси являє собою сукупність повноважень власника по володінню, користуванню та розпорядженню відповідними об'єктами навколишнього природного середовища.

Правовідносини власності на природні ресурси характеризуються такими ознаками, що притаманні для будь-якого об’єкта права власності:

1 – виникає у зв'язку з придбанням чи передачею у власність відповідного природного ресурсу;

2 – вони є абсолютними, тобто суб'єкту права власності на об'єкт природи кореспондує (протистоїть) необмежене коло осіб, зобов'язаних утримуватися від вчинення дій, що порушують права власника чи перешкоджають йому у здійсненні правомочностей по володінню, користуванню чи розпорядженню зазначеним об'єктом природи. Водночас право власності на природні ресурси на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. Межі здійснення права власності на природні ресурси визначаються колом покладених законодавством на власників відповідних природних об'єктів обов'язків щодо раціонального використання та охорони навколишнього природного середовища.

3 – посвідчується державним актом на право власності або цивільно-правовою угодою про придбання (купівлю, продаж, обмін тощо).

Специфічні ознаки права власності на природні ресурси:

1 – право власності на природні ресурси не є всеосяжним, бо не всі природні ресурси можуть перебувати у власності (не є об’єктами права власності вітрова енергія, сонячна енергія, атмосферне повітря тощо);

2 – хоча природні ресурси і є самостійними об’єктами права власності, але знаходяться у нерозривному зв’язку один з одним і з навколишнім природним середовищем, їх не можна відокремити від НПС;

3 – усі природні ресурси складають національне багатство України.

Право власника об'єкта природи щодо володіння ним являє собою юридичне забезпечену можливість утримувати територію, на якій розташований природний ресурс, земельну ділянку як свою власну, позначити її межі не тільки межовими знаками встановленого зразка, а й природними (дерева, кущі) чи рукотворними (тин, рів тощо) об'єктами з метою регулювання чи повної заборони доступу інших осіб на відповідну територію чи земельну ділянку.

Право користування об'єктом природи — це юридично надана власнику можливість безпосереднього чи через створену ним юридичну особу господарського та іншого використання земельних та інших природних ресурсів з метою отримання доходів та інших благ від їх корисних властивостей.

Право розпорядження об'єктом природи — законодавче закріплена можливість власника відповідної території чи земельної ділянки, на якій розташований об'єкт природи, вирішувати їх юридичну долю шляхом вчинення дій, які не суперечать нормам чинного законодавства. Однак фактично таким правом наділені лише власники земельних ділянок, а також окремих природних ресурсів, які можуть перебувати у приватній власності. Згідно зі ст. 90 ЗК власник земельної ділянки має право: відчужувати земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування та інших цивільно-правових угод; передавати її в оренду; передавати земельну ділянку в заставу (іпотека); передати земельну ділянку в спадщину шляхом написання заповіту та посвідченням його відповідно до вимог Цивільного кодексу України.

Слід також відмітити, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. При цьому власники ділянок мають право на відшкодування збитків, завданих порушенням права власності на земельну ділянку.

Усі природні ресурси на території України є надбанням українського народу. Згідно зі ст. 13 Конституції земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її територіального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами власності українського народу. Посилаючись на цю статтю Основного Закону не можна трактувати про їх належності одному суб'єктові, а необхідно трактувати як проголошення державою наміру встановити в інтересах народу певні вимоги (обмеження) щодо набуття та реалізації права власності на землю та інші природні об'єкти фізичними та юридичними особами, органами місцевого самоврядування та органами державної влади.

Проголошення природних ресурсів надбанням українського народу не виключає можливості приватизації окремих природних об'єктів відповідно до закону.

В Україні конституційно встановлені такі форми власності на природні ресурси:

- публічна (суспільна) власність, яка охоплює -

державну власність;

комунальну власність;

- приватна власність, яка охоплює -

власність фізичних осіб;

власність недержавних юридичних осіб.

Інститут права колективної власності на землю, введений у законодавство країни в 1992 р. для забезпечення приватизації сільськогосподарських земель колишніх колгоспів і радгоспів, втратив свою легітимність. Нині це трактується як форма організації праці.

Основним завданням суспільної (публічної) власності на природні ресурси є забезпечення та обслуговування екологічних та інших інтересів суспільства в цілому чи окремих його частин — територіальних громад. Приватна власність на природні ресурси спрямована передусім на забезпечення та обслуговування прав на природні ресурси приватних осіб — громадян та недержавних (некомунальних) юридичних осіб.

Дата добавления: 2013-12-14