Злочинна поведінка та механізми її формування. Оскільки злочинний результат є своєрiдною формою взаємодiї особистості з середовищем, то й етапи формування злочинної поведiнки слiд розглядати на тлi

Оскільки злочинний результат є своєрiдною формою взаємодiї особистості з середовищем, то й етапи формування злочинної поведiнки слiд розглядати на тлi соцiальної дiйсностi. Вони виглядають наступним чином:

1) формування особистостi з антисуспiльною спрямованiстю;

2) мотивацiя антисуспiльного вчинку (мотиваційний етап);

3) прийняття конкретного рiшення про його здiйснення (етап цілепокладання);

4) реалiзацiя цього рiшення, включаючи сам вчинок та настання його наслiдкiв (операційний етап).

(Своїми словами) На кожному з етапiв взаємодiя особи з середовищем вiдбувається по-рiзному, суб’єкт може бути бiльш чи менш активним, причому на останньому етапi вiн стає найбiльш активно дiючим началом: впливає на соцiальну дiйснiсть у негативному напрямi, що викликає вiдповiднi соцiальнi санкцiї (позбавлення свободи чи застосування інших заходів покарання). Рiзнi й часовi параметри етапiв злочинної поведінки: антисуспiльна спрямованiсть формується протягом досить тривалого часу, мотивацiя й прийняття рiшення потребує кiлькох днiв чи годин, реалiзацiя рiшення може вiдбутися протягом декількох хвилин. Звичайно, наведена схема досить умовна. Так, етап прийняття рiшення може бути зовсiм вiдсутнiм (злочин із необережностi), тривати роками чи протягом лiчених секунд (злочин у станi фізіологічного афекту).

(Своїми словами)Не викликає сумнiву теза, що особистiсть, реалiзуючи той чи iнший вид дiяльностi, в цiй дiяльностi формується i розвивається. У злочині особистість виступає як складна бiосоцiальна система: всі структурні компоненти особистості так чи інакше впливають на процес формування злочинної поведінки. Наприклад, тип нервової системи (наслідувана властивість) значною мiрою визначає протиправнi установки: кишеньковим злодiям притаманні висока чутливість, прискорена обробка iнформацiї й прийняття рішення, що визначає успiшнiсть їх злочинної дiяльностi. З іншого боку, неадекватна завищена самооцінка (соціальна властивість) хулiгана зумовлює вiдповiдну спрямованість його дій. Людина активно поводиться тільки відносно того, що є для неї певною цінністю. Але цінності злочинця є індивідуальними, вони не співпадають з загальноприйнятими і мають не позитивну, а соціально негативну спрямованість. Отже, соціальна небезпека злочинця визначається не якимось особливими його потребами і цінностями, а несприйняттям ним системи існуючих соціальних цінностей.

У процесі становлення особистості велике значення має спосіб життя відповідних прошарків, соціальних груп, суспільства в цілому. Поняття “спосіб життя” включає наступні чинники: матеріальне середовище, в якому зростає і живе особа; система суспільних стосунків і зв’язків; соціально-психологічна атмосфера, що сприяє виникненню та закріпленню позитивних чи негативних рис особистості та відповідних форм поведінки. Дефектність навіть одного з чинників способу життя створює передумови для формування антисуспільних установок та антисуспільної спрямованості – відсутність соціально-психологічної спільності при повному матеріальному статку; матеріальні труднощі в поєднанні зі сприятливими психологічними відносинами тощо.

Поведінка – зовнішньо виражена форма діяльності, що підлягає оцінці. Злочин – вольовий акт людської поведінки, що знаходиться під контролем свідомості: вибірковість поведінки стає основою кримінальної відповідальності за його вчинення. Кримінально-правове поняття злочину визначається двома основними категоріями – суспільної небезпеки і протиправності. До них часто додається винуватість і покарання, хоча, на наш погляд, це не цілком вірно, оскільки без вини немає злочину, а покарання – наслідок, результат вчиненого злочину, а не він сам. Усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого чи можливість такого усвідомлення, поряд з протиправністю, відрізняє злочинну поведінку від законослухняної.

Психологічна структура злочинної поведінки за формою має такі ж компоненти, як законослухняна, але їх зміст інший. Із чотирьох зазначених вище етапів (формування особистостi з антисуспiльною спрямованiстю; мотивацiя антисуспiльного вчинку; прийняття конкретного рiшення про його здiйснення; реалiзацiя цього рiшення, включаючи сам вчинок та настання його наслiдкiв) власне поведінкою є лише заключний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридичної значимості.

Загальновідомо, що основою поведiнки людини є, насамперед, її потреби, що в подальшому визначають механізм формування мотивів. Значна частка потреб має бiологiчну природу (напр., у харчуванні, продовженні роду, самозбереженні та iн.), але методи і засоби їх задоволення у людини соціалізовані, опосередковані соціальною орієнтацією. Більшість потреб – суто людські: у спілкуванні, самоствердженні, визнаннi й повазі та iн., тобто їх задоволення можливе тiльки в соціальному середовищі.

Загалом потреби злочинця відрізняються такими ознаками: 1) нерозвиненість соціально-необхідних потреб; 2) матеріально-утилітарний характер; 3) перебільшення потреб, тобто перевищення середнього стандарту і правомірних можливостей їх задоволення. Важливо наголосити, що ніяких власне антисуспільних, злочинних потреб не існує. Це ті ж загальнолюдські потреби, але деформовані за своєю спрямованiстю та інтенсивністю.

(Своїми словами)Так, психологічні дослідження свідчать, що в осiб, якi вчинили тяжкі насильницькі злочини, потреби видозмінилися таким чином:

- потреба у спілкуванні – в насильство над оточуючими;

- потреба у самоствердженні – у прагнення домінувати, застосовувати силу, принижувати iншу людину;

- потреба у визнаннi – в егоцентризм;

- потреба у повазі – в демонстрацію своєї переваги будь-яким чином.

Таким чином, вибір того чи iншого варіанту злочинної поведiнки залежить переважно вiд специфіки взаємовідносин із оточуючими та самого соцiального середовища. Не існує вродженої агресивності, навіть якщо злочинець учинив мало мотивовану чи зовсiм немотивовану, на перший погляд, агресивну дiю. Це підтверджується численними експериментально-психологічними дослідженнями.

(Приклади: своїми словами) Одне з них, проведене американськими вченими у Стенфордськiй тюрмі, мало на меті визначити, як будуть поводитися люди, раніше законослухняні, коли вони переберуть на себе роль злочинця чи працівника тюрми (наглядача, вихователя). Кандидати відбиралися з числа добровольців серед студентів юридичних навчальних закладів. Всі вони були фізично та психічно здорові, і не мали кримінальних ексцесів у минулому.

Результати експерименту вражаючі. “В’язні” швидко стали звичайними учасниками специфічного тюремного мікросередовища. Вони відразу ж сприйняли правила й установки ув’язнених, їх стиль спілкування один із одним та ставлення до адміністрації. Новий спосіб життя настільки вплинув на студентів, що вже на шостий день у їхній поведiнцi з’явилися антисоціальні елементи. Інші, хто не витримав психологічного навантаження, відреагували появою психічних відхилень. “Наглядачі” також швидко призвичаїлися: вони почали з презирством ставитися до в’язнів, застосовувати лайку та рукоприкладство i, нарештi, жорстокість та знущання. У раніше спокійних, миролюбних людей розвинулися риси агресивності, приниження та пригноблення ув’язнених увійшло до сфери їх інтересів. Деякі “наглядачі” продемонстрували навіть садистські тенденції, немотивовану лють i т.iн. Отже, соцiальнi умови буття мали у цьому випадку вирішальне значення для появи та ескалації агресивності. До аналогiчних висновків дійшов Ю.М. Антонян: 76% осiб, що вчинили “немотивованi” насильницькі злочини, з дитинства потерпали вiд принижень, зневаги, психічного та фізичного насильства. Поступово психотравмуючi ситуацiї призвели до формування певних рис особистостi, якi й спровокували агресію.

На основі потреб виникає відповідна система інтересів. Інтерес – це крок від потреби до поведінки, це усвідомлення потреби і співвіднесення її з наявними умовами і засобами реалізації. При усвідомленні потреби свідомість прямо чи опосередковано спрямовується на відповідні об’єкти, спричиняючи виникнення безпосереднього чи побічного інтересу і перетворюючись у прагнення(мотиви) до вчинення конкретного злочину.

Прагнення можна поділити на чотири групи: 1) до результату дії – при співпадінні мети і наслідків, що наступили; 2) до самих дій (коли мета і результати не співпадають); 3) до злочинної поведінки безвідносно її результату; 4) до самоствердження через демонстрацію сили, хоробрості, домінування та інших проявів злочинного змісту. Зазначені різновиди прагнень (власне мотивів дій) відрізняються своєрідністю, а їх конкретизація наближає нас до предметного розгляду мотивації злочинної поведінки.

Потреби особи та необхідність їх задоволення опосередковують виникнення мотиву – обґрунтування свідомого рішення діяти задля задоволення потреби.

За джерелами утворення, специфікою відносин мотиви можна поділити на декілька груп: 1) особистого характеру (помста, ревнощі, користь); 2) такі, що не мають прямого (безпосереднього) особистісного значення (хуліганство, прагнення протидіяти законним вимогам представників закону, порушення громадського порядку); 3) зумовлені протиправною поведінкою потерпілого чи ситуацією (ексцес оборони, невиправданого ризику), коли утруднена правильна оцінка подій та прийняття адекватного рішення. Окрему групу складають мотиви злочинів неповнолітніх, забарвлені їх віковими особливостями, що за умови недостатньої сформованості соціальних властивостей особистості та наявності псевдосоціалізації нерідко призводить до неповного чи викривленого усвідомлення спонукань та змісту фактично вчиненого.

Безпосередньою причиною виникнення мотиву звичайно виступає привід – об’єктивний чинник (випадок, обставина), що використовується при вчиненні злочину; це може бути образа, сварка, насильство тощо. Приводи можуть бути типовими чи нетиповими, суттєвими чи незначними. Мотив також може виникнути без зовнішніх приводів, більш того – спровокуватися потерпілим (наприклад, при хуліганстві). Більш загальним щодо приводу є поняття стимул, тобто зовнішня необхідність, що є безпосередньою активізуючою ланкою вчинку (раптово виникла небезпечна ситуація, примус, насильство, прохання тощо) і посилює спонукання до дії чи безпосередньо формує її мотивацію.

Термін “ мотивація”, похідний від “мотиву”, вживається у декількох значеннях. У вузькому сенсі це: 1) процес виникнення мотиву в результаті взаємодії особи з оточуючим середовищем; 2) сукупність спонукань і мотивів, які визначають поведінку, їх система; 3) динаміка розвитку вольового акту, обумовленого певними мотивами (від прийняття рішення діяти до результату). У широкому смислі мотивація включає свідомість індивіда, його соціальні і природні якості (властивості), що визначають ставлення до інших людей, соціальних цінностей, самого себе і знаходять відображення у мотивах поведінки і діяльності. Особливе значення у психології надається так званій “боротьбі мотивів” (“за” і “проти”) та вибірковості засобів їх задоволення.

Мотив необхідно відрізняти від наміру – мисленого образу дії, яку особа прагне чи вирішила здійснити; при одному й тому ж намірі вчинок реалізується через різні мотиви, а сам мотив не визначає змісту намірів та дій, спрямованих на його задоволення.

На другому етапі розвитку злочинної поведінки – цілепокладанні – різноманітні спонуки і почуття особистості оформляються у свідомості суб’єкта у вигляді ідеальних прагнень до певної мети. Кінцева мета дій часто складається із ряду проміжних, що досягаються послідовно для отримання бажаного результату. Мета і результат співпадають за наявності умислу: при прямому наслідки є бажаними, при непрямому – вони допускаються. Мета дії і наслідки, що наступили, у певних випадках складної вини та при вчиненні злочинів через необережність не співпадають, але це не означає, що вони безцільні чи безмотивні.

Мета – форма реалізації мотиву, яка втілюється у діях і результатах; взаємозв’язок мотивів і цілей дій – основа змісту зазначеного етапу злочину, що завершується прийняттям рішення діяти.

Прийняття рішення – психологічний процес вибору найбільш бажаного варіанту злочинної поведінки, безпосередньо пов’язаний із її вибірковістю. У рішенні знаходять відображення всі об’єктивні і суб’єктивні чинники, що обумовили вчинення злочину (передували йому), модель майбутнього злочину, його можливі наслідки не лише як результат, але й як можливість покарання за його вчинення. Тут, безсумнівно, присутня оцінка співрозмірності інтересів, що зумовлюють зміст мотивації, і названих наслідків. До можливості покарання кожен із винних ставиться по-різному: один прагне його уникнути, інший – ігнорує, третій – над ним не задумується.

Структура процесу прийняття рішення представлена наступними етапами: 1) підготовчий – переробка інформації і осмислення варіантів наступних дій (бездіяльності), можливих наслідків; 2) основний – вибір одного, найбільш прийнятного варіанту дій; 3) контрольний – оцінка рішення з позицій необхідності і доцільності, його можлива корекція, зміна спрямованості наступних дій і прийняття нового рішення, у тому числі – сполученого з відстроченням задуманого та добровільною відмовою від здійснення злочинного умислу.

Заключним (операційним) етапом психологічної структури злочинної поведінки є реалізація прийнятого рішення – безпосереднє вчинення злочину. Власне поведінкою є лише цей заключний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридичної значимості.

Дата добавления: 2013-12-14