Судинні захворювання головного мозку

Правові наслідки закінчення строку чинності майнових авторських прав

Строк охорони авторських прав

Обмеження майнових прав автора

Майнові права автора на твір

Особисті немайнові права автора

Загальні підходи до визначення змісту авторського права

Правові наслідки закінчення строку чинності майнових авторських прав

Строк охорони авторських прав

Обмеження майнових прав автора

Майнові права автора на твір

Особисті немайнові права автора

Загальні підходи до визначення змісту авторського права

Виходячи з юридичної природи авторського права, твори, які підпадають під правову охорону авторським правом, визнаються майном особливого роду, що найбільш повно і назавжди відображає особистість автора. Особа автора втілюється у створюваному ним творі. До того ж авторське право не обмежується гарантіями отримання економічних вигод від використання твору автором. Авторське право також охороняє інтелектуальний і персональний зв'язок автора з його твором і використанням цього твору. Саме з вищевикладеної підстави як у національній теорії авторського права, так і на міжнародному рівні комплекс правоможностей, що випливають із авторського права, а також структура авторського права розглядаються як такі, що мають подвійний характер.

Авторське право містить виключні правоможності, що складають його сутність:

з однієї сторони — це повноваження особистого характеру, що утворюють особисті немайнові права, за допомогою яких зберігається особа автора у тому вигляді, в якому вона втілилась у його твір;

з іншої сторони — це повноваження майнового характеру, які утворюють майнові права, що дозволяють авторові здійснювати економічну експлуатацію, тобто використовувати свій твір самостійно або надавати дозвіл на використання твору третім особам, і отримувати за використання твору певну грошову винагороду.

Стаття 438 ЦК України розкриває зміст особистих немайнових прав автора, які є складовою особистих немайнових прав інтелектуальної власності, визначених у ст. 423 ЦК України. Особисті немайнові права належать авторові твору незалежно від його майнових прав інтелектуальної власності на твір і зберігаються за ним у випадках передачі права на використання твору.

Особисті немайнові права забезпечують зв'язок особи автора з його твором. Особисті немайнові права автора на твір не мають економічного змісту, невід'ємні від автора і є абсолютними. Сутність цих прав виявляється у тому, що вони містять мінімум прав, які автор набуває у силу факту створення ним твору, та без яких авторство може втратити свій сенс. Але на відміну від прав людини, вони не виникають від народження, оскільки можуть належати не всім людям, а лише тим, які є авторами творів. Ці права є немайновими, оскільки їх не можна оцінити у грошовому еквіваленті. Вони не набувають економічного змісту навіть тоді, коли у автора виникає можливість отримати більший прибуток — як у межах договору, коли передбачається сума компенсації у разі їх порушення, так і у випадку підвищення популярності його твору, завдяки чому розповсюдження твору у споживачів асоціюється з ім'ям його автора.

Особисті немайнові права випливають із факту авторства на твір, тобто вони невід'ємно пов'язані з особою автора твору Автор зберігає їх за собою впродовж усього свого життя, навіть у тих випадках, коли мова йде про твори, у яких закінчився строк правової охорони. Після смерті автора деякі його особисті немайнові права (право на недоторканість твору) захищаються його спадкоємцями або призначеними для цього особами. Абсолютний характер особистих немайнових прав автора проявляється у тому, що вони захищаються від усіх і кожного (erga omnes) у тому розумінні, що особа, якій вони належать, може реалізовувати їх незалежно від будь-якої іншої особи, включаючи й ту особу, яка набула майнові права інтелектуальної власності на той самий твір за договором. Особисті немайнові права автора є невідчужувані, від них не можна відмовитись або передати їх за договором. Сутність невідчужуваності особистих немайнових прав проявляється в тому, що будь-яка передача авторського права на твір між особами може стосуватися лише майнових прав інтелектуальної власності на цей твір, оскільки особисті немайнові права безпосередньо належать автору твору і тому:

— не можуть бути об'єктом вилучення, примусового виконання або експропріації;

— не можуть бути предметом розповсюдження на них дії строку позовної давності, оскільки ці права не належать до сфери комерціалізації;

— не можуть бути об'єктом страхування (суброгації), оскільки виникають із факту авторства. Вони мають необмежений строк дії.

Право авторства. Одним із головних немайнових авторських прав є право авторства. Право авторства на міжнародному рівні дістало закріплення ще у 1928 р. у Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів. Під правом авторства зазвичай розуміється право автора вимагати визнання авторства на свій твір, тобто вимагати підтвердження, що саме він є автором створеного твору.

Право на ім'я. Право на ім'я багато в чому збігається з правом авторства, оскільки визнання права авторства означає, що авторові належить право називати себе так, як він того побажає. Він може вказати як автор своє справжнє ім'я, свій псевдонім або оприлюднити свій твір анонімно. У випадку оприлюднення твору право авторства і право на ім'я за своєю суттю є ідентичними поняттями, оскільки за будь-якого використання оприлюдненого твору, у тому числі й уривка з твору, ім'я автора має бути обов'язково зазначене.

У деяких випадках реалізація права на авторство і права на ім'я викликає певні ускладнення. Тому законодавець у ст. 438 ЦК України робить вказівку, що зазначення імені автора на творі може бути, якщо це практично можливо. Згідно з положеннями національного законодавства (п. 2 ст. 438 ЦК України, п. 2 ч. 1 ст. 18 Закон України «Про авторське право і суміжні права») до особистих немайнових прав автора законодавець відносить право автора забороняти зазначення свого імені при оприлюдненні твору. Тобто на законодавчому рівні автору дозволяється оприлюднювати свій твір анонімно. Проте у деяких країнах, які належать до англосаксонської правової системи, законодавство про авторське право, з одного боку, не містить змісту загальної норми щодо особистих немайнових прав автора твору, а з іншого — прямо встановлює вимогу про обов'язкове зазначення автора.

Крім того, автор твору у разі, якщо він не виявляє бажання оприлюднювати свій твір під власним ім'ям, має право оприлюднити його під псевдонімом (п. 3 ст. 438 ЦК України). Згідно зі ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» псевдонім — це вигадане ім'я, обране автором або виконавцем для позначення свого авторства.

Автор самостійно вирішує питання про те, чи бажає він виявити свій зв'язок із твором і яким способом (під власним іменем, під псевдонімом, ініціалами та ін.) або він бажає зберегти анонімність. Авторові, який використовує псевдонім, так само як і автору, який забажав залишитись анонімним, належать усі права на свій твір — як особисті немайнові, так і майнові права інтелектуальної власності. Автор може у будь-який момент розкрити своє ім'я, але доки він цього не зробив, фізичні або юридичні особи за його згодою оприлюднюють твір під псевдонімом або анонімно. Ці особи не мають права розкрити ім'я автора без його згоди, в іншому випадку вони порушать особисті немайнові права автора.

Оскільки особисті немайнові права автора на твір є безстроковими, право на псевдонім або анонімність автора є непорушним навіть після смерті автора твору. Таким чином, ні спадкоємці, ані інші особи не мають права на розкриття імені автора, якщо автор їх не уповноважив це зробити у заповіті або будь-яким іншим способом, що не залишає сумнівів щодо його наміру. Не буде розглядатися як порушення особистих немайнових прав автора випадок, коли в іншому творі, який повністю або частково присвячений авторові і його твору, буде зазначене дійсне ім'я автора і цей твір буде оприлюднений. У такій ситуації особа, яка оприлюднила свій твір, присвячений іншому авторові та його творчості, має право вільно займатися науково-дослідною і критичною діяльністю.

Право захищати свій псевдонім, у разі якщо має місце привласнення або використання його на творі, автором якого він не є(випадки хибної атрибуції авторства твору), тісно пов'язане з правом авторства. Разом з тим, це стосується не лише особистих немайнових прав автора, оскільки рівною мірою є частиною права людини. Практично це право поширюється не лише на авторів, але й на усіх людей, оскільки хибна атрибуція авторства включає одночасно й випадки, коли привласнення має на меті використати популярність автора або іншої людини.

Подібні факти достатньо поширені у сфері фальсифікації творів мистецтва (наприклад, підробка підпису відомих художників на картинах, які вони не малювали). Аналогічні випадки трапляються і тоді, коли мова йде про використання відомостей про інших осіб (спортсменів, відомих діячів суспільного життя, а також тих осіб, яким присвячені спеціальні колонки у газетах і журналах та ін.). Це є одним зі способів завдати шкоди особі, ім'я якої вказане як автора твору. Відповідно, зацікавлена особа має право звернутися до суду за захистом свого авторського права на твір.

Щодо творів, які є результатом співавторства, кожний зі співавторів у повному обсязі є носієм особистих немайнових прав автора на твір. Ці права можуть бути реалізовані одним або кількома зі співавторів, якщо йому одному (або їм) була завдана шкода.

Право на недоторканість і цілісність твору (право на захист репутації автора). Право на недоторканість твору є особистим немайновим правом автора на твір (ст. 439 ЦКУ).

Право на недоторканість і цілісність твору дозволяє запобігати будь-якій його зміні або спотворенню, а також іншому посяганню на твір. Це право безпосередньо пов'язане з особою автора, що виявляється безпосередньо у самому творі. Автор має право вимагати, щоб його думки, втілені у творі, не видозмінювалися, не спотворювалися, а суспільство вправі претендувати на користування результатами творчості людського розуму у їх первинних формах. На погляд фахівців, це право, разом із правом на оприлюднення і правом на визнання авторства, є основним особистим немайновим правом автора на твір. На міжнародному рівні право на недоторканість і цілісність твору, разом з правом авторства, визнається Бернською конвенцією про охорону літературних і художніх творів (ст. 6^bis), яка встановлює таке: «Незалежно від майнових прав автора і навіть після уступки цих прав він має право вимагати визнання свого авторства на твір і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншим змінам цього твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, яке здатне завдати шкоди честі і репутації автора».

Те ж саме передбачається і у ст. 11 Вашингтонської панамо-американської конвенції (1946 p.), згідно з якою право на недоторканість твору пов'язується з правом авторства на твір у такому формулюванні, в основу якого покладені норми Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, а саме: «...протидіяти будь-якій зміні або використанню твору, яке здатне завдати шкоду репутації автора».

Національне законодавство різних країн світу сприйняло вказані норми міжнародно-правових актів з авторського права. Проте при формулюванні норм національного законодавства були використані різні підходи. В основу першого підходу покладена об'єктивна концепція. Відповідно до неї національні закони, що охороняють твори від перекручень, спотворень або інших змін, які здатні завдати шкоди особистим немайновим правам або творчим інтересам автора, завдати шкоди честі чи репутації автора (Україна, Бразилія, Канада, Колумбія, Данія, Фінляндія, Норвегія, Швеція, Велика Британія, Італія, Іспанія та ін.).

Основу другого підходу складає суб'єктивна концепція. Відповідно до неї національне законодавство забороняє будь-які зміни (Аргентина, Бельгія, Куба, Франція, Японія, Литва, Латвія, Швейцарія, Румунія та ін.).

Право на недоторканість твору стосується також технічних умов комерційного використання творів незалежно від методів їх використання: видання, публічне виконання, звукозапис, передача по радіо та ін. Саме тому видавці, постановники спектаклів, продюсери та інші особи, які використовують твір, зобов'язані не порушувати особистих немайнових прав автора на твір. Обов'язок додержуватися права на недоторканість твору поширюється на всіх осіб, які набули майнових прав на твір на підставі договору, а також які діють у межах обмежень, що встановлені у законодавстві про авторське право. Аналогічний обов'язок покладається на власника матеріального носія, що містить оригінальний твір (твір мистецтва, рукописи, музичні партитури тощо).

Зміст ст. 439 ЦК України дозволяє зробити висновок, що автору та його правонаступнику надаються такі особисті немайнові права: право на недоторканість твору та право на захист репутації автора. При цьому законодавець визнає зв'язок між ними. Насправді право на недоторканість твору забезпечується правом на захист репутації автора. Вони вважаються близькими правами, але водночас це зовсім різні права. Право на недоторканість твору означає, що ніхто не має права змінити або переробити твір без згоди автора. Водночас автор має право дозволити переробку
свого твору. Отже, ніхто не має права переробляти твір без згоди автора. Право на захист честі та репутації автора є особистим немайновим правом, його зміст полягає у тому, щоб протидіяти спотворенню, перекрученню змісту твору, переробку якого автор дозволив або не дозволив.

Право на захист честі та репутації автора, так само як й інші особисті немайнові права автора твору, викладені у ст. 438 ЦК України, не пов'язується зі строком життя автора. Після смерті автора впродовж 70 років це право охороняється спадкоємцями автора або іншою особою, уповноваженою автором згідно із заповітом. При цьому право на недоторканість твору припиняє свою дію після закінчення строку дії авторського права, але прямої вказівки закону на це немає. Так, законодавство про авторське право прямо передбачає обов'язкове зазначення імені автора та джерела запозичення навіть після закінчення строку дії авторського права на твір, а щодо права на недоторканість твору, то про це законодавець не згадує. Тому можна зробити висновок, що право на недоторканість твору припиняється одночасно із закінченням строку дії авторського права на твір, тобто коли твір переходить у суспільне надбання.

Право на переробку твору. Одночасно з правом на недоторканість твору існує й право на переробку твору, але це право належить виключно автору. Навіть після оприлюднення твору автор зберігає за собою право переробляти свій твір. Це право випливає з права на створення твору: перед його новим виданням або довиданням автор може забажати з метою покращення твору переглянути або уточнити деякі аспекти, покращити стиль, додати або вилучити ті чи інші елементи з твору. При цьому право на переробку твору, яким може скористатися лише автор цього твору, поширюється лише на недоторкані твори у їх оригінальній формі.

Це право не слід плутати зі змінами, які тягнуть за собою зміни первинної специфіки твору після того, як твір стає суспільним надбанням. Такі зміни можуть здійснювати спадкоємці автора або будь-які інші особи. Коли мова йде про твори, створені у співавторстві, право на переробку твору, а також право на відмову щодо оприлюднення твору може реалізовуватися лише за взаємною згодою усіх співавторів.

Стаття 439 ЦК України вказує, яким діям може протидіяти автор для збереження та забезпечення свого права на недоторканість твору. Так, автор може протидіяти спотворенню, перекрученню твору, а також іншим змінам чи будь-яким іншим посяганням на твір. Безперечно, зміни до твору можуть вноситися лише за наявності згоди автора. При відсутності такої ніхто не має права вносити у твір жодних змін. У випадку, коли автор передав одне зі своїх майнових прав інтелектуальної власності на твір, наприклад право на переробку твору, іншій особі, за автором залишається особисте немайнове право контролювати процес переробки з метою запобігання спотворенню та перекрученню змісту його твору. З наведеного прикладу можна сформулювати таке правило: передача майнового права інтелектуальної власності на переробку твору не означає надання повної свободи переробникові цього твору, оскільки право на недоторканість твору дозволяє автору вимагати, щоб при переробці твору не відбулося перекручення або спотворення змісту або основних думок автора. При цьому автор сам вирішує, чи зашкоджує його честі та репутації зроблена іншими особами переробка його твору, чи ні. Зазначене правило застосовується також у випадках, коли твір переходить у суспільне надбання, тобто коли переробка твору може здійснюватися без згоди автора. Але й тоді спадкоємці автора мають право забороняти будь-які зміни твору, які, на їх думку, спотворюють або перекручують зміст твору чи завдають шкоди честі та репутації померлого автора.

Шкоду честі та репутації автора можуть завдати й інші посягання на твір. Найпоширенішими діями такого виду є, зокрема, додання до оприлюдненого твору будь-яких передмов, післямов, пояснень, коментарів, ілюстрацій, оскільки всі ці дії можна кваліфікувати як посягання, які здатні завдати шкоди честі та репутації автора.

У теорії авторського права як особисте немайнове право автора вирізняють право на відзив або вилучення твору з обігу. Це право надає автору можливість вилучити твір з комерційного обігу, в разі якщо він перестав задовольняти його інтелектуальні, духовні переконання, після того як його розповсюдження стало предметом договору, а також право автора призупинити використання твору у вже дозволеній формі за попередньою умовою щодо відшкодування збитків особі, якій передано право на використання твору. Це право з різними формулюваннями причин відзиву або вилучення твору з обігу закріплене в національних законах про авторське право Бразилії, Португалії, Сальвадору, Франції, Німеччини, Італії, Лівії, Уругваю, Єгипту, Іспанії.

Знак охорони. До специфічного виду немайнових прав автора належить право автора сповіщати про належність йому виключних майнових прав на твір шляхом проставляння на екземплярах твору.

Національне законодавство містить уніфікований спосіб сповіщення про майнові права інтелектуальної власності на твір (ст. 437 ЦКУ). Для цього сповіщення власник майнових прав інтелектуальної власності на твір вправі використовувати знак охорони авторського права, що міститься на кожному екземплярі твору й обов'язково складається з трьох елементів:

—латинської букви «С», обведеної колом: ©;

—імені (найменування) власника майнових прав інтелектуальної власності на твір;

—року першого опублікування твору.

Такий спосіб сповіщення про наявність майнових прав інтелектуальної власності на твір уперше був встановлений ще у Законі США «Про авторське право» 1909 p., а з 1952 р. був прийнятий Всесвітньою конвенцією про авторське право.

Конвенція використала такий підхід для вирішення проблеми. Тоді як в одних країнах виникнення авторського права на твір не пов'язувалося з виконанням будь-яких формальностей, у багатьох інших країнах виникнення авторського права на твір вимагало обов'язкового виконання формальностей, насамперед реєстрації прав на твір і його депонування. Всесвітня конвенція про авторське право, як і Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів, визнала обов'язковим принцип національного режиму, відповідно до якого творові іноземного автора повинна бути надана така ж правова охорона твору, як і твору національного автора. Але якщо закордонний і національний автори належали до країн, одна з яких вимагала виконання формальностей, а інша — ні, то надання національного режиму стає ускладненим.

Для вирішення цієї проблеми Всесвітня конвенція про авторське право встановила, що у будь-якій країні, де для виникнення авторського права на твір необхідне дотримання формальностей, ці формальності вважаються виконаними для будь-яких іноземних творів, якщо на їх екземплярах буде розміщений знак © із вказівкою імені суб'єкта авторського права і року першого оприлюднення твору (у п. 1 ст. III). Незважаючи на те, що Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів не встановлює вимоги для сповіщення будь-яким способом про наявність майнових прав інтелектуальної власності на твір, багато країн світу закріплюють у своєму національному законодавстві про авторське право таке сповіщення, посилаючись на Всесвітню конвенцію про авторське право. Першим елементом конвенційного знака є символ © (латинська буква «С» в колі), що веде своє походження від слова copyright (авторське право) і Закону США «Про авторське право» 1909 року. Відповідно до цього закону можна використовувати один із трьох способів сповіщення про авторське право: символ ©, слово copyright чи його скорочення — соrр.(copr.?) Всесвітня конвенція про авторське право містить лише символ © для сповіщення про авторське право, так само це питання вирішується й у деяких національних законах. Другим елементом конвенційного знака є ім'я (найменування) суб'єкта майнових прав інтелектуальної власності на твір (це положення передбачене у більшості законів про авторське право і суміжні права країн СНД).

У коментарі до Всесвітньої конвенції про авторське право А. Богша прямо зазначається, що разом із зображенням знака охорони авторського права варто вказувати ім'я суб'єкта майнових прав інтелектуальної власності на твір. Тобто другим елементом конвенційного знака має бути зазначене найменування суб'єкту майнових прав інтелектуальної власності на твір, наприклад видавництва, але не ім'я автора. У випадках, коли за договором на видання твору майнові права інтелектуальної власності на твір не передані, тобто ці права продовжують належати автору, то саме його ім'я повинне бути зазначене як другий елемент конвенційного знака.

У Законі України «Про авторське право і суміжні права» другим елементом конвенційного знака є ім'я особи, якій належить авторське право на твір. Третім елементом конвенційного знака є рік першого опублікування твору.

Норма Всесвітньої конвенції про авторське право і національні
закони про авторське право більшості країн не допускають жодних непорозумінь із цього питання. Деякі ускладнення з'являються при перевиданні твору. При цьому зазвичай використовується такий підхід. Якщо нове видання в основному повторює перше, то рік перевидання не вказується. Якщо ж у новому виданні з'явилися нові елементи, то в ньому можуть бути зазначені як рік першого видання, так і рік перевидання, що пояснюється тим, що перша дата буде стосуватися твору, що перевидається, а друга — нового твору.

У більшості національних законів про авторське право і суміжні права країн СНД встановлюється, що видавництво, ім'я і найменування якого зазначене на творі, за відсутності доказів іншого, вважається представником автора щодо твору, опублікованого анонімно чи під псевдонімом. У такому випадку видавництво має право захищати права автора і забезпечувати їх реалізацію. Причому це положення буде діяти доти, доки автор такого твору не розкриє свою особу і не заявить про своє авторство на твір.

Ця норма відповідає Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів (п. З ст. 15). Але вона має кілька особливостей залежно від того, яким чином був укладений договір на видання твору між автором і видавництвом. Якщо видавництво одержало право на відтворення і поширення твору, то ці права належать видавництву незалежно від того, чи опублікований твір анонімно, під псевдонімом чи під справжнім іменем автора.

У будь-якому випадку видавництво має право звертатися від свого імені в суд у разі потреби захисту своїх майнових прав інтелектуальної власності на твір. Якщо автор доручив видавництву відтворити і поширити свій твір, але не передав майнові права інтелектуальної власності на цей твір, то в такому випадку видавництво формально не має права звертатися від свого імені до суду у разі потреби захисту майнових прав інтелектуальної власності на твір.

Під майновими правами інтелектуальної власності автора на твір зазвичай розуміють право автора на використання твору.

Слід зазначити, що національне законодавство не містить виключного переліку майнових прав автора і до майнових прав автора відносить: право на використання твору; право дозволяти використання твору, право перешкоджати неправомірному використанню твору, у тому числі забороняти таке використання (ст. 440 ЦКУ). Тобто автор самостійно вирішує, яким чином буде використовуватись його твір. При цьому ніхто не має права використовувати твір без згоди автора або іншого правовласника.

На підставі змісту ст. 440 ЦК України право на використання твору можна визначити так: це виключне право автора самостійно вирішувати питання, пов'язані з наданням третім особам доступу до свого твору та до його використання. Тобто автору належить право на використання твору у будь-якій формі та будь-яким способом (ст. 424, 426, 427). Це визначення збігається з положеннями ч. 2 ст. 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права». Безпосередньо з виключним правом автора дозволяти використання твору іншою особою випливає право перешкоджати неправомірному використанню твору шляхом заборони такого використання та відшкодування шкоди за неправомірне використання твору. При неправомірному використанні твору можуть бути порушені не тільки майнові права автора, а й його особисті немайнові права, наприклад право на недоторканість твору.

Майнові права інтелектуальної власності на твір можуть належати не лише авторові твору, а й іншим особам, до яких зазначені майнові права переходять на підставі авторського договору або закону, після чого такі особи стають вторинними суб'єктами авторського права (ч. 1 ст. 15 та ст. 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

Використання твору. Національний законодавець у ст. 441 ЦК України розкриває зміст поняття використання твору через перелік дій, які може вчинити чи дозволити вчинити автор або інший суб'єкт права інтелектуальної власності на цей твір. Але, як зрозуміло зі змісту ст. 441 ЦК України, є деякі ускладнення, пов'язані з різноманіттям видів творів та способів їх використання, тому перелік дій, пов'язаних із використанням твору, є невичерпним та має загальний вигляд.

Першим способом використання твору, згідно зі ст. 441 ЦК України, є опублікування (випуск у світ) твору. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» під опублікуванням твору як способом його використання розуміється введення в цивільний оборот за згодою автора чи іншого суб'єкта авторського права виготовлених поліграфічними, електронними чи іншими спробами примірників твору у кількості, здатній задовольнити, з урахуванням характеру твору, розумні потреби публіки. Введення примірників твору до цивільного обороту здійснюється шляхом їх продажу, здавання в майновий найм, побутового чи комерційного прокату, надання доступу до них через електронні системи інформації таким чином, що будь-яка особа може його отримати з будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором, або шляхом передачі права власності на них іншим способом. Опублікуванням твору вважається також депонування рукопису твору у сховищі (депозитарії) з відкритим доступом та можливістю одержання у ньому примірника (копії) твору.

Використання твору шляхом його опублікування придатне для друкованих творів науки, літератури та мистецтва. Що стосується інших об'єктів авторського права, то такий спосіб використання до них застосувати не можна. Тому у ст. 441 ЦКУ доцільно було б зазначити такий спосіб використання твору, як його оприлюднення.

Під оприлюдненням (розкриттям публіці) твору розуміється здійснення за згодою автора чи іншого суб'єкта авторського права дії, що вперше робить твір доступним для публіки шляхом опублікування, публічного виконання, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення тощо (ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

Необхідність внесення змін до ст. 441 ЦК України пояснюється тим, що: по-перше, оприлюднення твору як спосіб його використання може застосовуватися не лише до друкованих творів літератури, науки і мистецтва; по-друге, оприлюднення твору є більш широким поняттям, що охоплює за своїм змістом й опублікування твору; по-третє, оприлюднення твору окремо виділяється в міжнародно-правових актах (статті 11, ll^ter та ll^bis Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів).

Слід також зазначити, що у ст. 442 ЦК України законодавець фактично ототожнив право на опублікування та право на оприлюднення твору. Закон України «Про авторське право і суміжні права» застосовує термін «оприлюднення» і з цим фактом пов'язує відповідні об'єкти, що підпадають під правовий режим охорони авторським правом. ЦК України вказаний термін не використовує, а підміняє його практично іншим — «опублікуванням». Про підміну одного терміна іншим свідчать і наведені у зазначеній статті способи, які є способами оприлюднення, а не опублікування, що стверджує законодавець. Втім «оприлюднення» та «опублікування» — два поняття не тотожні за своїм змістом.

Право на оприлюднення — це, по суті, право автора вирішувати, чи буде він знайомити публіку із своїм твором і в якій формі, чи залишить його у таємниці, не виводячи із приватної сфери. Право на оприлюднення означає також право інформувати громадськість про основний зміст твору або знайомити широкий загал з описом твору. Вказане право пов'язане безпосередньо з волевиявленням автора, оскільки тільки автор може визначити стан завершеності свого твору і висловити бажання довести його до відома публіки. До факту оприлюднення право автора вносити до твору будь-які зміни і навіть знищити його не має обмежень. Здійснити право на оприлюднення твору автор може у будь-якій формі його використання. Причому оприлюднення твору в одній формі автоматично не приводить до оприлюднення його в іншій формі. Так, автор драматичного твору може оприлюднити його у формі театральної вистави. При цьому його право на оприлюднення твору у вигляді видання (опублікування) п'єси залишається недоторканим. Право оприлюднити твір включає також право знайомити публіку з твором, право доводити твір до відома громадськості, право опубліковувати твір або право надавати дозвіл на випуск твору у світ.

Оскільки суть права на оприлюднення полягає в тому, щоб зробити твір доступним для широкого загалу, твір не буде вважатися оприлюдненим у тому випадку, коли з твором, що не був випущений у світ, будуть знайомитися треті особи у приватному порядку у колі друзів та родичів автора. Не буде вважатися оприлюдненням і попереднє знайомство з твором із метою укладення у майбутньому контракту на його використання. Не можна розглядати як оприлюднення твору, наприклад, декламацію твору під час репетиції. Таким чином, доведення твору до відома інших осіб ще не означає його оприлюднення. Останнє передбачає згоду автора і наявність публіки — відповідного кола невідомих осіб, що не є друзями та родичами автора, завдяки чому є підстави вважати, що твір правомірно перейшов із приватної в публічну сферу. Оприлюднення твору має велике практичне значення. Майнові права автора виникають із моменту створення твору, але реалізація цих прав пов'язана із оприлюдненням твору. Використати можна лише оприлюднений твір.

Найбільш поширеними способами оприлюднення твору до останнього часу були: опублікування (випуск у світ) твору, публічний показ, публічне виконання, передача в ефір та інші. Розвиток технічних засобів, за допомогою яких невизначене коло осіб може мати доступ до творів, безпосередньо впливає на способи доведення творів до загального відома (розміщення твору на сайті) в Інтернеті, ознайомлення з твором в режимі «on line», а також на кількість людей, які мають реальну можливість одночасно ознайомитися з твором, на час та на місце доведення твору до публіки (останнє визначається місцем знаходження користувача мережі Інтернет).

Оприлюднення об'єкта авторського права і суміжних прав є більш широкою категорією, ніж його опублікування.

Слід звернути увагу і на те, що у ст. 442 ЦК України терміни «опублікування» і «випуск у світ» використовуються як синоніми. Відповідно до п. 3.3. Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів під випуском у світ твору розуміється його видання з дозволу автора, незалежно від способів виготовлення екземплярів твору.

Якщо виходити з наведеного визначення та порівняти зміст п. 1 ст. 442 ЦК України, то можна дійти висновку, що випуском у світ не може бути публічний показ драматичного, музично-драматичного або кінематографічного твору, виконання музичного твору, публічна декламація літературного твору, передача по радіо чи телебаченню літературних або художніх творів, демонстрація творів мистецтва або творів архітектури. Відтак, п. 1 ст. 442 ЦК України суперечить п. 3.3. Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів.

Другим способом використання твору ст. 441 ЦК України називає право на відтворення твору. На міжнародному рівні право на відтворення твору отримало своє визнання у 1967 р. у Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів. Пізнє визнання цього права на міжнародному рівні пояснювалося складнощами, пов'язаними з формулюванням визначення цього права, яке повинне було відповідати двом вимогам: з одного боку бути загальним, з другого — бути конкретним.

Відповідно до п. 1 ст. 9 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів під відтворенням розуміється виключне право автора дозволяти відтворення твору будь-яким способом та у будь-якій формі. Положення ст. 441 ЦК України щодо права на відтворення твору повністю відповідає положенням Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів.

Водночас не всі способи і форми відтворення придатні для існуючих різновидів творів. Спосіб і форма відтворення твору визначаються його видом. Наприклад, відтворенням твору не може вважатися публічне виконання такого твору, оскільки це виконання, а не твір.

Можна відзначити, що чинне визначення права на відтворення об'єктів авторського права і суміжних прав, яке міститься у ст. 1Закону України «Про авторське право і суміжні права», згідно з яким відтворенням твору вважається виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми у будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп'ютер, повністю відповідає останнім змінам міжнародно-правових актів, що регулюють цю сферу правовідносин.

Третім способом використання твору ст. 441 ЦК України визначає переклад твору. Право на переклад твору іншою мовою означає, що автор наділений правом здійснювати самостійно чи дозволяти іншій особі здійснювати переклад свого твору. Будь-яка особа, яка має намір перекласти твір, який має правову охорону, іншою мовою, повинна одержати дозвіл від автора чи іншого суб'єкта права інтелектуальної власності на цей твір. В іншому випадку переклад твору буде порушувати право автора на переклад і буде порушенням авторського права.

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів визнає право на переклад. Відповідно до її норм переклади літературного чи художнього твору підлягають правовій охороні так само, як і оригінальні твори, без завдання шкоди правам автора оригінального твору (п. З ст. 2). До того ж автори творів, що мають правову охорону, «протягом усього строку дії їхніх прав на оригінальні твори користуються правом перекладати і виключним правом дозволяти перекладати свої твори» (ст. 8). Відповідно до змісту ст. 20 Закону України «Про авторське право і суміжні права» переклад характеризується такими ознаками: по-перше, є похідним твором, тобто є результатом перетворення оригіналу твору; по-друге, є самостійним об'єктом авторського права. Суб'єктивне право на переклад включає можливість автора самостійно перекладати свій твір, а також виключне право надавати дозвіл на переклад твору і використання перекладу іншими особами. До того ж, таке право дозволяти робити переклад і використовувати переклад може застосовуватися як до оригіналу, так і до похідного твору (перекладу). Перекладач, який робить переклад оригіналу твору на підставі авторського договору з автором твору або іншим його правовласником, є самостійним суб'єктом авторського права. Права перекладача порівняно з правами автора обмежені: він не має права вільно, без дозволу автора використовувати переклад твору. Строк дії авторського права на переклад твору дорівнює життю перекладача та 70 рокам після його смерті.

Слід зазначити, що не в усіх випадках для здійснення перекладу твору та його використання виникає необхідність отримання згоди автора цього твору. Прикладом цього можуть бути переклади, які робляться з метою навчання, дослідження та в особистих цілях (статті 21—25 Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

У міжнародній практиці існує й система примусових ліцензій для забезпечення можливостей видання перекладів творів у країнах, які розвиваються, за умови додержання деяких домовленостей. Законодавство України з авторського права не пов'язує право на переклад із правом на його використання. Завдяки цьому правове становище перекладача за національним законодавством, порівняно з міжнародним, більш уразливе, оскільки надане йому право на переклад автоматично не тягне за собою і право на використання такого перекладу твору.

На сьогодні право на переклад поширюється лише на традиційні мови країн світу. Водночас були спроби обґрунтувати поширення цього права на переклад програми з однієї комп'ютерної мови на іншу. Проте переклад комп'ютерної програми з однієї мови на іншу через обмежені можливості мови програмування полягає у повторенні не форми програми, а її змісту, тому висловлювалися думки про доцільність урегулювання цих питань не в межах інституту авторського права, а в межах інституту права на результати науково-технічної творчості.

Четвертим способом відтворення твору законодавець називає його переробку, адаптацію, аранжування та інші подібні зміни. Право на переробку чи інше переопрацювання твору означає, що автор твору має право здійснювати чи дозволяти іншій особі здійснювати переробку свого твору. Будь-яка особа, яка має намір переробити твір, щодо якого встановлена правова охорона, зобов'язана одержати дозвіл від автора чи іншого суб'єкта права інтелектуальної власності на цей твір. В іншому випадку будь-яка переробка твору буде порушувати право автора на переробку чи інше переопрацювання твору і повинна вважатися порушенням авторського права на твір. Історичний розвиток права на переробку творів дуже близький до права на переклад твору.

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів встановлює, що «адаптації, музичні аранжування та інші переробки літературного чи художнього твору підлягають правовій охороні нарівні з оригінальними творами, без порушення прав автора оригінального твору» (п. З ст. 2). Крім того «автори літературних і художніх творів користуються виключним правом дозволяти переробку аранжування та інші зміни щодо своїх творів» (ст. 12). Ці ж норми існують у законодавстві про авторське право і суміжні права інших країн світу. Всі дії, перелічені в п. 4 ст. 441 ЦК України, спрямовані на внесення змін до оригінального твору, внаслідок чого створюється інший твір, який є похідним від оригінального твору та визнається за законодавством самостійним об'єктом правової охорони нормами авторського права. Так, унаслідок аранжування (від франц. aranger — упорядковувати) відбувається перекладення музичного твору для виконання його іншим складом учасників (голосів), ніж було передбачено спочатку. Або внаслідок аранжування здійнюється полегшений виклад музичного твору для того самого інструмента.

У результаті адаптації (лат. adaptation, від adapto — пристосовую) здійснюється пристосування (полегшення) тексту (твору) для тих, хто починає вивчати іноземну мову або для дітей. Переробка також є дією, в результаті якої створюється новий об'єкт авторського права на основі оригінального (наприклад, при екранізації твору основу сценарію складають події, образи та сюжетна лінія, викладені в романі, що екранізується, по суті, сам роман).

П'ятим способом використання твору є його включення як складової до збірок, баз даних, антологій, енциклопедій тощо. Зазначені твори прийнято називати укладеними творами. Укладений твір — це твір, що містить інший твір або частини творів, зазвичай без особистої участі авторів цих творів. Укладені твори створюються в результаті об'єднання інших творів або їх частин у новий твір, що іноді називають збіркою чи компіляцією. Типовими прикладами таких творів є:

—антологія — збірник літературних творів або уривків із них, зібраних із певною метою;

—довідник — добірка класифікованих ознак, зведень і даних, наприклад фізичних і хімічних властивостей речовин, телефонів, адрес тощо;

—хрестоматія — навчальна книга, що складається з літературно-художніх або науково-популярних творів чи уривків із них, підібраних за програмою певного курсу;

—енциклопедія — науково-довідникове видання, написане декількома авторами, що об'єднує у певній системі найістотніші відомості з усіх галузей знань (наприклад, Українська радянська

—енциклопедія) чи будь-якої однієї (юридична, медична та інші енциклопедії);

—— база даних (компіляція даних) — сукупність творів, даних або будь-якої іншої незалежної інформації у довільній формі, у тому числі — електронній, підбір і розташування складових частин якої та її упорядкування є результатом творчої праці і частини якої є доступними індивідуально та можуть бути знайдені за допомогою спеціальної пошукової системи на основі електронних засобів (комп'ютера) чи інших засобів.

—Визначення укладеного твору набагато ширше, ніж вважається. Укладені твори можна вважати найбільш загальним видом творів, оскільки до них належать аудіовізуальні і мультимедійні твори, драматичні, музично-драматичні і сценічні твори, бази даних і т. п. Інакше кажучи, укладені, комплексні чи композиційні твори є найпоширенішим видом творів науки, літератури і мистецтва.

—Щодо укладених творів необхідно особливо відзначити кілька правових норм. Зокрема, окремого розгляду потребують необхідні умови, при виконанні яких особа, що створила укладений твір, може розглядатися як його автор і може бути суб'єктом авторського права на укладений твір.

—По-перше, автору збірника та інших укладених творів — укладачу належить авторське право на здійснені ним підбір і розташування матеріалів, що є результатом інтелектуальної, творчої діяльності (упорядкування). Відповідно до цієї умови авторське право може поширюватися на укладений твір тільки у тому випадку, якщо підбір і розташування матеріалів в укладеному творі є результатом інтелектуальної, творчої діяльності укладача — автора збірника.

—По-друге, укладач є суб'єктом авторського права за умови дотримання ним прав авторів кожного з творів, включених в укладений твір. Авторське право може поширюватися на укладений твір тільки в тому випадку, якщо укладач має дозволи від авторів чи інших суб'єктів авторського права на всі твори чи частини з них, що включаються в укладений твір. При відсутності таких дозволів укладач визнається не автором укладеного твору, а порушником

авторського права, що тягне за собою відповідальність, передбачену законодавством.

—По-третє, автори творів, включених до укладеного твору, вправі використовувати свої твори незалежно від укладеного твору, якщо інше не передбачено договором з укладачем. Зазначене положення належить до подільних укладених творів у випадку, коли в укладеному творі використовуються твори, які не були оприлюднені. В іншому випадку право незалежного використання творів, включених в укладений твір, вже існує у автора Цього укладеного твору. Особлива ситуація виникає при включенні в укладений твір службових творів. Відповідно до загальних норм майнові права інтелектуальної власності на службовий твір належать автору твору і його роботодавцю спільно. Тому у випадку укладеного твору, створеного зі службових творів, особою, уповноваженою на те роботодавцем, про жодне незалежне використання включених службових творів не може бути мови без дозволу роботодавця, укладача.

—По-четверте, авторське право укладача не перешкоджає іншим особам здійснювати самостійний підбір і розташування тих самих матеріалів для створення своїх укладених творів за умови творчого характеру упорядкування і наявності дозволів суб'єктів авторського права на включення в збірник їх творів чи частин із них. При створенні збірки, в яку включені вже оприлюднені твори, ця норма очевидна.

—По-п'яте, особі, що випускає у світ енциклопедії, енциклопедичні словники, періодичні і такі, що продовжуються, збірки наукових праць, газети, журнали та інші періодичні видання, належать майнові права інтелектуальної власності на такі видання в цілому. Належність майнових прав інтелектуальної власності на видання означає, що ця особа має право за будь-якого використання таких видань вказувати своє найменування чи вимагати такої вказівки. При цьому автори творів, включених у такі видання, зберігають право на використання своїх творів незалежно від видання в цілому, якщо інше не передбачено авторським договором.

—По-шосте, укладені твори підлягають правовій охороні як об'єкти авторського права незалежно від того, чи є об'єктами авторського права включені до них твори. Автор укладеного твору може використовувати будь-який об'єкт авторського права, який не має правової охорони, без згоди і дозволу особи або осіб, які є суб'єктами прав на такі об'єкти. З іншого боку, поширення правової охорони на укладені твори, до яких включені об'єкти авторського права, строк правової охорони яких минув, не означає поширення правової охорони на такі об'єкти. Цей же принцип непоширення правової охорони на об'єкти авторського права, строк правової охорони на які минув, використовується і щодо баз даних. При створенні укладених творів, як і у випадку похідних творів, не повинні порушуватися немайнові права авторів творів, коли строк правової охорони майнових прав на них минув.

—По-сьоме, існують розбіжності між створенням збірки і її оприлюдненням. Законодавство у сфері авторського права і суміжних прав не забороняє створення збірки для особистої мети. Допускається укладання збірника для задоволення особистих потреб без дозволу суб'єкта авторського права на твори, що включаються до цього збірника, оскільки це ніяк не порушує майнових прав інтелектуальної власності і матеріальних інтересів суб'єктів права інтелектуальної власності оригінальних творів. Але правове становище змінюється, якщо збірник оприлюднюється. Тут законодавство у сфері авторського права і суміжних прав не просто стає на захист матеріальних інтересів авторів оригінальних творів, а й закріплює гарантії забезпечення захисту їхніх прав.

Ст. 441 ЦКУ до способів використання твору відносить публічне виконання. Як правило, це презентація твору за допомогою декламації, гри, танцю чи якого-небудь іншого способу, у тому числі за допомогою технічних засобів, у місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, що не належать до звичайного кола родини або до близьких знайомих родини. Публічне виконання є одним із найпоширеніших способів використання і поширення багатьох видів творів літератури і мистецтва. Особливістю публічного виконання є те, що автори та інші суб'єкти авторського права на твори не можуть реалізовувати свої майнові права інтелектуальної власності шляхом укладених договорів з усіма потенційними користувачами своїх творів, і тому права авторів на такі твори можуть бути порушеними. З метою забезпечення захисту майнових прав інтелектуальної власності авторів у випадках, коли практично неможливо визначити всіх користувачів творів, у кожній країні діють організації, що управляють майновими правами зазначених осіб на колективній основі (далі — організації колективного управління).

Наступним способом використання твору, який закріплюється нормами законодавства, є його продаж, передання в найм (оренду) тощо. Зразу необхідно зазначити, що використання законодавцем поняття «найму» або «оренди» щодо об'єктів авторського права є, щонайменше, некоректним і таким, що не відповідає міжнародним стандартам. Тому, розглядаючи зазначений пункт ст. 441 ЦК України, буде використане загальноприйняте поняття щодо об'єктів авторського права — «прокат».

Автор твору або особа, якій за договором або за законом передані майнові права інтелектуальної власності на цей твір, має право ними розпоряджатися і використовувати твір шляхом його продажу. Але при цьому необхідно пам'ятати, що передача права інтелектуальної власності на об'єкт права інтелектуальної власності не означає передачі права власності на річ (ст. 419 ЦК України).

Авторові твору або іншому суб'єктові авторського права на твір належить право здійснювати чи дозволяти прокат оригіналу чи примірників твору. Прокат книг відомий давно, але міжнародні норми, що регулюють право на здійснення прокату комп'ютерних програм, кінематографічних творів і фонограм, були вперше сформульовані тільки у Директиві Ради Європейського Співтовариства «Про права прокату, позичання і деякі положення авторського права і суміжних прав у сфері інтелектуальної власності». Угода ТРІПС підтвердила право на прокат на міжнародному рівні. Відповідно до цих норм комерційний прокат можливий тільки з дозволу суб'єкта авторського права на твір. Без його дозволу прокат кінематографічних творів можливий тільки тоді, коли він не пов'язаний із широкомасштабним копіювання таких творів. Прокат комп'ютерних програм і фонограм без дозволу правовласника можливий тільки у тому випадку, якщо вони не є основним об'єктом прокату. Відповідно до Договору ВОІВ про авторське право автори комп'ютерних програм, кінематографічних творів і фонограм користуються виключним правом дозволяти комерційний прокат своїх творів. Отже, можна говорити про те, у Договорі ВОІВ про авторське право були відображені відповідні норми Угоди ТРІПС.

Норми щодо права на прокат містяться і в Законі України «Про авторське право і суміжні права» (п. 10 ст. 15), згідно з якими право на прокат твору дозволяється після першого його продажу. Таким чином, право на прокат стало частиною чи формою права на поширення твору. Варто особливо підкреслити, що Закон України «Про авторське право і суміжні права» надає автору чи іншому суб'єкту авторського права на твір право на прокат лише п'яти видів творів, навіть якщо такий прокат здійснюється з комерційною метою. До них належать:

—комп'ютерні програми;

—бази даних;

—аудіовізуальні твори;

—музичні твори у нотній формі;

—твори, зафіксовані у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп'ютер.

Аналіз міжнародних і національних норм дозволяє встановити низку важливих особливостей прокату деяких видів творів. По-перше, право на прокат творів належить авторові чи іншому суб'єктові авторського права на твір незалежно від належності права власності на оригінал чи примірник твору. По-друге, право на прокат творів належить автору чи іншому суб'єкту авторського права на твір навіть після поширення примірників творів, здійсненого автором або з його дозволу іншими особами. По-третє, предметом права на прокат є оригінали або примірники твору, зафіксовані та введені у цивільний оборот у вигляді матеріальних носіїв. По-четверте, будь-яка країна, у якій діє система справедливої винагороди авторів за прокат примірників творів, може зберегти цю систему за умови, що комерційний прокат таких творів не завдає шкоди праву авторів на відтворення своїх творів. В Україні спеціальна система прокату примірників творів не розвинута, тому будь-який комерційний прокат таких примірників творів має забезпечувати виплату справедливої винагороди авторам таких творів. По-п'яте, право на прокат комп'ютерних програм і аудіовізуальних творів не застосовується лише в тому випадку, якщо:

—комп'ютерна програма не є основним об'єктом прокату;

—прокат примірників аудіовізуальних творів не передбачає їх широкого копіювання.

Ці обмеження на право прокату комп'ютерних програм і аудіовізуальних творів введені тому, що прокат таких творів може не завдавати істотної шкоди майновому праву інтелектуальної власності автора на відтворення твору.

Серед способів використання твору законодавець також визнає імпорт примірників творів, примірників перекладу творів, переробок твору тощо. Право на імпорт дозволяє автору дозволити або заборонити імпорт примірників твору, включаючи примірники, виготовлені з дозволу автора чи іншого суб'єкта авторського права на цей твір. Слід зазначити, що право на імпорт примірників творів не згадує ані Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів, ані Договір ВОІВ про авторське право, ані Угода ТРІПС, мабуть, тому, що воно є частиною права на поширення творів. Право на імпорт закріплено у Модельному законі ВОІВ про авторське право і суміжні права. Причина введення права на імпорт викликана тим, що майнові інтереси суб'єктів права інтелектуальної власності стали порушуватися міждержавними потоками поширення контрафактної продукції. Вважалося, що надання суб'єкту авторського права на твір окремого майнового права на імпорт примірників цього твору дозволить скоротити потоки поширення контрафактної продукції через митні кордони держав. На цих підставах право на імпорт є виправданим, оскільки дозволяє поставити імпорт контрафактної продукції поза законом.

Але введення права на імпорт не призвело до радикальної зміни ситуації з транснаціональними потоками поширення контрафактної продукції. Розширення права імпорту на примірники твору, які виготовлені з дозволу суб'єкта авторського права на цей твір, є нелогічним, оскільки може існувати небезпечний імпорт контрафактних примірників твору, тоді як право на дозволений імпорт очевидне і не має потреби у забезпеченні. Зазначене положення пояснюється тим, що за межами країни твори можуть бути правомірно оприлюднені лише з дозволу суб'єкта авторського права на ці твори і тільки у тому випадку, якщо твір підлягає правовій охороні у відповідній країні. Наділення власника авторського права на твір правом дозволяти імпорт примірників свого твору, виготовлених із його ж дозволу, може призвести до порушення умов договору, тобто може статися колізія умов договору і положень закону: суб'єкт авторського права на твір за законом може заборонити те, що він дозволив за договором.

Право на імпорт поширюється тільки на примірники творів у вигляді матеріальних носіїв, що є дійовим заходом скорочення міждержавних потоків поширення контрафактної продукції, за винятком глобального інформаційного простору, що існує в інфраструктурі поза транснаціональними кордонами, в якому твір «імпортується» не у матеріальній, а у віртуальній формі, до якої право на імпорт не може бути застосоване. Саме з цієї причини Договір ВОІВ про авторське право не визнав право на імпорт як обов'язкове майнове право автора чи іншого суб'єкта авторського права на твір, а визнав за ним право на повідомлення для загального відома у такий спосіб, який надав би будь-якій особі здійснювати доступ до творів із будь-якого місця й у будь-який час за власним вибором такої особи.

Перелік способів використання твору, закріплений у ст. 441 ЦК України, не є вичерпним та надає можливість заінтересованим суб'єктам авторського права використовувати твір іншими способами, які дозволяються законом.

До інших способів використання творів, відповідно до міжнародно-правових актів та Закону України «Про авторське право і суміжні права», можуть належати:

—поширення твору;

—публічний показ твору;

—повідомлення твору для загального відома;

—розміщення твору в мережі Інтернет;

—право слідування.

Право на поширення твору належить авторові твору. Відповідно до нього він може дозволяти чи забороняти поширення оригіналу або примірників твору шляхом їх продажу чи іншої передачі майнових прав на оригінал твору або права власності на примірники твору. При цьому, якщо оригінал чи примірники правомірно опублікованого твору введені у цивільний оборот з дозволу автора шляхом продажу або іншої передачі прав на них, допускається їх подальше поширення без згоди автора чи іншого суб'єкта авторського права без виплати авторської винагороди. У наведеному положенні сформульована умова вичерпання права на поширення твору, при цьому вказане право застосовується лише до примірників твору, що виражені у матеріальній формі. При інших формах вираження твору вичерпання права на його поширення може не відбутися. Наприклад, не є вичерпаним право на поширення твору в мережі Інтернет. Так, за наявності дозволу на розміщення твору в мережі Інтернет його використання будь-яким користувачем можливе тільки з дозволу суб'єкта авторського права на цей твір. Виняток становить відтворення та використання твору в особистих цілях.

Право на публічний показ — це право на показ твору безпосередньо або у вигляді слайда, кінокадру, телекадру на екрані за допомогою будь-якого іншого технічного засобу чи будь-яким іншим способом (щодо аудіовізуального твору — показ окремих кадрів поза їх послідовністю) у місцях, де присутні чи можуть бути присутні особи, які не належать до звичайного кола родини чи до близьких знайомих родини. Публічний показ твору являє собою форму інформування про твір з акцентуванням на деякі його особливості залежно від характеру твору та використаних технічних засобів. На відміну від публічного виконання публічний показ твору не є його поширенням, оскільки поширюється не твір, а інформація про нього. Публічний показ твору — це деякою мірою реклама твору і його автора з метою подальшого широкого комерційного поширення як примірників твору, так і його копій через канали традиційної чи електронної комерції. Право на публічний показ твору являє собою важливе майнове право інтелектуальної власності на твір. Ще більш важливим є право автора забороняти публічний показ свого твору, оскільки погано організований публічний показ твору може стати його антирекламою. Право на повідомлення твору для загального відома — це право на передачу по проводах чи засобами бездротового зв'язку зображень або звуків, чи зображень і звуків твору, виконання, фонограми, передачі організації мовлення таким чином, що зображення та звуки стають доступними для сприйняття особами, які не належать до звичайного кола родини або до близьких знайомих родини, у місцях настільки віддалених від місця передачі, що без такої передачі зображення та звуки не були б доступні для сприйняття. Повідомленням твору для загального відома є також доведення твору до загального відома у спосіб, що надає представникам публіки доступ до твору з будь-якого місця й у будь-який час за їх власним вибором.

Наведене формулювання терміна «повідомлення твору для загального відома» відповідає положенням Договору ВОІВ про авторське право і Договору ВОІВ про виконання і фонограми. До прийняття цих міжнародних документів право на повідомлення твору для загального відома не поширювалося на деякі види творів, наприклад на літературні твори, включаючи комп'ютерні програми, що відповідало особливостям таких творів. З іншого боку, фотографічні твори, твори декоративно-прикладного мистецтва, графічні твори можуть бути повідомлені для загального відома публіки. Технічний прогрес, зокрема виникнення цифрових мереж, зумовив необхідність поширити право на повідомлення твору для загального відома на будь-які твори, навіть тривимірні у голографічній формі, оскільки цифрова форма і середовище зробили таке повідомлення для публіки можливим. Відповідні положення містять обидва договори ВОІВ, які включили однаково цю можливість.

Традиційне право на повідомлення твору для загального відома включало два близьких за суттю майнових права інтелектуальної власності на твір — право на передачу твору в ефір і право на передачу твору по кабелю.

Право на передачу твору в ефір визначається як право на повідомлення твору для загального відома за допомогою бездротової передачі, включаючи передачу через супутник, при цьому передача кодованих сигналів також є передачею твору в ефір за умови, що засоби декодування надаються публіці організацією ефірного мовлення або з її згоди. Автор має право дозволяти або забороняти передачу в ефір свого твору, якщо в договорі про передачу майнових прав інтелектуальної власності на твір не передбачене інше. Автор має право не тільки на повідомлення твору для загального відома за допомогою бездротової передачі (право на передачу твору в ефір), але і по проводах. Інакше кажучи, автор наділений виключним правом дозволяти чи забороняти повідомлення твору по проводах. Насамперед мова йде про повідомлення для загального відома за допомогою кабельного телебачення.

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів надала авторам літературних і художніх творів виключне право дозволяти «передачу своїх творів у ефір чи повідомлення для загального відома цих творів будь-яким іншим способом бездротової передачі звуків чи звуків і зображень» (п. 1 ст. 1 l^bis). У Міжнародній конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення ефірне сповіщення означає «передачу звуків чи звуків і зображень бездротовими засобами для прийому публікою». Договір ВОІВ про виконання і фонограми доповнив визначення цього терміна словами: «відображеннями звуків і (чи) зображень» (ст. 2). Крім того, ефірне мовлення було поширене на передачі через супутник і на передачі кодованих сигналів, якщо засоби декодування надаються публіці організацією мовлення або за її згодою.

Із позиції законодавства про авторське право і суміжні права, головним в ефірному мовленні є технічна можливість повідомляти для загального відома твір, виконання, фонограми, передачі організацій мовлення за допомогою «передачі звуків чи звуків і зображень». Водночас Договір ВОІВ про виконання і фонограми не зміг розмежувати два дуже близьких поняття — ефірне мовлення і повідомлення твору для загального відома. Підтвердженням наведеного висновку є ст. 2 вказаного договору: «Ефірне мовлення означає передачу засобами бездротового зв'язку звуків чи звуків і зображень, чи їх відображень для прийому публікою; така передача, здійснена через супутник, також є ефірним мовленням; передача кодованих сигналів є ефірним мовленням, якщо засіб декодування надається публіці організацією мовлення чи за її згодою; повідомлення твору для загального відома чи виконання фонограми означає передачу для публіки будь-яким засобом, крім ефірного мовлення, звуків виконання або звуків і відображень звуків, записаних на фонограму. Для цілей ст. 15 Договору ВОІВ про виконання і фонограми повідомлення твору для загального відома включає доведення звуків чи звуків і відображень звуків, записаних на фонограму, до слухового сприйняття публікою».

У Міжнародній конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення є визначення терміна «ефірне мовлення», але немає визначення терміна «повідомлення твору для загального відома». Крім того, зазначена конвенція відповідними правами наділила тільки організації ефірного мовлення, до яких згодом приєдналися організації супутникового мовлення. З появою кабельного мовлення значна частина організацій мовлення опинилася поза межами суб'єктів правової охорони творів.

Більшість країн світу включили в національне законодавства норми щодо правової охорони творів організаціями кабельного мовлення, але на міжнародному рівні це питання не було вирішене. Зближення не

Дата добавления: 2013-12-14