Конституційний процес в Україні. Загальна характеристика чинної Конституції України

Предмет конституційного права України

- відносини, що визначають правовий статус людини і громадянина (конституційні права, свободи, обов'язки, гарантії їх дотримання);

- відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані з державно-територіальним устроєм України;

- відносини щодо організації та діяльності державного апарату України;

- відносини, які визначають діяльність органів місцевого самоврядування;

- відносини політичного характеру (форма правління, форма державного устрою тощо);

- найважливіші економічні відносини (наприклад, регламентація існуючих форм власності та механізмів її захисту)

Конституційно-пpaвoвa норма – це загальнообов'язко­ве правило поведінки, встановлене чи санкціоноване держа­вою з метою регулювання та охорони певних суспільних від­носин, які становлять предмет конституційного права.

Метод конституційно-правового регулювання – це сукупність способів і засобів, з допомогою яких упорядкову­ються суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права.

Джерелами конституційного права України є:

- Конституція України від 28 червня 1996 р.;

- конституційні закони;

- звичайні закони;

- інші акти Верховної Ради України та акти всеукраїн­ського референдуму;

- певні нормативні акти Президента України;

- деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України;

- акти Конституційного Суду України.

Під конституційним процесом розуміється процес розробки і прийняття конституційних та інших нормативно-правових приписів, які стосуються організації конституційного ладу України, прав та свобод людини і громадянина, конституційно-правового статусу органів державної влади, засад місцевого самоврядування та територіального устрою держави.

Основні етапи розвитку конституційного процесу в Україні:

1) Перший – від часів Козацько-гетьманскої держави до повалення російського самодержавства;

2) Другий – після повалення російського самодержавства до радянського періоду існування української державності;

3) Третій – за радянських часів;

4) Четвертий – із дня проголошення Декларації про державний суверенітет України до прийняття Конституції 1996 р.

Витоки українського конституційного процесу мають дав­ні історичні традиції. Ще за часів Київської Русі на віче укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних редакціях «Руської Правди».

Особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 р., яка встановлювала низку демократичних для тієї доби державних інститутів.

У подальшому в Україні розроблялися наступні конституційні проекти: «Начерки конституції республіки» Г. Андрузького (1827 р.), проект Конституції України під назвою «Вольный союз» (Вільна спілка) розроблений в 1884 р. М. Драгомановим, проект Конституції України Української народної партії під назвою «Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського» (1905 р.).

Реальний конституційний процес в Україні розпочався з поваленням самодержавства та організацією у березні 1917 р. Української Центральної Ради та виданням нею чотирьох Універсалів, а також Конституції УНР від 28.04.1918 р., яка так і не набрала чинності. Серед державно-правових актів Гетьманату, насамперед, слід згадати гетьманську «Грамоту до всього українського народу», а також установчий правовий акт під назвою «Закони про тим­часовий державний устрій України», прийняті 29.04.1918 р. Серед право­вих актів Директорії, які мали конституційне значення, слід назвати Декларацію Української Директорії від 26.12.1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР, Закон про Державну Народну Раду УНР. Особливо слід зазначити, що за доби Директорії було роз­роблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою «Основний державний закон Української Народної Республіки».

Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення укра­їнського радянського уряду ознаменувало початок нового етапу розвитку конституційного процесу в Україні. Радян­ська Конституція України, прийнята ВУЦВК у березні 1919 р., здебільшого повторювала Конституцію Росій­ської Федерації 1918 р., а також положення про основи державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України на початку січня 1919 р.

Створення 1922 р. Союзу радянських соціалістичних рес­публік і прийняття в 1924 р. Конституції СРСР зумовило не­обхідність внести в Конституцію УРСР 1919 р. відповідні зміни, пов'язані головно з розподілом компетенції між союз­ною та республіканською владою. Конституція УРСР, прийнята 1937 р. на основі «сталінської» Конституції, повністю дублювала її основні положення, так само як і Конституція України 1978 р., що не внесла принципових змін у державне та громадське життя України.

Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалеж­ності розпочався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його вихідним пунктом стало проголо­шення Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 р. Важливе конституційне значення мав Акт проголошення незалежності України від 24.08.1991 р., який дістав всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 р. З огляду на проголошення незалежності й ство­рення самостійної Української держави 12 вересня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про правонаступництво України». Виходячи з Декларації про державний суверенітет, Акту проголошення незалежності України Верховна Рада 1 листопада 1991 р. прийняла Декларацію прав національностей України. Поряд з прийняттям цих нормативно-правових актів в Ук­раїні велася робота з підготовки Конституції незалежної Ук­раїни. Було створено консти­туційні комісії, робочі групи, що протягом 1991–1996 pp. підготували й розглянули кілька проектів Конститу­цій України. В червні 1995 р. Верховною Радою України і Президентом України було укладено Конституційний договір, який діяв до прийняття нової Конституції України.

Конституцію України було прийнято на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Законом «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 р. було частково змінено текст Основного Закону. На підставі Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010 р. зазначений Закон був визнаний таким, що є неконституційним у зв'язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття. Таким чином, текст чинної Конституції України відповідає тексту Основного закону 1996 року. Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті.

Структура Конституції України являє собою системно-структурну цілісність, що складається з інститутів, які займають логічно обумовлене місце в її системі залежно від їх функціонального навантаження.

Конституція України - Основний Закон держави, який, виходячи із загальнолюдських цінностей і загальновизнаних принципів міжнародного права, формулює загальні засади конституційного ладу та врегульовує суспільні відносини, що становлять основи правового положення людини і громадянина України, державно-територіальний устрій, визначальні начала організації і здійснення державної влади та місцевого самоврядування в Україні.

Конституція України характеризується рядом властивостей, які в певному аспекті розкривають її зміст. Юридичні властивості виражають правову природу конституції і визначають її місце в правовій системі держави, в системі національного законодавства.

Юридичні властивості виражаються у тому, що Конституція України:

1) є Основним Законом держави;

2) виступає юридичною базою поточної нормотворчості;

3) характеризується пріоритетним становищем в системі національного права, тобто, юридичним верховенством;

4) норми Конституції України мають найбільш високу стабільність у порівнянні з іншими нормами права;

5) характеризується прямою дією її норм;

6) має особливий правовий захист з боку держави.

Дата добавления: 2014-01-04