Ласунка

Жваву, пишнохвосту білочку звали Ласунка. Жила вона в нашому партизанському таборі всю зиму. А потрапила до нас ранньої осені ще невеличким кумедним білченям.

Було це так. Фашисти задумали піти на партизанів танками. Довідавшись про це, ми вийшли на всі дороги, де могли пройти ворожі танки. Найбільші сосни і дуби валились на землю, перегороджували дорогу машинам.

В одній із старих сосон було невеличке дупло. Там жила стара білка з білченятами. Коли сосна впала на дорогу, стара білка втекла з своєї хатки, а за нею виповзло маленьке перелякане білченятко. Не встигло воно сховатись назад у свою хатку, як хтось із партизанів схопив його у руку.

Я взяв ту маленьку білочку у свою землянку, і вона швидко звикла до нашої обстановки. Спала вона в моїй шапці. Охоче стрибала до мене і брала з рук їжу.

Найбільше любила білочка цукор, і за це її прозвали Ласункою.

Тільки зайдеш, бувало, в землянку і тихенько покличеш: «Ласунко!» — білочка відразу висуне з шапки свою маленьку голівку з чорними блискучими оченятами та так і завмре.

Повториш: «Ласунко!» — і вона вже на плечі.

Візьмеш на долоню грудочку цукру — Ласунка вже на долоні. Схопить передніми лапками цукор і — в рот. Потім перебереться на плече. Ти сидиш, пишеш чи розмовляєш з ким — Ласунці до того діла немає. Сидить собі, гризе той цукор. Жодної кришечки не згубить — все підбере.

Вона часто виходила на прогулянку. Коли була ще зовсім маленькою, далі високої сосни, що росла біля нашої землянки, не ходила. Побіга-побіга по сосні, зірве шишечку — і шасть у землянку. Коли ж підросла — стала по всьому табору гуляти. А надвечір додому: плигне на плече, хуркає, хвостиком трясе — цукру просить.

Настала весна, зійшов сніг, вкрилася земля травою і квітами, зазеленіли дерева. Одного весняного вечора Ласунка не повернулась додому. Була вона справжньою дорослою білкою.

— Кинула нас Ласунка, — зітхав начальник штабу. — Не буде кому в моїх паперах порядкувати.

А вона справді любила порядкувати в землянці. Нехай тільки хто загається та залишить що-небудь на столі — відразу це буде в моїй смушевій шапці.

Та помилився начальник штабу, так подумавши про Ласунку. Днів через чотири, а може й п'ять, вона повернулась додому. Важко було її впізнати — хвостик мало не весь обліз, на боках висіло шмаття зимової білястої шерсті. Вона линяла. І після того, як посиділа в мене на плечах, днів два довелося вичісувати з одягу її сріблясті шерстинки.

Та тепер, коли навколо все жило, квітло і співало, коли в наші ліси прийшла чудесна, молода красуня весна, — не могла Ласунка сидіти в землянці. Не могла, хоч і дуже скучала за нами і особливо, мабуть, кортіло їй поласувати цукром.

Другого дня вона знову зникла і тепер уже назавжди.

Минали дні, тижні, місяці... Поступово забули всі про нашу втішну білочку. Лише іноді тихими вечорами, коли не було боїв, у розмові хтось згадував:

— А де то наша Ласунка?..

Одного разу ми вели бій з переважаючими силами противника. Йшли рідким ланцюжком у великому сосновому лісі. Це було далеко від нашого зимового табору.

Від утоми та безсоння я ледве плентався, опустивши голову. І раптом відчув, як мені щось плигнуло на плече. Від несподіванки я шарпнувся, озирнувся і побачив, що від мене шмигнула на де рево червона, пишнохвоста білочка. Прилипла до стовбура, голівкою вниз, хвостиком вверх, не зводить з мене очей.

Ця білочка відразу нагадала мені нашу хорошу Ласунку.

— Ласунко! — тихо покликав я.

Білочка підняла голівку, якусь мить ніби вагалася, потім червоною стрілкою пронеслась у повітрі і вже була в мене на плечі.

— Ласунко! — схвильовано сказав я і ніжно погладив її червону пухнасту шубку.

Тільки на цей раз, на жаль, у моїй кишені не знайшлося і крихітки цукру. Чотири дні ми вели запеклі бої з ворогом і самі вже давно не мали жодної ріски в роті.

Дата добавления: 2014-01-04