Початок війни Радянської Росії з УНР

Третій універсал і державотворчі потуги УЦР призвели до стрімкого розгортання конфлікту з Раднаркомом Росії, який Центральна Рада не визнавала урядом усієї Росії. У свою чергу Раднарком не визнавав УЦР на тій підставі, що та не проголосила радянську владу в Україні. Також віддані Центральній Раді військові частини активно роззброювали і висилали до Росії загони Червоної гвардії і збільшовизовані частини російської армії, небезпідставно вбачаючи в них загрозу. УЦР надала наказ українізованим частинам колишньої російської армії перебазуватися в Україну, де був створений Український фронт у Першій світовій війні, а донським і кубанським козачим частинам дозволила перебазуватися додому. Упевненості УЦР додавало і те, що вибори до Всеросійських установчих зборів, які відбулися наприкінці листопада — на початку грудня 1917 р., засвідчували підтримку тих українських сил, що були представлені у Центральній Раді — за них проголосувало 75 % виборців. За більшовиків — лише 10 %.

Але більшовики не вгамовувалися. 6 грудня 1917 р. об’єднаний виконком київських Рад робітничих і солдатських депутатів офіційно оголосив про скликання Всеукраїнського з’їзду Рад. На з’їзд запрошувалися представники губернських, міських і повітових Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. На той час в Україні діяло понад 300 рад. Норми представництва було розроблено так, що найбільше делегатів мали надіслати ради промислових районів і великих міст, які перебували під впливом більшовиків. Представництво селян всіляко обмежувалося.

Підсумки роботи зі скликання Всеукраїнського з’їзду Рад виявилися невтішними для більшовиків. Есеро-меншовицький виконком рад Донецько-Криворізького басейну скликав власний обласний з’їзд у Харкові. Він не визнавав належність цього регіону до України. 17 грудня, коли відкрив свою роботу з’їзд у Києві, прихильників більшовиків на ньому виявилося лише 127 із 2,5 тис. депутатів. З’їзд висловив цілковиту підтримку Центральній Раді і Генеральному Секретаріату. 17 грудня, у день відкриття з’їзду в Києві, по радіотелеграфу було передано підписаний В. Леніним і Л. Троцьким ультиматум Централь- ній Раді. Він складався з двох частин. У першій стверджувалося право націй на самовизначення аж до відокремлення, визнавалися Українська Народна Республіка і все, що стосувалося національної незалежності українського народу. Водночас висувалися ультимативні вимоги, які за своєю суттю були втручанням у внутрішні справи УНР. У від-

повідь УЦР спростувала всі звинувачення, а також заборонила експорт хліба до центральних районів Росії. Радянська сторона наступного дня висловила категоричне незадоволення такою відповіддю, наголосивши, що «порозуміння з Радою можливе тільки за умови, що УЦР відмовиться підтримувати як Каледіна, так і всю контрреволюційну змову буржуазії та кадетів». Проте українське керівництво перебувало на позиції нейтралітету і визнання за козачими урядами південних районів Росії (з якими, до речі, про це було домовлено ще у вересні 1917 р. на київському З’їзді народів Росії) такого ж легітимного статусу, як і за Раднаркомом губерній Великоросії. Це дало привід до агресії російських більшовиків проти України. 5 грудня 1917 р. протоколом № 19 більшовицький Раднарком ухвалив: «Вважати Раду в стані війни з нами». Для керівництва війною була утворена комісія в складі Леніна, Сталіна, Троцького, уповноважена діяти в «українському питанні» від імені Раднаркому. 6 грудня 1917 р. за вказівкою Леніна главковерху М. В. Криленку в Ставку передано наказ: «Відповідь Центральної Ради вважаємо недостатньою. Війна оголошена. Відповідальність за долю демократичного миру, який зриває Рада, падає цілком на Раду». Коли ж Київський з’їзд Рад відкинув ультиматум Раднаркому Росії, більшовицькі делегати поїхали до Харкова. У цей час тут зібрався Надзвичайний ІІІ з’їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів. Він був неправомочним, оскільки на ньому із 140 рад області було представлено 46 (38,2 %) у кількості 77 осіб. Будучи неправомочним, він об’єднався з представниками 49 рад у кількості 127 осіб, які брали участь у І Всеукраїнському з’їзді Рад у Києві, і проголосив себе з’їздом Рад робітничих і селянських депутатів.

25 грудня Харківський з’їзд проголосив Україну Республікою Рад і обрав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВУЦВК) у складі 41 особи (з них 35 — більшовики). Головою ЦВК було обрано українського соціал-демократа Є. Медведєва. Саме ВУЦВК створив уряд радянської України (офіційною назвою якої була Українська Народна Республіка) — Народний Секретаріат у складі 12 секретарів (С. Бакинський, Є. Бош, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, Ф. Сергеєв (Артем), М. Скрипник та ін.). Кілька місяців уряд не мав голови. На його засіданнях головувала Є. Бош. За одним винятком, усі члени уряду були більшовиками. Отже, влада рад була проголошена в Україні від імені 96 рад із 300 функціонуючих.

В. Затонський згадував: «Називали себе урядом та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас уряд був без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала? Апарату жодного». Уряд мав маріонетковий характер, його єдиним завданням було організувати боротьбу з Центральною Радою.

Отже, на кінець 1917 р. тривала боротьба за владу в Україні вилилась у протистояння двох конкуруючих сил: Української Народної Республіки, покликаної до життя Українською Центральною Радою, і радянської Української Народної Республіки, проголошеної на Харківському з’їзді Рад.

Український радянський уряд у Харкові визнав підпорядкування Петроградові та за його підтримки розпочав боротьбу з УЦР. Народний Секретаріат відразу скасував заборону на вивезення хліба до Росії й опублікував постанову про недійсність усіх постанов Генерального Секретаріату. Також Народний Секретаріат звернувся до Раднаркому Росії за воєнною допомогою в боротьбі проти УЦР. Поряд із «війною декретів» розгорталася збройна боротьба. Вирішальним для харківського уряду стало прибуття 25 грудня більшовицьких загонів з Росії на чолі з В. Антоновим-Овсієнком. Разом із місцевими загонами Червоної гвардії ці частини розгорнули наступ на Київ та інші райони України. Більшовицькі сили складалися із частин регулярної армії, червоногвардійських загонів із Росії та України, загонів моряків. Їхня тактика полягала в просуванні лініями залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами.

Таке ведення бойових дій отримало назву «ешелонна війна». Наступаючі розраховували на допомогу робітничих загонів у цих містах. Безпосередньо на Київ наступали частини, якими командував колишній царський полковник М. Муравйов. Він у своєму наказі відверто говорив: «Цю владу (радянську) ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів».

Дата добавления: 2014-01-04