Поняття «міфологічного мислення»

Населення виконує дві важливі функції: З одного боку, воно є виробником матеріальних благ і послуг, творцем суспільного національного продукту, з іншого споживачем матеріальних і духовних благ. Найбільш активною його частиною є трудові ресурси. Це — населення працездатного віку (чоловіки віком 16 — 59 років, жінки — 16 — 54 роки включно), крім інвалідів І і II груп, а також люди пенсійного віку і підлітки, які працюють. В Україні трудові ресурси становлять майже 30 млн. осіб, в їх структурі переважають працездатні люди — 57% (2000 р.).

Середня густота населення близько 84 осіб на 1 км2. У минулому великий вплив на кількість, густоту населення України і внутрішні територіальні відміни мали постійні війни, які вів український народ з іноземними поневолювачами і загарбниками з Польщі, Туреччини, Угорщини, Румунії, Росії.

На 1 січня 2013 року чисельність наявного населення України становила 45553,0 тис. осіб. Територія України становить 603,5 тис. км2 (5,7% території Європи). За чисельністю населення у 2012 році Україна поступається лише п’яти європейським державам (не враховуючи Росію): Німеччині, Великій Британії, Італії, Франції та Іспанії. Частка населення України в населенні Європи становить майже 6%. За чисельністю населення у світовому вимірі Україна посідає 30 місце.

Україна за адміністративно Україна за адміністративно-територіальним устроєм – це 27 регіонів (Автономна Республіка Крим, області, міста спеціального статусу Київ та Севастополь), 490 районів, 460 міст. Серед міст – 3 міста з чисельністю наявного населення понад 1 млн. осіб, 5 міст – від 500 тис. осіб до 1 млн. осіб, 37 міст – від 100 до 500 тис. осіб, 44 міста – від 50 до 100 тис. осіб, 371 місто – менше 50 тис. осіб.

Найбільша кількість міських населених пунктів (міст та селищ міського типу) у Донецькій та Луганській областях (відповідно 183 та 146 населених пункти), а сільських населених пунктів найбільше у Львівській та Полтавській областях (1850 та 1810). У міських поселеннях України проживало 31378,6 тис. осіб (68,9%), у сільській місцевості –14174,4 тис. осіб (31,1%). Регіони України неоднорідні як за територією, так і за кількістю За цим показником наша країна перебуває на 5-му місці в Європі після Німеччини, Великобританії, Італії та Франції. За 2012 рік чисельність населення скоротилась на 80,6 тис. осіб (-1,8 на 1000). За 2012 рік в Україні народилось 520,7 тис. дітей (11,4 на 1000), померли 663,1 тис. осіб (14,5 на 1000). Природне скорочення населення становило 142,4 тис. осіб, що на 19,5 тис. менше ніж за аналогічний період 2011 року. Природний приріст населення спостерігався у м.Києві (+6047 осіб), а також у Закарпатській (+4155), Рівненській (+4014), Волинській (+1636), Чернівецькій (+271), Івано-Франківській (+300) областях. В інших регіонах було зафіксовано природне скорочення населення, яке коливалось від 668 осіб у м.Севастополь до 27657 у Донецькій області.

Найбільш урбанізована Донецька область, де 91% – міське населення.Аграрними (більше 50% населення – сільське) є Закарпатська (63%сільське населення), Івано-Франківська (57%), Рівненська (52%),Тернопільська (56%) та Чернівецька (57%) області.Щільність наявного населення в середньому по країні становила 75,5осіб на 1 км2. Найбільша щільність в Донецькій (165 осіб на 1 км2),Львівській (116) та Дніпропетровській (104) областях. Найменша – у Чернігівській (34 особи на 1 км2) та Херсонській (38) областях.

По данным Государственного комитета статистики в 2012 году трудоспособное население Украины составляло 22,5 млн человек, из которых официально трудоустроены были только 12,5 млн.

Каждый пятый молодой человек до 25 лет не имеет работы. Малы шансы на трудоустройство и у тех, кому за 50 лет – из них тоже каждый пятый не имеет работы. 40% выпускников вузов устраиваются на работу не по специальности. Шанс повысить квалификацию имеет лишь один из десяти штатных работников. И то в среднем раз на 11 лет, тогда как в Европе – раз на 5 лет.

Все ширше в науковій літературі та на практиці застосовується термін ”’економічно активне населення”. Ним позначають працездатне населення, яке упродовж певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів і послуг. До складу цього населення входять люди, зайняті господарською діяльністю, що приносить прибуток (у т. ч. пенсіонери) та безробітні люди, які хочуть працювати. Економічно неактивне населення — це люди, які знаходяться на утриманні держави або окремих осіб. Сюди належать особи, які зайняті у домашньому господарстві чи навчаються, безробітні, що не шукають роботи і не бажають працевлаштуватись, а також пенсіонери, не зайняті господарською діяльністю. Економічно активне населення становить в Україні 22,6 млн. осіб (2000 р.), а економічно неактивне — 13,7 млн. осіб. Значну частку серед осіб останньої групи займають студенти, які з часом перейдуть у групу економічно активного населення.

Рівень зайнятості населення в Україні зайнятість населення постійно знижується (в умовах економічної кризи у 2000 р. він становив 62,0%). Змінилась також структура зайнятості: якщо в 1990 р. все населення працювало в галузях державної економіки, то вже у 2000 р. — понад 3,2 млн. осіб — в інших сферах, передусім у ринковій інфраструктурі. Неоднакові темпи скорочення працівників у різних галузях господарства вплинули на структуру зайнятості. Частка працівників сфери матеріального виробництва зменшилась із 60% у 1990 р. до 46% у 2000 р. За останнє десятиліття збільшення працівників відбувалося тільки у сфері управління (див. табл. 4).

Співвідношення між попитом і пропозицією на трудові ресурси Утворює ринок праці. Тепер на ньому попит набагато менший за пропозицію, внаслідок чого збільшується кількість безробітних.

6. Національний та віковий склад населення України

За національним складом Україна відноситься до мононаціональних держав. Українці становлять абсолютну більшість населення України. Більшість українців проживає на своїх етнічних землях, де сформувався український народ. На цих землях українці завжди мали чисельну перевагу над іншими національними та етнічними групами.

За даними першого всеукраїнського перепису населення 2001 року, в Україні проживало 37,5 млн українців, або 77,8% від загальної чисельності населення держави. Українці становлять абсолютну більшість (понад 90%) у 13 з 27 регіонів України та переважну більшість (70-90%) — в 7 регіонах. Частка українців знижується до 60% лише у двох областях Донбасу та Одеській області. І тільки в Автономній Республіці Крим частка українців не досягає 50% і становить 24,3%. Майже моноетнічною є Тернопільська область, у якій українці становлять 97,8% населення області.

Трудоресурсний потенціал країни визначається як сукупність реальних та потенційних якісних та кількісних характеристик працездатного населення (або трудових ресурсів), які використовуються або можуть бути використані в процесі праці. Кількісні характеристики визначаються чисельністю працездатного населення, економічно активного населення, трудових ресурсів, обсягом приросту трудових ресурсів. Якісні характеристики робочої сили – це передусім стать, вік, освіта, професійна підготовка, кваліфікація, культурний рівень, стан здоров’я та фізіологічний стан, морально-психічні якості та відношення до праці. Основною характерною ознакою функціонування трудоресурсного потенціалу, яка виокремлює його з-поміж інших видів потенціалів є необхідність забезпечення постійного безперервного процесу відтворення у багаторівневій динамічній системі накопичення та трансформації якісних характеристик робочої сили.

Формування, розвиток і відтворення трудоресурсного потенціалу країни відбувається під безпосереднім впливом наступних взаємопов’язаних чинників:

– демографічних (динаміка кількості працездатного населення, природний і механічний рух населення, статево-вікова структура та ін.);

– соціально-економічних (ринок праці, безробіття, структурні зміни в економіці, система оплати праці, охорона здоров’я, умови відновлення працездатності, житлові умови, організація побуту, оздоровлення, відпочинку та ін.);

– освітньо-культурних (інтелектуальний рівень, освіта, кваліфікація, набутий досвід, загальний рівень культури, ментальність, ставлення до праці та ін).

Кризові демографічні процеси 90-х-2000-х рр. призвели до сучасних та потенційних масштабних втрат трудового потенціалу і як наслідок деформації його структури, формування вірогідності дефіциту власної робочої сили у майбутньому, суттєвого погіршення якості працездатного населення. Неузгоджен соціально-економічні, суспільно-політичні перетворення та трансформації, які мали та мають місце в Україні, не сприяють формуванню прогресивної системи розвитку трудоресурсного потенціалу країни. Сучасний національний ринок праці, який знаходиться ще у стадії формування, характеризується недостатньою еластичністю, слабкою здатністю до саморегулювання, низькою ефективністю використання робочої сили, відсутністю ефективних механізмів стимулювання підвищення рівня продуктивності праці, інертністю системи підготовки кадрів. У той же час сучасний ринок праці в Україні характеризується високим рівнем тінізації зайнятості та руйнацією системи соціального захисту працюючих, масовим ухилянням роботодавців від виконання законодавчих норм у сфері зайнятості. Парадоксальність ситуації для України проявляється в тому, що сучасне економічне зростання не супроводжується поліпшенням якості життя населення, демографічних показників, якості трудоресурсного потенціалу, що створює умови для вичерпання резервів економічного зростання в найближчому майбутньому.

Збереження та поглиблення негативних ознак у відтворенні якісного та кількісного складу трудових ресурсів здатне загрожувати національній безпеці країни та формувати потужний обмежуючий чинник для суспільного розвитку в майбутньому.

У таких умовах необхідним та обов’язковим є державне управління та регулювання процесів розвитку як ринку праці, так і відтворення трудоресурсного потенціалу. Серед першочергових заходів корегування ситуації є формування стратегічних концептуальних законодавчих, економічних, інституціональних засад державної довгострокової демографічної політики, політики у сфері зайнятості та відтворення трудоресурсного потенціалу.

Розкриття сутності проблеми. Характер та масштаби впливу на відтворення трудоресурсного потенціалу сучасних демографічних процесів в Україні. Демографічні чинники безпосередньо впливають на формування кількісних ознак трудоресурсного потенціалу та опосередковано закладають підґрунтя для розвитку його якісних характеристик. Демографічна ситуація, яка склалася в Україні в цілому, в усіх її регіонах визначається як критична, як така, що здатна загрожувати національній безпеці, соціально-економічній та суспільній стабільності країни. Необхідно відзначити, що демографічна поведінка й установка населення безпосередньо залежить від соціально-економічного становища в країні й має виражений інерційних характер, що суттєво обмежує можливості для швидкої зміни демографічної ситуації.

7.Відтворення трудоресурсного потенціалу країни

Наслідки демографічних процесів, які необхідно враховувати у програмах відтворення трудоресурсного потенціалу.

1.Зниження та часткова втрата власного демографічного потенціалу для кількісного відтворення власної робочої сили в майбутньому, через тривалу депопуляцію та масову зовнішню міграцію. Так, тривала депопуляція населення за рахунок природного зменшення з суттєвим переважанням смертності над народжуваністю призвела до катастрофічних демографічних втрат. Так, за останні 16 років чисельність населення за рахунок депопуляції зменшилася на 5,7 млн осіб і на 1 січня 2008 р. становила 46,4 млн осіб. Майбутні втрати у зв’язку з вичерпанням потенціалу демографічного відтворення будуть не менш значними й за експертними оцінками та прогнозом Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України можуть до 2040-2050 рр. знаходитися в межах 10-12 млн осіб.

Починаючи з 2004 р. для України характерним є незначне позитивне сальдо міграції. У той же час значні масштаби зовнішньої трудової міграції протягом тривалого часу, залучення до неї все більшої чисельності сільського населення, молоді, жителів малих міст, поширення явища на всі регіони, зростання частки молоді, жінок серед трудових мігрантів призвели до суттєвих кількісних втрат населення працездатного віку. За попередні роки завдяки зовнішній трудовій міграції Україна втратила близько 3 млн осіб, 30 % серед яких становлять кваліфіковані фахівці.

Аналіз міграційних процесів на рівні регіонів показує, що сальдо міграції залишається від’ємним для більшості областей за виключенням Одеської (4,7 ‰), Харківської (1,4 ‰), АР Крим (1,7 ‰) та м. Києва (9,1 ‰). Особлива міграційна ситуація сформувалася в Одеській області, яка має найбільший в Україні обсяг міграційного приросту, переважно за рахунок міграційного приросту іноземних громадян.

У цілому ж, як і раніше, у 2007-2008 рр. для України і для всіх обласних регіонів та АР Крим (за виключенням м. Києва) характерним залишається загальне скорочення чисельності населення (рис. 3). Найбільші масштаби загального скорочення населення характерні для Чернігівської (-14 ‰), Кіровоградської (-12,8 ‰), Сумської (-12,1 ‰) областей, де цей показник у 2 рази вищий ніж у середньому по країні (-5,9 ‰). Разом з тим відносно найсприятливішою ситуація є в Одеській області (-0,3 ‰), для якої збереження масштабів міграційного приросту здатне у найближчій перспективі нівелювати природне скорочення населення.

2. Потенційні та сучасні прямі втрати працездатного населення. Найбільшу загрозу для трудового і демографічного потенціалу становить зростання рівня смертності працездатного населення за рахунок погіршення стану здоров’я, поширення алкоголізму, наркоманії, паління, зростання смертності від нещасних випадків, травматизму як виробничого, так і побутового характеру, самогубств, інших зовнішніх причин. Основними причинами передчасної смертності працездатного населення в Україні є зовнішні фактори: масове поширення нездорового способу життя, нераціональне харчування, стреси, екологічні умови, погіршення умов праці. Рівень смертності від нещасних випадків в Україні перевищує відповідний показник в європейських країнах у 2-4 рази. З 1991 р. через втрати від нещасних випадків населення країни зменшилося на 1,1 млн осіб, або більше ніж на 20 %. Прямі щорічні економічні втрати в результаті зростання передчасної смертності, інвалідності, погіршення стану здоров’я оцінюються експертами у 8 млрд грн.

Зростання рівня смертності серед чоловіків працездатного віку через поширення нездорового способу життя, високого травматизму, вбивств, самогубств загрожує формуванням деформованої статевої та вікової структури трудового потенціалу (смертність чоловіків від зовнішніх причин у віці 30-44 роки у 2006 р. в 6 разів перевищував відповідні показники для жінок, у віці 45-59 років – у 5 разів). Наслідками зовнішньої трудової міграції є незворотна втрата значної частини якісної, найбільш економічно активної національної робочої сили, у тому числі людського, наукового та інтелектуального потенціалу

Наслідками депопуляції та міграції є формування в Україні від’ємного показника приросту працездатного населення, коли чисельність осіб, які залишають працездатний вік значно більша, ніж чисельність вікової групи, що входить у цю вікову групу. Так, протягом 2000-2008 рр. відзначається стійка тенденція до зменшення чисельності працездатного населення.

3. Демографічні обмеження для використання залишкової трудової активності пенсіонерів, зростання демографічного навантаження на працюючих, планомірне постарішання робочої сили. Загальне зниження тривалості життя не дає змогу підвищувати рівень ефективності використання власної робочої сили за рахунок суттєвого збільшення працездатного віку, що створює додаткову перешкоду майбутнього розвитку трудового потенціалу країни. Серед країн Європи Україна має найменшу середню тривалість життя – 67,1 роки (для чоловіків – 62,2 роки, для жінок – 74). За даними ВОЗ відставання України від країн ЄС за показником очікуваної тривалості життя становить майже 11 років.

У майбутньому зберігатиметься тенденція до планомірного старіння робочої сили, що знижує мобільність робочої сили та можливість реалізації моделі інноваційного розвитку економіки. Сьогодні в середньому по Україні фактично кожна шоста економічно активна особа має вік більше 50 років, висока частка працюючих осіб пенсійного віку. Зростання рівня зайнятості (67,2 %, 2007 р.) на фоні скорочення чисельності працездатного населення свідчить про збільшення частки працюючих пенсіонерів.

4. Негативний вплив на відтворення трудоресурсного потенціалу, який буде спричинений у довгостроковій перспективі деградацією інституту сім’ї. Для України залишається характерним високий рівень розлучуваності, поширення цивільних шлюбів, народження дітей у неповних сім’ях, цивільних шлюбах (частка народжених дітей у таких сім’ях становить 21 %), зростання кількості дітей, народжених у неблагополучних сім’ях, зростання кількості сімей, які не бажають мати дітей через можливі матеріальні, соціальні, психологічні проблеми. Фактично в країні розпадається кожний другий офіційний шлюб, два і трьох шлюбів, укладених у міській місцевості. У 2007 р. в розрахунку на 1000 населення укладалося 9 шлюбів, реєструвалося майже 4 розлучення. Причинами зниження суспільного статусу сім’ї, її ролі у вихованні дітей є неналежна соціальна захищеність, незадовільні житлові умови, високий ризик суттєвого зниження рівня життя з народженням 1-2 дітей.

Деградація інституту сім’ї буде мати довготривалі як безпосередні, так і опосередковані наслідки в майбутньому, які будуть пов’язані, у першу чергу, зі збільшенням кількості безпритульних дітей, проблемами виховання, формування трудової поведінки та установки, зростанням масштабів поширення підліткової наркоманії та алкоголізму, підліткової злочинності, що фактично призведе до ще більшої якісної та кількісної втрати трудового потенціалу, ніж від природного скорочення населення.

5. Територіальна диференціація демографічних процесів у межах України для розробки найбільш ефективних та адекватних заходів, направлених на відтворення трудоресурсного потенціалу та його використання на рівні конкретних регіонів. Аналіз сучасної демографічної ситуації на регіональному рівні дає підстави констатувати існування суттєвих відмінностей між регіонами за основними демографічними характеристиками та визначає необхідність урахування специфіки конкретних регіонів при розробці державних та регіональних цільових програм відтворення трудоресурсного потенціалу. Важливим напрямом діяльності для визначення шляхів ефективного відтворення та відновлення трудоресурсного потенціалу має стати стратегічне планування та прогнозування соціально-економічного розвитку країни та її окремих регіонів на основі оцінки їх відповідності сучасним вимогам забезпечення більш високих стандартів якості життя населення, якості демографічного та трудового потенціалу. Протягом тривалого часу держава фактично не застосовувала дієвих механізмів впливу на демографічну ситуацію, що призвело до поглиблення кризового характеру явища, руйнації основ та передумов процесу відтворення демографічного та трудового потенціалу України.

8.Трудовий потенціал України

В останній час на рівні керівництва держави в Україні сформувалося розуміння катастрофічних масштабів та наслідків демографічної кризи, про що свідчить прийняття Стратегії демографічного розвитку в період до 2015 р., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 2006 р. № 879. У Верховній Раді України прийнятий за основу законопроект про національний демографічний регістр населення, існує рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 червня 2007 р. „Про напрями державної міграційної політики України та невідкладні заходи щодо підвищення її ефективності”, Рішення Ради національної безпеки і оборони України від 19 вересня 2007 р. „Про заходи щодо подолання демографічної кризи та розвитку трудоресурсного потенціалу України”. Потребують змін та доповнень закони України „Про державну соціальну допомогу сім’ям з дітьми”, „Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”, Закон України „Про зайнятість населення”, „Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотацій роботодавцю”. Розробляється проект „Загальнодержавної програми розвитку трудового потенціалу України” та відповідний законопроект „Про загальнодержавну програму зайнятості населення”.

Необхідно констатувати, що, не дивлячись на ряд позитивних зрушень в демографічній сфері, у сфері зайнятості, заходи державної демографічної політики та політики формування цивілізованого національного ринку праці залишаються малоефективними. Для ефективного й результативного впливу на ситуацію необхідно застосовувати принцип комплексного підходу на основі конкретизації заходів державної політики, направлених на зміну передумови розвитку демографічних процесів для забезпечення демографічної бази розвитку власного трудового потенціалу, на підвищення ефективності використання наявних трудових ресурсів та оптимізацію системи підготовки кадрів.

Демографічна ситуація, природний рух населення та рівень життя населення. Населення країни - чинник її комплексного економічного та соціального розвитку. В умовах ринкової економіки головну роль воно відіграє як споживач хоча слід враховувати і його роль як елемента продуктивних сил, тобто як трудові ресурси. Населення як споживач значно впливає на розвиток галузей, які забезпечують його потреби в продуктах харчування і промислових товарах, послугах. На території, добре забезпеченій трудовими ресурсами, розвивається система виробництв з високою трудомісткістю продукції.

Чисельність населення, його динаміка та статево-вікова структура - найважливіші показники демографічної характеристики народонаселення. Важливим є також показник природного приросту населення (табл.). За останні 80 років серед населення України були величезні людські втрати внаслідок війн, політичних репресій, голодомору 30-х років. Результатом цього є його сучасна деформована вікова структура. Найважливішим чинником динаміки загальної чисельності населення України є його природний рух. За останні 55 років коефіцієнт смертності практично не змінився (становив 14,3%о у 1940 р., 14,9%о у 1997 р. і 14,3%о у 2000 р.). Проте різко знизився коефіцієнт народжуваності (з 27,3%о у 1940 р. до 8,7%о у 1997 р. і 8,3 %о у 2000 р.) і, як наслідок, коефіцієнт природного приросту населення (з 13,0%о у 1940 р. до -6,2%о, у 1997 р. і -6,0%о у 2000 р.). Значним чинником динамки є зростання смертності населення. Певну роль у цьому відіграє складна екологічна ситуація, яка особливо загострилася після катастрофи на ЧАЕС. Найвища вона серед осіб старших вікових груп (чоловіків віком понад 40, жінок - понад 50 років). Основні причини смертності - хвороби серцево-судинної системи, новоутворення, нещасні випадки, отруєння, травми та ін. Особливо збільшилася смертність від хвороб системи кровообігу (з 642 осіб на 100 000 населення у 1990 р. до 867 у 2000 р.), нещасних випадків, отруєнь і травм (відповідно 107 і 140). Зростає смертність від захворювання на СНІД, туберкульоз.

Досить висока в Україні смертність дітей у віці до року. У 2000 р. вона становила 12,8%о, у тому числі в міських поселеннях - 12,9%о, в сільській місцевості - 12,7%о. У регіонах зі складною екологічною ситуацією, особливо прилеглих до Чорнобильської зони, вона зростає.

Величина коефіцієнта народжуваності залежить від багатьох чинників, зокрема від показників шлюбності та розлучень, питання формування сім'ї. В Україні спостерігається тенденція до збільшення кількості ранніх шлюбів і високі показники розлучень; практично не реалізується настанова сімей на народження 2-З дітей; малозабезпечені сім'ї відкладають народження першої дитини. Для України характерна в середньому така сімейна структура: батько, мати, 1,1 дитини. З приходом до влади демократичних сил вирішено запитання про адресні допомоги окремим молодим сім'ям на випадок народження дитини, що згодом сприяє покра. Низькі показники народжуваності та зростання показників смертності свідчать про несприятливу демографічну ситуацію практично на всій території України. Проте найгірша вона у північних і східних областях (Чернігівська, Сумська, Луганська, Донецька та ін.), де найнижчі показники природного приросту населення. Додатний приріст, хоч і незначний, у Закарпатській та Рівненській областях. У всіх областях України природний приріст поступово знижується, особливо це відчутно там, де значна частка населення проживає в селах. Причиною цього є насамперед досить висока частка людей старшого віку в сільській місцевості. Позитивний природний приріст зафіксовано тільки в селах Закарпатської області.

Демографічна ситуація в Україні характеризується також показником середньої тривалості життя, тобто кількістю років, яку в середньому належить прожити даному поколінню народжених, якщо припустити, що впродовж життя цього покоління рівень смертності в окремих вікових групах буде такий, як зараз. Для тих, хто народився в 1997-1998 рр., цей показник становить до 68,1 року, причому чоловіків - 62,7, жінок - 73,5 року. За цим показником Україна посідає 52-ге місце в світі. Середній вік жителя України - 37 років.

«Старіння» населення призводить до збільшення демографічного навантаження на працездатних, до певних труднощів у формуванні трудових ресурсів та забезпеченні господарства робочою силою, є одним з найтривожніших симптомів погіршення демографічних умов його відтворення. Якщо частка пенсіонерів серед населення зростає, то представників молодшого покоління - скорочується (в 2000 р. - 20,1% проти 21,5% у 1996). Людей працездатного віку в країні понад 50% (у 2000 р. їх було 56,6% проти 55,8 у 1996 р.). Кількість жінок в Україні залишається стабільною і становить 54 % населення.

Проблеми статево-вікової структури населення значно відрізняються по регіонах. Наприклад, у Закарпатській і Донецькій областях вони є діаметрально протилежними. Певні особливості спостерігаються в сільській і міській місцевостях. Зокрема, в більшості сільських, адміністративних районів України природного приросту населення немає, а в багатьох з них відбувається процес депопуляції, тобто коефіцієнт народжуваності тут менший за коефіцієнт смертності. В селах вікова й статева структури населення різко погіршуються, що, безперечно, негативно впливає на розвиток економіки і суспільства. Особливості статево-вікової структури свідчать про високе демографічне навантаження на населення працездатного віку. Так, у 2000 р. цей показник становив 781 непрацездатну особу на 1000 працездатних (у сільській місцевості 1036, а в містах 680 осіб).

У системі показників раціональності розміщення продуктивних сил найважливішими є рівень життя населення та його регіональні відмінності. Рівень життя характеризується рядом синтетичних показників, до яких належать, фонд споживання у використовуваному національному доході; реальні доходи населення; номінальна заробітна плата робітників і службовців; реальна заробітна плата робітників і службовців; доходи селян від громадського господарства; суспільні фонди споживання; обсяг роздрібного товарообороту. Для визначення рівня життя порівнюють розміри й динаміку споживання продуктів харчування та непродовольчих товарів, житлових і комунально-побутових послуг, а також послуг транспорту, зв'язку, соціально-культурної сфери, умов відпочинку та праці тощо.

Міжнародна статистика розраховує показник життєвого рівня за валовим внутрішнім продуктом (ВВП) або валовим національним продуктом (ВНП) на душу населення. За цим показником Україна значно відставала від розвинених країн ще до проведення реформ. Так, у 1990 р. ВВП в Україні становив $ 5560 на душу населення, тоді як у високорозвинених країнах світу він був у 3-4 рази більшим і становив: у Великобританії - $14637; Канаді - $20783; Німеччині - $19183; США - $ 20630; Франції -$17061; Швеції - $22360; Японії - $23305. За роки реформування життєвий рівень в Україні знизився більш як у 6 разів. Внаслідок цього Україна перемістилася з 45-го місця, яке вона займала за рівнем людського розвитку у 1994 р., на 95-те у 1997 р. і 102-ге - в 2000 р. Найвідчутнішими наслідками зниження реальних доходів і платоспроможного попиту населення є зниження обсягів споживання продуктів харчування, погіршення його структури, якості та асортименту, що призводить до скорочення тривалості життя населення.

2. Міграція населення. Складовою розвитку населення і трудових ресурсів є міграція, причини і мотиви якої можуть бути різними. Вона може бути пов'язана з постійною або тривалою зміною місця проживання, тимчасовими чи сезонними переміщеннями людей тощо.

В Україні постійно зменшується чисельність населення внаслідок міграційного відтоку. Якщо в 1990 р. коефіцієнт чистої міграції становив +1,5%, то в 2000 р. - 1,9%. Рівень міграції населення залежить від регіональних особливостей. Так, тільки Полтавська область має, хоч і незначне, проте ще позитивне сальдо міграції, а всі інші області втрачають населення й трудові ресурси (як і вся Україна) на користь інших держав світу. Причини цього різні, проте, зростання міграційної рухомості населення України більше спричинене економічними, ніж будь-якими іншими чинниками (політичними, національними, релігійними тощо). Перебудова економіки України призвела до великих змін у житті держави: політична і фінансова нестабільність, значний спад виробництва, банкрутство й закриття багатьох підприємств. Це, у свою чергу, викликало повальне вивільнення працівників, зниження рівня заробітної плати, затримки з її виплатою і, як наслідок, зниження рівня життя населення в цілому. За офіційною статистикою, в 2000 р. за межами України працювали, осіб: 18741, в тому числі в Росії - 1552 (9%), Греції - 5702 (38%), Польщі - 797 (4%), у Чехії - 3287 (19%), Німеччині - 497 (3%), США - 353 (2%), Ізраїлі - 575 (3%), на Кіпрі - 472 (3%), у Франції - 23, Великобританії - 236 (1%), Швейцарії-71 особа, в інших країнах - 18%. За неофіційними даними за кордоном проживають 5-7 млн українців (20 - 25% працездатного населення держави). Наведені цифри ілюструють втрату молодою українською державою трудового потенціалу, що особливо важливо для розвитку її економіки. Зрозуміло, що в економічно розвинені країни мігрує найпотужніший, найякісніший (фізично й інтелектуально) трудовий потенціал нації. Більшість мігрантів - це економічно та демографічно активне населення молодих вікових груп, що мають середню спеціальну та вищу освіту.

Значними є також внутрішні міграції населення в Україні, тобто між регіонами, областями, населеними пунктами. За тривалістю переміщення населення виділяють безповоротну і тимчасову міграції. Тимчасові міграції включають сезонні та маятникові переміщення. Сезонні міграції населення ~ це тимчасове (сезонне) його переміщення. Вони бувають внутрішньо- та міждержавними, а також економічними (забезпечення робочою силою певних галузей господарства на період сезонного збільшення робіт) та соціально-культурними (поїздки на навчання, лікування, відпочинок, туризм). Значних розмірів в останні десятиріччя набули маятникові трудові поїздки населення («маятникові міграції»), тобто регулярне переміщення населення з одного населеного пункту в інший на роботу або навчання без зміни місця проживання.

По информации Всемирного банка и Международной организации по миграции, за границей работает около 6,5-8 млн украинцев. Получается, что на заработках у нас каждый третий. По данным Европейской комиссии по вопросам миграции и беженцев, украинцы – самая большая группа легальных трудовых мигрантов в странах Евросоюза.

По данным НФПУ, наибольшей популярностью у украинских трудовых мигрантов пользуется Россия – 42%, за ней идет Польша – 14%, Италия – 13% и Чехия – 12%.

Большая часть трудовых мигрантов – жители Западной Украины – 71,6% от общего количества. 65% трудовых мигрантов – мужчины. Треть украинских трудовых мигрантов имеют высшее образование. Большинство украинцев за границей работают на строительстве – 45%. На работу домашней прислуги (няни, горничные, сиделки) согласились 18%. В сельском хозяйстве заняты 11%.

80% трудовых мигрантов главной причиной работы за границей считают низкий уровень доходов в Украине. Из-за ощущения бесперспективности уехали 36%. Политическая нестабильность смущает 29%, а низкий уровень социальных стандартов – 25%.

Средний заработок украинцев за границей составляет от $432 в Белоруссии до $1798 в Германии.

Основною причиною зростання кількості людей, які працювали за межами свого населеного пункту, був посилений промисловий розвиток міст. Цьому сприяли також недостатній вибір професій на селі, низький рівень механізації виробництва, широке використання ручної праці в сільському господарстві та ін.

3. Міське і сільське розселення. Основними чинниками розселення, а також його інтенсивності й напрямів є соціально-економічні, природні й демографічні. Природні чинники позначаються на процесі розселення внаслідок територіальних відмінностей природного середовища (поверхні, клімату, гідрографічної мережі, корисних копалин, якості земельних ресурсів та ін.). Територіальне розселення, крім того, залежить від інтенсивності та напрямів постійних і маятникових переміщень населення. В Україні існує єдина система розселення, основу якої становлять адміністративно-, виробничо- та культурно-побутові передумови й чинники. Виділяють регіональні системи розселення (Центральна, Західна, Північно-Східна, Південна, Подільська) й обласні (всього 24). Останні являють собою сукупність міських і сільських поселень, об'єднаних навколо обласних центрів. Виділяють ще локальні системи у межах областей: міжрайонні, кущові й елементарні. Всі вони формуються навколо якогось центру на основі виробничих, трудових, культурно-побутових, адміністративних та родинних зв'язків.

Міське розселення. На розміщення міського населення на території України найбільший вплив здійснює соціальпо-економічний чинник, від якого залежать виникнення міст і значний приплив сільського населення до них. Так, міське населення з 1913 до 2000 рр. зросло у 5 разів, а сільське - зменшилося в 1,6 раза. Нині в Україні є 448 міст і 896 містечок. Між цими видами міських поселень існує істотна відмінність. Місто - це населений пункт, який виконує промислові, транспортні, культурно-торгові та адміністративні функції, а його населення складається переважно з робітників, службовців та їхніх сімей. Міста поділяють на економічні (промислові, транспортні, торгово-розподільчі) та неекономічні (адміністративні, культурницькі, рекреаційні тощо). Часто міста виконують якусь одну функцію, тому їх називають малофункціональними (монофункціональними). Проте найчастіше вони є поліфункціональними. Найгустіша мережа міст у Донецькій (51), Луганській (37), Київській (26), Одеській та Харківській (відповідно 19 і 17) областях. Найменше їх у Миколаївській та Херсонській (по 9 у кожній), Рівненській, Закарпатській та Волинській (відповідно 10, 10, 11) областях.

Більшість міських жителів припадає на так звані містечка - проміжну між містом і селом ланку поселень. Розміщуються вони навколо промислових підприємств, залізничних вузлів, курортів чи санаторіїв. У них мешкають дві та більше тисяч, переважно робітників і службовців, членів їхніх сімей. Розрізняють містечка індустріальні, агропромислові, сільськогосподарські, несільськогосподарські та мішаного типу. В 2000 р. їх у країні було 897, або 66,7% загальної кількості всіх міських поселень України, проте проживало в них тільки 13,2% загальної кількості міського населення. В Україні виділяють такі групи міських поселень: малі (до 50 тис. осіб), середні (50-100 тис), великі (100-500 тис), дуже великі (500-1000 тис), міста-мільйонери (понад 1000 тис осіб).

Найчисельніша група – малі міста (до яких належать і містечка). Із загальної кількості міст (1345) вони становлять 1242, тобто 92,3%, проте в них проживає всього 31,8% міського населення України. Середніх міст 55 (в них мешкає 11,3% міського населення), великих - 39 (26,9% міських жителів), дуже великих - 4 (8,4% мешканців). У п'ятьох містах-мільйонерах проживає 21,6% міського населення (табл. 10). Отже, у великих, дуже великих і містах-мільйонерах проживає 56,9% міського населення України.

До міст-мільйонерів належать Київ (2,6 млн осіб), Харків (1,6 млн). Більш як по 1 млн осіб у містах Дніпропетровську, Донецьку, Одесі. Серед дуже великих міст - Запоріжжя (863 тис. осіб), Львів (794 тис), Кривий Ріг (715 тис), Маріуполь (500 тис), Миколаїв (518 тис.) і Луганськ (475 тис. осіб).

Малі й середні міста, як правило, виконують адміністративні та торгово-розподільчі функції та є центрами областей і адміністративних районів України. У них часто зосереджуються переробні підприємства поблизу джерел сільськогосподарської сировини, родовищ корисних копалин. Ці міста використовують власну робочу силу й трудові ресурси навколишніх сільських місцевостей. На сході й півдні України є низка великих міст, які обслуговують потужну промисловість Донбасу й Подніпров'я, морський транспорт, курортно-рекреаційну галузь. Це - Горлівка, Єнакієве, Костянтинівка, Алчевськ, Макіївка, Севастополь, Сімферополь, Керч та ін. У них за 1989-1999 рр. чисельність населення зменшилася на 1,7%. Те саме сталося й у великих містах і містах-мільйонерах.

Існує пряма залежність між рівнем урбанізації та загальною густотою населення. В Україні високий рівень міського населення в областях: Донецькій - 90,2% (густота населення - 189,0 осіб/км:), Дніпропетровській - 83,6% (120,8 осіб/км:), Харківській - 79% (95,5 осіб/км;), Львівській -60,8% (125,2 осіб/км:) та ін. Густота населення в цих та інших областях зростала за рахунок міського населення. В Україні 19 міських агломерацій - зосереджень функціонально пов'язаних між собою міських поселень, в яких сконцентровано потужні виробничий, культурний, освітній і торговий потенціали. Проте надмірна концентрація великих міських агломерацій породжує негативні явища: через надмірну концентрацію промисловості зменшуються рекреаційні зони і взагалі вільні території для озеленення та ін. Моноцентричні агломерації (міста Київ, Харків, Одеса, Львів) зумовлені значним виробничим та невиробничим потенціалом, транспортом.

Біцентричні й поліцентричпі міські агломерації характерні для районів інтенсивного розвитку сучасної важкої індустрії - Донецького та Придніпровського: Донецько-Макіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Горлівсько-Єнакіївська та ін. У всіх 19 агломераціях України проживає понад 16 млн осіб міського населення.

До невеликих міст, які виконують організаційно-господарські, промислово-переробні та культурно-освітні функції місцевого значення, належать Жидачів, Коломия, Косів, Стрий, Кременець, Дубно, Острог, Славута, Ніжин та ін. Центрами рекреації й оздоровлення населення є такі міста, як Моршин, Хмільник, Трускавець, Євпаторія, Ялта та ін.

Сільське розселення. На сучасному етапі розвитку територіальної організації суспільства питання сільського розселення є дуже актуальним. Чисельність сільського населення в Україні постійно зменшується. Якщо в 1913 р. його частка становила 81% всього населення України, то в 2000 р. - лише 32%, тобто зменшилася в 1,76 раза. Сільське населення ще переважає у Вінницькій (52%), Закарпатській (61%), Івано-Франківській (56,6%), Рівненській (52,4%), Тернопільській (56%), Чернівецькій (57,3%) областях, тобто в західному регіоні України та на Поділлі, де промисловість розвивалася повільніше, ніж на сході. Найменша частка сільського населення в Донецькій (10%), Луганській (13,6%), Дніпропетровській (16,4%), Харківській (21%) областях та ін. Сільське населення живе в селах, загальна кількість яких зменшується (з 42 229 у 1961 р. до 28 775 у 2000 р., або майже в 1,5 раза). Половина сіл (54,8%) зосереджена в Західній економічній зоні.

За кількістю жителів села поділяють на малі (І тип - до 500 осіб) -57,7%, середні (II тип - 500-1000 осіб) - 22,4% і великі (III тип - понад 1000 осіб) - 19,9%. Більшість сільського населення проживає в середніх і великих селах. Територіальні відмінності сільського розселення у різних природних зонах і районах України зумовлені природними, суспільно-економічними умовами та історичним минулим. Так, на Поліссі з його мозаїчними сільськогосподарськими угіддями села переважно невеликі за людністю, хоча існують певні відмінності між правобережним і лівобережним Поліссям. У Лісостепу густота сільського населення висока і багато сільських поселень, розміщених поблизу одне від одного; у Степу мережа сільських поселень зріджена, вони розміщені біля водотоків, густота сільського населення незначна. У районах Закарпаття та Прикарпаття села великі, в Криму - розміщені уздовж водотоків та на крутих гірських схилах. Сільські поселення виконують функції сільськогосподарські й несільськогосподарські (біля промислових підприємств, транспортних вузлів, лісопромислових закладів та ін.).

На терені країни в системі сільського населення й розселення поширене таке негативне явище, як депопуляція, особливо в Чернігівській, Сумській, Полтавській, Житомирській, Черкаській, Вінницькій, Кіровоградській, Дніпропетровській та інших областях. Іншими словами, смертність тут перевищує народжуваність, спостерігається природний регрес населення. За 1979-2000 рр. кількість сільського населення зменшилася на 3,2 млн, або на 16,6%. Це свідчить про несприятливу демографічну ситуацію. Сільське розселення на сучасному етапі деградує, село знелюднюються. На постійне мешкання тут залишаються переважно люди старшого віку (28%).

Сільське розселення в тій чи іншій місцевості України має свої особливості. Загалом по Україні виділяють 26 класів сільського розселення. Найтиповішим є Східноукраїнський регіон сільського розселення (за площею він становить трохи більше третини території країни - 38%). Тут низька густота сільського населення (21 особа/км:), невелика людність - у середньому 423 особи на одне поселення. Цей регіон займає значну територію Лівобережної України, простягається до АР Крим, заходить на Правобережну частину в районі Київсько-Житомирського Полісся, а на півдні - до Одеської й Кіровоградської областей. У цьому регіоні є й великі сільські поселення, проте в цілому для нього характерне дрібне розселення.

Другим за площею є Подільський регіон сільського розселення, розміщений на Подільській височині (Хмельницька, Вінницька області). Його середні показники розселення: густота сільського населення - 34 особи/ км: і людність сільських поселень в середньому 620 осіб. Села розміщені в лісостеповій частині України вздовж численних річок та шосейних шляхів.

На Поділлі розрізняють сільське розселення східноподільське (на сході Поділля і на Придніпровській височині) та західноподільське (клином від Луцька - Гощі Рівненської до Бара Вінницької області). Для першого характерні густота розселення 41 особа/км: і людність 869 осіб на одне село, для другого — відповідно 48 осіб/км: і 600 осіб. Сільське розселення України зазнало змін через хибну аграрну політику й диференціацію сіл на перспективні й неперспективні, геноцид і депортації; важкі умови життя та праці селянина, відсталість сфери послуг і побуту спонукали до масових виїздів, особливо молоді, не лише з села, а й за межі країни, що призвело до знелюднення українського села, його деградації, депопуляції, старіння населення і від'ємного сальдо в природному прирості. Сільське розселення може якісно відродитися лише на основі докорінної зміни виробничих відносин на селі та приватизації землі.

4. Трудові ресурси. Наведені вище відомості про демографічну ситуацію в країні необхідні для вивчення процесів відтворення трудових ресурсів, визначення їх кількісної та якісної структури. Вони складаються переважно з працездатного населення у працездатному віці. Нині нижня межа працездатного віку встановлена 16 років, а верхня - 55 років для жінок та 60 років для чоловіків. До трудових ресурсів належать також пенсіонери, зайняті в суспільному виробництві, а також підлітки віком 14-15 років, які з тих чи інших причин працюють у сфері матеріального виробництва або невиробничій. З трудових ресурсів потрібно вилучити інвалідів праці чи дитинства працездатного віку, які не зайняті в господарстві, а також незайнятих пенсіонерів працездатного віку. В розвинених країнах ринкової економіки замість терміна «трудові ресурси» вживається поняття «економічно активне населення».

Кількість трудових ресурсів не завжди пропорційна чисельності населення, а залежить насамперед від його вікової структури. Чим більша в структурі населення частка осіб віком до 16 або понад 60 років, тим менша чисельність трудових ресурсів. Вона може зростати за рахунок додаткового залучення у виробництво людей пенсійного та підліткового віку. Кількість трудових ресурсів можна регулювати й за рахунок зміщення меж працездатного віку. Важливим резервом збільшення трудових ресурсів є поліпшення умов праці, техніки безпеки, охорони здоров'я, що сприяють зниженню смертності та інвалідності осіб у працездатному віці, зменшенню чисельності Збройних сил або скороченню строку служби в армії, ліквідації пільг для передчасного виходу на пенсію тощо. Істотно впливає на кількість трудових ресурсів статевий склад населення. Збільшення чисельності чоловіків веде до зростання трудового потенціалу держави, оскільки вік виходу їх на пенсію на 5 років більший, ніж жінок.

В умовах зниження природного приросту трудових ресурсів велике значення має поліпшення їх якісного складу. Прогресивною вважається структура трудових ресурсів, у якій більше осіб віком до 40 років. В умовах науково-технічного прогресу це найважливіший чинник трудозабезпечення майже всіх галузей економіки. Аналіз тенденцій природного приросту населення, зрушень у його статево-віковій структурі є основою для прогнозування на перспективу чисельності й структури трудових ресурсів. Під трудовим потенціалом розуміють систему, що має просторову та часову орієнтацію, елементами якої виступають трудові ресурси з урахуванням усієї сукупності їхніх кількісних та якісних характеристик, зайнятості й робочих місць.

Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинниками (природним приростом, станом здоров'я, міграційною рухомістю та ін.), потребами суспільного виробництва в робочій силі й відповідно можливостями задоволення потреби працездатного населення в робочих місцях. Якість трудового потенціалу - поняття відносне. Воно характеризується показниками якості працездатного населення, трудових ресурсів, сукупного робітника або робочої сили. Ці якісні характеристики можуть бути розкриті за допомогою сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психофізичних, моральних та ін.

Безробіття — складне економічне, соціальне і психологічне явище. Водночас безробіття — це економічна категорія, яка відбиває економічні відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення.

Факторами формування безробіття можуть бути такі:

• нестача сукупного ефективного попиту;

• негнучкість системи відносних цін і ставок заробітної плати і викривлення в ній, пов'язані з грошовою експансією держави і подальшою інфляцією;

• недостатня мобільність робочої сили;

• структурні зрушення в економіці;

• дискримінація на ринку праці щодо жінок, молоді та національної меншості;

• демографічні зміни в чисельності та складі робочої сили;

• сезонні коливання в рівнях виробництва окремих галузей економіки.

Безробітні у визначенні Міжнародної організації праці (МОП) — особи у віці 15-70 років (зареєстровані та незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам:

не мали роботи (прибуткового заняття);

активно шукали роботу або намагались організувати власну справу впродовж останніх 4-х тижнів, що передували опитуванню;

готові приступити до роботи впродовж двох найближчих тижнів.

Рівень безробіття розраховується як відношення чисельності безробітних, які зареєстровані в державній службі зайнятості, до працездатного населення працездатного віку. Значний недолік такої методики розрахунку полягає у заниженні реального числа безробітних, оскільки в країнах, де соціальна допомога безробітним низька або де-факто відсутня, багато осіб не реєструються як безробітні на біржі праці. Згаданий феномен також спостерігається у сільських регіонах, де працездатне населення займається обробкою (власної) землі, що не охоплюється статистикою як діяльність господарювання.

Види безробіття[ред. • ред. код]

Циклічне (кон'юнктурне) безробіття виникає внаслідок коливань економіки. У фазі рецесії підприємства звільняють робочих та наймають на роботу в разі економічного підйому. Вважається, що кон'юнктурне безробіття зникає через 2-3 роки.

Сезонне безробіття — результат природних коливань кліматичних умов протягом року або коливань попиту. Зникає протягом року.

Панельне безробіття (у розумінні монетаристів — природне безробіття): відсоток безробіття, який неможливо усунути навіть при найкращому розвитку кон'юнктури. Цей вид безробіття виникає внаслідок фрикційного, добровільного та структурного безробіття. Це та група безробітних, які не можуть знайти роботу в зв'язку з кваліфікацією, віком, станом здоров'я, місцем проживання або недостатнім бажанням до праці.

Фрикційне безробіття (тимчасове) виникає, коли люди тимчасово знаходяться без роботи в результаті зміни місця праці, професій. Цей вид безробіття виникає в короткостроковому вимірі.

Структурне безробіття(технологічне) — виникає в результаті зміни структури економіки, викликане науково-технічним прогресом і зміною структури потрібних кадрів.

В умовах переходу до ринкової економіки урізноманітнюються форми зайнятості населення. Зростає кількість зайнятих у кооперативах, малих підприємствах. Багато хто займається індивідуальною трудовою діяльністю. У зв'язку з цим дедалі більше загострюються проблеми забезпечення робочою силою суспільного сектора виробництва, особливо будівництва та сільського господарства. Виникли нові сфери зайнятості - кооперативи для виробництва товарів, надання послуг та індивідуальні селянські, фермерські господарства, помітно зросла кількість особистих підсобних господарств, малих і спільних підприємств, спілок орендарів. Значна кількість населення, особливо молоді, зайнята в тіньовій економіці. Водночас у країні зростає безробіття. Тому потрібно шукати додаткові можливості для розширення сфери зайнятості населення. вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку через відсутність роботи, яка їм підходить, зареєстровані в державній службі зайнятості, справді шукають роботу та здатні приступити до неї.

Заданими Державного комітету статистики України, на кінець 2000 р. зареєстровано 1003,2 тис. безробітних, у тому числі у Львівській області - 90,144 тис. осіб (8,98%), Донецькій - 79,61 (7,93%), Дніпропетровській - 69,2 (6,89%), Івано-Франківській - 57,1 тис. осіб (5,69%). Найменше безробітних було в Одеській 12,04 (1,2%) та Херсонській -16,2 тис. осіб (1,6%) областях. Станом на 01.01.2000 р. безробітними у віці до 28 років були 319,064 тис. осіб, або 31,8%. Жінки серед них становили 620,4 тис, або 61,8%. Серед усіх безробітних повну вищу освіту мали 228 тис. осіб, професійно-технічну - 621,8 тис, повну загальну й середню - 624,6 тис, початкову -10,4 тис. осіб.

Крім галузевих, не менш важливими є регіональні проблеми раціонального використання трудових ресурсів. їх актуальність зумовлена насамперед нерівномірним розміщенням населення на території України

Раціональне використання трудових ресурсів вимагає насамперед структурних змін в інвестиційній політиці. Це стосується місцевостей з надлишком трудових ресурсів, де слід передбачати витрати на створення нових робочих місць, а також відповідні капіталовкладення в соціальну сферу. В Україні знижуються чисельність і частка зайнятих у промисловості та будівництві і зростає - в галузях нематеріального виробництва. Щоправда, ці зрушення дуже повільні. У невиробничій сфері це пояснюється певними об'єктивними причинами. Однак невиробнича сфера залишається основним споживачем робочої сили, що вивільняється та вивільнятиметься з галузей матеріального виробництва.

Для раціонального розміщення виробництва, пропорційного розвитку продуктивних сил економічних районів та областей велике значення має аналіз балансу їх трудових ресурсів. Цей документ характеризує наявність і склад трудових ресурсів, їх розподіл за видами зайнятості, сферами і галузями господарства та суспільними групами (табл.).

Баланси трудових ресурсів поділяють на звітні й прогнозні. У звітних балансах відображують фактичний стан трудових ресурсів на певну календарну дату, в прогнозних - використання їх відповідно до завдань економічного та соціального розвитку (основні джерела й форми забезпечення господарства кадрами, зрушення в пропорціях затрат праці між сферами і галузями господарства). Баланс складається з двох частин: ресурсної (трудові ресурси) і витратної (розподіл трудових ресурсів).

Питання зайнятості населення в умовах переходу до ринкової економіки вимагають теоретичного й методичного переосмислення. З розвитком індивідуальної та кооперативної трудової діяльності, впровадженням нових форм організації праці, особливо оренди, виникають принципово нові проблеми у сфері зайнятості. Імовірно, зросте конкуренція між державними і кооперативними та приватними підприємствами у сфері зайнятості. В умовах переходу до ринкової економіки одним з найважливіших її структурних елементів є ринок праці.

У сучасній науці міф трактується подвійно: як архаїчний переказ чи оповідання про походження світу, богів, природних і соціальних явищ, живих істот, людини, та як позачасова модель людського мислення (від минулого до сучасності), як першооснова процесу мислення, що аналізує оточуючу дійсність протягом існування людства. Отже, сьогодні ми розглянемо міф у його другому значенні – як сукупність парадигм, в яких відображені всі проблеми людства.

Вивчаючи еволюцію людства, дослідники виокремлювали три типи мислення: міфологічне, релігійне, наукове. Міфосвідомість або міфологічне мислення є історично першим типом суспільної свідомості, від міфу походять релігія, мистецтво, наука, філософія, міф є особливою іпостассю світогляду, інструментом мислення (онтологічний аспект). Релігійний тип мислення народжується з міфопоетичного не лише як його продовження чи новий ступінь, а й як заперечення, протиставлення йому, а наукове мислення виникало на противагу міфологічному та релігійному. Перші спроби філософування народилися із відторгнення міфу.

Міф є найдавнішим інструментом пізнання й світорозуміння, особливим способом функціонування свідомості. Походження міфу корениться у колективному світосприйнятті, відповідно, міф не має автора. Він працює з образами-символами. В історії людства міфосвідомість, породжені нею культура і спосіб буття охоплюють період від пізнього палеоліту до раннього середньовіччя. Історія людства є історією деміфологізації і створення нових міфів.

Дослідження та реконструкція слов'янського міфопростору традиційно спиралися на історичні хроніки, літописні «слова» проти язичництва, апокрифи, мемуарну та мандрівну літератури, археологічні та фольклорно-етнографічні розвідки, лінгвістичні та етнопсихологічні реконструкції (Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М., 1981).

Міфологічне мислення як мислення ототожнююче. Міфосвідомості притаманні первинна цілісність світу, відсутність суб'єкт-об'єктної опозиції (первісна людина не виокремлювала себе з навколишнього середовища). Первісне мислення було нерозчленованим, невідділеним від емоційної, афективно-моторної сфери. Унаслідок цього навколишнє середовище сприймалось як олюднене, відбувалося широке «метафоричне» зіставлення природних і соціальних (культурних) об'єктів. Людина переносила на природу власні якості, приписувала їй людські почуття, стани, структуру та спосіб дії.

Міфологічні образи були субстанціональними (самостійно існуючими), сутнісними для свідомості давньої людини, їх форма тотожна змісту, проте не є його алегорією, ілюстрацією. Як зазначає російський філолог С. Аверінцев, усе людське, соціальне, духовне в міфологічному світобаченні дорівнює природному, є його магічним відтворенням. Етика міфосвідомості є етикою космічної рівноваги сил, полюсами етики міфосвідомості є користь і шкода, а не добро і зло.

На думку Потебні, міф народжується як результат подвійної мислительної процедури: спочатку земні предмети та явища слугували відповіддю на питання про устрій небесного світу, і лише після цього виникло питання про самі ці об'єкти. Відповіддю на нього є уявлення про небесний світ. Іншими словами людина спочатку створює модель небесного світу на основі свого земного досвіду, а потім пояснює земне життя за допомогою небесного життя. При цьому небесна символіка для Потебні — не єдина (як вважали прихильники солярної теорії міфу — А. Кун, В. Шварц, О. Афанасьєв, О. Міллер), а лише один з декількох рівнів міфологічного тексту. Таке розуміння семантики міфу упритул наближається до сучасних поглядів. Міф є першою формою раціонального осягнення світу, його образно-символічного відтворення та пояснення. Первісний міф впорядковує хаос, унормовує світ, допомагає людині осягнути його як організоване ціле, відтворювати його у доступних схемах. Міфологічна схема розуміння світу перетворювалася на магічну дію як засіб підкорення незбагненного. Міф був способом зняття соціокультурних, психологічних суперечностей.

Зародившись на стадії панування архаїчної свідомості, міф не відійшов на задній план: антропоморфне бачення дійсності постійно відтворюється в культурі, апелює до масової свідомості, особливо у періоди соціокультурних криз. Існує досить численний клас міфопоетичних текстів з найрізноманітнішими традиціями, в основу яких покладено ототожнення космічного (природного) і людського (плоть — земля, кров — вода, волосся — рослини, очі — сонце, душа — вітер, голова — небо і т. д.).

Співставимо міфологічне та сучасне мислення. Ряд науковців дотримується думки про співіснування в наш час двох типів мислення: логічного та образно-міфологічного, що діють за принципом взаємодоповнення.

Раннє мислення було міфологічним. Це мислення не понятійне, не представляюче. Деякі дослідники стверджують, що при такому мисленні говорить саме суще (К. Юнг). Людина міфологічного мислення, мислення, при якому говорить саме суще, повторює себе саму як істота природна, як така, що не здійснює над собою ніякого насильства. Таке повторення дуже розповсюджене. В університетській системі намагаємося впізнати шкільну, у кураторі – класного керівника або маму, тобто шукаємо аналогій з уже відомими нам образами. Так, наприклад, європейці впізнали в «дикунах», індіанцях часів відкриття Америки самих себе в далекому минулому. Європа дивилась на Америку як на своє власне «відображення», не помічаючи своєрідності та унікальності відкритого світу. Невід'ємна риса первісних уявлень про світ — нерозривний зв'язок діахронії і синхронії. Діахронічний аспект міфу — це розповідь про минуле, а синхронічний — засіб пояснення дійсного, існуючого нині, а іноді й того, що існуватиме в майбутньому. Для первісної свідомості все, що є тепер, — результат розгортання початкового прецеденту, висхідної ситуації в нові умови космологічного буття. В цьому значенні всі події космологічного міфу — лише повторення того, що було в загальному вигляді закладено в акті творення, а всі герої міфу — різні варіації деміургу в цьому ж акті. Так, в середині космологічного міфу створюється досить цільна, наочна і тотальна система ототожнень з правилами переходу від однієї події до іншої, від одного героя до іншого. Тому можна стверджувати, що первісна свідомість найвищою мірою орієнтована на постійне вирішення завдань тотожності.

Міфологічне мислення – це мислення ритуальне. Міф можна розглядати і як певний ритуал. Ритуал, на думку багатьох дослідників, має природну основу. Так, тварини люблять ходити по одному і тому ж шляху, точно повторюючи всі рухи, зроблені вперше. Маленькі діти — також ритуалісти, вони вимагають, щоб все стояло на тому ж місці, примушують десятки разів розповідати одну і ту ж казку, відповідати на одне і те ж запитання. Діти і тварини бояться щось пропустити чи порушити. Вони не шукають причин, а просто запам’ятовують чимось пов’язані між собою події і намагаються повторити їх знову, якщо нічого поганого не трапилось. Оскільки реалізується таке «голе», повторення, а причинно-наслідкові зв’язки не фіксуються і не усвідомлюються, то ті чи інші події пов’язуються з виробленням великої кількості прикмет, табу, ритуалів, таємничих знань, що у підсумку і породжують міфи. Таке повторення нагадує біг по замкненому колу, і час, наприклад, в епоху античності мав характер кола. Уявлення часу з’явилося тільки в епоху християнства. Міфологічне мислення передбачає «голе» повторення.

Міфологічне мислення, з точки зору Потебні, відрізняється від наступних форм тим, що у ньому ще не відбулося виокремлення образа речі від самої речі; об'єктивного, внутрішнього від зовнішнього. В міфологічній картині світу у неподільному вигляді містяться ті знання, які пізніше будуть класифікуватися як наукові, релігійні або юридичні (теорія синкретичності О. Веселовського). Разом із тим, міф — акт пізнання. Учений, відкриваючи нове, не творить, не придумує, але спостерігає і намагається найточніше повідомити про свої спостереження. Так само і міфологічний образ не видумка, не свідомо вільна комбінація даних, що містяться в голові, а таке їх сполучення, яке виявилось найвірнішим дійсності.

Характерна ознака міфосвідомості — символізм. Первісне мислення ще не розділяло суб'єкт і об'єкт, предмет і знак, істоту та її ім'я, одиничне і множинне та ін. Намагаючись адаптувати світ до себе, зробити його потенційно зрозумілим, міфосвідомість «працює» із зовнішніми, вторинними якостями предметів. Завдяки цьому конкретні предмети ставали символами інших, допомагаючи через зрозуміле, знайоме збагнути нове, незрозуміле. Символічна уява продукує образи, що сприймаються як частина дійсності, реально існуюча дійсність. Пошуки Потебні у сфері символіки фольклору були безпосередньо пов'язані з теорією міфу. Походження символів, з його точки зору, покликано самою ходою еволюції мови і мислення. Слова поступово втрачають свою внутрішню форму, своє близьке етимологічне значення. На його відтворення і зорієнтовані символи, що використовуються в народній поезії. Ідея прояву початкового змісту у різноманітних родах поетичних формул набуває особливого значення у сучасних пошуках і дослідженнях у сфері етимології.

Як зазначає Е. Мелетинський, нездатність міфологічного мислення побачити відмінності між природним і надприродним, його байдужість до суперечностей, недостатній розвиток абстрактних понять, чуттєво-конкретний характер, метафоричність, емоційність перетворюють міф на своєрідну символічну (знакову) систему, за допомогою термінів якої сприймали та описували світ давні люди.

Міфологема – це мотив чи образ міфологічної системи, з яким пов’язаний ряд міфологічних уявлень, конкретно-образний, символічний спосіб відображення реальності. Міфологема сонця: жива істота, брат (наречений) Луни, колісниця Фаетона, вогняне колесо, що котиться по небу, обличчя Бога тощо. Це мотиви й образи, що зберігають міфологічний смисл (жива вода, мертва вода, водо Уляно; земля-мати). Міфологеми є своєрідною формулою не лише сприйняття людиною довкілля в усіх його вимірах, але й формулою комунікативного символічного засобу встановлення зв’язку з універсальними цінностями, закодованими у міфотворчих актах, засобу гармонізації людини і природи, способу розуміння міфу як ключа до інтерпретації інших культурних явищ (діалог культур та наук). Втрачаючи яскраво виражені ознаки сакральності, міфологеми сучасності виконують переважно «охоронну» та соціотерапевтичну функції, врятовують людину від тиску способів буття, альтернативності проектів та рішень. Міфологеми міцно вкорінилися у художню, моральну, політичну, історичну, соціальну культуру сучасного суспільства.

Міфологічне мислення – це мислення за допомогою протиставлень (бінарних опозицій). Основною ознакою міфологічного мислення є протиставлення «свого» й «чужого», коли все своє сприймається як безпечне, а чуже – як загадкове й небезпечне незалежно від того, є воно краще чи гірше від свого. Світ «свого» - упорядкований, структурований етично, соціально, розумово, світ космосу, в якому діють закони, а світ чужого асоціюється із хаосом – невідомим, чарівним, потенційно ворожим світом, що знаходиться за межами території обійстя, поселення, країни чи народу: це ліс, море, сусідній народ чи держава, світ богів, країна мертвих, що сприймається як потенційний ворог і чаклун. «Чужий» світ може бути або ж надто прекрасним (ірій), або ж надто потворним, причому крайнощі легко переходять одна в одну і сприймаються як однаково негативні, оскільки єдність протилежностей – основна риса міфологічного мислення.

Впорядковуюча дія міфу здійснюється шляхом позначення явищ реальної дійсності за принципом "позитивний - негативний", в основі якого лежить універсальне для всіх культур бачення світу через зіставлення "космос - хаос". Аналізуючи залишки архаїчних культур (фольклорні пам'ятки, ритуали, обряди тощо), можна виявити міфологічно-образну структуру етнічного (О. Лосєв, К. Леві-Строс, М. Попович, В. Топоров).

Дата добавления: 2014-01-04