Моделі інвалідності та реабілітації осіб з обмеженими функціональними можливостями

ПЛАН

ТЕМА 7 ОСОБЛИВОСТІ РОБОТИ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА З ДІТЬМИ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

Модуль 3.

1. Моделі інвалідності та реабілітації осіб з обмеженими функціональними можливостями.

2. Соціально-педагогічні форми та методи роботи з сім'єю, що виховує дитину з особливими потребами. Новітні технології роботи з дітьми-інвалідами.

3. Види роботи соціального педагога з дітьми-інвалідами.

Література:

1. Капська А.Й., Завацька Л.М., Грищенко С.В. Технології соціальної роботи в зарубіжних країнах. Навчальний посібник. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2011. – 248 с.

2. Краснова Н.П., Харченко А.П. Методика роботи соціального педагога. Навчальний посібник для студентів педагогічного університету. Частина 3. – Луганськ: Альма-матер, 2003. – 292 с.

3. Методи та технології роботи соціального педагога / Автори-укладачі: С.П.Архипова, Г.Я.Майборода, О.В.Тютюнник. Навчальний посібник. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2011. - 496с.

4. Паскаль О.В. Технології соціально-педагогічної діяльності. Навчальний посібник – Харків: Бурун Книга, 2011, - 288 с.

5. Социальная работа: Теория и организация: Учеб. пособие /П.П. Украинец, С.В. Лапина, С.Н. Бурова и др.; Под. ред. П.П. Украинец. – Мн.: Тетра Системс, 2005. – 288 с.

6. Технология социальной работы.:Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Под ред.. И.Г.Зайнышева. – М.: Гуманит. изд.центр ВЛАДОС, 2000. – 240 с.

7. Шакурова М.В. Методика и технология работы социального педагога: Учеб. пособие для студ. высш. пед. учеб. заведений. – 2-е изд., стереотип. М.: Издательский центр «Академия», 2004. – 272 с.

8. Шевців З.М. Основи-соціально-педагогічної діяльності. Навч. посіб. - К.: Центр учбової літератури, 2012. - 248с.

9. Алексеева Л.С., Меновщиков В.Ю. Социальный патронат семьи в системе социального обслуживания: Научно–методическое пособие. – М.: Государственный НИИ семьи и воспитания, 2000. – 160 с.

Традиційними для української культури є етичне, гуманне, милосердне і толерантне ставлення до дітей та молоді, які потребують особливої уваги внаслідок інвалідності або відхилень у фізичному чи розумовому розвитку. На жаль, в Україні історично склалася ситуація, за якої ця категорія дітей і молоді протягом тривалого часу залишалася соціально незахищеною, і навіть певною мірою ізольованою від соціуму, а відкрите обговорення проблеми інвалідності було непоширеним у суспільстві.

Відомо, що соціально-педагогічна діяльність як спосіб оптимізації процесу соціалізації виконує три соціальні функції: підвищення рівня соціальної адаптації індивіда або групи, профілактика явищ дезадаптації, соціокультурна реабілітація та розвиток людини.

Про функцію соціальної адаптації можна говорити як про «швидку допомогу», яка в ідеалі збігається з розвитком несприятливих подій, які загрожують кризою дезадаптації. Адаптуюча діяльність спрямована на пристосування до кризової ситуації, яка склалася, чи на усунення причин її появи, і профілактика спрямована на протидію можливим, прогнозованим негативним факторам і наслідкам впливу несприятливих ситуацій. Функція ситуації здійснюється тоді, коли певні порушення уже відбулися і призвели до деяких «ускладнень» у житті людини. Саме ці різноманітні наслідки певної несприятливої події і прагне змінити клієнт при підтримці соціального педагога. В реальній практиці одна і та ж дія соціального педагога може мати адаптаційне, профілактичне і реабілітаційне значення.

Але, працюючи з конкретною категорією клієнтів, можна виявити домінантну функцію в змісті соціально-педагогічної діяльності. Так, скажімо, у роботі з сім'єю, яка виховує дитину з особливими потребами, провідною функцією є реабілітація. Це пов’язано з тим, що інвалідність дитини досить часто стає причиною глибокої й тривалої соціальної дезадаптації всієї сім'ї, для розуміння причин якої необхідно звернутися до аналізу проблеми інвалідності.

Проблемі інвалідів, чи, інакше кажучи, людей з особливими потребами (обмеженими можливостями), - надзвичайно серйозна і недостатньо вивчена. Серйозність проблеми обумовлена не лише тим, що останнім часом збільшилась кількість людей, котрі мають значні фізичні чи психічні вади, але й надзвичайно низьким рівнем матеріального забезпечення, їх соціальною і моральною незахищеністю. До недавніх часів ця проблема певною мірою стосувалася лише самої людини, яка має інвалідність, та її сім'ї. І лише в останні роки перед суспільством постало питання: інвалідність це нещастя однієї людини чи суспільний феномен. Ті моделі (медична, економічна, функціональна, соціальна) інвалідності, які існують сьогодні, по-різному тлумачать її та причини появи для інвалідів, а також способи адаптації цих індивідів.

Зокрема медична модель інвалідності акцентує увагу на патологіях, наявних у людини (вроджених чи тих, що з'явилися), з якими вона відрізняється від інших, «нормальних» людей. При цьому інвалід розцінюється як неповноцінна людина у фізичному чи розумовому плані (або в тому і другому). Міра неповноцінності визначається тим, наскільки він обмежений у різних сферах людської діяльності, та його спрямованістю до незалежного існування, починаючи від самообслуговування, переміщення, сприйняття світу тощо.

Поліпшення стану інваліда досягається за рахунок відновлення фізичного чи розумового здоров'я медичними засобами. Можна сказати, що медичний підхід до інвалідів перетворює людей з певними потребами в пасивних пацієнтів, позбавляючи їх соціальної ролі і значення. В результаті створюються ситуації, коли інваліди і їх сім'ї не мають права вибору, самовизначення і не можуть, через їх «неповноцінність», впливати як на вирішення їхніх проблем, так і на характер соціалізую чого фактору. Такий підхід призвів до того, що інваліди стали відчуженими від суспільства, тобто медична модель не враховує соціального контексту.

У межах економічної моделі неповноцінними вважаються ті, які працюють за обмеженим часом, мають менше навантаження порівняно зі здоровими людьми чи неспроможні працювати взагалі, отже, інваліди розглядаються як люди менш продуктивні чи економічно обмежені. Звичайно, економічна модель інвалідності – результат концепції соціальної корисності, яка, без сумніву, породжує соціальну дискримінацію. Офіційне визначення, на сьогодні прийняте в нашій державі, відображає саме економічний підхід до цієї проблеми.

Інвалідність – це довготривала чи постійна, повна чи часткова втрата працездатності внаслідок стійких чи важко порушених функцій організму у зв’язку з хворобою, травмою чи дефектом розвитку.

Модель функціональної обмеженості описує неповноцінність як нездатність особи виконувати ті чи ті функції порівняно зі здоровими людьми. Ґрунтовне визначення інвалідності дається в Декларації про права інвалідів, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН в 1997 р., якраз з позицій функціонального підходу: «інвалід» - це особа, яка не може самостійно забезпечити повністю чи частково потреби нормального особистого чи соціального життя через вади, вроджені чи набуті, фізичні або розумові можливості.

Економічна і функціональна модель є логічним наслідком медичної моделі. Всі названі моделі акцентують увагу на тому, що в даної особи є відсутнім: медична акцентує на відсутності здоров'я, економічна – на неспроможності до продуктивної праці, функціональна – на неспроможності в широкому розумінні цього слова. Причому у всіх зазначених моделях інвалідність залишається індивідуальною проблемою її носіїв.

Поширене сьогодні визначення, яке називає інваліда людиною з особливими потребами, незаперечно, теж розглядає його з позицій функціональної моделі. Про це свідчить визначення, зафіксоване в Рекомендаціях до реабілітаційних програм на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи (1992 р.), в якому зазначається, що інвалідність – це обмеження в можливостях, обумовлене фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар'єрами, які не дозволяють людині, котра має інвалідність, бути інтегрованою в суспільство і брати участь у житті сім'ї чи суспільства на таких же підставах, як і всі інші члени суспільства.

Можна не погодитися з таким твердженням, оскільки самореалізація визначається не стільки потенційними можливостями, яких, безперечно, більше у здоровій людини, а тими, які індивід зумів використати. В цьому, без сумніву, важливі як бажання і активність самої людини, так і наявність сприятливих соціальних умов. Отже, за таких умов проблема інвалідності виходить за межі індивідуального існування.

Ця позиція відбита в наступному підході до визначення життєдіяльності, який переводить дану проблему у площину взаємовідносин між особистістю і різними елементами суспільної системи. Згідно з цим підходом, інваліди дійсно у фізичному чи психічному плані відрізняються від здорових людей, але причина їх безпорадності не лише в їхніх особливостях, а в реакції на них соціального оточення.

Не можна не сказати, що труднощі інваліда пов’язані не лише з відчуттям фізичного обмеження і дискомфорту, переживанням втрати своїх можливостей, але й з «багажем» того негативного становлення, з яким стикається людина, «з особливостями» у своєму найближчому оточенні, з інвалідність асоціюється не лише фізична чи психічна неспроможність. Уявлення про інваліда як про людину, яка багато чого не може робити, яка потребує допомогти інших, викликає найчастіше почуття жалю, що заважає інваліду включатися в соціальні взаємовідносини. І щоб уникнути такого ставлення, інвалід спілкується лише з подібними до себе.

За таких умов одним із головних наслідків інвалідності є переміщення людини в особливу соціальну групу, особливою ознакою якої є її ізольованість, а домінантною характеристикою інваліда виступає перерва у соціалізації, що призводить до соціальної бездіяльності, відчуження чи навіть деградації. Цей процес можна назвати психічними і соціальними дезадаптаціями. Можна цілком погодитися з позицією людей, які мають фізичні вади, з Великобританії, котрі назвали подібні ситуації соціальною дискримінацією, оскільки будь-яка форма дискримінації – це породження суспільства, то й подолати її можна за допомогою соціальних механізмів.

Ця модель інвалідності має різні назви: політична, психо - соціальна, соціальна. Думається, остання назва найбільш повно відображає характер змісту проблеми. Смисл соціальної інвалідності полягає в тому, що вона більше не розглядає інвалідів як людей, котрі мають певні вади, а розглядає причини недієздатності в неадекватності для даних людей середовища, недосконалості законів тощо. Тобто суспільство може створити більш сприятливі умови в житті для особистісного зростання цих людей. Це можна здійснити лише тоді, коли суспільство сприйме інвалідність як суспільне явище, результат взаємодії особистості і соціуму. При цьому соціум має сприймати людей з обмеженими можливостями як партнерів у взаємодії.

Зміщення фокусу уваги зі стану інваліда на етап суспільства вимагає змін у роботі спеціалістів різних служб, у тому числі і соціально-педагогічних, зорієнтованих на реабілітацію інваліда. Доки інвалідність сприймалася як індивідуальний феномен, складна особистісна ситуація, викликана вродженими або набутими фізичними чи психічними вадами, то адаптація до ситуації полягала у психологічній перебудові і зміни чи формуванні способу життя відповідно до наявних обмежень.

Визначення соціальної моделі інвалідності означає, що психологи, соціальні працівники, соціальні педагоги мають бути залучені не лише до консультування людей стосовно труднощів у їх адаптації, але й до перетворення позиції суспільства, його принципів і забобонів. Лише за таких умов впровадження соціальних програм стосовно інвалідів може мати успіх дати позитивні результати.

Таке нове розуміння проблеми може дозволити реалізувати в суспільстві ідею «незалежного життя» людей з особливими потребами. Якщо суспільство житиме за нормами культурного плюралізму, то функціональні обмеження будуть віднесені до розпорядку культурних відмінностей, а незалежне життя виражатиметься у можливості інваліда робити вибір, який він може здійснити за допомогою соціальних служб. Критерієм незалежності при цьому виступає не міра його дієздатності і самостійності в умовах надання допомоги, в якість життя за умови надання допомоги.

У світовій практиці постережуться досить помітний поворот від культури корисності до культури гідності. У контексті цієї особистісно-орієнтованої концепції людина з вродженими чи набутими органічними ушкодженнями, незалежно від своєї дієздатності і корисності для суспільства, розглядається як об’єкт особливої соціальної допомоги і турботи, зорієнтованих на створення умов для максимально повної само актуалізації його особистості, реалізації всіх наявних можливостей інтеграції в суспільство.

На формування особистості дитини-інваліда впливає її найближче оточення – сім'я. Подальша доля таких дітей значною мірою залежить від позиції сім'ї. залежно від знань, культури, особистісних особливостей батьків і низки інших факторів виникають різні типи реагування, а відповідно і поведінки їх у зв’язку з появою в сім'ї дитини-інваліда. Ця подія, як правило, супроводжується потрясінням, приводить батьків у стресовий стан, викликає почуття розгубленості та безпорадності, нерідко спричинює розпад сім'ї. в такій ситуації, особливо на початку, важлива підтримка соціального педагога. Завдання його полягає у вивченні психологічного клімату в сім'ї, її між особистих стосунків, у виявленні морально-психологічних ресурсів батьків та інших родичів. Відомо, що в одних випадках у сім'ї спостерігається нерозуміння ситуації, що склалася, і у зв’язку з цим – пасивна позиція батьків. В інших випадках – раціональне ставлення батьків до появи дитини-інваліда (виконання порад лікаря - реабілітолога тощо).

Інколи спостерігається гіперактивність батьків, безперервний пошук професіоналів, реабілітаційних центрів. Соціальний педагог повинен спрямовувати зусилля сім'ї по більш раціональному шляху, проводити психологічну та організаційну роботу, намагатися примирити батьків у випадку непорозуміння між ними, привести їх до правильного розуміння своїх тяжких обов’язків. Розвиток невротичного стану, егоцентризму, соціального та психічного інфантилізму дитини-інваліда багато в чому залежить від педагогічних, психологічних та медичних знань батьків. Роль соціального педагога – допомогти батькам у цій сфері.

Усвідомлюючи інвалідність як складне соціальне явище, яке включає взаємовідносини між індивідом, що має вади, соціальним контекстом, в якому дана ситуація має місце, і значенням, яке їй приділяється, можна передбачати, що проблеми інвалідів можуть бути вирішеними настільки, наскільки суспільство готове змінити свої звички і очікування, щоб включити людей, котрі мають певні відхилення, в соціальне життя.

Інтеграція людини у відкрите суспільство – це по суті вища мета реабілітації інвалідів, у яких за багатьма специфічними проблемами приховується загальнолюдська проблема становлення людини як особистості.

Отже, в цій моделі інвалідності соціальна адаптація, профілактика дезадаптації і реабілітація даної групи людей – це проблеми суспільства, а не окремого індивіда, котрий має невідповідність з «нормою». Що ж стосується сім'ї дитини-інваліда, то на сучасному рівні організації допомогти цій категорії клієнтів реабілітація є домінантною в діяльності соціального педагога.

В даному випадку «реабілітація» тлумачиться як «відновлення порушених функцій», «компенсація втрачених можливостей», «повернення до активного життя». Ці визначення базуються, з одного боку, на етимології даного слова (від лат. Rehabilitation – відновлення), а з другого – на розумінні цього процесу, як наближення до вихідного етапу, відновлення втраченого, що іноді практично неможливо. Тому метою реабілітації може бути не повернення до певної позитивної вихідної точки, а розширення адаптивних можливостей суб’єкта соціалізації, здатності бути адекватним до нових умов, управляти своїм життям.

Тому можна розглядати реабілітацію як домінантну функцію соціального педагога з сім'єю дитини, що має особливі потреби. Можна сказати, що для подолання несприятливих, кризових ситуацій необхідно сприяти посиленню адаптивних можливостей сім'ї в цілому і кожного її члена зокрема. При цьому реабілітація має бути спрямованою на формування у клієнта якостей, які можуть допомогти йому більш оптимально пристосуватися до навколишнього середовища. Крім того, реабілітація, будучи за своїм змістом комплексною, повинна бути спрямованою не лише на клієнта, а й на всю його сім'ю. Це особливо є актуальним у тому випадку, коли дитина має вроджену патологію, коли її в основному стосується медична допомога, а за іншими аспектами реабілітації клієнтом виступає сім'я. При цьому потрібна комплексність, але обов’язково з індивідуалізацією у підході. До того ж реабілітація має сприйматися як боротьба не лише проти хвороби, але й за людину і її місце у суспільстві. Тому кінцевими результатами можуть бути не тільки медико-фізіологічні показники, а й показники соціальні, а наслідками – соціально-рольова функція реабілітованого, адекватна його потенційним здібностям.

Особливо важливим аспектом у реабілітації є розуміння її не як впливу, а як взаємодії з сім'єю на основі партнерства щодо реалізації цілей, особистісно-орієнтованого підходу, комплексності і системності зусиль. У даному випадку особливої уваги, як форма взаємодії, заслуговує реабілітація соціокультурна, головною метою якої є особистісний розвиток індивіда, підвищення рівня його саморегуляції.

Таким чином, соціокультурну реабілітацію ми розглядаємо як специфічний шлях соціалізації, який передбачає спеціальні заходи, спрямовані на підвищення адаптивних можливостей суб’єкта соціалізації дитини-інваліда.

Засобом підвищення рівня адаптивних можливостей сім'ї можуть бути як її внутрішні, так і зовнішні ресурси соціального середовища. Зовнішні ресурси утворюються під впливом наявної системи неформальної і формальної підтримки. Серед комплексу заходів щодо допомоги і підтримки важливе місце посідає соціально-педагогічна діяльність.

Державна підтримка спрямована на вирішення соціально-економічних, соціально-правових проблем. Що ж стосується сім'ї дитини з особливими потребами, то її адаптивні потреби виражаються у бажанні бачити дитину щасливою, повноцінним членом суспільства.

Першою потенційною адаптивною силою у сім'ї є об'єднання всіх зусиль, щоб пережити катастрофу. Характер відносин у сім'ї, ті цінності, знання і вміння, якими вона володіє (соціально-культурний статус), наявність необхідних благ, у тому числі й матеріальних (соціально-економічний статус), обумовлюють адаптивну здатність сім'ї.

Тому, визначаючи за головну ціль соціально-педагогічної діяльності у процесі реабілітації сім'ї дитини з особливими потребами посилення її адаптивних можливостей, можна сказати, що одним із напрямків може бути примноження і реалізація внутрішніх ресурсів зовнішнього середовища шляхом його гуманізації.

Досягнути цих цілей можна за умови надання освітньої, посередницької, психологічної допомоги сім'ї.

Освітня допомога передбачає підвищення адаптивних можливостей суб’єкта соціалізації шляхом навчання формування нових знань, умінь і навичок) і виховання (зміна цінностей, установок). Звичайно, освітня допомога безпосередньо не вирішує проблем відновлення психічних функцій індивідів, поліпшення матеріального стану, але, передаючи певну суму знань і формуючи конкретні уміння, соціальний педагог прагне внести зміни у поведінку людини і пошуки шляхів вирішення проблемних ситуацій. Крім того, допомога батькам, які мають дітей з особливими потребами, має в основному педагогічний характер, оскільки сім'я часто не володіє певними знаннями, не має досвіду, що відбивається на процесі адаптації.

Це може бути інформація, довідки про одноразові консультації, забезпечення необхідною літературою, організація занять, залучення до взаємодії з іншими сім'ями, проведення тренінгів, тощо.

Причому соціальний педагог докладає чимало зусиль щодо зміни ціннісних уявлень сім'ї, рівня поінформованості, її соціального оточення. Тому і у формальних, і в неформальних відносинах він має бути носієм гуманістичних цінностей компенсаторного розвитку, які повинні трансформувати суспільну свідомість щодо проблем інвалідності.

Посередницька допомога в діяльності соціального педагога включає кілька напрямків: активізація системи, яка надає підтримку (спеціальні служби, установи, фонди, батьки, громадські об'єднання тощо); створення групи самодопомоги; захист прав клієнта (соціальне адвокаторство); утвердження соціальної справедливості і моральності у відносинах і ставленні до інвалідів.

Психологічна допомога – це ще один важливий напрямок у діяльності соціального педагога. Мається на увазі допомога, спрямована на регуляцію емоційного етапу індивіда чи групи, які звернулися за підтримкою, профілактику можливих психологічних ускладнень, корекцію несприятливих психологічних станів, які з'явилися з різних причин. Звичайно, міра втручання соціального педагога у цьому плані залежить від сфери діяльності і рівня підготовки спеціаліста. Він, скажімо, не може вирішити всі психологічні проблеми клієнта, але може цьому сприяти, використовуючи методи консультування, надання термінової допомоги чи підтримуючи клієнта після стресу.

Таким чином, можна сказати, що соціальна-педагогічна діяльність є способом оптимізації процесу соціалізації і виконує при цьому функції соціокультурної адаптації, профілактики дезадаптації, соціокультурної реабілітації. Остання в роботі соціального педагога з сім'єю дитини з особливими потребами соціального педагога з сім'єю дитини з особливими потребами посідає важливе місце. Основою соціально-педагогічної діяльності є феномен допомоги, який проявляється в трьох видах: освітня, посередницька, психологічна. Н.І. Нікітіна, М.Ф. Глухова пропонують визначити такі завдання соціально-педагогічної роботи з дітьми-інвалідами:

- забезпечення дітям можливості вести відповідний спосіб життя;

- максимальне пристосування до навколишнього середовища шляхом навчання самообслуговуванню;

- сприяння профорієнтації, профнавчанню і працевлаштуванню;

- формування у батьків ставлення до дитини як до рівноправного члена сім'ї;

- надання посередницьких послуг із залучення різних спеціалістів до роботи з дитиною;

- проведення спеціальної роботи з батьками щодо інформування про права, допомогу у забезпеченні та захисті прав дітей.

Дата добавления: 2014-01-04