Три головні функції знаків

ІУ. ЗНАКОВА СИСТЕМА ЯК ПЕРЕДУМОВА РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ

Семіотичний код

Засобом модифікаційного процесу середовище змінюється і стає історичним. Цей історичний динамічний процес ми називаємо культурою.

Історично слово код, як і слово книжка, відсилає до дерев’яної поверхні на якій зазвичай робилися написи. Код походить з латинського caudex, тобто codex, що означало «стовбур дерева», або «дерев’яну дощечку»; book походить з давньоанглійського boc, що означало «букове дерево». Обидвоє вони використовувалися передусім з практичною метою – записувати закони і правила. Тому слово код одержало значення книжки законів і власне закону.

Таким чином, код – це така група змістовно організованих правил, які скеровують відношення між загальним комплексом соціальних норм і конкретними фактами людської поведінки.

(Блуменберг, Світ як книга 1986). Природа, як ми її сприймаємо, написана як книга законів. Вона володіє внутрішнім порядком, який є посланням Бога людям, що записане у кодах. Біблія служить нам за помічника для відкриття і розуміння природного порядку. Коли хтось розшифровує закони природи, то вони служать як закони для чийогось власного життя і для людського суспільства. Закони природи можуть бути трансльовані у мову, моральну поведінку чи міське планування, але всі вони ідентифіковані з іманентним порядком Природи.

4.1. Репрезентативна функція.

Знак – це те, що ставиться для чогось іншого. У цьому полягає репрезентативна функція знаків, яка, очевидно, є єдиною функцією, спільною для всіх знаків.

4.2. Референційна функція.

Знаки дозволяють нам виводити (референціювати) дещо таке, що не є очевидним, щось приховане чи відсутнє, таке, що лише засновується на допущенні, передбачуваному знаком. Позначаючи ревну річ (чи об’єкт), знак відсилає, тобто реферує до об’єкта (нового об’єкта), і відбувається цей відношення через виявлення об’єкта поза тією реальністю, яку знак позначає. Виявлення об’єкта є водночас його уявленням.

Здатність застосовувати знак для того, щоб виводити і формувати гіпотези про щось інше, а саме те, що знак репрезентує, є другою характеристикою знака.

Тобто друга головна функція знака – виводити і формулювати гіпотези про те, що саме знак репрезентує.

Отже йдеться про референційну функцію знака яка через залучення уяви відсилає думку до того, що може існувати, або що існує лише віртуально.

Таким чином, знаки є феноменами, які репрезентують інші феномени. Це стосується безлічі явищ і речей, серед яких ми щодень орієнтуємося. Наприклад, карта міста, країни тощо. Синець під оком у людини є знаком її неприємностей тощо.

Театр – це цілком знакова дія, за якою ми бачимо не конкретних акторів, а персонажі, ними зображувані.

Часто ми зустрічаємо знаки, які не можемо розуміти відразу й губимося у здогадках – це зокрема жести, які полишені серед чужих культур.

Знаки у нашому щоденному житті сприймаються на двох його рівнях: вони бувають непоміченою частиною нашого існування, як наприклад, лінгвістичні знаки, що їх застосовуємо у спільних пустих базіканнях; і вони є речами, які ми відкриваємо і досліджуємо, подібно як це роблять мисливці, лікарі, детективи і вчені.

4.3. Інтерпретативна функція.

Знаки репрезентують речі, предмети, події, процеси, справи, емоційні ситуації і т.д. Різного роду референція може бути реальною або уявною, тобто такою, що стосується художньої чи якоїсь іншої уяви.

Тобто знаки можуть репрезентувати відношення у реальному світі, і відношення уявного універсуму. Хоча вони однаково правильні і важливі, вони проте залишаються не самодостатніми, оскільки у них відсутній той семіотичний елемент, який Пірс назвав «інтерпретантом».

Таким чином, феномен стає знаком лише тоді, коли він надається до інтерпретації. (Наприклад, слід на піску стає семіотичним знаком, коли він стає слідом, скажімо, вовка або собаки чи лисиці.)

Це означає, що знаки покладають перед нами не лише репрезентативне відношення до речей і подій чи референційне відношення до об’єктів, (станів, процесів в універсамі), але вони також вказують на можливе значення.

Отже, говоримо про третю функцію знака – інтерпретаційну; вона визначає такий елемент знакового відношення, який називаємо – інтерпретантом.

Вважається, що ключовою ідеєю у семіотиці є поняття інтерпретанта. У залежності від тлумачення його природи, розумітимемо суть продуктивності знакових дій та викликаних ними ефектів.

Суттєвою рисою інтерпретанта є його здатність опосередковувати фізичне і об’єктне буття. Опосередкування – суть інтерпретанта та інтерпретації; на рівні опосереднення виникає те, що звично називаємо розрізненням, або відмінністю між речами і об’єктами чи між фізичним та об’єктним буттям.

Таким чином, інтепретант – це опосереднення відмінності між речами та об’єктами, відмінності, що виникає внаслідок встановленого знаком відношення між речами або об’єктами і тим, хто їх сприймає.

Інтерпретант може бути у фізичній іпостасі, але може в ній і не бути, тобто не бути фізичним елементом. У разі, коли інтерпретант немає фізичної іпостасі, він існує як ментальний елемент. Процес інтерпретації є неперервним і безмежним: речі стають знаками, знаки – об’єктами, об’єкти – інтерпретантами, а інтерпретанти знову стають об’єктами у системі іншої знакової дії.

Дж. Ділі: «унікальність інтерпретанта як ментального явища полягає в тому, що він у своєму первинному бутті був знаком, а не об’єктом чи інтерпретантом, чим він стає у процесі семіотичного поступу, або семіозу» (73).

Оперування інтерпретатацією належить фактично до інтелектуальної функції розуміння і лежить в основі формування розуму і розумної поведінки. Інтерпретант не завжди має ментальний спосіб буття, проте, коли він виступає передумовою відношення між знаками і речами, то викликає ментальність, як стан інтерпретативної обумовленості. Очевидно, виникнення інтерпретанта зумовлене когнітивною природою самого біологічного організму у його здатності здійснювати сприйняття речей чи сигналів не як стану внутрішнього відчуття, а властиво як відчуття, яке стосується зовнішнього знаходження речей, предметів чи сигналів.

Дата добавления: 2014-01-04