Хіх. Філософія як інтерпретація дійсності

Філософія – це прагнення універсального репрезентаційного жанру в основі якого лежить велика міра спекулятивних міркувань – тобто таких, що не мають прямого зв’язку з реальністю, яку сприймаємо чуттями. Отже, що є філософія з погляду репрезентації реальності як такої? Усвідомлюємо, що це питання обертається в такому звучанні: а що є реальність поза репрезентацією? Принцип «онтології розуміння», натомість класичної епістемології пізнання, спонукає по новому розглядати людиномірність буття. Говоримо тепер про буття в аспекті самовизначення в ньому людини на основі первинного існування і самовизначення її як біологічного виду. Таке людиномірне буття називатимемо поняттям «дійсність», на відміну від поняття реальності, значення якого конотується з усталеною у модерності епістемологією поділу буття на матеріальне та мисленнєве. Дійсність є властиво тим станом реальності, який виникає під впливом дій комунікативної спільноти, в основі яких лежить здатність людини оперувати знаками і породжувати семантичне поле взаєморозуміння себе і світу. Дійсність є принципово багатоманітною, множинною щодо свого семантичного і семіотичного прояву і водночас є єдиною у контексті тотожності «законів» семіозу та онтології розуміння.

Адекватною формою ментального охоплення багатомірності її проявів є інтерпретативне мислення, сутність якого полягає у вияснюванні багатства смислів дійсності, що проявляються за участю людини. Інтерпретувати – означає конструювати і реконструювати семантичний простір смислів та надавати останнім наративні, текстові і дискурсивні форми. Інтерпретувати – це віднаходити знак своєї турботи у координатах віртуальної свободи в її пов’язанні з досвідом комунікативної спільноти.

Інтерпретація є постійно оновлюваною репрезентацією знакових відношень між об’єктами дійсності, на основі семіотично встановлених абстрактних конструктів, схем і фреймів. Особливістю інтерпретації є також її здатність проявляти інформацію чи пропонувати повідомлення поза прямим семантичним його виразом, у деякому «досемантичному» стані існування іконічних знаків. Інтерпретація є, власне, знаходження нових семантичних можливостей донесення знаків і символів. Інтерпретація – це «створення, стабілізація та активація (застосування) ментально репрезентованих конструктів, або схем»[1, с. 52].[1]

Оскільки конструкти чи інтерпретативні схеми розуміння виникають як ментальні утворення на основі взаємодії двох півкуль головного мозку, які спеціалізовані щодо (а) чуттєвого і конкретно-образного та (б) абстрактно-поняттєвого і вербального сприйняття і мислення, то інтерпретативний підхід до дійсності долає сучасний розрив між природничими і соціальними а також гуманітарними науками – всі вони виникають з потреб інтерпретації однієї й тієї ж реальності яка стає дійсністю і взаємодіють за принципами субсідіарності, або ж доповнювальності. Звідси, зміст дійсності гуманітарно визначений існуючими об’єктами, відношеннями та їх схемами, виступає конструктивною передумовою розуміння і пізнання фізичної реальності. Тобто «розбудова» гуманітарної і соціальної дійсності виступає підґрунтям пізнання фізичних процесів реальності і, навпаки, формулювання формально-логічних процедур та схем щодо фізичної реальності є основою фальсифікації і верифікації усіх наявних на даний момент конструктів і схем пізнання.

Іншими словами кажучи, інтелектуальний розрив між гуманітарними і природничими знаннями не сприятиме просуванню до нових інтерпретативних схем розуміння дійсності. Наприклад, дійсність первісного суспільства чи середньовіччя не є придатною для сприйняття й розуміння мікросвіту вірусів, бактерій, атомів, елементарних частинок тощо. Також переконуємося, що дійсність, у якій сиґніфікований і втілений інститут рабства чи кріпацтва, виявляється менше придатною до життя людини, аніж дійсність, звільнена від подібних інститутів і відповідних панівних режимів сиґніфікації.

У сенсі запропонованого прикладу по-новому працює судження К. Поппера про те, що «наукові твердження стосуються реального світу рівно настільки, наскільки вони є спростовні; а неспростовні вони тоді, коли не стосуються реального світу» [2, с. 20].[2] Проте, підставою спростування наукового твердження, хочу підкреслити, є все ж таки не існування самих по собі фізичних речей. Підставою спростування теоретичних тверджень є те, що вони самі по собі складають частину людиномірної дійсності, дійсності, що виникає в тому числі за інтелектуальної участі людини, як члена комунікативного товариства. Кажучи по-іншому, помилка, як підстава спростування, криється не у фізичних речах, а в їх інтерпретативному індексуванні.

Таке визначення дійсності прояснює думку Р. Рорті про те, що «пізнання полягає не в оволодінні точними репрезентаціями об’єкта, а радше у виявленні власної інтелігібельної сутності». Проблема пізнання полягає у неперервному розширенні меж свідомості й інтелектуальної здатності людини оперувати знаками у контексті певної ідеальної чи трансцендентальної комунікативної спільноти.

Очевидно, ніколи не може бути так, щоб наявна наукова чи інтелектуальна генерація могла бути вдоволена тією дійсністю, яка стихійно успадкувана від попередників з усіма її артефактами і науковими атрибутами. Людина покликана до активності і до творчої участі. Досвід попередників не стає автоматично власним досвідом, а його засвоєння неминуче може бути лише інтерпретативним.

Оскільки людина «приречена бути вільною», так вона приречена на власний внесок до семіозу навіть на правах свого тілесного перебування у світі; вона покликана змінювати успадковану дійсність засобами власного розуміння і пізнання з елементарної потреби жити власним життям і власним задоволенням від нього. Проте, одна справа – змінювати дійсність, приведену у світ за участю людини, і змінювати фізичну реальність, що існує незалежно від людини. У першому випадку говоритимемо про зміни, спричинювані засобами інтелектуальної активності, тоді як у другому – про зміни, що ідентифікуються з фізичною боротьбою. Виграти гру людина могла лише у разі інтелектуального змагання з дійсністю і ніколи вона не перемагала і не переможе у боротьбі з природою і зі світом.

Скориставшися ідеєю Р. Інґардена, пропоную визначити філософію як таке інтелектуальне змагання з дійсністю, яке засобами інтерпретативної активності людини на основі уже готових наукових та естетичних схем, покликане прирощувати смисли, сенси і значення наявних образів, уявлень, слів, понять, концептів та висновків і трансцендувати нові семантичні схеми розуміння. Філософського ґатунку мислення складається з потреби метатеоретичного, щодо конкретних теорій, та метасемантичного, щодо існуючих значень, рівня рефлексії.

Пропонований підхід деконструює метафізичні філософські потуги спекулятивно охоплювати єдність реальності, виставляючи поза нею людину. Філософське мислення, як інтелектуальне змагання з дійсністю, однаково притаманне всім наукам, коли їх проблематика сягає вимог метатеоретичного рівня рефлексії. У пропонованому сенсі, кожна наука має власну філософію, проте вона не існуватиме у незалежності від певного спільного дискурсу чи парадигми, обумовлених трансцендентальною прагматикою історичної комунікативної спільноти.

Філософія – це такий шлях до мудрості, по якому ми рухаємося від ідеї реальності, як впорядкованого «космосу», що існує незалежно від суб’єкта-спостерігача, до ідеї семіотично обумовленого сприйняття і дійсності, яка залучає до своєї структури спостерігача у всьому, що йому дається у досвіді. Це також інтелектуальний шлях від класичного і модерного образу реальності до постмодерної ідеї дійсності, взятої як текстуальне розгортання специфічно людського досвіду і видосвіту, засобами інтелектуально-інтерпретативного змагання з дійсністю, що існує, зокрема, у текстах науки і культури.

Дата добавления: 2014-01-04